Pub Date : 2023-10-15DOI: 10.46869/2707-6776-2023-22-1
В.В. Ільїн
У статті аналізується проблема колективної пам’яті, невід’ємної складової сучасних memory studies. Пам’ять, зазначає автор, є способом конструювання людьми свого минулого, яке належить історії. Запропоноване на початку минулого століття французьким істориком і соціологом Морісом Гальбваксом поняття «колективна пам’ять» відкрило перспективу подолання абсолютизації психологізму в історичних дослідженнях, а також визначає науковий смисл значення колективної історичної травми. Аналізуються ідеї французького ученого про наявність пам’яті в усній традиції і методах аналізу форм усної комунікації. Показано значення використання поняття «рамки», яка є комплексом просторово-часових і соціальних уявлень, опосередкованих місцем, формою, ім’ям, міркуванням, мовою. В даному контексті основна думка вченого полягає в твердженні, що спогади про минуле обумовлені соціальними рамками. У статті здійснено акцент на мінливості і трансформації соціальних рамок в зв’язку з входженням людини у багато груп. Пам’ять групи є пам’яттю людей, які живуть тепер і можуть обговорювати спогади про своє минуле. Розгляд в якості прикладу християнства показав, як поступово спільна пам’ять групи віруючих, що співпадала з колективною пам’яттю суспільства в цілому, повністю трансформувалася під впливом все нових і нових соціальних викликів. В контексті колективної пам’яті розглядається роль традиції в історичному процесі. У статті підкреслюється, що суспільство здатне продуктивно діяти при умові опори його інститутів на колективні уявлення і колективну пам’ять.
{"title":"Індивід і соціум в контексті «колективної пам’яті» Моріса Гальбвакса","authors":"В.В. Ільїн","doi":"10.46869/2707-6776-2023-22-1","DOIUrl":"https://doi.org/10.46869/2707-6776-2023-22-1","url":null,"abstract":"У статті аналізується проблема колективної пам’яті, невід’ємної складової сучасних memory studies. Пам’ять, зазначає автор, є способом конструювання людьми свого минулого, яке належить історії. Запропоноване на початку минулого століття французьким істориком і соціологом Морісом Гальбваксом поняття «колективна пам’ять» відкрило перспективу подолання абсолютизації психологізму в історичних дослідженнях, а також визначає науковий смисл значення колективної історичної травми. Аналізуються ідеї французького ученого про наявність пам’яті в усній традиції і методах аналізу форм усної комунікації. Показано значення використання поняття «рамки», яка є комплексом просторово-часових і соціальних уявлень, опосередкованих місцем, формою, ім’ям, міркуванням, мовою. В даному контексті основна думка вченого полягає в твердженні, що спогади про минуле обумовлені соціальними рамками. У статті здійснено акцент на мінливості і трансформації соціальних рамок в зв’язку з входженням людини у багато груп. Пам’ять групи є пам’яттю людей, які живуть тепер і можуть обговорювати спогади про своє минуле. Розгляд в якості прикладу християнства показав, як поступово спільна пам’ять групи віруючих, що співпадала з колективною пам’яттю суспільства в цілому, повністю трансформувалася під впливом все нових і нових соціальних викликів. В контексті колективної пам’яті розглядається роль традиції в історичному процесі. У статті підкреслюється, що суспільство здатне продуктивно діяти при умові опори його інститутів на колективні уявлення і колективну пам’ять.","PeriodicalId":490047,"journal":{"name":"Problemi vsesvìtnʹoï ìstorìï","volume":"45 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-10-15","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135760930","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-10-15DOI: 10.46869/2707-6776-2023-22-6
М.І. Отрош
У статті досліджуються причини виникнення грузино-абхазького конфлікту, показано фази його розвитку та сучасний стан. Грузино-абхазьке протистояння розпочалося ще в період існування СРСР. Воно переросло у збройний конфлікт 1992-1993 рр., який закінчився поразкою грузинських військ і встановленням Абхазією за допомогою військової підтримки Росії контролю над територією республіки (за винятком Кодорської ущелини). З того часу Абхазія стала де-факто незалежною державою, яка практично опинилася поза владою грузинського уряду.
Після цього розпочався багаторічний переговорний процес у різних форматах, який не приніс бажаних результатів у врегулюванні грузино-абхазького конфлікту. Зважаючи на це, Грузія зробила у серпні 2008 р. невдалу спробу силового відновлення контролю над Абхазією. Це призвело до п’ятиденного російсько-грузинського збройного конфлікту, під час якого Абхазія за допомогою росіян встановила повний контроль над усією своєю територією. Невдовзі по тому Абхазія була визнана незалежною державою з боку РФ та деяких її сателітів. Після цього на території Абхазії були розміщені дві російські військові бази, а російські військовослужбовці стали дислокуватися по всій Абхазії.
Незважаючи на такий розвиток подій, Грузія по праву вважає Абхазію своєю територією, окупованою Росією. Абсолютна більшість держав світу, зокрема Україна, підтримують територіальну цілісність Республіки Грузія, складовою частиною якої є Абхазія. Враховуючи високий рівень російської присутності в Абхазії, можна прогнозувати, що в недалекому майбутньому Росія поглине Абхазію і включить її «на прохання абхазів» до свого складу в якості ще одного суб’єкта федерації.
{"title":"Історія виникнення і сучасний стан грузино-абхазького конфлікту","authors":"М.І. Отрош","doi":"10.46869/2707-6776-2023-22-6","DOIUrl":"https://doi.org/10.46869/2707-6776-2023-22-6","url":null,"abstract":"У статті досліджуються причини виникнення грузино-абхазького конфлікту, показано фази його розвитку та сучасний стан. Грузино-абхазьке протистояння розпочалося ще в період існування СРСР. Воно переросло у збройний конфлікт 1992-1993 рр., який закінчився поразкою грузинських військ і встановленням Абхазією за допомогою військової підтримки Росії контролю над територією республіки (за винятком Кодорської ущелини). З того часу Абхазія стала де-факто незалежною державою, яка практично опинилася поза владою грузинського уряду.
 Після цього розпочався багаторічний переговорний процес у різних форматах, який не приніс бажаних результатів у врегулюванні грузино-абхазького конфлікту. Зважаючи на це, Грузія зробила у серпні 2008 р. невдалу спробу силового відновлення контролю над Абхазією. Це призвело до п’ятиденного російсько-грузинського збройного конфлікту, під час якого Абхазія за допомогою росіян встановила повний контроль над усією своєю територією. Невдовзі по тому Абхазія була визнана незалежною державою з боку РФ та деяких її сателітів. Після цього на території Абхазії були розміщені дві російські військові бази, а російські військовослужбовці стали дислокуватися по всій Абхазії.
 Незважаючи на такий розвиток подій, Грузія по праву вважає Абхазію своєю територією, окупованою Росією. Абсолютна більшість держав світу, зокрема Україна, підтримують територіальну цілісність Республіки Грузія, складовою частиною якої є Абхазія. Враховуючи високий рівень російської присутності в Абхазії, можна прогнозувати, що в недалекому майбутньому Росія поглине Абхазію і включить її «на прохання абхазів» до свого складу в якості ще одного суб’єкта федерації.","PeriodicalId":490047,"journal":{"name":"Problemi vsesvìtnʹoï ìstorìï","volume":"73 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-10-15","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135760929","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-10-15DOI: 10.46869/2707-6776-2023-22-8
О.І. Пошедін
У статті досліджується оборонна політика австралійського уряду на початку ХХІ ст. З цією метою аналізуються білі книги Австралії з питань оборони 2000, 2009, 2013 і 2016 років. З’ясовано, що в цей період політика Австралії у сфері оборони характеризувалася послідовністю, чітко визначеними стратегічними інтересами і завданнями. Розглядаються фактори, які визначали розвиток середовища безпеки Австралії, стратегічні завдання австралійських Сил оборони, напрями зміцнення обороноздатності Австралії. Показано, що на погляд австралійського уряду безпека та процвітання Австралії багато в чому залежать від стабільного глобального порядку, заснованого на правилах. В основі такого глобального порядку лежить архітектура міжнародного управління, що склалася після закінчення Другої світової війни. Ця структура управління включає Організацію Об’єднаних Націй, міжнародні закони та конвенції, а також регіональні архітектури безпеки. Водночас структура глобального порядку, заснованого на правилах, перебуває під тиском і демонструє ознаки крихкості. Баланс військової та економічної могутності між державами змінюється і деякі з них мають бажання кинути виклик правилам глобальної архітектури безпеки. За таких умов крім захисту Австралії від військового нападу, завданнями Сили оборони Австралії є внесення практичного військового внеску у підтримку заснованого на правилах глобального порядку загалом і стабільності в Індо-Тихоокеанському регіоні зокрема.
З’ясовано, що міцний альянс з США є основою австралійського планування безпеки і оборони. Доступ до найсучасніших технологій та обладнання зі США має вирішальне значення для підтримки потенціалу австралійських Сил оборони.
Встановлено, що попри Договір про безпеку між Австралією, Новою Зеландією та США австралійський уряд дотримується принципу опори на власні сили у захисті території Австралії від військового нападу. Такий підхід пропонується взяти за основу при виробленні й реалізації Україною політики у сфері оборони.
{"title":"Політика Австралії у сфері оборони на початку ХХІ ст.","authors":"О.І. Пошедін","doi":"10.46869/2707-6776-2023-22-8","DOIUrl":"https://doi.org/10.46869/2707-6776-2023-22-8","url":null,"abstract":"У статті досліджується оборонна політика австралійського уряду на початку ХХІ ст. З цією метою аналізуються білі книги Австралії з питань оборони 2000, 2009, 2013 і 2016 років. З’ясовано, що в цей період політика Австралії у сфері оборони характеризувалася послідовністю, чітко визначеними стратегічними інтересами і завданнями. Розглядаються фактори, які визначали розвиток середовища безпеки Австралії, стратегічні завдання австралійських Сил оборони, напрями зміцнення обороноздатності Австралії. Показано, що на погляд австралійського уряду безпека та процвітання Австралії багато в чому залежать від стабільного глобального порядку, заснованого на правилах. В основі такого глобального порядку лежить архітектура міжнародного управління, що склалася після закінчення Другої світової війни. Ця структура управління включає Організацію Об’єднаних Націй, міжнародні закони та конвенції, а також регіональні архітектури безпеки. Водночас структура глобального порядку, заснованого на правилах, перебуває під тиском і демонструє ознаки крихкості. Баланс військової та економічної могутності між державами змінюється і деякі з них мають бажання кинути виклик правилам глобальної архітектури безпеки. За таких умов крім захисту Австралії від військового нападу, завданнями Сили оборони Австралії є внесення практичного військового внеску у підтримку заснованого на правилах глобального порядку загалом і стабільності в Індо-Тихоокеанському регіоні зокрема.
 З’ясовано, що міцний альянс з США є основою австралійського планування безпеки і оборони. Доступ до найсучасніших технологій та обладнання зі США має вирішальне значення для підтримки потенціалу австралійських Сил оборони.
 Встановлено, що попри Договір про безпеку між Австралією, Новою Зеландією та США австралійський уряд дотримується принципу опори на власні сили у захисті території Австралії від військового нападу. Такий підхід пропонується взяти за основу при виробленні й реалізації Україною політики у сфері оборони.","PeriodicalId":490047,"journal":{"name":"Problemi vsesvìtnʹoï ìstorìï","volume":"45 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-10-15","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135760933","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-10-15DOI: 10.46869/2707-6776-2023-22-9
М.В. Фесенко
У статті досліджується проблема ресурсної конкуренції між провідними учасникмаи міжнародних відносин. Показано, що вихід країн, що розвиваються, на міжнародну арену і конкуренція, що загострюється, за доступ до енергетичних ресурсів залишаються серйозними викликами системі відносин, що сформована у світовій енергетиці. У другій половині XX ст. почався перехід ресурсної бази країн під національний контроль та управління. Перегляд умов доступу до їх ресурсів та поступове посилення позицій національних компаній багато в чому визначили зміну балансу сил у сфері виробництва вуглеводнів. Стрімке скорочення ресурсної бази планети багато в чому визначає напрямок розвитку світової економіки та політики, а також геополітики. Ситуація, що складається, сприяє зростанню зацікавленості дослідників та членів бізнес-спільноти у вивченні сутності конкуренції та механізмів її дії, а також підходів дослідників до її аналізу.
Доведено, що за умов відсутності невідкладних та скоординованих дій швидке зростання неефективного використання природних ресурсів продовжить створювати несумісне зі стійкістю навантаження на довкілля. Нині констатується зростання використання природних ресурсів, що нерівномірно розподілені між країнами та регіонами світу. В цьому контексті міжнародні обмін та співробітництво здатні зробити істотний внесок у зміни системного характеру. Лідери країн відповідальні за формування політики та прийняття рішень і вони мають у своєму розпорядженні інструменти, які необхідні для змін на краще, включаючи трансформацію на місцевому, національному та глобальному рівнях. Подальшим випробуванням для існуючої системи відносин у світовій енергетиці може стати посилення позицій національних нафтогазових компаній у технологічній сфері. Роблячи це стратегічним пріоритетом і вторгаючись у сфери, які раніше вважалися винятковою прерогативою Заходу, національні компанії поступово зміщують центр тяжкості конкурентної боротьби в галузі у сферу технологій. Очевидно, спроможність амбіцій на світовій арені та здатність витримувати конкуренцію за енергетичні ресурси найближчими роками випробовуватиметься саме у цих координатах.
{"title":"Ресурсна конкуренція між провідними державами на початку ХХІ ст.","authors":"М.В. Фесенко","doi":"10.46869/2707-6776-2023-22-9","DOIUrl":"https://doi.org/10.46869/2707-6776-2023-22-9","url":null,"abstract":"У статті досліджується проблема ресурсної конкуренції між провідними учасникмаи міжнародних відносин. Показано, що вихід країн, що розвиваються, на міжнародну арену і конкуренція, що загострюється, за доступ до енергетичних ресурсів залишаються серйозними викликами системі відносин, що сформована у світовій енергетиці. У другій половині XX ст. почався перехід ресурсної бази країн під національний контроль та управління. Перегляд умов доступу до їх ресурсів та поступове посилення позицій національних компаній багато в чому визначили зміну балансу сил у сфері виробництва вуглеводнів. Стрімке скорочення ресурсної бази планети багато в чому визначає напрямок розвитку світової економіки та політики, а також геополітики. Ситуація, що складається, сприяє зростанню зацікавленості дослідників та членів бізнес-спільноти у вивченні сутності конкуренції та механізмів її дії, а також підходів дослідників до її аналізу.
 Доведено, що за умов відсутності невідкладних та скоординованих дій швидке зростання неефективного використання природних ресурсів продовжить створювати несумісне зі стійкістю навантаження на довкілля. Нині констатується зростання використання природних ресурсів, що нерівномірно розподілені між країнами та регіонами світу. В цьому контексті міжнародні обмін та співробітництво здатні зробити істотний внесок у зміни системного характеру. Лідери країн відповідальні за формування політики та прийняття рішень і вони мають у своєму розпорядженні інструменти, які необхідні для змін на краще, включаючи трансформацію на місцевому, національному та глобальному рівнях. Подальшим випробуванням для існуючої системи відносин у світовій енергетиці може стати посилення позицій національних нафтогазових компаній у технологічній сфері. Роблячи це стратегічним пріоритетом і вторгаючись у сфери, які раніше вважалися винятковою прерогативою Заходу, національні компанії поступово зміщують центр тяжкості конкурентної боротьби в галузі у сферу технологій. Очевидно, спроможність амбіцій на світовій арені та здатність витримувати конкуренцію за енергетичні ресурси найближчими роками випробовуватиметься саме у цих координатах.","PeriodicalId":490047,"journal":{"name":"Problemi vsesvìtnʹoï ìstorìï","volume":"53 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-10-15","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135760936","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-10-15DOI: 10.46869/2707-6776-2023-22-2
Л.В. Таран
У статті простежуються методологічні основи вивчення Французької революції кінця ХVIII століття та концептуальні зміни в її трактуванні з останньої третини XIX – початку ХХІ ст. В останній третині XIX ст. у французькій історичній науці запанував позитивізм, принадами якого були сформульовані О. Контом ще у 30-х роках. Під його впливом історики почали звертатися до вивчення архівів, відроджувалися університети, історична періодика. Вивчення Великої французької революції велося школою А. Олара, який має великі заслуги у розробці її політичної історії. Російська й українська історіографія цієї революції теж у цей час набувала професіоналізму на засадах позитивізму і прославилася створенням «російсько-української історичної школи» –М.І. Карєєв, І.В. Лучицький, М.М. Ковалевський, Є.В. Тарле. Школа під впливом реалій життя та марксизму зробила значний внесок у розробку аграрного аспекту революції. З кінця ХІХ ст. світова історіографія відчула могутній вплив неокантіанства, особливо баденської школи – В. Віндельбанд та Г. Ріккерт. У підсумку це привело у Франції до створення широковідомої школи «Анналів». Вона вважала історичні факти фактами психологічними. Перехід же до вивчення психології маси під час революції був у Франції здійснений істориками соціалістичного напрямку – передусім Ж. Лефевром – послідовником Ж. Жореса. У статті простежуються концептуальні зміни у трактуванні революції – зміни як у французькій історіографії, так і у російській, українській, радянській. Визначним етапом у формуванні нового концептуального образу революції були її ювілеї – 190, 200-ліття, та світові дискусії з приводу кардинальних її питань. В статті дається огляд поглядів французьких, американських та російських вчених і робиться невтішний висновок про те, що за останні десятиліття вивчення революції в Україні зійшло нанівець.
这篇文章追溯了十八世纪末法国大革命研究的方法论基础，以及十九世纪后三分之一和二十一世纪初以来在解释法国大革命方面的概念变化。在其影响下，历史学家开始研究档案，大学和历史期刊得以恢复。A. 奥拉德学派对法国大革命进行了研究，他在法国大革命政治史的发展方面功勋卓著。俄罗斯和乌克兰关于这场革命的历史学也在此时以实证主义为基础获得了专业性，并因 "俄罗斯-乌克兰历史学派"--M.I. Kareev、I.V. Luchytsky、M.M. Kovalevsky、E.V. Tarle--的创立而声名鹊起。该学派受现实生活和马克思主义的影响，对革命的农业方面的发展做出了重大贡献。
自 19 世纪末以来，世界历史学受到了新康德主义，特别是巴登学派--W. 温德尔班德和 G. 里克特的强大影响。因此，在法国产生了著名的年鉴学派。该学派将历史事实视为心理事实。在法国，社会主义历史学家，主要是 J. Jaurès 的追随者 J. Lefebvre，实现了向研究革命期间群众心理的过渡。文章回顾了法国、美国和俄罗斯学者的观点，得出了一个令人失望的结论：近几十年来，对乌克兰革命的研究毫无进展。
{"title":"Французька революція кінця XVIII століття в історіографії останньої третини XIX – початку XXI ст.","authors":"Л.В. Таран","doi":"10.46869/2707-6776-2023-22-2","DOIUrl":"https://doi.org/10.46869/2707-6776-2023-22-2","url":null,"abstract":"У статті простежуються методологічні основи вивчення Французької революції кінця ХVIII століття та концептуальні зміни в її трактуванні з останньої третини XIX – початку ХХІ ст. В останній третині XIX ст. у французькій історичній науці запанував позитивізм, принадами якого були сформульовані О. Контом ще у 30-х роках. Під його впливом історики почали звертатися до вивчення архівів, відроджувалися університети, історична періодика. Вивчення Великої французької революції велося школою А. Олара, який має великі заслуги у розробці її політичної історії. Російська й українська історіографія цієї революції теж у цей час набувала професіоналізму на засадах позитивізму і прославилася створенням «російсько-української історичної школи» –М.І. Карєєв, І.В. Лучицький, М.М. Ковалевський, Є.В. Тарле. Школа під впливом реалій життя та марксизму зробила значний внесок у розробку аграрного аспекту революції. З кінця ХІХ ст. світова історіографія відчула могутній вплив неокантіанства, особливо баденської школи – В. Віндельбанд та Г. Ріккерт. У підсумку це привело у Франції до створення широковідомої школи «Анналів». Вона вважала історичні факти фактами психологічними. Перехід же до вивчення психології маси під час революції був у Франції здійснений істориками соціалістичного напрямку – передусім Ж. Лефевром – послідовником Ж. Жореса. У статті простежуються концептуальні зміни у трактуванні революції – зміни як у французькій історіографії, так і у російській, українській, радянській. Визначним етапом у формуванні нового концептуального образу революції були її ювілеї – 190, 200-ліття, та світові дискусії з приводу кардинальних її питань. В статті дається огляд поглядів французьких, американських та російських вчених і робиться невтішний висновок про те, що за останні десятиліття вивчення революції в Україні зійшло нанівець.","PeriodicalId":490047,"journal":{"name":"Problemi vsesvìtnʹoï ìstorìï","volume":"6 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-10-15","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135760927","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-10-15DOI: 10.46869/2707-6776-2023-22-4
A. Chalyi
Article deals with some common theoretical questions and theories regarding the Ottoman Empire as an interesting matter to prove them right or wrong, and how they work on particular historical material. For such reasons several key theories will be used: modernization theory, world-system analysis, divergence theory, historical sociology, class struggle theory, another point of view is Ray Dalio’s concept of “big curve” and economic cycles theory, depicted in Clement Juglar, Tugan-Baranovsky and Nikolai Kondratiev works along with Oded Lagor’s theory of unified growth. Author tries to imply how these theories explain or could explain the magistral way of development in the XVIII century and how Ottoman history is comparable to other states. Main results are next: from modernization theory prospects Ottomans faced couple short periods of what we can call modernization (improvement or reestablishing institutions and the way they perform their strict duties) during the “Tulip Era” (1703-1730), during major confrontations with European powers (1750-1770) and by the beginning or reign of Selim III from 1789. All those endeavors were different in spheres. lasting and methods, but pursuing one goal – to emulate European experience using Islamic and strictly Ottoman background – creating a well-organized state, able to withstand Europe. Due to world-system analysis in the XVIII century Ottoman Empire inadvertently lost its superpower status, diminishing to regional power. Also, they shifted from semi-periphery to periphery, a process which has been proceeding for all of the XVIII century and ended in 1839. From a sociological point of view, Ottoman society began to polarize – both in territorial and functional ways. Territorial – local elites began to grow in wealth and question central government power, creating local myths, dealing with non-Muslim and tribal minorities. Functional – due to absence of large-scale industrial manufacturing and consequently absence of middle class in European view, Ottoman trading elites profited as mediators for Europeans and consequently didn’t grow as “Third power” to provide pressure on their government. Ray Dalio’s “big curve” concept was chosen due to its nearly absence in current research, and it is shown that it is too abstract and uses non-qualified criteria to make any probable conclusion, whether state is fine or on the verge of collapse. Economic activity cycles concept shows that Ottomans situated in the wholesale trend of the XVIII century – diminishing prices for grain and rising activity in the credit sphere.
{"title":"“The Clash of Theoretizations”: the Case of the Ottoman Empire in the XVIIIth century","authors":"A. Chalyi","doi":"10.46869/2707-6776-2023-22-4","DOIUrl":"https://doi.org/10.46869/2707-6776-2023-22-4","url":null,"abstract":"Article deals with some common theoretical questions and theories regarding the Ottoman Empire as an interesting matter to prove them right or wrong, and how they work on particular historical material. For such reasons several key theories will be used: modernization theory, world-system analysis, divergence theory, historical sociology, class struggle theory, another point of view is Ray Dalio’s concept of “big curve” and economic cycles theory, depicted in Clement Juglar, Tugan-Baranovsky and Nikolai Kondratiev works along with Oded Lagor’s theory of unified growth. Author tries to imply how these theories explain or could explain the magistral way of development in the XVIII century and how Ottoman history is comparable to other states. Main results are next: from modernization theory prospects Ottomans faced couple short periods of what we can call modernization (improvement or reestablishing institutions and the way they perform their strict duties) during the “Tulip Era” (1703-1730), during major confrontations with European powers (1750-1770) and by the beginning or reign of Selim III from 1789. All those endeavors were different in spheres. lasting and methods, but pursuing one goal – to emulate European experience using Islamic and strictly Ottoman background – creating a well-organized state, able to withstand Europe. Due to world-system analysis in the XVIII century Ottoman Empire inadvertently lost its superpower status, diminishing to regional power. Also, they shifted from semi-periphery to periphery, a process which has been proceeding for all of the XVIII century and ended in 1839. From a sociological point of view, Ottoman society began to polarize – both in territorial and functional ways. Territorial – local elites began to grow in wealth and question central government power, creating local myths, dealing with non-Muslim and tribal minorities. Functional – due to absence of large-scale industrial manufacturing and consequently absence of middle class in European view, Ottoman trading elites profited as mediators for Europeans and consequently didn’t grow as “Third power” to provide pressure on their government. Ray Dalio’s “big curve” concept was chosen due to its nearly absence in current research, and it is shown that it is too abstract and uses non-qualified criteria to make any probable conclusion, whether state is fine or on the verge of collapse. Economic activity cycles concept shows that Ottomans situated in the wholesale trend of the XVIII century – diminishing prices for grain and rising activity in the credit sphere.","PeriodicalId":490047,"journal":{"name":"Problemi vsesvìtnʹoï ìstorìï","volume":"54 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-10-15","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135760931","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-10-15DOI: 10.46869/2707-6776-2023-22-3
С.В. Чирук
У статті розглядаються різні версії щодо кількості шведських переселенців з Естонії до України в 1781-1782 рр. Проводиться зовнішня та внутрішня критика джерел із цього питання. Для зовнішньої критики використовуються позаджерельні знання щодо обставин та часу створення документів. Внутрішня критика полягає у застосування методу контамінації персоналізованої інформації різних списків (поєднання інформації щодо конкретних осіб). Порівнювалась інформація так званого «Списку Фрізеля» (14 – 15 липня 1781 р.), «Списку Синельникова» (26 серпня 1781 р.), ревізійного списку за 1782 р. (23 червня 1794 р.) та списку померлих з метричної книги (червень 1782 – травень 1783 рр.). Також використовувалась інформація з бухгалтерської книги (1781-1782 рр.)конвоїра переселенців – капітана Єгора Макаретова і матеріали землеміра Петра Полозова (1781 р.).
На думку автора, різночитання щодо кількості шведських переселенців до України, які існують в історіографії, були викликані недостатньо критичним ставленням авторів до історичних джерел. Водночас документи дають змогу достатньо точно встановити кількість осіб, які вирушили до України та кількість тих, хто, зрештою, прибув на місце поселення.
Проведений аналіз дозволяє прийти до висновку, що у кількісному відношенні найбільш достовірну інформацію про переселенців подає так званий «Список Синельникова» (967 осіб). Цей же документ найбільш повно фіксує і персональний склад переселенців, що знаходить підтвердження у співпадіннях з метричною книгою, але не в повній мірі відображає дійсність. Було виявлено, що переселенню передувала кількаразова заміна 11 господарств, які мали переїздити, останню з яких не встигли зафіксувати в документах.
Можна припустити, що кількість переселенців, які дісталися на місце поселення в травні 1782 р., також, більш-менш відповідає дійсності. Тим не менш, персональний склад переселенців з ревізійного списку за 1782 рік, викликає сумніви.
{"title":"Кількісний та персональний склад шведських переселенців з Естляндії до Південної України в 1781-1782 рр.","authors":"С.В. Чирук","doi":"10.46869/2707-6776-2023-22-3","DOIUrl":"https://doi.org/10.46869/2707-6776-2023-22-3","url":null,"abstract":"У статті розглядаються різні версії щодо кількості шведських переселенців з Естонії до України в 1781-1782 рр. Проводиться зовнішня та внутрішня критика джерел із цього питання. Для зовнішньої критики використовуються позаджерельні знання щодо обставин та часу створення документів. Внутрішня критика полягає у застосування методу контамінації персоналізованої інформації різних списків (поєднання інформації щодо конкретних осіб). Порівнювалась інформація так званого «Списку Фрізеля» (14 – 15 липня 1781 р.), «Списку Синельникова» (26 серпня 1781 р.), ревізійного списку за 1782 р. (23 червня 1794 р.) та списку померлих з метричної книги (червень 1782 – травень 1783 рр.). Також використовувалась інформація з бухгалтерської книги (1781-1782 рр.)конвоїра переселенців – капітана Єгора Макаретова і матеріали землеміра Петра Полозова (1781 р.).
 На думку автора, різночитання щодо кількості шведських переселенців до України, які існують в історіографії, були викликані недостатньо критичним ставленням авторів до історичних джерел. Водночас документи дають змогу достатньо точно встановити кількість осіб, які вирушили до України та кількість тих, хто, зрештою, прибув на місце поселення.
 Проведений аналіз дозволяє прийти до висновку, що у кількісному відношенні найбільш достовірну інформацію про переселенців подає так званий «Список Синельникова» (967 осіб). Цей же документ найбільш повно фіксує і персональний склад переселенців, що знаходить підтвердження у співпадіннях з метричною книгою, але не в повній мірі відображає дійсність. Було виявлено, що переселенню передувала кількаразова заміна 11 господарств, які мали переїздити, останню з яких не встигли зафіксувати в документах.
 Можна припустити, що кількість переселенців, які дісталися на місце поселення в травні 1782 р., також, більш-менш відповідає дійсності. Тим не менш, персональний склад переселенців з ревізійного списку за 1782 рік, викликає сумніви.","PeriodicalId":490047,"journal":{"name":"Problemi vsesvìtnʹoï ìstorìï","volume":"105 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-10-15","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135760932","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-10-15DOI: 10.46869/2707-6776-2023-22-10
Ю.І. Шаповал
Стаття містить аналіз поглядів одного з найцікавіших українських істориків ХХ ст. Івана Лисяка-Рудницького на проблему соборності українських земель. Він вважав, що висхідним пунктом цього питання став проголошений Директорією Української Народної Республіки Акт від 22 січня 1919 р. З того часу всі політичні українські програми не ігнорували питання єдності Східної і Західної України. Головним досягненням у реалізації цього питання у 1921-1941 рр., до початку Другої світової війни стало культурне зближення, уніфікація літературної мови, правопису, стирання культурних відмінностей. Фундаментальні зміни принесла Друга світова війна. Тоді за умов спочатку радянської, потім німецької, а згодом знову радянської окупації, сталася зустріч між західними і східними українцями. Лисяк-Рудницький відсуває на другий план, сказати б, стигматизацію згаданих подій. Включення території Західної України до СРСР супроводжувалось великими стражданнями людей. Це була єдність під чужим ярмом. Лисяк-Рудницький вважав, що справа цим не вичерпується. Це не змогло перешкодити численним особистим контактам між уродженцями східно-центральних та західних земель. В такий спосіб формувалось нове всеукраїнське єднання, що стане носієм майбутнього української нації. Паралельно до цього відбувалась інтеграція в українській еміґрації. Вона також охоплювала вихідців з усіх реґіонів України. Прикладом є Українська Національна Рада, створена навесні 1947 – влітку 1948 року для координації дій українських партій та організацій. Іван Лисяк-Рудницький також звертався до проблеми Криму і його входження у 1954 р. до складу України. У своїх дослідженнях він обґрунтовував, що геополітичні й економічні чинники обумовлюють органічну приналежність Кримського півострова до українського материка.
{"title":"Іван Лисяк-Рудницький про соборність України","authors":"Ю.І. Шаповал","doi":"10.46869/2707-6776-2023-22-10","DOIUrl":"https://doi.org/10.46869/2707-6776-2023-22-10","url":null,"abstract":"Стаття містить аналіз поглядів одного з найцікавіших українських істориків ХХ ст. Івана Лисяка-Рудницького на проблему соборності українських земель. Він вважав, що висхідним пунктом цього питання став проголошений Директорією Української Народної Республіки Акт від 22 січня 1919 р. З того часу всі політичні українські програми не ігнорували питання єдності Східної і Західної України. Головним досягненням у реалізації цього питання у 1921-1941 рр., до початку Другої світової війни стало культурне зближення, уніфікація літературної мови, правопису, стирання культурних відмінностей. Фундаментальні зміни принесла Друга світова війна. Тоді за умов спочатку радянської, потім німецької, а згодом знову радянської окупації, сталася зустріч між західними і східними українцями. Лисяк-Рудницький відсуває на другий план, сказати б, стигматизацію згаданих подій. Включення території Західної України до СРСР супроводжувалось великими стражданнями людей. Це була єдність під чужим ярмом. Лисяк-Рудницький вважав, що справа цим не вичерпується. Це не змогло перешкодити численним особистим контактам між уродженцями східно-центральних та західних земель. В такий спосіб формувалось нове всеукраїнське єднання, що стане носієм майбутнього української нації. Паралельно до цього відбувалась інтеграція в українській еміґрації. Вона також охоплювала вихідців з усіх реґіонів України. Прикладом є Українська Національна Рада, створена навесні 1947 – влітку 1948 року для координації дій українських партій та організацій. Іван Лисяк-Рудницький також звертався до проблеми Криму і його входження у 1954 р. до складу України. У своїх дослідженнях він обґрунтовував, що геополітичні й економічні чинники обумовлюють органічну приналежність Кримського півострова до українського материка.","PeriodicalId":490047,"journal":{"name":"Problemi vsesvìtnʹoï ìstorìï","volume":"234 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-10-15","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135760934","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-10-15DOI: 10.46869/2707-6776-2023-22-7
А.Л. Зелінський
На момент завершення Кедрової революції у червні 2005 р., остаточно визначилися як основні її здобутки, так і основні пережитки часів сирійської гегемонії. У першому випадку йдеться про виведення сирійських військ з території Ліванської Республіки, відродження демократичного ладу в країні та часткове подолання політичного конфесіоналізму; у другому – про збереження політичного фронту орієнтованого на авторитарні Сирію та Іран, подальше функціонування воєнізованого крила Хезболли, а також збереження впливу Сирії та Ірану на ліванське внутрішньополітичне життя.
Усі ці явища й нині є невід’ємними складовими ліванських реалій. До того ж відсутність сирійської окупації та недоторканість демократичного ладу можна пояснити як сприятливою зовнішньополітичною ситуацією, так і зацікавленістю у збереженні status quo з боку більшості ліванських політичних сил з Хезболлою й Амаль включно. Набули подальшого розвитку тенденції до подолання характерного для Лівану політичного конфесіоналізму. Зокрема, починаючи з середини минулого десятиліття, у Лівані розвивається новий позаконфесійний політичний рух так званого Громадянського суспільства.
Протягом 2005-2023 рр. зазнали змін і дореволюційні пережитки. Відбулося посилення просирійсько-проіранського політичного табору, котрий, щоправда нині почав дещо здавати свої позиції. Вищезгадане посилення слід пов’язувати зі збереженням воєнізованих формувань Хезболли, котрі безпосередньо чи опосередковано використовуються з метою досягнення політичних цілей цієї партії. Нарешті, не залишалася статичною й ситуація з опосередкованою сирійською та іранською політичною присутністю. Якщо до 2011 р. першість у цьому питанні належала Сирії, то за подальшого розвитку подій вона перейшла до Ірану, котрий діє через Хезболлу. Водночас, спадковий сирійський диктатор Б. аль-Асад, по мірі зміцнення становища у власній країні, намагається поновити вплив на ліванські справи.
{"title":"Ліванська республіка у 2005-2023 рр.: здобутки Кедрової революції та спадщина сирійської окупації (частина ІІ)","authors":"А.Л. Зелінський","doi":"10.46869/2707-6776-2023-22-7","DOIUrl":"https://doi.org/10.46869/2707-6776-2023-22-7","url":null,"abstract":"На момент завершення Кедрової революції у червні 2005 р., остаточно визначилися як основні її здобутки, так і основні пережитки часів сирійської гегемонії. У першому випадку йдеться про виведення сирійських військ з території Ліванської Республіки, відродження демократичного ладу в країні та часткове подолання політичного конфесіоналізму; у другому – про збереження політичного фронту орієнтованого на авторитарні Сирію та Іран, подальше функціонування воєнізованого крила Хезболли, а також збереження впливу Сирії та Ірану на ліванське внутрішньополітичне життя.
 Усі ці явища й нині є невід’ємними складовими ліванських реалій. До того ж відсутність сирійської окупації та недоторканість демократичного ладу можна пояснити як сприятливою зовнішньополітичною ситуацією, так і зацікавленістю у збереженні status quo з боку більшості ліванських політичних сил з Хезболлою й Амаль включно. Набули подальшого розвитку тенденції до подолання характерного для Лівану політичного конфесіоналізму. Зокрема, починаючи з середини минулого десятиліття, у Лівані розвивається новий позаконфесійний політичний рух так званого Громадянського суспільства.
 Протягом 2005-2023 рр. зазнали змін і дореволюційні пережитки. Відбулося посилення просирійсько-проіранського політичного табору, котрий, щоправда нині почав дещо здавати свої позиції. Вищезгадане посилення слід пов’язувати зі збереженням воєнізованих формувань Хезболли, котрі безпосередньо чи опосередковано використовуються з метою досягнення політичних цілей цієї партії. Нарешті, не залишалася статичною й ситуація з опосередкованою сирійською та іранською політичною присутністю. Якщо до 2011 р. першість у цьому питанні належала Сирії, то за подальшого розвитку подій вона перейшла до Ірану, котрий діє через Хезболлу. Водночас, спадковий сирійський диктатор Б. аль-Асад, по мірі зміцнення становища у власній країні, намагається поновити вплив на ліванські справи.","PeriodicalId":490047,"journal":{"name":"Problemi vsesvìtnʹoï ìstorìï","volume":"34 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-10-15","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135760928","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-10-15DOI: 10.46869/2707-6776-2023-22-5
С.А. Фалько
Вивчення феномену військової модернізації в країнах балканського регіону та його впливу на соціально-політичні, воєнно-економічні та культурні напрямки розвитку суспільства в досліджуваних країнах є перспективною науковою темою. Вона дає змогу осмислити складний процес державотворення та впливу військових реформ на його динаміку.
Дослідження присвячене вивченню особливостей проведення військових реформ у регіоні Південно-Східної Європи. Часовий інтервал, що вивчається, – середина ХIХ – початок ХХ ст. Це період становлення збройних сил у Сербії, Румунії, Болгарії, Чорногорії, які здобули незалежність, і період проведення динамічних реформ в османській і грецькій арміях. Порівняльний метод щодо проведення реформ у збройних силах християнських країн Балканського півострова з перетвореннями, які здійснювалися в досліджуваний період в армії Османської імперії, дає змогу деталізувати деякі особливості й складнощі в організації реформ.
Уточнення низки елементів реформ дають змогу дійти висновку щодо вирішальної ролі військової модернізації на Балканах, запозиченої із моделей європейських армій, насамперед Німеччини та Франції. Розкрито такі фактори реформувань, як: освіта, здобута в європейських військових вишах; закупівля новітнього озброєння в передових країнах Європи і США; запрошення іноземних військових фахівців у ролі інструкторів для здійснення навчання частин і з’єднань; організація штабної служби; участь у плануванні й організації бойових дій інструкторів; створення військової медицини; стажування офіцерів у військах європейських країнах; створення мобілізаційного резерву за німецьким, або французьким зразками.
У дослідженні розглядаються підсумки проведення військових реформ в арміях Греції, Сербії, Болгарії, Румунії та Чорногорії. Уточняються наслідки військової модернізації, що вплинули на стан армій країн Балкан напередодні Першої світової війни.
{"title":"Особливості та наслідки воєнної модернізації на Балканах 1856–1914 рр.: порівняльний аналіз","authors":"С.А. Фалько","doi":"10.46869/2707-6776-2023-22-5","DOIUrl":"https://doi.org/10.46869/2707-6776-2023-22-5","url":null,"abstract":"Вивчення феномену військової модернізації в країнах балканського регіону та його впливу на соціально-політичні, воєнно-економічні та культурні напрямки розвитку суспільства в досліджуваних країнах є перспективною науковою темою. Вона дає змогу осмислити складний процес державотворення та впливу військових реформ на його динаміку.
 Дослідження присвячене вивченню особливостей проведення військових реформ у регіоні Південно-Східної Європи. Часовий інтервал, що вивчається, – середина ХIХ – початок ХХ ст. Це період становлення збройних сил у Сербії, Румунії, Болгарії, Чорногорії, які здобули незалежність, і період проведення динамічних реформ в османській і грецькій арміях. Порівняльний метод щодо проведення реформ у збройних силах християнських країн Балканського півострова з перетвореннями, які здійснювалися в досліджуваний період в армії Османської імперії, дає змогу деталізувати деякі особливості й складнощі в організації реформ.
 Уточнення низки елементів реформ дають змогу дійти висновку щодо вирішальної ролі військової модернізації на Балканах, запозиченої із моделей європейських армій, насамперед Німеччини та Франції. Розкрито такі фактори реформувань, як: освіта, здобута в європейських військових вишах; закупівля новітнього озброєння в передових країнах Європи і США; запрошення іноземних військових фахівців у ролі інструкторів для здійснення навчання частин і з’єднань; організація штабної служби; участь у плануванні й організації бойових дій інструкторів; створення військової медицини; стажування офіцерів у військах європейських країнах; створення мобілізаційного резерву за німецьким, або французьким зразками.
 У дослідженні розглядаються підсумки проведення військових реформ в арміях Греції, Сербії, Болгарії, Румунії та Чорногорії. Уточняються наслідки військової модернізації, що вплинули на стан армій країн Балкан напередодні Першої світової війни.","PeriodicalId":490047,"journal":{"name":"Problemi vsesvìtnʹoï ìstorìï","volume":"13 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-10-15","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135760935","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：