Історія: «єдина наука» чи інструмент політики, крайнім виявом якої є війна?

Abstract

Статтю присвячено питанням пов’язування політичних практик з історією, а відповідно, політизації історичних досліджень, переоцінки минулого під кутом зору його бачення політиками, розуміння ними засад державного будівництва, курсу своїх країн у внутрішньому та зовнішньополітичному вимірах. У цьому контексті автор порушує теми історичної суверенізації нових держав, створення для цього додаткових інституцій, які перетворюються на самостійних акторів історичної політики, просуваючи свої концепції минулого з його героями; привертає увагу до розмивання німецького досвіду конструкції загальноєвропейського наративу з «пропрацюванням минулого», усуванням «білих плям» та проговоренням «темних сторінок» під тиском східноєвропейської культури з її «історією двох тоталітаризмів». Аналізуючи практику застосування «законів пам’яті» та історичні наративи РФ і США, історичні дискурси інших країн, зокрема Китаю, автор підводить до висновку, що час, коли світ «хворіє на історію», кидає виклик історичній науці, актуалізує проблему ролі й відповідальності вчених за відтворення знань про минуле, міри їх залученості у світоглядні та ідеологічні конфлікти, війни пам’яті і потребує особливої уваги до змісту сучасних підручників з історії. З огляду на розвиток подій після 24 лютого 2022 р. автор зазначає, що крайнім виявом експлуатації російською владою історії як інструмента політики стала війна проти України.