О ТАК НАЗЫВАЕМОЙ «ГЕНЕАЛОГИЧЕСКОЙ ПРЕЕМСТВЕННОСТИ» В РАЗВИТИИ НЕМЕЦКОГО КЛАССИЧЕСКОГО ИДЕАЛИЗМА

Румянцева Т. Г. Про так звану «генеалогiчну спадкоємнiсть» у розвитку нiмецького классичногоiдеалiзму. – Стаття.У статті аналізується відтворена в радянській історико-філософській та навчальній літературі схема про «генеалогічну наступність», цілісність та наявність іманентної логіки в розвитку німецької класичної філософії. При цьому вважалося, що всім представникам цієї інтелектуальної традиції властиве єдине проблем- не поле, подібне розуміння системоутворювальних фундаментальних ідей і понять. Показано, що знайомство з новітніми науковими розробками та архівними даними останніх десятиліть істотно змінили образ німецької класики, що дає нам змогу стверджувати пронадмірну спрощеність такого роду схеми, її неповну відповідність реальному стану справ, згідно з якитрадиція німецького ідеалізму постає швидше «у строкатому різноманітті версій розгортання філософського дискурсу». У статті показана також ідеологічна ангажованість енгельсівського, так званого «сходового», тлумачення розвитку німецької класичної філософії,згідно з яким кожен наступний за Кантом її представник позиціонувався як такий, що перевершує за результатами свого попередника, а всі догегелівські системи розглядалися тільки як підготовка до створенняспочатку гегелівської, а потім і марксистської філософії. Гегель у цій схемі поставав як вінець всього німецького ідеалізму, а, відповідно, Маркс і Енгельс – як вершина всієї німецької філософської думки як такої.Автор висловлює думку про те, що нині досить проблематично стверджувати не лише про «генеалогічну наступність» у розвитку німецької класики, а й про місце І. Канта, як родоначальника подальших ідеалістичних систем І. Фіхте, Ф. Шеллінга та Г. Гегеля. Показано специфіку кантівської реформи метафізики, яка була радикально відкинута його послідовниками,починаючи вже з Фіхте, який здійснив її переродження на діалектичній основі; розкрито також особливості розуміння Кантом діалектики, яку жодною мірою не слід змішувати з гегелівською або з марксистською їїверсією. Це зовсім не применшує роль і значення великого кенігсберзького мислителя, а, навпаки, свідчить про унікальність його вчення, завдяки якому філософія набула духу ґрунтовності і критичності. Таким чином, ми можемо більш скрупульозно і точно підходити нині до аналізу історико-філософського процесу, позбавляючись багатьох радянських стереотипів і штампів, що мали, зокрема, ідеологічно ангажований характер.