Авангардний модернізм в сакральній архітектурі Центральної Європи

Проаналізовано знакові храми ХХ ст. — храми Фолькера Гіенке (Церква Айгена, 1990–1992, Еннсталь, Австрія), Йозефа Гочара (костел св. Вацлав, 1926–1927, Прага) та Аладара Аркайа (Церква Пресвятого Серця Ісуса, 1932–1933, Будапешт), які згадуються разом як приклади авангардної модерністської сакральної архітектури Центральної Європи. Представлено антропософську теорію архітектури, яка припускала що світ і людина пронизані різними типами духовних сил, які завдяки формам об’єктів видимого світу можуть бути зміцнені або послаблені. Репрезентовано розуміння гармонії форм у формотворенні сакрального простору, а також використання їх антиіндивідуалістичного потенціалу для відродження соціальних та релігійних спільнот.Розглянуто архітектуру сакральних споруд, зведених за принципом класицистичної архітектури. Визначено, що форми, створені Фолькером Гіенке, Йозефом Гочаром та Аладаром Аркайем, не належать до жодної із «мов» архітектурного виразу, які були створені дотепер.Представлено погляд на таємничу природу з’єднання людей у суспільстві – близький до видів зв’язків, що пов’язують релігійні громади, а також концепція архітектури як мосту між небом і землею, яка також змінила підхід до будівлі як виключно матеріального об’єкта.Проаналізована форми сакральної споруди та способу організації інтер’єрів, що дозволило зробити висновок, що ідеї відродження єдності навколишнього ландшафту, схильність використовувати місцеві матеріали (насамперед камінь), але також більш загальне, філософське ставлення, що дозволяє розглядати архітектуру як елемент, який пов’язує сили космосу з життям людини, що поєднує вірян різних конфесій.Розглянуто використання метафоричної мови архітектури засноване на світі візуальних людських виробів та їх іконографічних відмінних рисах. Виявлено необхідність враховувати взаємозв’язок між певними формами та повідомленнями, що через них передаються у формотворенні сакрального простору.Також представлено спробу адаптувати принципи модернізму до потреб формотворення сакрального простору. З’ясовано, що проблеми формації нового стилю виникли внаслідок змін у самій архітектурі, та труднощі у визначенні його характерних рис — внаслідок змін в історіографії. Виявлено тенденції формотворення сакрального простору у ХХ ст.