Pub Date : 2024-03-05DOI: 10.26693/ahpsxxi2024.07.093
Тетяна Моісеєва
Проблема протидії торгівлі людьми набуває виняткової значущості, враховуючи: глобальність явища торгівлі людьми; його характерні риси та негативні наслідки; неефективність заходів щодо виявлення жертв торгівлі людьми та притягнення до відповідальності злочинців; зростання ризиків торгівлі людьми, в умовах різноманітних криз і конфліктів сучасності. У статті здійснено аналіз діяльності Ради держав Балтійського моря (РДБМ) у сфері протидії торгівлі людьми (організаційний, нормативний і прикладний аспекти). Обґрунтовано актуальність проблеми для балтійського регіону, що зумовило включення цього напрямку до довгострокового пріоритету РДБМ «Безпечний і захищений регіон». Наголошено, що значним кроком в оформленні та концептуалізації діяльності РДБМ (в площині протидії торгівлі людьми), стало створення відповідного профільного органу – Північно-Балтійської цільової групи боротьби з торгівлею людьми (TF-THB). Стисло сформульовано мету, склад, загальні засади діяльності TF-THB. Значну увагу приділено аналізу регламентуючих документів цільової групи: «Цільова група РДБМ проти торгівлі людьми. Стратегія 2020-2025» і «Цільова група РДБМ проти торгівлі людьми. Технічне завдання 2020-2025». Охарактеризовано проєкти РДБМ і TF-THB («CAPE», «CAPE II», «PROMISE-TRM», «They have a name», «Транснаціональний механізм перенаправлення в регіоні Балтійського моря» (BSR-TRM), інформаційна кампанія «Before You Go»): їх загальну спрямованість, учасників, завдання. Підкреслено особливе прикладне значення проєкту «BSR-TRM» і труднощі, пов’язані з його реалізацією. Визначено, що вагомою складовою співпраці держав регіону є обговорення (за участі експертів і практиків) назрілих проблем протидії торгівлі людьми, на «майданчиках» міжнародних форумів, конференцій, тренінгів.
{"title":"Співробітництво держав Балтійського регіону у сфері протидії торгівлі людьми (на прикладі Ради держав Балтійського моря)","authors":"Тетяна Моісеєва","doi":"10.26693/ahpsxxi2024.07.093","DOIUrl":"https://doi.org/10.26693/ahpsxxi2024.07.093","url":null,"abstract":"Проблема протидії торгівлі людьми набуває виняткової значущості, враховуючи: глобальність явища торгівлі людьми; його характерні риси та негативні наслідки; неефективність заходів щодо виявлення жертв торгівлі людьми та притягнення до відповідальності злочинців; зростання ризиків торгівлі людьми, в умовах різноманітних криз і конфліктів сучасності. \u0000У статті здійснено аналіз діяльності Ради держав Балтійського моря (РДБМ) у сфері протидії торгівлі людьми (організаційний, нормативний і прикладний аспекти). Обґрунтовано актуальність проблеми для балтійського регіону, що зумовило включення цього напрямку до довгострокового пріоритету РДБМ «Безпечний і захищений регіон». \u0000Наголошено, що значним кроком в оформленні та концептуалізації діяльності РДБМ (в площині протидії торгівлі людьми), стало створення відповідного профільного органу – Північно-Балтійської цільової групи боротьби з торгівлею людьми (TF-THB). Стисло сформульовано мету, склад, загальні засади діяльності TF-THB. \u0000Значну увагу приділено аналізу регламентуючих документів цільової групи: «Цільова група РДБМ проти торгівлі людьми. Стратегія 2020-2025» і «Цільова група РДБМ проти торгівлі людьми. Технічне завдання 2020-2025». \u0000Охарактеризовано проєкти РДБМ і TF-THB («CAPE», «CAPE II», «PROMISE-TRM», «They have a name», «Транснаціональний механізм перенаправлення в регіоні Балтійського моря» (BSR-TRM), інформаційна кампанія «Before You Go»): їх загальну спрямованість, учасників, завдання. Підкреслено особливе прикладне значення проєкту «BSR-TRM» і труднощі, пов’язані з його реалізацією. \u0000Визначено, що вагомою складовою співпраці держав регіону є обговорення (за участі експертів і практиків) назрілих проблем протидії торгівлі людьми, на «майданчиках» міжнародних форумів, конференцій, тренінгів.","PeriodicalId":149622,"journal":{"name":"Acta de Historia & Politica: Saeculum XXI","volume":"126 8","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2024-03-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"140078683","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2024-03-05DOI: 10.26693/ahpsxxi2024.07.118
Микола Стецюк
У статті розкривається процес розвитку спільної політики Європейського Союзу (ЄС) у сфері безпеки й оборони після завершення Холодної війни. Здійснено огляд ключових нормативно-правових актів ЄС, які встановлюють засадничі принципи Спільної політики у сфері безпеки та оборони (СПБО), як складової частини Спільної зовнішньої та безпекової політика (СЗБП) Європейського Союзу. Охарактеризовано сучасний стан розвитку СПБО, зокрема акцентовано увагу на форматах «Постійної структурованої співпраці (PESCO), та наголошено на можливостях щодо приєднання України до даного формату перед офіційним вступом до ЄС. Усього за рік після розпаду Радянського Союзу процес європейської інтеграції досягнув видатної віхи: Маастрихтським договором від 1992 р. було засновано Європейський Союз (ЄС). Ним же було впроваджено Спільну зовнішню та безпекову політику як один зі стовпів ЄС. Рівно через двадцять п’ять років – у 2007 р. – було підписано Лісабонський договір, який вивів СПБО ЄС на якісно новий рівень. По-перше, Договір про ЄС у редакції Лісабонського договору містить зобов’язання про взаємодопомогу в разі збройної агресії проти однієї з держав-членів. По-друге, проголошується амбітне бачення, згідно з яким СПБО має стати основою для перспективного переходу ЄС до «колективної оборони», – щоправда, за умови наявності консенсусу серед усіх держав-членів. По-третє, Лісабонським договором передбачено формат «Постійної структурованої співпраці» (PESCO), у рамках якого держави-члени можуть вступати в тіснішу співпрацю між собою, при цьому беручи на себе певні розширені зобов’язання. Останній формат, попри орієнтованість на вузькоспеціалізовані проєкти та неоднорідну залученість держав-членів, може стати першим майданчиком для раннього залучення України до СПБО.
{"title":"Спільна політика у сфері безпеки та оборони Європейського Союзу в постбіполярну добу: стан розвитку та можливості для України","authors":"Микола Стецюк","doi":"10.26693/ahpsxxi2024.07.118","DOIUrl":"https://doi.org/10.26693/ahpsxxi2024.07.118","url":null,"abstract":"У статті розкривається процес розвитку спільної політики Європейського Союзу (ЄС) у сфері безпеки й оборони після завершення Холодної війни. Здійснено огляд ключових нормативно-правових актів ЄС, які встановлюють засадничі принципи Спільної політики у сфері безпеки та оборони (СПБО), як складової частини Спільної зовнішньої та безпекової політика (СЗБП) Європейського Союзу. Охарактеризовано сучасний стан розвитку СПБО, зокрема акцентовано увагу на форматах «Постійної структурованої співпраці (PESCO), та наголошено на можливостях щодо приєднання України до даного формату перед офіційним вступом до ЄС. \u0000Усього за рік після розпаду Радянського Союзу процес європейської інтеграції досягнув видатної віхи: Маастрихтським договором від 1992 р. було засновано Європейський Союз (ЄС). Ним же було впроваджено Спільну зовнішню та безпекову політику як один зі стовпів ЄС. Рівно через двадцять п’ять років – у 2007 р. – було підписано Лісабонський договір, який вивів СПБО ЄС на якісно новий рівень. По-перше, Договір про ЄС у редакції Лісабонського договору містить зобов’язання про взаємодопомогу в разі збройної агресії проти однієї з держав-членів. По-друге, проголошується амбітне бачення, згідно з яким СПБО має стати основою для перспективного переходу ЄС до «колективної оборони», – щоправда, за умови наявності консенсусу серед усіх держав-членів. По-третє, Лісабонським договором передбачено формат «Постійної структурованої співпраці» (PESCO), у рамках якого держави-члени можуть вступати в тіснішу співпрацю між собою, при цьому беручи на себе певні розширені зобов’язання. Останній формат, попри орієнтованість на вузькоспеціалізовані проєкти та неоднорідну залученість держав-членів, може стати першим майданчиком для раннього залучення України до СПБО.","PeriodicalId":149622,"journal":{"name":"Acta de Historia & Politica: Saeculum XXI","volume":"16 22","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2024-03-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"140264333","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2024-03-05DOI: 10.26693/ahpsxxi2024.07.068
Л.Д. Чекаленко
Стаття присвячена одній з найактуальніших тем сьогодення – сучасному і майбутньому стану освіти в світі і, зокрема, в Україні. Авторка подає характеристики різнопланових освітніх схем, популярних в Європі і Америці, розповідає передісторію їх становлення. Згадує про Болонську систему освіти, запроваджену в Україні, а також розмірковує про майбутній вибір освітньої моделі в Україні після війни. Значна увага при цьому приділена освітній діяльності ЮНЕСКО. Нагадаємо, що ця міжнародна організація з науки, культури і освіти активно підтримала ідею впровадження Болонського процесу в освітню систему європейських освітніх інституцій. Зазначена система була запроваджена і в Україні. Відомо, що існують й інші освітні моделі, що себе позитивно зарекомендували: такі система освіти, як Гумбальдтовська, Ньюменовська, Французька (Наполеонівська), Американська тощо. І після розвалу радянського союзу керівництво української держави не мало часу розмірковувати щодо майбутнього освітнього процесу. В результаті цікавий Болонський варіант, що був прийнятий в Україні поспіхом і без відповідної підготовки, виявився змішаною схемою з колишньою радянською системою освіти. Враховуючи сучасний воєнний стан, який так чи інакше завершиться, необхідно замислитись про майбутній розвиток освіти в Україні. І вже сьогодні виробити власну модель освіти із врахуванням руйнівних наслідків війни і позитивних складових відомих передових освітніх технологій, зокрема і Болонського процесу.
{"title":"Аксіологічні пошуки моделі освіти майбутньої України","authors":"Л.Д. Чекаленко","doi":"10.26693/ahpsxxi2024.07.068","DOIUrl":"https://doi.org/10.26693/ahpsxxi2024.07.068","url":null,"abstract":"Стаття присвячена одній з найактуальніших тем сьогодення – сучасному і майбутньому стану освіти в світі і, зокрема, в Україні. Авторка подає характеристики різнопланових освітніх схем, популярних в Європі і Америці, розповідає передісторію їх становлення. Згадує про Болонську систему освіти, запроваджену в Україні, а також розмірковує про майбутній вибір освітньої моделі в Україні після війни. \u0000Значна увага при цьому приділена освітній діяльності ЮНЕСКО. Нагадаємо, що ця міжнародна організація з науки, культури і освіти активно підтримала ідею впровадження Болонського процесу в освітню систему європейських освітніх інституцій. Зазначена система була запроваджена і в Україні. Відомо, що існують й інші освітні моделі, що себе позитивно зарекомендували: такі система освіти, як Гумбальдтовська, Ньюменовська, Французька (Наполеонівська), Американська тощо. І після розвалу радянського союзу керівництво української держави не мало часу розмірковувати щодо майбутнього освітнього процесу. В результаті цікавий Болонський варіант, що був прийнятий в Україні поспіхом і без відповідної підготовки, виявився змішаною схемою з колишньою радянською системою освіти. \u0000Враховуючи сучасний воєнний стан, який так чи інакше завершиться, необхідно замислитись про майбутній розвиток освіти в Україні. І вже сьогодні виробити власну модель освіти із врахуванням руйнівних наслідків війни і позитивних складових відомих передових освітніх технологій, зокрема і Болонського процесу.","PeriodicalId":149622,"journal":{"name":"Acta de Historia & Politica: Saeculum XXI","volume":"35 8","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2024-03-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"140264908","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2024-03-05DOI: 10.26693/ahpsxxi2024.07.104
Маргарита Лимар, Вікторія Агєєва-Каркашадзе
Статтю присвячено дослідженню еволюції доктринальних основ ядерної політики Сполучених Штатів з початку 2000-х років і до сьогодні. Актуальність статті обумовлена дестабілізацією сучасної міжнародної системи безпеки та загостренням регіональних конфліктів. Розглянуто основні концепції та документи, в яких відображено зовнішньополітичні настанови щодо ядерної безпеки адміністрацій Дж. Буша-мол., Б. Обами, Д. Трампа та Дж. Байдена. Здійснено їх порівняльний аналіз; визначено подібності та відмінності у підходах щодо реалізації концепції ядерного стримування різними адміністраціями. Стаття ґрунтується переважно на аналізі документальної бази та науково-аналітичних публікацій американських і західноєвропейських дослідників. Визначено, що події 11 вересня 2001 р. радикально вплинули на зовнішню політику США та змусили адміністрацію республіканця Дж. Буша-мол. віддати пріоритет прямим військовим діям над класичними дипломатичними методами та стримуванням, що призвело до посилення загрози ядерного розповсюдження. Натомість адміністрація демократа Б. Обами надала перевагу дипломатії, працювала над відновленням морального лідерства США та створенням світу, вільного від ядерної зброї. Не зважаючи на те, що кінцева мета Б. Обами залишилися у декларативній площині, США змогли зміцнити сили стримування та скоротити ядерний арсенал на користь його модернізації, яку підтримував і республіканець Д. Трамп. Проте, президент Д. Трамп зосередився також і на розвитку ядерної програми США, чим суттєво зашкодив ядерному стримуванню та режиму нерозповсюдження. Нарешті, чинний президент-демократ Дж. Байден повернувся до політики Б. Обами, однак, з огляду на сучасні виклики міжнародній безпеці, його адміністрація відкинула принцип незастосування ядерної зброї першими та концепцію «єдиної мети». Авторки дійшли висновку, що не зважаючи на різні способи реалізації зовнішньої політики зазначеними адміністраціями, курс на ядерне стримування не втратив своєї актуальності на доктринальному рівні. Чинний президент Дж. Байден покладається на стримуючий ефект ядерної зброї, а його політика, спрямована як на модернізацію ядерних сил, так і на посилення регіональної співпраці задля спільного протистояння сучасним викликам міжнародній безпеці, видається виваженою та послідовною.
{"title":"Концептуально-доктринальний вимір ядерної політики США на початку 21 століття","authors":"Маргарита Лимар, Вікторія Агєєва-Каркашадзе","doi":"10.26693/ahpsxxi2024.07.104","DOIUrl":"https://doi.org/10.26693/ahpsxxi2024.07.104","url":null,"abstract":"Статтю присвячено дослідженню еволюції доктринальних основ ядерної політики Сполучених Штатів з початку 2000-х років і до сьогодні. Актуальність статті обумовлена дестабілізацією сучасної міжнародної системи безпеки та загостренням регіональних конфліктів. Розглянуто основні концепції та документи, в яких відображено зовнішньополітичні настанови щодо ядерної безпеки адміністрацій Дж. Буша-мол., Б. Обами, Д. Трампа та Дж. Байдена. Здійснено їх порівняльний аналіз; визначено подібності та відмінності у підходах щодо реалізації концепції ядерного стримування різними адміністраціями. Стаття ґрунтується переважно на аналізі документальної бази та науково-аналітичних публікацій американських і західноєвропейських дослідників. \u0000Визначено, що події 11 вересня 2001 р. радикально вплинули на зовнішню політику США та змусили адміністрацію республіканця Дж. Буша-мол. віддати пріоритет прямим військовим діям над класичними дипломатичними методами та стримуванням, що призвело до посилення загрози ядерного розповсюдження. Натомість адміністрація демократа Б. Обами надала перевагу дипломатії, працювала над відновленням морального лідерства США та створенням світу, вільного від ядерної зброї. Не зважаючи на те, що кінцева мета Б. Обами залишилися у декларативній площині, США змогли зміцнити сили стримування та скоротити ядерний арсенал на користь його модернізації, яку підтримував і республіканець Д. Трамп. Проте, президент Д. Трамп зосередився також і на розвитку ядерної програми США, чим суттєво зашкодив ядерному стримуванню та режиму нерозповсюдження. Нарешті, чинний президент-демократ Дж. Байден повернувся до політики Б. Обами, однак, з огляду на сучасні виклики міжнародній безпеці, його адміністрація відкинула принцип незастосування ядерної зброї першими та концепцію «єдиної мети». \u0000Авторки дійшли висновку, що не зважаючи на різні способи реалізації зовнішньої політики зазначеними адміністраціями, курс на ядерне стримування не втратив своєї актуальності на доктринальному рівні. Чинний президент Дж. Байден покладається на стримуючий ефект ядерної зброї, а його політика, спрямована як на модернізацію ядерних сил, так і на посилення регіональної співпраці задля спільного протистояння сучасним викликам міжнародній безпеці, видається виваженою та послідовною.","PeriodicalId":149622,"journal":{"name":"Acta de Historia & Politica: Saeculum XXI","volume":"110 9","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2024-03-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"140079199","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2024-03-05DOI: 10.26693/ahpsxxi2024.07.034
Андрій Шевчук, Оксана Литвинчук
У статті визначено, що після Першої світової війни розгорнулася боротьба між ключовими акторами за контроль над Чорноморськими протоками. Важливість цього питання диктувалися боротьбою з Радянською Росією та підтримкою білогвардійського руху, бажанням домінувати в Османській імперії тощо. Проте після перемоги між союзниками-переможцями розпочалося суперництво. Севрський мирний договір 1920 р. гарантував свободу судноплавства торговельним та військовим кораблям будь-яких країн у мирний та військовий часи. Така модель статусу відповідала потребам Великобританії, яка мала потужний військово-морський флот і прагнула домінувати в регіоні. Проте, цей договір не враховував інтересів націоналістичного руху турецького народу. Суперництво союзників та, головне, успіхи націоналістів призвели до перегляду статусу Проток. На Лозаннській конференції 1923 р. Туреччина змогла покращити свої позиції за рахунок перемог у війні з греками та французами. Якщо проходження торговельних кораблів гарантувалося, то накладалися обмеження на військові. При цьому за рахунок демілітаризації Проток (відсутності укріплень та військових сил) Туреччину було позбавлено реального контролю над своєю територією. Задекларована участь у контролі над Босфором і Дарданеллами Ліги Націй виявилася неефективною через недосконалість її інститутів. Геополітичні зміни 1930-х рр. призвели до перегляду статусу Проток. М. Кемаль зумів зіграти на протиріччях між ключовими міжнародними гравцями і досягнути ремілітаризації Чорноморських проток. Вперше було розділено чорноморські і нечорноморські держави з різними режимами перебування у Чорному морі. Спроба союзників, передусім Великобританії, гарантувати вільне перебування свого флоту, навіть у мирний час, виявилася невдалою. Проте, за допомогою Конвенції Монтре вдалося досягнути формального нейтралітету Туреччини під час Другої світової війни та її вступу у війну на боці антигітлерівської коаліції 23 лютого 1945 р.
{"title":"Чорноморські протоки (1920-1936): боротьба міжнародних акторів за контроль","authors":"Андрій Шевчук, Оксана Литвинчук","doi":"10.26693/ahpsxxi2024.07.034","DOIUrl":"https://doi.org/10.26693/ahpsxxi2024.07.034","url":null,"abstract":"У статті визначено, що після Першої світової війни розгорнулася боротьба між ключовими акторами за контроль над Чорноморськими протоками. Важливість цього питання диктувалися боротьбою з Радянською Росією та підтримкою білогвардійського руху, бажанням домінувати в Османській імперії тощо. Проте після перемоги між союзниками-переможцями розпочалося суперництво. Севрський мирний договір 1920 р. гарантував свободу судноплавства торговельним та військовим кораблям будь-яких країн у мирний та військовий часи. \u0000Така модель статусу відповідала потребам Великобританії, яка мала потужний військово-морський флот і прагнула домінувати в регіоні. Проте, цей договір не враховував інтересів націоналістичного руху турецького народу. Суперництво союзників та, головне, успіхи націоналістів призвели до перегляду статусу Проток. \u0000На Лозаннській конференції 1923 р. Туреччина змогла покращити свої позиції за рахунок перемог у війні з греками та французами. Якщо проходження торговельних кораблів гарантувалося, то накладалися обмеження на військові. При цьому за рахунок демілітаризації Проток (відсутності укріплень та військових сил) Туреччину було позбавлено реального контролю над своєю територією. Задекларована участь у контролі над Босфором і Дарданеллами Ліги Націй виявилася неефективною через недосконалість її інститутів. \u0000Геополітичні зміни 1930-х рр. призвели до перегляду статусу Проток. М. Кемаль зумів зіграти на протиріччях між ключовими міжнародними гравцями і досягнути ремілітаризації Чорноморських проток. Вперше було розділено чорноморські і нечорноморські держави з різними режимами перебування у Чорному морі. Спроба союзників, передусім Великобританії, гарантувати вільне перебування свого флоту, навіть у мирний час, виявилася невдалою. Проте, за допомогою Конвенції Монтре вдалося досягнути формального нейтралітету Туреччини під час Другої світової війни та її вступу у війну на боці антигітлерівської коаліції 23 лютого 1945 р.","PeriodicalId":149622,"journal":{"name":"Acta de Historia & Politica: Saeculum XXI","volume":"27 10","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2024-03-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"140263610","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2024-03-05DOI: 10.26693/ahpsxxi2024.07.057
Юрій Земський, Юрій Мудрик
У міжнародному спілкуванні сучасного європейського простору вислів: «пропутінська політика Віктора Орбана» – перестав бути просто висловом, яким характеризували певний час, донедавна самобутність політичного курсу Угорщини. Впродовж останніх двох років сам зміст угорської політики став міжнародною проблемою, що обговорюється, аналізується, створює чималі труднощі на теренах ЄС, й потребує вирішення. Засади демократії, звичайно, вимагають шанувати будь який електоральний вибір, якщо він реалізований з дотриманням базових принципів вільного волевиявлення. Однак, коли угорське суспільство схвалює позицію своєї влади, що не приєднується до дій із належного протистояння відвертим прецедентам наруги над самими основами міжнародного права – це викликає занепокоєння і спонукає до вивчення проблеми. Аналіз еволюції політичних поглядів і заяв особисто В. Орбана, а також партії, яку він очолює, і з якою перемагає вчетверте підряд на виборах – дозволяє констатувати, що вони віднайшли ті «чутливі точки» в угорському суспільстві, що дозволяють їм завжди бути актуальними та затребуваними, як виразники інтересів більшості угорців. Більше того, тримаючи тривалий час владу, партійці з політичного кола В. Орбана своїми діями самі підживлюють серед угорців ті настрої, які вимагають винятково того політичного курсу, що пропонується владою. Темою, що ідеально «єднає угорський народ із владою», репрезентованою партійцями В. Орбана – стала національна пам’ять про «велике минуле своєї вітчизни, що було незаконно окрадене сусідами». Тобто, тема «Великої Угорщини» та «Тріанонського договору», який ту державу «обікрав» – вміло розпалює національні переживання сучасних угорців і стабільно дозволяє бачити саме у партії В. Орбана єдину силу, яка «належно усвідомлює» вагу вказаної «національної трагедії». Отже, вибудовування політичної атмосфери в Угорщині, у сенсі налагодження відносин між владою та народом – цілком уподібнюється до таким же чином вибудованої політичної атмосфери в Росії, де також влада «годує свій електорат» спогадами про «велике минуле, незаконно відібране хижими лібералами-демократами ворожого Заходу». Не випадково росіянам стабільно і послідовно навіюється, що розвал СРСР є найбільшою їхньою національною трагедією минулого століття. Тому є підстави припустити, що саме російський досвід політичного маніпулювання став взірцевим для наслідування партією В. Орбана. Адже, насправді, у росіян впродовж десятиліть успішно імітується дотримання базових принципів демократії, а тим часом влада залишається незмінною, і водночас «купається в любові» вдячного та щасливого народу. Саме така реальність є привабливою для В. Орбана, і тому його «пропутінська політика» насправді є лише наслідуванням російської політтехнологічної методології «обробки власного електорату».
{"title":"Коріння пропутінських політичних симпатій Віктора Орбана","authors":"Юрій Земський, Юрій Мудрик","doi":"10.26693/ahpsxxi2024.07.057","DOIUrl":"https://doi.org/10.26693/ahpsxxi2024.07.057","url":null,"abstract":"У міжнародному спілкуванні сучасного європейського простору вислів: «пропутінська політика Віктора Орбана» – перестав бути просто висловом, яким характеризували певний час, донедавна самобутність політичного курсу Угорщини. Впродовж останніх двох років сам зміст угорської політики став міжнародною проблемою, що обговорюється, аналізується, створює чималі труднощі на теренах ЄС, й потребує вирішення. Засади демократії, звичайно, вимагають шанувати будь який електоральний вибір, якщо він реалізований з дотриманням базових принципів вільного волевиявлення. Однак, коли угорське суспільство схвалює позицію своєї влади, що не приєднується до дій із належного протистояння відвертим прецедентам наруги над самими основами міжнародного права – це викликає занепокоєння і спонукає до вивчення проблеми. \u0000Аналіз еволюції політичних поглядів і заяв особисто В. Орбана, а також партії, яку він очолює, і з якою перемагає вчетверте підряд на виборах – дозволяє констатувати, що вони віднайшли ті «чутливі точки» в угорському суспільстві, що дозволяють їм завжди бути актуальними та затребуваними, як виразники інтересів більшості угорців. Більше того, тримаючи тривалий час владу, партійці з політичного кола В. Орбана своїми діями самі підживлюють серед угорців ті настрої, які вимагають винятково того політичного курсу, що пропонується владою. Темою, що ідеально «єднає угорський народ із владою», репрезентованою партійцями В. Орбана – стала національна пам’ять про «велике минуле своєї вітчизни, що було незаконно окрадене сусідами». Тобто, тема «Великої Угорщини» та «Тріанонського договору», який ту державу «обікрав» – вміло розпалює національні переживання сучасних угорців і стабільно дозволяє бачити саме у партії В. Орбана єдину силу, яка «належно усвідомлює» вагу вказаної «національної трагедії». \u0000Отже, вибудовування політичної атмосфери в Угорщині, у сенсі налагодження відносин між владою та народом – цілком уподібнюється до таким же чином вибудованої політичної атмосфери в Росії, де також влада «годує свій електорат» спогадами про «велике минуле, незаконно відібране хижими лібералами-демократами ворожого Заходу». Не випадково росіянам стабільно і послідовно навіюється, що розвал СРСР є найбільшою їхньою національною трагедією минулого століття. \u0000Тому є підстави припустити, що саме російський досвід політичного маніпулювання став взірцевим для наслідування партією В. Орбана. Адже, насправді, у росіян впродовж десятиліть успішно імітується дотримання базових принципів демократії, а тим часом влада залишається незмінною, і водночас «купається в любові» вдячного та щасливого народу. Саме така реальність є привабливою для В. Орбана, і тому його «пропутінська політика» насправді є лише наслідуванням російської політтехнологічної методології «обробки власного електорату».","PeriodicalId":149622,"journal":{"name":"Acta de Historia & Politica: Saeculum XXI","volume":"49 4","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2024-03-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"140264459","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2024-03-05DOI: 10.26693/ahpsxxi2024.07.076
Ірина Тихоненко
У статті здійснено спробу розгляду історичного розвитку дій світової спільноти щодо створення міжнародно-правової бази діяльності засобів масової інформації у війнах і збройних конфліктах. Хронологічний період, який розглядає авторка, охоплює час з 19 століття по сучасність, зважаючи на форми та рівні взаємодії держав і відповідних організацій ЗМІ. Виявлено, що наприкінці 19 – початку 20 ст. зусилля світової спільноти ґрунтувалися на прагненнях розширити визнання прав ЗМІ відповідно до Кодексу Лібера 1863 р. та Гаазької конвенції 1907 р., на зібраннях представників преси. Періоди Першої та Другої світової воєн показали певні прогалини у захисті преси та розширили формати взаємодії не лише держав, а й недержавних акторів – діяльності Ліги Націй, а також Організації Об’єднаних Націй, міжнародних неурядових організацій. Найбільшим здобутком стала регламентація юридичного статусу працівників ЗМІ в межах міжнародного гуманітарного права та відповідних редакцій Женевських конвенцій про поводження з військовополоненими та Протоколами до них. За наполяганням та участю міжнародних фахових об’єднань ЗМІ питання перейшло у площину відповідних резолюцій Ради Безпеки ООН, Генеральної Асамблеї ООН, ЮНЕСКО. Наразі, велика робота щодо уніфікації та модернізації норм діяльності журналістів у зонах збройних конфліктів ведеться в межах Ради Європи, а також під проводом організації «Репортери без кордонів». Авторка прийшла до висновку, що історичний розвиток міжнародного законодавства щодо діяльності ЗМІ у збройних конфліктах потребує подальшого доопрацювання зважаючи на унікальність й особливість обставин кожного збройного конфлікту та порушення воюючими сторонами, або державою-агресором загальноприйнятих міжнародною спільнотою норм.
{"title":"Еволюція міжнародно-правових основ діяльності засобів масової інформації у війнах і збройних конфліктах","authors":"Ірина Тихоненко","doi":"10.26693/ahpsxxi2024.07.076","DOIUrl":"https://doi.org/10.26693/ahpsxxi2024.07.076","url":null,"abstract":"У статті здійснено спробу розгляду історичного розвитку дій світової спільноти щодо створення міжнародно-правової бази діяльності засобів масової інформації у війнах і збройних конфліктах. Хронологічний період, який розглядає авторка, охоплює час з 19 століття по сучасність, зважаючи на форми та рівні взаємодії держав і відповідних організацій ЗМІ. \u0000Виявлено, що наприкінці 19 – початку 20 ст. зусилля світової спільноти ґрунтувалися на прагненнях розширити визнання прав ЗМІ відповідно до Кодексу Лібера 1863 р. та Гаазької конвенції 1907 р., на зібраннях представників преси. Періоди Першої та Другої світової воєн показали певні прогалини у захисті преси та розширили формати взаємодії не лише держав, а й недержавних акторів – діяльності Ліги Націй, а також Організації Об’єднаних Націй, міжнародних неурядових організацій. Найбільшим здобутком стала регламентація юридичного статусу працівників ЗМІ в межах міжнародного гуманітарного права та відповідних редакцій Женевських конвенцій про поводження з військовополоненими та Протоколами до них. За наполяганням та участю міжнародних фахових об’єднань ЗМІ питання перейшло у площину відповідних резолюцій Ради Безпеки ООН, Генеральної Асамблеї ООН, ЮНЕСКО. Наразі, велика робота щодо уніфікації та модернізації норм діяльності журналістів у зонах збройних конфліктів ведеться в межах Ради Європи, а також під проводом організації «Репортери без кордонів». \u0000Авторка прийшла до висновку, що історичний розвиток міжнародного законодавства щодо діяльності ЗМІ у збройних конфліктах потребує подальшого доопрацювання зважаючи на унікальність й особливість обставин кожного збройного конфлікту та порушення воюючими сторонами, або державою-агресором загальноприйнятих міжнародною спільнотою норм.","PeriodicalId":149622,"journal":{"name":"Acta de Historia & Politica: Saeculum XXI","volume":"27 12","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2024-03-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"140265070","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2024-03-05DOI: 10.26693/ahpsxxi2024.07.127
Олександр Шевчук
У статті здійснено аналіз детермінації внутрішньополітичними процесами на Тайвані регіональної системи міжнародних відносин. З моменту руйнації СРСР система міжнародних відносин знаходилась в еволюційному стані з повільною динамікою трансформацій. Російська ж агресія проти України, з одного боку, чітко засвідчила недієвість різнорівневих безпекових механізмів, а з іншого, підтвердила логіку світового політичного процесу, що всі попередні історичні типи систем міжнародних відносин народжувались після масштабних збройних конфліктів європейського чи глобального рівнів. У ситуації стратегічної невизначеності щодо основних контурів майбутньої світової системи міжнародних відносин та її регіональних підсистем результати виборів на Тайвані засвідчили орієнтацію тайванців на західні політичні цінності. Саме це є досить показовим у контексті структуризації вісі диктаторських режимів Росія – Північна Корея – Іран. Наразі кристалізується тенденція щодо прагнення країн залучених до територіальних конфліктів або затвердити більш чітко своє позиціонування щодо приналежності спірних територій або ж засвідчити свою можливість щодо силового розв’язання конфлікту. У шкалі пріоритетів КНР «тайванська проблема» є першою за значенням. Яка окрім всього має і морально-політичний вимір для Пекіна оскільки для КНР трансформація в суб’єкта міжнародних відносин з глобальним геополітичним впливом є своєрідною компенсаторикою більш ніж столітнього періоду історії, коли Китай був об’єктом іноземної агресії, нерівноправних угод і створення колоніальних анклавів на його території.
{"title":"Президентські вибори на Тайвані 2024 р. крізь призму російсько-української війни","authors":"Олександр Шевчук","doi":"10.26693/ahpsxxi2024.07.127","DOIUrl":"https://doi.org/10.26693/ahpsxxi2024.07.127","url":null,"abstract":"У статті здійснено аналіз детермінації внутрішньополітичними процесами на Тайвані регіональної системи міжнародних відносин. З моменту руйнації СРСР система міжнародних відносин знаходилась в еволюційному стані з повільною динамікою трансформацій. Російська ж агресія проти України, з одного боку, чітко засвідчила недієвість різнорівневих безпекових механізмів, а з іншого, підтвердила логіку світового політичного процесу, що всі попередні історичні типи систем міжнародних відносин народжувались після масштабних збройних конфліктів європейського чи глобального рівнів. \u0000У ситуації стратегічної невизначеності щодо основних контурів майбутньої світової системи міжнародних відносин та її регіональних підсистем результати виборів на Тайвані засвідчили орієнтацію тайванців на західні політичні цінності. Саме це є досить показовим у контексті структуризації вісі диктаторських режимів Росія – Північна Корея – Іран. \u0000Наразі кристалізується тенденція щодо прагнення країн залучених до територіальних конфліктів або затвердити більш чітко своє позиціонування щодо приналежності спірних територій або ж засвідчити свою можливість щодо силового розв’язання конфлікту. \u0000У шкалі пріоритетів КНР «тайванська проблема» є першою за значенням. Яка окрім всього має і морально-політичний вимір для Пекіна оскільки для КНР трансформація в суб’єкта міжнародних відносин з глобальним геополітичним впливом є своєрідною компенсаторикою більш ніж столітнього періоду історії, коли Китай був об’єктом іноземної агресії, нерівноправних угод і створення колоніальних анклавів на його території.","PeriodicalId":149622,"journal":{"name":"Acta de Historia & Politica: Saeculum XXI","volume":"11 4","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2024-03-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"140263368","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2024-03-05DOI: 10.26693/ahpsxxi2024.07.025
Максим Снігир
У статті охарактеризовано особливості розвитку радянсько-румунських відносин у контексті «бессарабського питання» протягом 1918-1940-х років. Радянський Союз зберігав послідовну позицію невизнання приналежності Бессарабії до Румунії та вимагав включення Бессарабії до складу СРСР на правах автономії у складі УСРР або окремої союзної республіки. Задля реалізації цієї мети більшовики вдавалися до диверсійно-розвідувальної діяльності, підтриманої пропагандистською кампанією, спрямованою на населення Бессарабії, СРСР та західноєвропейську громадську думку. Серед очільників радянського Наркомату закордонних справ на початку 1920-х років сформувалося два підходи до розв’язання бессарабського питання. Повноважний представник СРСР в Лондоні Християн Раковський стояв на позиції необхідності використання Бессарабії як фактору дестабілізації ситуації як в Румунії, так і у відносинах між румунською елітою та її закордонними союзниками. Цій концепції опонував заступник наркома закордонних справ Максим Литвинов, який закликав до вирішення бессарабського питання навіть ціною безумовного визнання приналежності регіону Румунії. Попри наявність двох різних підходів до розв’язання «бессарабського питання» серед керівників союзного Наркомату закордонних справ, фактично і позиція Християна Раковського, і погляди Максима Литвинова виходили з тимчасовості статус-кво та необхідності входження Бессарабії до складу СРСР. Хоча на початку 1930-х років СРСР з тактичних міркувань встановив дипломатичні відносини з Румунією, Наркомат закордонних справ обрав політику невизнання приналежності Бессарабії до румунської держави. Ця політика стала можливою завдяки джентльменській домовленості між очільниками зовнішньополітичних відомств Румунії та СРСР – Ніколае Тітулеску та Максима Литвинова. Однак навіть після встановлення дипломатичних відносин, Радянський Союз продовжував підважувати суверенітет Румунії над Бессарабією.
{"title":"«Нечего вынимать из румынской ноги бессарабскую занозу»: бессарабське питання у радянсько-румунських відносинах міжвоєнного періоду","authors":"Максим Снігир","doi":"10.26693/ahpsxxi2024.07.025","DOIUrl":"https://doi.org/10.26693/ahpsxxi2024.07.025","url":null,"abstract":"У статті охарактеризовано особливості розвитку радянсько-румунських відносин у контексті «бессарабського питання» протягом 1918-1940-х років. Радянський Союз зберігав послідовну позицію невизнання приналежності Бессарабії до Румунії та вимагав включення Бессарабії до складу СРСР на правах автономії у складі УСРР або окремої союзної республіки. Задля реалізації цієї мети більшовики вдавалися до диверсійно-розвідувальної діяльності, підтриманої пропагандистською кампанією, спрямованою на населення Бессарабії, СРСР та західноєвропейську громадську думку. \u0000Серед очільників радянського Наркомату закордонних справ на початку 1920-х років сформувалося два підходи до розв’язання бессарабського питання. Повноважний представник СРСР в Лондоні Християн Раковський стояв на позиції необхідності використання Бессарабії як фактору дестабілізації ситуації як в Румунії, так і у відносинах між румунською елітою та її закордонними союзниками. Цій концепції опонував заступник наркома закордонних справ Максим Литвинов, який закликав до вирішення бессарабського питання навіть ціною безумовного визнання приналежності регіону Румунії. Попри наявність двох різних підходів до розв’язання «бессарабського питання» серед керівників союзного Наркомату закордонних справ, фактично і позиція Християна Раковського, і погляди Максима Литвинова виходили з тимчасовості статус-кво та необхідності входження Бессарабії до складу СРСР. Хоча на початку 1930-х років СРСР з тактичних міркувань встановив дипломатичні відносини з Румунією, Наркомат закордонних справ обрав політику невизнання приналежності Бессарабії до румунської держави. Ця політика стала можливою завдяки джентльменській домовленості між очільниками зовнішньополітичних відомств Румунії та СРСР – Ніколае Тітулеску та Максима Литвинова. Однак навіть після встановлення дипломатичних відносин, Радянський Союз продовжував підважувати суверенітет Румунії над Бессарабією.","PeriodicalId":149622,"journal":{"name":"Acta de Historia & Politica: Saeculum XXI","volume":"34 S1","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2024-03-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"140265179","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2024-03-05DOI: 10.26693/ahpsxxi2024.07.007
Олександр Тригуб, Юрій Степанчук
Розвиток аграрної освіти на українських землях імперської доби продовжує залишатися маловивченим, а в деяких губерніях взагалі є білою плямою, або має значні лакуни у своєму висвітленні. Отже, метою статті є реконструкція становлення та розвитку Гуменської практичної школи садівництва і сільського господарства (1902-20), аналіз її діяльності та результатів. Історичний розвиток зазначеного навчального закладу свідчить, що ключову роль у розвитку навчальних закладів аграрного профілю відігравали органи місцевого самоврядування та приватна ініціатива. Саме завдяки їх енергії на початку 20 ст. постала зазначена школа. При цьому цю школу дійсно можна іменувати «селянською», адже 88% учнів складали селяни Подільської губернії та сусідніх губерній. Безкоштовне навчання, наявність стипендіальних програм від земства та приватних осіб приваблювали до навчання навіть найбіднішу селянську молодь. Окрім цього, у діяльності школи були зацікавлені місцеві великі землевласники, які оплачували навчання учнів у школі, переслідуючи власні інтереси. З іншого боку – вимога навчання аграрній науці, велика частка у навчанні практичної складової, праця по господарству без вихідних приводила до того, що лише ⅖ завершувала навчання. Училище мало достатньо потужний викладацький колектив, де усі штатні педагоги мали професійну фахову освіту. Натомість спостерігаємо досить значну плинність кадрів серед вчителів як професійних, так і загальноосвітніх чи спеціальних предметів. Натомість, не дивлячись на усі недоліки, які мав означений навчальний заклад, він поклав початок формуванню системи аграрної освіти українського селянства на Поділлі, яка трансформувалася у сучасну систему підготовки фахівців аграрної галузі, що є стратегічно важливою для української державності та її економіки. Фінансування. Стаття підготовлена за результатами фундаментального дослідження «Соціокультурний простір України другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст.: селянський світ» (номер державної реєстрації: 0123U101600) за підтримки Міністерства освіти і науки України.
{"title":"Сільськогосподарська освіта на Поділлі на початку 20 ст. (на прикладі школи у с. Гуменному)","authors":"Олександр Тригуб, Юрій Степанчук","doi":"10.26693/ahpsxxi2024.07.007","DOIUrl":"https://doi.org/10.26693/ahpsxxi2024.07.007","url":null,"abstract":"Розвиток аграрної освіти на українських землях імперської доби продовжує залишатися маловивченим, а в деяких губерніях взагалі є білою плямою, або має значні лакуни у своєму висвітленні. Отже, метою статті є реконструкція становлення та розвитку Гуменської практичної школи садівництва і сільського господарства (1902-20), аналіз її діяльності та результатів. \u0000Історичний розвиток зазначеного навчального закладу свідчить, що ключову роль у розвитку навчальних закладів аграрного профілю відігравали органи місцевого самоврядування та приватна ініціатива. Саме завдяки їх енергії на початку 20 ст. постала зазначена школа. При цьому цю школу дійсно можна іменувати «селянською», адже 88% учнів складали селяни Подільської губернії та сусідніх губерній. Безкоштовне навчання, наявність стипендіальних програм від земства та приватних осіб приваблювали до навчання навіть найбіднішу селянську молодь. Окрім цього, у діяльності школи були зацікавлені місцеві великі землевласники, які оплачували навчання учнів у школі, переслідуючи власні інтереси. З іншого боку – вимога навчання аграрній науці, велика частка у навчанні практичної складової, праця по господарству без вихідних приводила до того, що лише ⅖ завершувала навчання. \u0000Училище мало достатньо потужний викладацький колектив, де усі штатні педагоги мали професійну фахову освіту. Натомість спостерігаємо досить значну плинність кадрів серед вчителів як професійних, так і загальноосвітніх чи спеціальних предметів. \u0000Натомість, не дивлячись на усі недоліки, які мав означений навчальний заклад, він поклав початок формуванню системи аграрної освіти українського селянства на Поділлі, яка трансформувалася у сучасну систему підготовки фахівців аграрної галузі, що є стратегічно важливою для української державності та її економіки. \u0000Фінансування. Стаття підготовлена за результатами фундаментального дослідження «Соціокультурний простір України другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст.: селянський світ» (номер державної реєстрації: 0123U101600) за підтримки Міністерства освіти і науки України.","PeriodicalId":149622,"journal":{"name":"Acta de Historia & Politica: Saeculum XXI","volume":"34 10","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2024-03-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"140264917","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：