ЧИННИКИ РОЗВИТКУ НАУК ПРО ДИТИНУ В УКРАЇНІ (ПЕРША ТРЕТИНА ХХ СТ.)

Стаття присвячена проблемі розвитку наук про дитину в Україні у першій третині ХХ ст. та аналізу факторів (соціальних, наукових, ідеологічних, політичних), що спричинили увагу вчених до цього процесу. Наголошено, що урізноманітнення напрямів дослідження дитини було зумовлено спершу (до середини 20-х рр.) демократичними перетвореннями в освіті, українізацією, можливістю організовувати виховні інституції. Для цього необхідними були пояснення особливостей розвитку дитини на різних вікових етапах, що спричинило взаємообмін ідей та думок, використання зарубіжного досвіду та інтеграцію знань. Піднесенню освіти сприяли благодійні товариства, громадські організації, посилення жіночого руху. Доведено, що на можливості вивчення сутності дитини вплинув стрімкий розвиток науки та промисловості. Змінилися постулати філософії, соціології, педагогіки, характеристики дитини аналізувалися через призму фізіології та рефлексології. Проблемами соціальної зумовленості людської поведінки та вивчення періоду дитинства займалася педологія, надаючи практичні рекомендації щодо організації освіти. Науки про дитину набули суб’єктного характеру, вчені пропагували повагу до особистості, закликаючи до розуміння її внутрішнього світу. Підкреслено, що радянська влада поступово ідеологізувала вивчення дитини, увага науковців була перенесена на дослідження дитячого колективу та соціального середовища. А у 30-ті рр. ХХ ст. методи вільного виховання різко почали критикуватися, освіта та наука зазнали уніфікації, здобутки педології викривалися та заперечувалися. На жаль важкі обставини життя українського населення, утиски, наслідки війни відображалися на стані населення. Хвороби, безпритульність, занедбаність негативно позначалися на фізичному, психічному здоров’ї, емоційному благополуччі дітей. Такі проблеми не могли вирішуватися швидко та призупинили різноманіття наук про дитину.