Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1117
Яна Сергіївна Семко
У статті аналізується сучасний ринок мистецтва, надається спроба виявити специфіку споживання мистецтва. Товарний обіг предметів мистецтва (арт-об’єктів) став об’єктивно існуючою практикою, квінтесенцією якої виступає арт-ринок. Ця нова даність впливає на відносини між творцями творів та споживачами результатів їх інтелектуальної та творчої діяльності, відбиваючись на самому процесі функціонування мистецтва у соціокультурній практиці сучасності. Поняття «арт-ринок» міцно закріпилося у лексиконі сучасної культури. Цей інститут є системою, побудованою на зв’язках між творцями та споживачами мистецтва. Шалене та пристрасне споживання мистецтва, в яке залучена маса людей по всьому світу, перетворило арт-ринок на глобальний інститут, що приковує увагу як професіоналів світу мистецтва, так і широкої аудиторії глядачів. Стрічки новин наповнені повідомленнями про свіжі цінові рекорди, дедалі більше банків відкривають напрями інвестування у твори мистецтва. Сучасний арт-ринок характеризується глобалізацією своєї діяльності, зміною традиційних функцій художніх інституцій та гіпертрофованою роллю професійних посередників, відсутністю чіткої цінової політики та апріорною неможливістю контролю рівня цін, а також віртуалізацією. Його симптоматичною рисою є пристрасне споживання актуального мистецтва. Рівень цін на твори цієї категорії можна порівняти з рівнем цін на перевірене часом мистецтво старих майстрів, споживання якого, поруч із колекціонерським, носить інвестиційний характер. У свою чергу «нові» збирачі, які споживають найсвіжішу арт-продукцію, керуються іншими цілями. Купівля актуального мистецтва, з одного боку, згідно з методологією Ж. Батая, може бути зрозуміла як показна трата – демонстративна руйнація багатства з метою підтвердження, утримання чи підвищення свого соціального статусу. З іншого боку, споживання сучасного мистецтва не є поодиноким актом покупки. Таке споживання стає стилем життя. Через споживання нові еліти збільшують свій символічний капітал. Споживання сучасного мистецтва має характер культурної та соціальної диференціації, маркеру, що дозволяє виділити «своїх» від «чужих».
{"title":"СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО ЯК ПРЕДМЕТ СПОЖИВАННЯ","authors":"Яна Сергіївна Семко","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1117","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1117","url":null,"abstract":"У статті аналізується сучасний ринок мистецтва, надається спроба виявити специфіку споживання мистецтва. Товарний обіг предметів мистецтва (арт-об’єктів) став об’єктивно існуючою практикою, квінтесенцією якої виступає арт-ринок. Ця нова даність впливає на відносини між творцями творів та споживачами результатів їх інтелектуальної та творчої діяльності, відбиваючись на самому процесі функціонування мистецтва у соціокультурній практиці сучасності. Поняття «арт-ринок» міцно закріпилося у лексиконі сучасної культури. Цей інститут є системою, побудованою на зв’язках між творцями та споживачами мистецтва. Шалене та пристрасне споживання мистецтва, в яке залучена маса людей по всьому світу, перетворило арт-ринок на глобальний інститут, що приковує увагу як професіоналів світу мистецтва, так і широкої аудиторії глядачів. Стрічки новин наповнені повідомленнями про свіжі цінові рекорди, дедалі більше банків відкривають напрями інвестування у твори мистецтва. Сучасний арт-ринок характеризується глобалізацією своєї діяльності, зміною традиційних функцій художніх інституцій та гіпертрофованою роллю професійних посередників, відсутністю чіткої цінової політики та апріорною неможливістю контролю рівня цін, а також віртуалізацією. Його симптоматичною рисою є пристрасне споживання актуального мистецтва. Рівень цін на твори цієї категорії можна порівняти з рівнем цін на перевірене часом мистецтво старих майстрів, споживання якого, поруч із колекціонерським, носить інвестиційний характер. У свою чергу «нові» збирачі, які споживають найсвіжішу арт-продукцію, керуються іншими цілями. Купівля актуального мистецтва, з одного боку, згідно з методологією Ж. Батая, може бути зрозуміла як показна трата – демонстративна руйнація багатства з метою підтвердження, утримання чи підвищення свого соціального статусу. З іншого боку, споживання сучасного мистецтва не є поодиноким актом покупки. Таке споживання стає стилем життя. Через споживання нові еліти збільшують свій символічний капітал. Споживання сучасного мистецтва має характер культурної та соціальної диференціації, маркеру, що дозволяє виділити «своїх» від «чужих».","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"2001 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"116886908","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1109
Ігор Дуцяк
Предметом дослідження є перегляд онтологічних принципів алетичної логіки та побудова на цій основі модальної системи. За зразок (і для перегляду принципів, і для побудови модальної системи) взято підхід, сформований автором під час дослідження в галузі деонтичної логіки. Згідно з цим підходом, логічні відношення між нормами «обов’язково», «заборонено» і «дозволено» повинні укладатися в схему трикутника, з тим, що чинність однієї (довільної) з трьох норм означає нечинність двох інших норм. Для коректного відбору модальних операторів до алетичної модальної системи виконано класифікацію атрибутів явищ «дійсне», «недійсне», «випадкове», «необхідне», «можливе» і «неможливе». Прийнято, що для побудови алетичної модальної системи (подібно, як і під час побудови деонтичної модальної системи) достатньо трьох модальних операторів – дійсне, можливе, неможливе. Випадкове явище ми виозначуємо як таке, яке не спричинене у зв’язку з аналізованими в якомусь конкретному контексті подіями (кожне явище в одному контексті необхідне, а в іншому – випадкове). Отже випадкове це таке, що не повинно необхідно настати (не є необхідним), і не повинно необхідно не настати (не є неможливим). В такому разі воно є тотожне можливому. Тому розмежування випадкового і можливого, принаймні в контексті алетичних модальностей, можна оцінити як штучне. Побудовано правила згідно з принципами: 1) якщо ми не перебуваємо в якійсь конкретній вершині трикутника, то ми перебуваємо в одній з решти двох; 2) якщо ми перебуваємо в якійсь конкретній вершині трикутника, то ми не перебуваємо в жодній з решти двох (кожні два варіанти можуть бути водночас нечинними) та інші. Виконане дослідження дало змогу уточнити, які саме набори модальних операторів коректно поєднувати в алетичних модальних системах. Зроблено висновок, що припущення про можливість описати алетичні модальності на підставі трикутника відносин, підтвердилося – побудовано модальну систему, яку можна використовувати, для прикладу, в практиці міркувань.
{"title":"КРИТИЧНИЙ ПЕРЕГЛЯД ОНТОЛОГІЧНИХ ЗАСАД АЛЕТИЧНОЇ ЛОГІКИ","authors":"Ігор Дуцяк","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1109","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1109","url":null,"abstract":"Предметом дослідження є перегляд онтологічних принципів алетичної логіки та побудова на цій основі модальної системи. За зразок (і для перегляду принципів, і для побудови модальної системи) взято підхід, сформований автором під час дослідження в галузі деонтичної логіки. Згідно з цим підходом, логічні відношення між нормами «обов’язково», «заборонено» і «дозволено» повинні укладатися в схему трикутника, з тим, що чинність однієї (довільної) з трьох норм означає нечинність двох інших норм. Для коректного відбору модальних операторів до алетичної модальної системи виконано класифікацію атрибутів явищ «дійсне», «недійсне», «випадкове», «необхідне», «можливе» і «неможливе». Прийнято, що для побудови алетичної модальної системи (подібно, як і під час побудови деонтичної модальної системи) достатньо трьох модальних операторів – дійсне, можливе, неможливе. Випадкове явище ми виозначуємо як таке, яке не спричинене у зв’язку з аналізованими в якомусь конкретному контексті подіями (кожне явище в одному контексті необхідне, а в іншому – випадкове). Отже випадкове це таке, що не повинно необхідно настати (не є необхідним), і не повинно необхідно не настати (не є неможливим). В такому разі воно є тотожне можливому. Тому розмежування випадкового і можливого, принаймні в контексті алетичних модальностей, можна оцінити як штучне. Побудовано правила згідно з принципами: 1) якщо ми не перебуваємо в якійсь конкретній вершині трикутника, то ми перебуваємо в одній з решти двох; 2) якщо ми перебуваємо в якійсь конкретній вершині трикутника, то ми не перебуваємо в жодній з решти двох (кожні два варіанти можуть бути водночас нечинними) та інші. Виконане дослідження дало змогу уточнити, які саме набори модальних операторів коректно поєднувати в алетичних модальних системах. Зроблено висновок, що припущення про можливість описати алетичні модальності на підставі трикутника відносин, підтвердилося – побудовано модальну систему, яку можна використовувати, для прикладу, в практиці міркувань.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"29 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"126802538","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1115
Н. О. Новокшонова
Актуальність проблеми. Гендерні міфологеми в умовах радикальних соціокультурних змін початку XXI ст., зазнаючи трансформацій постпарадигмального характеру в умовах «невизначеностей» і «нерозгадностей» світу постпостмодерну, потребують міждисциплінарного аналізу відтворення та функціонування як політик фемінізму, так і ґендерних викликів у межах «території» маскультурного впливу та нової «картографії» (mapping) проблемних полів ґендерних міфологем. У плюральності постмодерних інтерпретацій значну роль відіграє ґерменевтичне розуміння того, що інтерпретація руйнує класичні абсолюти через маскультові насадження певних ідеологічно сконструйованих дискурсів та наративів. Останнє значною мірою стосується гендеру/гендерів та фемінізму. Цей процес відбувається в культуральних полях маскульту як імпліцитно, так і експліцитно, але завжди цілеспрямовано. Метою статті є аналіз політик у змінах ґендерних міфологем та їх інтерпретацій у контексті масової культури західного постпостсучасного суспільства. Методи дослідження спираються на принципи системного підходу з акцентуалізацією уваги на міждисциплінарних особливостях рефлексивного відображення «міфічного» в інтерпретативних практиках, дискурсах та наративах масової культури перших десятиліть ХХІ ст. Результати дослідження. Дискурси і наративи попкультури реалізуються в медійному просторі Інтернету й телебачення в «хмарі» безлічі блогерів, тиктокерів тощо, що мають мільйони підписників, і «хмара» ця постійно розширюється. Певну роль, як і раніше, відіграють глянцеві журнали й «бульварна» література впізнаваного жанру, стилю та тенденційності. Таким чином, створюються певні референції та референти, які незабаром стають «спільними». Міфообрази, створювані маскультом, значною мірою пов'язані з потенціалом плюральності та агресивно спрямовані на фіксацію владних відносин із тенденцією радикального реверсу в бінарній опозиції «центр–маргінес», що сприяє запереченню міфів та міфологем як стабільних підстав істини та сенсу. Останнє обтяжується фактом підміни політик фемінізму ґендерними порядками з «картографією» гендерів, що перевищують принаймні десять позицій. Однак цілі та завдання фемінізму, як показують події останніх років, ще не досягнуті та не вирішені. Виникнення нових феміністських форм і рухів, змінюючи ґендерний постмодерністський ландшафт у глобальному масштабі, підтверджує валідність фемінізму як інституту, що має, як і раніше, значний соціокультурний та політичний потенціал.
{"title":"ТРАНСФОРМАЦІЇ ГЕНДЕРНИХ МІФОЛОГЕМ У ЇХНІЙ ВЗАЄМОДІЇ З МЕДІЙНИМ ПРОСТОРОМ МАСОВОЇ КУЛЬТУРИ ПОСТПОСТМОДЕРНУ","authors":"Н. О. Новокшонова","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1115","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1115","url":null,"abstract":"Актуальність проблеми. Гендерні міфологеми в умовах радикальних соціокультурних змін початку XXI ст., зазнаючи трансформацій постпарадигмального характеру в умовах «невизначеностей» і «нерозгадностей» світу постпостмодерну, потребують міждисциплінарного аналізу відтворення та функціонування як політик фемінізму, так і ґендерних викликів у межах «території» маскультурного впливу та нової «картографії» (mapping) проблемних полів ґендерних міфологем. У плюральності постмодерних інтерпретацій значну роль відіграє ґерменевтичне розуміння того, що інтерпретація руйнує класичні абсолюти через маскультові насадження певних ідеологічно сконструйованих дискурсів та наративів. Останнє значною мірою стосується гендеру/гендерів та фемінізму. Цей процес відбувається в культуральних полях маскульту як імпліцитно, так і експліцитно, але завжди цілеспрямовано. Метою статті є аналіз політик у змінах ґендерних міфологем та їх інтерпретацій у контексті масової культури західного постпостсучасного суспільства. Методи дослідження спираються на принципи системного підходу з акцентуалізацією уваги на міждисциплінарних особливостях рефлексивного відображення «міфічного» в інтерпретативних практиках, дискурсах та наративах масової культури перших десятиліть ХХІ ст. Результати дослідження. Дискурси і наративи попкультури реалізуються в медійному просторі Інтернету й телебачення в «хмарі» безлічі блогерів, тиктокерів тощо, що мають мільйони підписників, і «хмара» ця постійно розширюється. Певну роль, як і раніше, відіграють глянцеві журнали й «бульварна» література впізнаваного жанру, стилю та тенденційності. Таким чином, створюються певні референції та референти, які незабаром стають «спільними». Міфообрази, створювані маскультом, значною мірою пов'язані з потенціалом плюральності та агресивно спрямовані на фіксацію владних відносин із тенденцією радикального реверсу в бінарній опозиції «центр–маргінес», що сприяє запереченню міфів та міфологем як стабільних підстав істини та сенсу. Останнє обтяжується фактом підміни політик фемінізму ґендерними порядками з «картографією» гендерів, що перевищують принаймні десять позицій. Однак цілі та завдання фемінізму, як показують події останніх років, ще не досягнуті та не вирішені. Виникнення нових феміністських форм і рухів, змінюючи ґендерний постмодерністський ландшафт у глобальному масштабі, підтверджує валідність фемінізму як інституту, що має, як і раніше, значний соціокультурний та політичний потенціал.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"45 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"116219413","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1124
О. І. Павлов
У статті висвітлюється проблема пошуку адекватної відповіді на виклик, який постав перед Україною і усім цивілізованим світом, спричиненим російською війною проти вільного, миролюбного українського народу. Нарощуючи військову ескалацію проти України протягом останніх восьми років РФ грубо порушує норми міжнародної безпеки, тим самим загрожуючи мирному майбутньому усього людства. Першочергова увага приділена розкриттю геополітичного та ментального підґрунтя людиноненависництва російських загарбників як з боку правлячої верхівки країни-агресора, так й бездумних і бездушних виконавців її злочинних наказів. Метою дослідження є визначення помсти як комплексу меншовартості та чинника російської війни проти України. Для її реалізації були сформульовані такі завдання: виявити історичні витоки російської помсти; розкрити місце сучасного етапу в розвитку політичного курсу РФ по відношенню до України; здійснити діагностику помсти як політико-психологічного феномену. Наукова новизна проведеного дослідження полягає у визначенні, на основі адлерівської психологічної теорії та використання методу історичної аналогії, сутності та проявів помсти як комплексу меншовартості, який є наслідком не подолання російською популяцією почуття неповноцінності та обрання нею захисної поведінки у формі агресивного ставлення до українського народу. Погляд на помсту під таким кутом зору характеризує злодіяння російських окупантів не тільки як спосіб покарання українців за уявну образу і як людський порок, а й як один з головних чинників російської війни проти України. Аналіз україно російських відносин пострадянської доби свідчить про постійну зацікавленість РФ щодо утримання України в орбіті власних геостратегічних інтересів. Порівняльний аналіз прагнення до помсти в історії сусідньої держави виявив руйнівні наслідки подібної поведінкової лінії, що не виключає такі ж самі наслідки і для сучасного етапу розвитку РФ. Щонайменше, характер російсько-української війни ставить під сумнів майбутнє Росії як федеративної держави. За результатами дослідження зроблено висновки та накреслено перспективи подальших наукових розвідок за зазначеним напрямом, які пов’язані з обґрунтуванням необхідності розбудови нової моделі світового порядку.
{"title":"ПОМСТА ЯК КОМПЛЕКС МЕНШОВАРТОСТІ ТА ЧИННИК РОСІЙСЬКОЇ ВІЙНИ ПРОТИ УКРАЇНИ (2014–2022 РОКИ)","authors":"О. І. Павлов","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1124","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1124","url":null,"abstract":"У статті висвітлюється проблема пошуку адекватної відповіді на виклик, який постав перед Україною і усім цивілізованим світом, спричиненим російською війною проти вільного, миролюбного українського народу. Нарощуючи військову ескалацію проти України протягом останніх восьми років РФ грубо порушує норми міжнародної безпеки, тим самим загрожуючи мирному майбутньому усього людства. Першочергова увага приділена розкриттю геополітичного та ментального підґрунтя людиноненависництва російських загарбників як з боку правлячої верхівки країни-агресора, так й бездумних і бездушних виконавців її злочинних наказів. Метою дослідження є визначення помсти як комплексу меншовартості та чинника російської війни проти України. Для її реалізації були сформульовані такі завдання: виявити історичні витоки російської помсти; розкрити місце сучасного етапу в розвитку політичного курсу РФ по відношенню до України; здійснити діагностику помсти як політико-психологічного феномену. Наукова новизна проведеного дослідження полягає у визначенні, на основі адлерівської психологічної теорії та використання методу історичної аналогії, сутності та проявів помсти як комплексу меншовартості, який є наслідком не подолання російською популяцією почуття неповноцінності та обрання нею захисної поведінки у формі агресивного ставлення до українського народу. Погляд на помсту під таким кутом зору характеризує злодіяння російських окупантів не тільки як спосіб покарання українців за уявну образу і як людський порок, а й як один з головних чинників російської війни проти України. Аналіз україно російських відносин пострадянської доби свідчить про постійну зацікавленість РФ щодо утримання України в орбіті власних геостратегічних інтересів. Порівняльний аналіз прагнення до помсти в історії сусідньої держави виявив руйнівні наслідки подібної поведінкової лінії, що не виключає такі ж самі наслідки і для сучасного етапу розвитку РФ. Щонайменше, характер російсько-української війни ставить під сумнів майбутнє Росії як федеративної держави. За результатами дослідження зроблено висновки та накреслено перспективи подальших наукових розвідок за зазначеним напрямом, які пов’язані з обґрунтуванням необхідності розбудови нової моделі світового порядку.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"71 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"122759474","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1104
Тетяна Гайналь, Ірина Кучера, Софія Білоус
У статті постправда розглядається як поняття та як феномен сучасного суспільства. Виявляються особливості розуміння поняття «постправда», «істина (правда)» в новітньому філософському лексиконі. Аналізуються основні особливості глобальної «епохи постправди» та їх прояви в різних сферах суспільного життя: політичній, інформаційно-комунікаційній, особистісній та ін. Проаналізовано комунікаційні трансформації в сучасному суспільстві, зокрема, часткову її демасовізацію. Тепер комунікація здійснюється як у форматі «масової» – медіа звертаються до великої аудиторії, так і в умовах, коли реципієнт інформації може стати комунікатором за бажання та технологічних можливостей. Розглянуто теоретичний фактор постправди. В наукових дискусіях серед умов для розвитку постправди називають філософію постмодерну. Проте потребує додаткового дослідження проблема відповідальності філософів за практичне втілення в соціальному просторі їх теоретичних положень. Виділено сукупність соціальних факторів епохи постправди та їхніх наслідків: активна політична боротьба, яка відбувається в інформаційному просторі не лише зусиллями ЗМІ, а й social media та окремими користувачами чи їх спільнотами; бажання політиків сподобатися виборцю та, таким чином, утримати владу; вихід постправди за межі політики в інші сфери життя суспільства. Окреслено техніко-технологічні фактори постправди: діджиталізація, масова комунікація всіх охочих щось повідомити чи почути за умови наявності електронного ґаджета та доступу до інтернету. Описано особистісні фактори постправди, які полягають в формуванні в особистості відчуття причетності до впливу на суспільні процеси, виявленні її суб’єктності, автономності, здатності самому творити «правду» та критерії роботи з фактами. Проаналізовано засоби прояву постправди в інформаційному та соціальному просторі – пропаганду та фейки. Окреслено основні рекомендації мінімізувати їх вплив на роботу з інформацією, громадянську позицію та соціальну діяльність.
{"title":"ЕПОХА ПОСТПРАВДИ: ФАКТОРИ ВИНИКНЕННЯ І ВИЖИВАННЯ","authors":"Тетяна Гайналь, Ірина Кучера, Софія Білоус","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1104","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1104","url":null,"abstract":"У статті постправда розглядається як поняття та як феномен сучасного суспільства. Виявляються особливості розуміння поняття «постправда», «істина (правда)» в новітньому філософському лексиконі. Аналізуються основні особливості глобальної «епохи постправди» та їх прояви в різних сферах суспільного життя: політичній, інформаційно-комунікаційній, особистісній та ін. Проаналізовано комунікаційні трансформації в сучасному суспільстві, зокрема, часткову її демасовізацію. Тепер комунікація здійснюється як у форматі «масової» – медіа звертаються до великої аудиторії, так і в умовах, коли реципієнт інформації може стати комунікатором за бажання та технологічних можливостей. Розглянуто теоретичний фактор постправди. В наукових дискусіях серед умов для розвитку постправди називають філософію постмодерну. Проте потребує додаткового дослідження проблема відповідальності філософів за практичне втілення в соціальному просторі їх теоретичних положень. Виділено сукупність соціальних факторів епохи постправди та їхніх наслідків: активна політична боротьба, яка відбувається в інформаційному просторі не лише зусиллями ЗМІ, а й social media та окремими користувачами чи їх спільнотами; бажання політиків сподобатися виборцю та, таким чином, утримати владу; вихід постправди за межі політики в інші сфери життя суспільства. Окреслено техніко-технологічні фактори постправди: діджиталізація, масова комунікація всіх охочих щось повідомити чи почути за умови наявності електронного ґаджета та доступу до інтернету. Описано особистісні фактори постправди, які полягають в формуванні в особистості відчуття причетності до впливу на суспільні процеси, виявленні її суб’єктності, автономності, здатності самому творити «правду» та критерії роботи з фактами. Проаналізовано засоби прояву постправди в інформаційному та соціальному просторі – пропаганду та фейки. Окреслено основні рекомендації мінімізувати їх вплив на роботу з інформацією, громадянську позицію та соціальну діяльність.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"36 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"128835472","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1112
Алла Анатоліївна Кравченко, М.В. Ліпін
В умовах динамічного прискорення глобалізованого інформаційно-цифрового світу зростає актуальність імплементації принципів інклюзії. Відтак, з’являється необхідність дослідження інклюзивної освіти як важливої передумови розвитку сталого та інклюзивного суспільства. Адекватність осмислення сутності інклюзивної освіти залежить від її дослідження в контексті більш широкої соціальної системи. Дискурс інклюзивної освіти часто розгортається нібито всупереч принципам інклюзії – ізольовано від проблем політики, економіки і суспільства. Про інклюзивну освіту говорять як про дещо відокремлене і спеціалізоване, тобто таке, що безпосередньо виключене з кола загальних питань про сутність освіти та її обумовленість логікою розгортання політичного і соціально-економічного розвитку суспільства. З точки зору описаної позиції стає можливим розмірковувати про інклюзивну освіту незважаючи на ексклюзивність і закритість існуючого суспільства, оминаючи метаморфози цінностей та ідентичності в інформаційному світі або ігноруючи, наприклад, кризовий стан загальної системи освіти взагалі. У статті контекстом осмислення інклюзивної освіти виступає ринкова економіка та демократична політика, які обумовлюють формування двох моделей забезпечення єдності суспільства: інтеграції та інклюзії. Якщо перша реалізується шляхом пристосування окремого індивіда до функціональних вимог вільного ринку, то друга передбачає пристосування міжсуб’єктної взаємодії до потреб людини. Інклюзивна демократія, на відміну від ринкової економіки, не може бути наперед заданою «правилами гри». Вона перевстановлюється та наново збирається у місці незгоди, полеміки та суперечки – і тому не тотожна одноманітній гармонії суспільного консенсусу, що приховує за зовнішньою позитивністю ексклюзію, нерівність і відчуження. Демократія, так само як і «освіта для всіх», покликана утворити топос оприявнення єдності багатоманітного. Вона має своєю умовою визнання політичної або освітньої спільноти як результату спільних зусиль усіх учасників цих процесів. Там, де спільнота не натуралізується, де її інституалізований двійник не передує живій міжособистісній взаємодії, стає можливою перетворення міжсуб’єктної єдності у відповідності до потреб кожного індивіда. Таким чином, уможливлюється дійсна інклюзія на відміну від інтеграції в якій багатоманітність віддається в жертву абстрактній злагодженості.
{"title":"ВАРІАЦІЇ ІНКЛЮЗІЇ ТА ЕКСКЛЮЗІЇ В АЛЬТЕРНАТИВАХ ЕКОНОМІКИ, ПОЛІТИКИ І ОСВІТИ","authors":"Алла Анатоліївна Кравченко, М.В. Ліпін","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1112","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1112","url":null,"abstract":"В умовах динамічного прискорення глобалізованого інформаційно-цифрового світу зростає актуальність імплементації принципів інклюзії. Відтак, з’являється необхідність дослідження інклюзивної освіти як важливої передумови розвитку сталого та інклюзивного суспільства. Адекватність осмислення сутності інклюзивної освіти залежить від її дослідження в контексті більш широкої соціальної системи. Дискурс інклюзивної освіти часто розгортається нібито всупереч принципам інклюзії – ізольовано від проблем політики, економіки і суспільства. Про інклюзивну освіту говорять як про дещо відокремлене і спеціалізоване, тобто таке, що безпосередньо виключене з кола загальних питань про сутність освіти та її обумовленість логікою розгортання політичного і соціально-економічного розвитку суспільства. З точки зору описаної позиції стає можливим розмірковувати про інклюзивну освіту незважаючи на ексклюзивність і закритість існуючого суспільства, оминаючи метаморфози цінностей та ідентичності в інформаційному світі або ігноруючи, наприклад, кризовий стан загальної системи освіти взагалі. У статті контекстом осмислення інклюзивної освіти виступає ринкова економіка та демократична політика, які обумовлюють формування двох моделей забезпечення єдності суспільства: інтеграції та інклюзії. Якщо перша реалізується шляхом пристосування окремого індивіда до функціональних вимог вільного ринку, то друга передбачає пристосування міжсуб’єктної взаємодії до потреб людини. Інклюзивна демократія, на відміну від ринкової економіки, не може бути наперед заданою «правилами гри». Вона перевстановлюється та наново збирається у місці незгоди, полеміки та суперечки – і тому не тотожна одноманітній гармонії суспільного консенсусу, що приховує за зовнішньою позитивністю ексклюзію, нерівність і відчуження. Демократія, так само як і «освіта для всіх», покликана утворити топос оприявнення єдності багатоманітного. Вона має своєю умовою визнання політичної або освітньої спільноти як результату спільних зусиль усіх учасників цих процесів. Там, де спільнота не натуралізується, де її інституалізований двійник не передує живій міжособистісній взаємодії, стає можливою перетворення міжсуб’єктної єдності у відповідності до потреб кожного індивіда. Таким чином, уможливлюється дійсна інклюзія на відміну від інтеграції в якій багатоманітність віддається в жертву абстрактній злагодженості.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"6 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"115570427","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1127
Л. І. Яковлева
У статті визначено основні підходи до легітимності публічної влади з точку зору інституціональної теорії. Відзначено, що відносно формування теорії легітимності публічної влади, розвиток інституціональної теорії пройшов декілька етапів. Вони пов’язані із розширенням дослідницького поля інституціоналістів. Від зосередження уваги на державі та бюрократії на початковому етапі (класичний інституціоналізм), представники інституціональної теорії перейшли до дослідження легітимності соціального та політичного порядку («старий» інституціоналізм) й визначення оптимального інституційного дизайну та забезпечення ефективної міжінституційної взаємодії («новий» інституціоналізм). Відродження інтересу до інституційного виміру політики, інституційних основ легітимності публічної влади пов’язується із кризою біхевіоризму та теорії раціонального вибору. Відзначено, що увага інституціоналістів до держави та бюрократії (відповідно до веберіанської традиції) дозволила визначити умови легальності та легітимності для функціонування державної влади. У подальшому, інституціоналізм суттєво розширив власне дослідницьке поле, включаючи інтерес до інституту масмедіа, політичних партій, інституціоналізації громадянського суспільства тощо. Інституціональний підхід визначає легітимність не лише окремих політичних діячів чи інститутів, а легітимність соціального та політичного порядку. Ґенеза інституціональної теорії щодо проблеми легітимності пов’язується із переходом від проблеми «легітимності політичних інститутів» до визначення «інститутів легітимності». Інституціоналісти говорять про інститути та організації у забезпеченні легітимності публічної влади, визначають оптимальний інституційний дизайн тощо. Серед актуальних напрямків нового інституціоналізму відзначено наступні візії рецептів легітимності публічної влади. Для історичного інституціоналізму це залежність від пройденого шляху, для інституціоналізму раціонального вибору опортуністична поведінка та пошук ренти, а соціологічний інституціоналізм наголошує на важливості міжінституційної взаємодії задля суспільного блага.
{"title":"ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА ТЕОРІЯ: У ПОШУКАХ РЕЦЕПТУ ЛЕГІТИМНОСТІ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ","authors":"Л. І. Яковлева","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1127","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1127","url":null,"abstract":"У статті визначено основні підходи до легітимності публічної влади з точку зору інституціональної теорії. Відзначено, що відносно формування теорії легітимності публічної влади, розвиток інституціональної теорії пройшов декілька етапів. Вони пов’язані із розширенням дослідницького поля інституціоналістів. Від зосередження уваги на державі та бюрократії на початковому етапі (класичний інституціоналізм), представники інституціональної теорії перейшли до дослідження легітимності соціального та політичного порядку («старий» інституціоналізм) й визначення оптимального інституційного дизайну та забезпечення ефективної міжінституційної взаємодії («новий» інституціоналізм). Відродження інтересу до інституційного виміру політики, інституційних основ легітимності публічної влади пов’язується із кризою біхевіоризму та теорії раціонального вибору. Відзначено, що увага інституціоналістів до держави та бюрократії (відповідно до веберіанської традиції) дозволила визначити умови легальності та легітимності для функціонування державної влади. У подальшому, інституціоналізм суттєво розширив власне дослідницьке поле, включаючи інтерес до інституту масмедіа, політичних партій, інституціоналізації громадянського суспільства тощо. Інституціональний підхід визначає легітимність не лише окремих політичних діячів чи інститутів, а легітимність соціального та політичного порядку. Ґенеза інституціональної теорії щодо проблеми легітимності пов’язується із переходом від проблеми «легітимності політичних інститутів» до визначення «інститутів легітимності». Інституціоналісти говорять про інститути та організації у забезпеченні легітимності публічної влади, визначають оптимальний інституційний дизайн тощо. Серед актуальних напрямків нового інституціоналізму відзначено наступні візії рецептів легітимності публічної влади. Для історичного інституціоналізму це залежність від пройденого шляху, для інституціоналізму раціонального вибору опортуністична поведінка та пошук ренти, а соціологічний інституціоналізм наголошує на важливості міжінституційної взаємодії задля суспільного блага. ","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"126852983","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1110
Ірина Карпань
Стаття присвячена розгляду філософсько-освітнього виміру впливу концептуальних засад сталого розвитку на освітні інновації, який слід інтерпретувати насамперед як максимізацію гуманітарного виміру сталого розвитку. Йдеться про дві глобальні цілі: по-перше, це формування у підростаючого покоління розуміння напрямів та ресурсів переходу на коеволюційні механізми соціального розвитку; по-друге, надання молодим людям навичок та вмінь щодо практичної діяльності в оновленні власного буття та соціального оточення у контексті завдань сталого розвитку. Лише опираючись на надійне філософське підгрунтя освіта для сталого розвитку може забезпечувати сплановані у межах концепції нової української школи модернізаційні трансформації змісту освіти та навчального процесу. Відповідно становлення інноваційної та креативної особистості як завдання освітніх реформ визначається у першу чергу виконанням завдань свідомої соціальної заангажованості підростаючого покоління у процесах формування сталого суспільства. Тому основним напрямом впливу настанов сталого розвитку на сучасні освітні реформи у нашій країні слід вважати переорієнтацію освітньої діяльності на модельну ціль у вигляді інноваційної особистості, яка прагне до самоактуалізації та має потенціал життєтворчості. Подібне фокусування освітніх змін у межах концепції сталого розвитку робить її найбільш ефективним інструментом духовного наповнення освітньої діяльності. Освіта для сталого розвитку у цьому сенсі виступає як найбільш ефективна репрезентація креативно-інноваційної освіти, що характеризується найбільш сприятливим середовищем для саморозвитку, конструктивної комунікації, життєтворчості кожного освітнього суб’єкта. Одночасно йдеться і про практичну переорієнтацію освітньої діяльності, оскільки фундаментальним виміром креативності є здатність нестандартно мислити для вирішення тих чи інших буттєвих проблем.
{"title":"ОСВІТНІ РЕФОРМИ В КОНТЕКСТІ ФІЛОСОФСЬКИХ ЗАСАД ОСВІТИ ДЛЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ","authors":"Ірина Карпань","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1110","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1110","url":null,"abstract":"Стаття присвячена розгляду філософсько-освітнього виміру впливу концептуальних засад сталого розвитку на освітні інновації, який слід інтерпретувати насамперед як максимізацію гуманітарного виміру сталого розвитку. Йдеться про дві глобальні цілі: по-перше, це формування у підростаючого покоління розуміння напрямів та ресурсів переходу на коеволюційні механізми соціального розвитку; по-друге, надання молодим людям навичок та вмінь щодо практичної діяльності в оновленні власного буття та соціального оточення у контексті завдань сталого розвитку. Лише опираючись на надійне філософське підгрунтя освіта для сталого розвитку може забезпечувати сплановані у межах концепції нової української школи модернізаційні трансформації змісту освіти та навчального процесу. Відповідно становлення інноваційної та креативної особистості як завдання освітніх реформ визначається у першу чергу виконанням завдань свідомої соціальної заангажованості підростаючого покоління у процесах формування сталого суспільства. Тому основним напрямом впливу настанов сталого розвитку на сучасні освітні реформи у нашій країні слід вважати переорієнтацію освітньої діяльності на модельну ціль у вигляді інноваційної особистості, яка прагне до самоактуалізації та має потенціал життєтворчості. Подібне фокусування освітніх змін у межах концепції сталого розвитку робить її найбільш ефективним інструментом духовного наповнення освітньої діяльності. Освіта для сталого розвитку у цьому сенсі виступає як найбільш ефективна репрезентація креативно-інноваційної освіти, що характеризується найбільш сприятливим середовищем для саморозвитку, конструктивної комунікації, життєтворчості кожного освітнього суб’єкта. Одночасно йдеться і про практичну переорієнтацію освітньої діяльності, оскільки фундаментальним виміром креативності є здатність нестандартно мислити для вирішення тих чи інших буттєвих проблем.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"63 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"123151628","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1125
О. Свідерська
В епоху Web 2.0 і загальної діджиталізації будь-які політичні події може обговорювати будь-хто у віртуальному світі. Завдяки особливості, яку відкриває інтернет однією із комунікативних стратегій передачі інформації на всіх рівнях. У переважній більшості меми передаються такими соціальними платформами як Twitter, Facebook, Instagram. В основі політичних мемів переважно закладено гумор, який дозволяє висміювати чи спотворювати ставлення соціуму до тієї чи іншої реальності. Визначено, що термін мем придуманий біологом, сьогодні є предметом дослідження і обговорюється) у багатьох дисциплінах, щоб включають психологію, філософію, антропологію, фольклор та лінгвістику, і, зрештою сферу комунікації. Доведено, що меми здатні вибудовувати суспільні позаінституційні норми, а також виконувати роль транслятора інформації, зокрема і у ситуації інформаційної війни. Меми також допомагають визначити значущість події для більшості громадян. У контексті російсько-української війни меми діють на кількох рівнях: мобілізації населення України щодо перемоги над ворогом, формування позитивного образу ЗСУ та політичної еліти, створення позитивного образу країни, яка бореться за власну свободу та ідентичність для міжнародних партнерів, як елемент інформаційних спецоперацій з метою деморалізації ворога. Політичний мем починається з нормативного світу: «того, яким він має бути», а потім відтворює реальність. Акцентовано: будь-яка контактна взаємодія є метафорою, закодованою у візуальному образі героя, зображеного у політичному мемі, гальмує раціональне мислення. Вплив такими засобами на свідомість індивіда завжди носить непрямий характер, саме й тому не викликає спротиву. Зазвичай інформацію, яку ми отримуємо від політичних мемів практично не можливо перевірити, проте через їхню простоту і лаконічність вона для нас є легкою для запам’ятовування.
{"title":"РОЛЬ ПОЛІТИЧНОГО МЕМУ В ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІЙНАХ","authors":"О. Свідерська","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1125","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1125","url":null,"abstract":"В епоху Web 2.0 і загальної діджиталізації будь-які політичні події може обговорювати будь-хто у віртуальному світі. Завдяки особливості, яку відкриває інтернет однією із комунікативних стратегій передачі інформації на всіх рівнях. У переважній більшості меми передаються такими соціальними платформами як Twitter, Facebook, Instagram. В основі політичних мемів переважно закладено гумор, який дозволяє висміювати чи спотворювати ставлення соціуму до тієї чи іншої реальності. Визначено, що термін мем придуманий біологом, сьогодні є предметом дослідження і обговорюється) у багатьох дисциплінах, щоб включають психологію, філософію, антропологію, фольклор та лінгвістику, і, зрештою сферу комунікації. Доведено, що меми здатні вибудовувати суспільні позаінституційні норми, а також виконувати роль транслятора інформації, зокрема і у ситуації інформаційної війни. Меми також допомагають визначити значущість події для більшості громадян. У контексті російсько-української війни меми діють на кількох рівнях: мобілізації населення України щодо перемоги над ворогом, формування позитивного образу ЗСУ та політичної еліти, створення позитивного образу країни, яка бореться за власну свободу та ідентичність для міжнародних партнерів, як елемент інформаційних спецоперацій з метою деморалізації ворога. Політичний мем починається з нормативного світу: «того, яким він має бути», а потім відтворює реальність. Акцентовано: будь-яка контактна взаємодія є метафорою, закодованою у візуальному образі героя, зображеного у політичному мемі, гальмує раціональне мислення. Вплив такими засобами на свідомість індивіда завжди носить непрямий характер, саме й тому не викликає спротиву. Зазвичай інформацію, яку ми отримуємо від політичних мемів практично не можливо перевірити, проте через їхню простоту і лаконічність вона для нас є легкою для запам’ятовування.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"80 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"116430144","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1111
Р. Ю. Коперльос
Поява ідеї розгляду хаосу як безладу та хаосу як впорядкованості в сучасному науковому дискурсі зумовлена переходом науки від класичного до некласичного і постнекласичного етапів її розвитку. Парадигмальні зрушення, що вимагають змістовно-смислової експлікації поняття «хаос» в певному дискурсі пов’язані із синергетичною дослідницькою програмою і формуванням складного та нелінійного стилів наукового мислення. У рамках синергетичного дискурсу висвітлюється розуміння хаосу як важливого чинника самоорганізації і наголошенні на тому, що перехід від хаосу до порядку здійснюється спонтанно і в результаті випадкового поєднання зовнішніх і внутрішніх чинників розвитку системи. Ця теза набуває принципового значення, коли перед дослідником постає нетривіальне завдання оцінити продуктивність і перспективність вельми популярних сьогодні спроб поширити принципи нелінійності та синергетичної методології на сферу соціокультурних явищ та економічного розвитку. В такому розмінні мається на увазі що хаос це порядок, впорядкованість, але таке тлумачення цього поняття було не завжди. В до постнекласичній науці хаос нерідко розглядають як результат втрати організації та її розпаду на елементи. Ба більше, іноді в хаосі бачать активний деструктивний початок без жодних позитивних ознак. Ціль статті – експлікація та систематизація уявлень про хаос як безлад у контексті дослідження його в до постнекласичній раціональності. Зокрема, проаналізовано роботи Платона, О. Лосєва, О. Овшинова, В. Буданова, І. Добронравової, М. Гутсвіллера та інших науковців, які пояснювали тлумачення хаосу як безладу. Бо саме розробляючи вчення про впорядкованість світу, не можна не згадати і про бачення того, чим саме є протилежність цієї впорядкованості, тобто хаос, той первинний безладний стан світу, який був упорядкований при створенні космосу. Тобто по відношенню до цього безладу вбачається потреба в постулювання необхідності впорядкування хаотичних феноменів.
{"title":"РОЗУМІННЯ ХАОСУ ЯК БЕЗЛАДУ В ФІЛОСОФІЇ ТА НАУЦІ","authors":"Р. Ю. Коперльос","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1111","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1111","url":null,"abstract":"Поява ідеї розгляду хаосу як безладу та хаосу як впорядкованості в сучасному науковому дискурсі зумовлена переходом науки від класичного до некласичного і постнекласичного етапів її розвитку. Парадигмальні зрушення, що вимагають змістовно-смислової експлікації поняття «хаос» в певному дискурсі пов’язані із синергетичною дослідницькою програмою і формуванням складного та нелінійного стилів наукового мислення. У рамках синергетичного дискурсу висвітлюється розуміння хаосу як важливого чинника самоорганізації і наголошенні на тому, що перехід від хаосу до порядку здійснюється спонтанно і в результаті випадкового поєднання зовнішніх і внутрішніх чинників розвитку системи. Ця теза набуває принципового значення, коли перед дослідником постає нетривіальне завдання оцінити продуктивність і перспективність вельми популярних сьогодні спроб поширити принципи нелінійності та синергетичної методології на сферу соціокультурних явищ та економічного розвитку. В такому розмінні мається на увазі що хаос це порядок, впорядкованість, але таке тлумачення цього поняття було не завжди. В до постнекласичній науці хаос нерідко розглядають як результат втрати організації та її розпаду на елементи. Ба більше, іноді в хаосі бачать активний деструктивний початок без жодних позитивних ознак. Ціль статті – експлікація та систематизація уявлень про хаос як безлад у контексті дослідження його в до постнекласичній раціональності. Зокрема, проаналізовано роботи Платона, О. Лосєва, О. Овшинова, В. Буданова, І. Добронравової, М. Гутсвіллера та інших науковців, які пояснювали тлумачення хаосу як безладу. Бо саме розробляючи вчення про впорядкованість світу, не можна не згадати і про бачення того, чим саме є протилежність цієї впорядкованості, тобто хаос, той первинний безладний стан світу, який був упорядкований при створенні космосу. Тобто по відношенню до цього безладу вбачається потреба в постулювання необхідності впорядкування хаотичних феноменів.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"54 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"133654600","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：