ВІД РУСІ ДО УКРАЇНИ: УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦЯХ ВІТЧИЗНЯНИХ УЧЕНИХ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ ст.)

У статті представлено результати дослідження щодо впливу і проявів української національної ідентичності у працях вітчизняних істориків освіти та педагогічної думки (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). Наголошено, що українська національна ідентичність у представників української інтелігенції формувалася упродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст., поступово долаючи “малоросійську” та “русинську” ідентичності, характерні для домодерного етнічного самоусвідомлення. У зв’язку з цілеспрямованим поширенням модерної української національної самосвідомості, яке здійснювала українська інтелігенція на межі ХІХ – початку ХХ ст., прояви власне української ідентичності все частіше трапляються у вітчизняному історико-педагогічному наративі. У політичних умовах Російської імперії учені намагалися приховувати їх. Лише напередодні Першої світової війни група авторів (Д. Пісочинець, С. Русова, К. Корж та ін.), зосереджена навколо журналу “Світло”, у своїх студіях з історії педагогіки більш відкрито декларувала свої українські візії. В умовах Автро-Угорської імперії, а згодом міжвоєнної Польщі українська національна ідентичність більш відверто декларувалася східногалицькими вченими (М. Грушевський, І. Франко, М. Кордуба, К. Студинський, І. Филипчак, Р. Лукань та ін.). Останні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у своїх працях з історії освіти виразно змінили означення “руський” на “український”. Деякий час використання понять “руський”, “русинський” для окреслення власної ідентичності використовували закарпатські історики педагогіки у міжвоєнний період. Однак у 1930-ті рр. частина з них (наприклад, А. Домбровський) виразно декларували приналежність до української нації.