Спільна політика у сфері безпеки та оборони Європейського Союзу в постбіполярну добу: стан розвитку та можливості для України

Abstract

У статті розкривається процес розвитку спільної політики Європейського Союзу (ЄС) у сфері безпеки й оборони після завершення Холодної війни. Здійснено огляд ключових нормативно-правових актів ЄС, які встановлюють засадничі принципи Спільної політики у сфері безпеки та оборони (СПБО), як складової частини Спільної зовнішньої та безпекової політика (СЗБП) Європейського Союзу. Охарактеризовано сучасний стан розвитку СПБО, зокрема акцентовано увагу на форматах «Постійної структурованої співпраці (PESCO), та наголошено на можливостях щодо приєднання України до даного формату перед офіційним вступом до ЄС. Усього за рік після розпаду Радянського Союзу процес європейської інтеграції досягнув видатної віхи: Маастрихтським договором від 1992 р. було засновано Європейський Союз (ЄС). Ним же було впроваджено Спільну зовнішню та безпекову політику як один зі стовпів ЄС. Рівно через двадцять п’ять років – у 2007 р. – було підписано Лісабонський договір, який вивів СПБО ЄС на якісно новий рівень. По-перше, Договір про ЄС у редакції Лісабонського договору містить зобов’язання про взаємодопомогу в разі збройної агресії проти однієї з держав-членів. По-друге, проголошується амбітне бачення, згідно з яким СПБО має стати основою для перспективного переходу ЄС до «колективної оборони», – щоправда, за умови наявності консенсусу серед усіх держав-членів. По-третє, Лісабонським договором передбачено формат «Постійної структурованої співпраці» (PESCO), у рамках якого держави-члени можуть вступати в тіснішу співпрацю між собою, при цьому беручи на себе певні розширені зобов’язання. Останній формат, попри орієнтованість на вузькоспеціалізовані проєкти та неоднорідну залученість держав-членів, може стати першим майданчиком для раннього залучення України до СПБО.