СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ АРХІТЕКТУРНОЮ СПАДЩИНОЮ В ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Багатовікова історія Української держави налічує на своїх теренах безліч унікальних архітектурних об’єктів, від збереження яких залежить історична пам’ять нашої країни. Основою розвитку держави є збереження культурної спадщини, адже це своєрідний рушій соціокультурного розвитку кожної нації. Питання щодо охорони і збереження архітектурної спадщини регулюються Конвенцією про охорону архітектурної спадщини Європи, яка ратифікована у 2006 році. В Україні створено об’ємну законодавчу та нормативно-правову базу, яка регулює роль держави, центральної влади та місцевого самоврядування у сфері охорони культурної спадщини, а також юридичних та фізичних осіб незалежно від форми власності, в якій перебувають об’єкти та пам’ятки культурної спадщини. Тому прийнято такі закони та програми: «Про охорону культурної спадщини», «Про збереження архітектурної та містобудівної спадщини», «Про охорону археологічної спадщини», «Про Перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації», «Про основи містобудування», «Про планування територій» «Про архітектурну діяльність», «Про культуру», «Про охорону культурної спадщини», «Про регулювання містобудівної діяльності». Збереження, ефективне функціонування та використання архітектурних пам’яток насамперед залежать від системи державного управління, що складається з трьох рівнів; центральний рівень – Міністерство культури України та Кабінет Міністрів України; регіональний рівень – обласні та Київська й Севастопольська міські ради, а також органи охорони культурної спадщини обласних держадміністрацій; місцевий рівень – районні державні адміністрації, сільські, селищні, міські, районні, обласні ради, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад. Проаналізувавши функції державного апарату, ми визначили основні проблеми в системі управління культурною спадщиною. Сюди можемо віднести: необхідність чіткого розмежування повноважень і функцій між органами управління культурною спадщиною у законодавстві України, відсутність кадрового та ресурсного забезпечення для здійснення діяльності щодо збереження та охорони культурної спадщини, низьку інформованість суспільства, відсутність чіткого та системного державного управління охороною культурної спадщини, потребу у формуванні Державного реєстру нерухомих пам’яток, брак нормативної бази професійної діяльності з охорони культурної спадщини, відсутність безпосереднього впливу громадськості, необхідність розгляду архітектурної спадщини як засобу адміністративного управління.