Метою статті визначено встановлення змісту ефективності державної політики у сфері банкрутства з точки зору соціальної та правової характеристики функціонування суспільних відносин. Автором визначено, що здійснення загальнодержавної та регіональної політики у сфері банкрутства є складовою політики у сфері економічних відносин, яка має переслідувати за функціональну мету прагнення держави до підприємницького зростання, де базисом є соціально відповідальний бізнес-сегмент. Встановлено, що однією із ключових проблем здійснення державної економічної політики має визначатися якісне організаційно-правове її забезпечення та встановлення ефективної інституціональної моделі побудови системи суб’єктів владних повноважень, діяльність яких спрямовується на формування механізму відновлення платоспроможності боржника або у разі необхідності реалізації процедур визнання його банкрутом. На підставі характеристики змісту чинного господарсько-правового законодавства України встановлено, що здійснення державної політики у сфері банкрутства має спрямовуватися на створення ефективних соціально-економічних, організаційно-правових та інших умов для відновлення платоспроможності юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності як складової системи гарантій стабільного прогресу функціонування суспільств та держави. Зроблено висновок про те, що здійснення державної політики у сфері банкрутства, а відтак і реалізація адміністративних процедур, має відповідати визначеним чинним законодавством принципам, формам та методам впровадження, що має обмежуватися обсягом компетенційних повноважень, що надаються владним суб’єктам. Сутність державної політики у сфері банкрутства визначено як певна сукупність ідей, інтересів, потреб, прагнень суспільства, що визначають зміст компетенції органів державної влади з питань сприяння відновлення платоспроможності суб’єктів господарювання, що переслідує загальну ціль суспільного розвитку – забезпечення добробуту населення та гарантування соціально-економічного прогресу соціуму та держави.
{"title":"ЕФЕКТИВНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ БАНКРУТСТВА: СОЦІАЛЬНИЙ ТА ПРАВОВИЙ ВИМІР","authors":"Максим Романенко","doi":"10.32782/lst/2024-1-5","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2024-1-5","url":null,"abstract":"Метою статті визначено встановлення змісту ефективності державної політики у сфері банкрутства з точки зору соціальної та правової характеристики функціонування суспільних відносин. Автором визначено, що здійснення загальнодержавної та регіональної політики у сфері банкрутства є складовою політики у сфері економічних відносин, яка має переслідувати за функціональну мету прагнення держави до підприємницького зростання, де базисом є соціально відповідальний бізнес-сегмент. Встановлено, що однією із ключових проблем здійснення державної економічної політики має визначатися якісне організаційно-правове її забезпечення та встановлення ефективної інституціональної моделі побудови системи суб’єктів владних повноважень, діяльність яких спрямовується на формування механізму відновлення платоспроможності боржника або у разі необхідності реалізації процедур визнання його банкрутом. На підставі характеристики змісту чинного господарсько-правового законодавства України встановлено, що здійснення державної політики у сфері банкрутства має спрямовуватися на створення ефективних соціально-економічних, організаційно-правових та інших умов для відновлення платоспроможності юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності як складової системи гарантій стабільного прогресу функціонування суспільств та держави. Зроблено висновок про те, що здійснення державної політики у сфері банкрутства, а відтак і реалізація адміністративних процедур, має відповідати визначеним чинним законодавством принципам, формам та методам впровадження, що має обмежуватися обсягом компетенційних повноважень, що надаються владним суб’єктам. Сутність державної політики у сфері банкрутства визначено як певна сукупність ідей, інтересів, потреб, прагнень суспільства, що визначають зміст компетенції органів державної влади з питань сприяння відновлення платоспроможності суб’єктів господарювання, що переслідує загальну ціль суспільного розвитку – забезпечення добробуту населення та гарантування соціально-економічного прогресу соціуму та держави.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":" 6","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2024-05-09","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"141129012","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Автор узагальнив, що, починаючи з 2010-х років, питання принципів адміністративного права почало ґрунтовно висвітлюватись у галузевій навчальній літературі. Але, все ж таки дослідження у цьому напрямі не можна визнати трендом науки адміністративного права України. На сучасному етапі має місце розвиток української адміністративної аксіології «знизу» – тобто, аксіологічні питання окремих інститутів адміністративного права привертають увагу дослідників, вони не лише публікують наукові статті з цих питань, але й присвячують ним монографічні дослідження. Метою статті є проаналізувати наявне теоретичне підґрунтя для проведення адміністративно-правових досліджень принципів місцевого самоврядування України. Автор аналізує праці сучасних українських вчених – фахівців з адміністративного права та наводить приклади інших розробок та творчих пошуків, у яких дослідники: а) звертають увагу саме на аксіологію того чи іншого інституту галузі адміністративного права; б) аналізують принципи функціонування окремих органів публічної влади; в) досліджують принципи, пов’язані з захистом прав окремих осіб – суб’єктів адміністративного права. Автор демонструє, що наразі у науці адміністративного права України існує тісний зв'язок між принципами адміністративного права та принципами конституційного права (у тому числі наводяться цитати з праць тих вчених, які виокремлюють принципи конституційного права в якості одної з груп в межах принципів адміністративного права). Аргументується хибність такого підходу та пропонується уважати, що, так як Конституція України 1996 року є джерелом не лише конституційного, а й інших галузей права України, принципи, що містяться в її тексті, навряд чи доцільно уважати суто принципами галузі конституційного права. Розглянуто, що є важлива сфера, яка часто стає у нагоді при розмежуванні принципів адміністративного та конституційного права – це державне управління. Так, конституційне право України у цілому та конституційне право України зокрема детально не досліджує проблематику принципів державного управління. В той самий час, це питання входить до предмету науки адміністративного права, про що свідчить українська юридична література.
{"title":"ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ПРИНЦИПІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ УКРАЇНИ","authors":"Віталій Барвіненко","doi":"10.32782/lst/2023-3-5","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-3-5","url":null,"abstract":"Автор узагальнив, що, починаючи з 2010-х років, питання принципів адміністративного права почало ґрунтовно висвітлюватись у галузевій навчальній літературі. Але, все ж таки дослідження у цьому напрямі не можна визнати трендом науки адміністративного права України. На сучасному етапі має місце розвиток української адміністративної аксіології «знизу» – тобто, аксіологічні питання окремих інститутів адміністративного права привертають увагу дослідників, вони не лише публікують наукові статті з цих питань, але й присвячують ним монографічні дослідження. Метою статті є проаналізувати наявне теоретичне підґрунтя для проведення адміністративно-правових досліджень принципів місцевого самоврядування України. Автор аналізує праці сучасних українських вчених – фахівців з адміністративного права та наводить приклади інших розробок та творчих пошуків, у яких дослідники: а) звертають увагу саме на аксіологію того чи іншого інституту галузі адміністративного права; б) аналізують принципи функціонування окремих органів публічної влади; в) досліджують принципи, пов’язані з захистом прав окремих осіб – суб’єктів адміністративного права. Автор демонструє, що наразі у науці адміністративного права України існує тісний зв'язок між принципами адміністративного права та принципами конституційного права (у тому числі наводяться цитати з праць тих вчених, які виокремлюють принципи конституційного права в якості одної з груп в межах принципів адміністративного права). Аргументується хибність такого підходу та пропонується уважати, що, так як Конституція України 1996 року є джерелом не лише конституційного, а й інших галузей права України, принципи, що містяться в її тексті, навряд чи доцільно уважати суто принципами галузі конституційного права. Розглянуто, що є важлива сфера, яка часто стає у нагоді при розмежуванні принципів адміністративного та конституційного права – це державне управління. Так, конституційне право України у цілому та конституційне право України зокрема детально не досліджує проблематику принципів державного управління. В той самий час, це питання входить до предмету науки адміністративного права, про що свідчить українська юридична література.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"16 3","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-12-11","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"138980217","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Метою наукової статті є здійснення характеристики публічного інтересу як критерію встановлення предметної юрисдикції у спорах, пов’язаних із використанням публічного майна. Встановлено, що використання публічного майна як майна або ресурсів, які перебувають у власності держави або громади, має функціонально призначатися для задоволення публічного інтересу та потреб. До обсягу публічного майна віднесено такі об’єкти, як: земельні ділянки (місця рекреації та відпочинку населення, сквери, ліси, сільськогосподарські землі, території для створення культурно-освітнього тощо); об’єкти нерухомого майна (громадські будівлі, музеї, лікарні, школи, дороги, мости, аеропорти); водні ресурси (річки, озера, водосховища, джерела води, багаторазове використання води для громадських потреб); публічний (громадський) транспорт (автобуси, поїзди, метро, трамваї, які служать для переміщення громадян); культурні та природні пам'ятки (археологічні резервати, національні парки, монументи та інші об'єкти культурної спадщини); інфраструктура для загального використання (комунікації постачання газу, електроенергії, води, каналізаційні канали, комунікації (телефон, інтернет) тощо). Встановлено, що публічне майно має використовуватися із спрямуванням на задоволення потреб реалізації змісту адміністративно-правового статусу органу влади, сприяння пануванню громадського порядку, збалансованості публічного та приватного інтересів. Зроблено висновок, що основою для встановлення предметної юрисдикції позовів про використання об’єктів публічного майна має бути застосовано критерій публічного інтересу. Визначено, що публічний інтерес полягає у задоволенні ідеї соціального діалогу між суб’єктами господарювання, державою та населенням. Акцентовано, що виходячи із змісту національної судової практики у порядку адміністративного судочинства мають розглядатися спори про: використання земельних ділянок комунальної власності, пов’язані із наданням дозволів на їх використання; здійснення адміністративних процедур у сфері землеустрою, що пов’язується із забезпеченням потреб громади чи держави; реєстрацію прав на використання об’єктів публічного майна; здійснення процедур контрольно-наглядового провадження з питань використання об’єктів публічного майна; здійснення оцінки об’єктів публічного майна (земель та земельних ділянок) щодо формування реєстрів про нормативну грошову оцінку; встановлення та зміну меж населених пунктів.
{"title":"ПУБЛІЧНИЙ ІНТЕРЕС ЯК КРИТЕРІЙ ВСТАНОВЛЕННЯ ПРЕДМЕТНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ У СПОРАХ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ВИКОРИСТАННЯМ ПУБЛІЧНОГО МАЙНА","authors":"Павло Єгоров","doi":"10.32782/lst/2023-3-6","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-3-6","url":null,"abstract":"Метою наукової статті є здійснення характеристики публічного інтересу як критерію встановлення предметної юрисдикції у спорах, пов’язаних із використанням публічного майна. Встановлено, що використання публічного майна як майна або ресурсів, які перебувають у власності держави або громади, має функціонально призначатися для задоволення публічного інтересу та потреб. До обсягу публічного майна віднесено такі об’єкти, як: земельні ділянки (місця рекреації та відпочинку населення, сквери, ліси, сільськогосподарські землі, території для створення культурно-освітнього тощо); об’єкти нерухомого майна (громадські будівлі, музеї, лікарні, школи, дороги, мости, аеропорти); водні ресурси (річки, озера, водосховища, джерела води, багаторазове використання води для громадських потреб); публічний (громадський) транспорт (автобуси, поїзди, метро, трамваї, які служать для переміщення громадян); культурні та природні пам'ятки (археологічні резервати, національні парки, монументи та інші об'єкти культурної спадщини); інфраструктура для загального використання (комунікації постачання газу, електроенергії, води, каналізаційні канали, комунікації (телефон, інтернет) тощо). Встановлено, що публічне майно має використовуватися із спрямуванням на задоволення потреб реалізації змісту адміністративно-правового статусу органу влади, сприяння пануванню громадського порядку, збалансованості публічного та приватного інтересів. Зроблено висновок, що основою для встановлення предметної юрисдикції позовів про використання об’єктів публічного майна має бути застосовано критерій публічного інтересу. Визначено, що публічний інтерес полягає у задоволенні ідеї соціального діалогу між суб’єктами господарювання, державою та населенням. Акцентовано, що виходячи із змісту національної судової практики у порядку адміністративного судочинства мають розглядатися спори про: використання земельних ділянок комунальної власності, пов’язані із наданням дозволів на їх використання; здійснення адміністративних процедур у сфері землеустрою, що пов’язується із забезпеченням потреб громади чи держави; реєстрацію прав на використання об’єктів публічного майна; здійснення процедур контрольно-наглядового провадження з питань використання об’єктів публічного майна; здійснення оцінки об’єктів публічного майна (земель та земельних ділянок) щодо формування реєстрів про нормативну грошову оцінку; встановлення та зміну меж населених пунктів.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"115 4","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-12-11","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"138978667","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У контексті євроінтеграції постійно піднімається питання стосовно гармонізації законодавства України із законодавством ЄС, зокрема і у сфері авторського права. Гармонізація українського законодавства до положень законодавства ЄС здійснюється на основі директив та регламентів органів ЄС. При адаптації шляхом гармонізації через регламент відбувається точне запозичення норм права, тоді як адаптація через директиви дозволяє здійснювати гармонізацію на власний розсуд, проте вона повинна бути спрямована на досягнення єдиної мети. Метою статті є висвітлення загальних засад правового забезпечення авторських прав у ЄС та здійснення аналізу сучасного стану українського авторського законодавства у напрямку впровадження європейських стандартів та реалізації Україною взятих на неї зобов’язань перед ЄС в зазначеній сфері. Методологія дослідження складається із сукупності загальнонаукових та спеціальних методів, до числа яких входять: метод діалектики, методи аналізу та синтезу, метод порівняння, метод узагальнення. Новизна дослідження знаходить прояв у тому, що були досліджені актуальні аспекти гармонізації українського авторського законодавства до права ЄС, які позитивно впливають на розвиток авторського права та його захист в Україні. Шляхом розгляду окремих законодавчих положень, введених новими законами у сфері авторського права, досліджено вплив гармонізації національного законодавства України на ефективність захисту авторських прав. Автор акцентує увагу на тому, що процес гармонізації є динамічним та активним, проте гармонізованих на сучасному етапі положень ще не достатньо для того, щоб вважати українське законодавство у сфері авторського права повністю гармонізованим. Висновки. За проведеним дослідженням встановлено, що гармонізація авторського законодавства України з правом Європейського Союзу – важлива складова поглиблення співпраці нашої держави з Євросоюзом та його державами-членами. Саме на її основі відбувається створення необхідних передумов для переходу до наступних стадій інтеграції, зокрема й більш швидкого вступу до ЄС.
{"title":"СУЧАСНІ АСПЕКТИ ГАРМОНІЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО АВТОРСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ ТА ЄС: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ","authors":"Дмитро Павлович Кондик","doi":"10.32782/lst/2023-3-10","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-3-10","url":null,"abstract":"У контексті євроінтеграції постійно піднімається питання стосовно гармонізації законодавства України із законодавством ЄС, зокрема і у сфері авторського права. Гармонізація українського законодавства до положень законодавства ЄС здійснюється на основі директив та регламентів органів ЄС. При адаптації шляхом гармонізації через регламент відбувається точне запозичення норм права, тоді як адаптація через директиви дозволяє здійснювати гармонізацію на власний розсуд, проте вона повинна бути спрямована на досягнення єдиної мети. Метою статті є висвітлення загальних засад правового забезпечення авторських прав у ЄС та здійснення аналізу сучасного стану українського авторського законодавства у напрямку впровадження європейських стандартів та реалізації Україною взятих на неї зобов’язань перед ЄС в зазначеній сфері. Методологія дослідження складається із сукупності загальнонаукових та спеціальних методів, до числа яких входять: метод діалектики, методи аналізу та синтезу, метод порівняння, метод узагальнення. Новизна дослідження знаходить прояв у тому, що були досліджені актуальні аспекти гармонізації українського авторського законодавства до права ЄС, які позитивно впливають на розвиток авторського права та його захист в Україні. Шляхом розгляду окремих законодавчих положень, введених новими законами у сфері авторського права, досліджено вплив гармонізації національного законодавства України на ефективність захисту авторських прав. Автор акцентує увагу на тому, що процес гармонізації є динамічним та активним, проте гармонізованих на сучасному етапі положень ще не достатньо для того, щоб вважати українське законодавство у сфері авторського права повністю гармонізованим. Висновки. За проведеним дослідженням встановлено, що гармонізація авторського законодавства України з правом Європейського Союзу – важлива складова поглиблення співпраці нашої держави з Євросоюзом та його державами-членами. Саме на її основі відбувається створення необхідних передумов для переходу до наступних стадій інтеграції, зокрема й більш швидкого вступу до ЄС.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"7 3","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-12-11","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"138979450","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Метою наукової статті є визначення змісту суб’єктивного права на безпечне довкілля у розрізі формування змісту регіональної екологічної політики. Визначено, що на міжнародному рівні проблематика реалізації екологічних прав особи закріплено в Орхуській конвенції, де визначено такі ключові принципи: 1) доступ до інформації; 2) участь громадськості; 3) доступ до правосуддя. Встановлено, що важливою складовою регіональної екологічної політики є екологічної політики, що функціонально виконує мету створення фінансового стимулу для зменшення негативного впливу на довкілля, сприяння збереженню природних ресурсів і сприяння переходу до більш сталого і екологічно чистого виробництва і споживання. До складових регіональної екологічної політики віднесено також створення умов для екологізації виробництва та підтримку екоіндустрії. Підкреслено, що здійснення регіональної екологічної політики має базуватися на децентралізації фінансування природоохоронних заходів, забезпеченні ефективності формування екологічної освіти та екологічної правосвідомості, залученні іноземних інвестицій задля екологізації виробництва та побудови економіки на засадах рециклінгу продуктів споживання та управління відходами. Важливе значення у забезпеченні права на безпечне довкілля має створення умов для ефективності здійснення державної та регіональної екологічної політик. Встановлено, що організація системи екологічної освіти в Україні включає як формальні, так і неформальні методи навчання, і вона грає важливу роль у формуванні екологічної свідомості і культури у молодого покоління. Підкреслено, що основні аспекти організації екологічної освіти включають: 1) формальну екологічну освіту; 2) неформальну екологічну освіту. До системи заходів формальної екологічної освіти віднесено навчання в офіційних освітніх закладах, таких як дошкільні, загальноосвітні школи, професійні та вищі навчальні заклади.
{"title":"ПРАВО НА БЕЗПЕЧНЕ ДОВКІЛЛЯ У ФОРМУВАННІ ЗМІСТУ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ","authors":"Олександр Бабич","doi":"10.32782/lst/2023-3-4","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-3-4","url":null,"abstract":"Метою наукової статті є визначення змісту суб’єктивного права на безпечне довкілля у розрізі формування змісту регіональної екологічної політики. Визначено, що на міжнародному рівні проблематика реалізації екологічних прав особи закріплено в Орхуській конвенції, де визначено такі ключові принципи: 1) доступ до інформації; 2) участь громадськості; 3) доступ до правосуддя. Встановлено, що важливою складовою регіональної екологічної політики є екологічної політики, що функціонально виконує мету створення фінансового стимулу для зменшення негативного впливу на довкілля, сприяння збереженню природних ресурсів і сприяння переходу до більш сталого і екологічно чистого виробництва і споживання. До складових регіональної екологічної політики віднесено також створення умов для екологізації виробництва та підтримку екоіндустрії. Підкреслено, що здійснення регіональної екологічної політики має базуватися на децентралізації фінансування природоохоронних заходів, забезпеченні ефективності формування екологічної освіти та екологічної правосвідомості, залученні іноземних інвестицій задля екологізації виробництва та побудови економіки на засадах рециклінгу продуктів споживання та управління відходами. Важливе значення у забезпеченні права на безпечне довкілля має створення умов для ефективності здійснення державної та регіональної екологічної політик. Встановлено, що організація системи екологічної освіти в Україні включає як формальні, так і неформальні методи навчання, і вона грає важливу роль у формуванні екологічної свідомості і культури у молодого покоління. Підкреслено, що основні аспекти організації екологічної освіти включають: 1) формальну екологічну освіту; 2) неформальну екологічну освіту. До системи заходів формальної екологічної освіти віднесено навчання в офіційних освітніх закладах, таких як дошкільні, загальноосвітні школи, професійні та вищі навчальні заклади.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"16 3","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-12-11","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"138980038","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Авторами аргументовано визначено наявність в установах виконання покарань наркотичних засобів та психотропних речовин як детермінанти вчинення засудженими та іншими особами протиправних дій. Автори доходять висновку, що розповсюдження серед засуджених наркотичних засобів та психотропних речовин, а також їх вживання часто є першопричиною вчинення на території установ виконання покарань кримінальних правопорушень, в тому числі і насильницького характеру, порушень встановленого порядку відбування покарання, актів самопошкодження та суїцидів. Ґрунтуючись на результатах проведеного дослідження визначено, що не дивлячись на заходи ізоляції в установах виконання покарань у цілому існують умови, що сприяють формування серед засуджених попиту на наркотичні засоби. Здебільшого це обумовлено високою концентрацією на окремій локалізованій території засуджених, які мають наркотичну залежність, досвід виготовлення, вживання, розповсюдження наркотиків, а також стійкі кримінальні зв’язки за межами установи з особами та кримінальними угрупованнями, основною діяльністю яких є розповсюдження наркотичних засобів. Авторами статті звертається увага на той факт, що наявність можливості у засуджених вживати наркотичні засоби чи психотропні речовини під час відбування встановленого судом покарання нівелює заходи персоналу установ виконання покарань, спрямовані на їх ресоціалізацію та інтеграцію в суспільство, створюють умови для залучення кримінально спрямованими особами до вживання та розповсюдження вказаних речовин засудженими, які не мали такого досвіду.
{"title":"НАРКОТИЧНІ ЗАСОБИ ТА ПСИХОТРОПНІ РЕЧОВИНИ ЯК ЗАГРОЗА ПРАВОПОРЯДКУ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ","authors":"Руслан Кубрак, Микола Малишко","doi":"10.32782/lst/2023-3-8","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-3-8","url":null,"abstract":"Авторами аргументовано визначено наявність в установах виконання покарань наркотичних засобів та психотропних речовин як детермінанти вчинення засудженими та іншими особами протиправних дій. Автори доходять висновку, що розповсюдження серед засуджених наркотичних засобів та психотропних речовин, а також їх вживання часто є першопричиною вчинення на території установ виконання покарань кримінальних правопорушень, в тому числі і насильницького характеру, порушень встановленого порядку відбування покарання, актів самопошкодження та суїцидів. Ґрунтуючись на результатах проведеного дослідження визначено, що не дивлячись на заходи ізоляції в установах виконання покарань у цілому існують умови, що сприяють формування серед засуджених попиту на наркотичні засоби. Здебільшого це обумовлено високою концентрацією на окремій локалізованій території засуджених, які мають наркотичну залежність, досвід виготовлення, вживання, розповсюдження наркотиків, а також стійкі кримінальні зв’язки за межами установи з особами та кримінальними угрупованнями, основною діяльністю яких є розповсюдження наркотичних засобів. Авторами статті звертається увага на той факт, що наявність можливості у засуджених вживати наркотичні засоби чи психотропні речовини під час відбування встановленого судом покарання нівелює заходи персоналу установ виконання покарань, спрямовані на їх ресоціалізацію та інтеграцію в суспільство, створюють умови для залучення кримінально спрямованими особами до вживання та розповсюдження вказаних речовин засудженими, які не мали такого досвіду.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"29 2","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-12-11","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"138981765","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Метою роботи є встановлення змісту міжнародного рівня нормативного регулювання права особи на безпечне довкілля. Визначено, що гарантування забезпечення належного рівня здійснення суб’єктивного права особи на безпечне довкілля передбачає застосування засобів національної системи судоустрою та системи адміністративних органів, функціонування яких вимагає створення дієвої якісної системи законодавства. Встановлено, що охорона суб’єктивного права особи на безпечне довкілля вимагає створення умов для належного рівня застосування заходів юридичної відповідальності. Акцентовано, що в умовах настання сукупності зазначених об’єктивних та суб’єктивних факторів досягається ідея належності реалізації та захисту права особи на безпечне довкілля. Аргументовано, що одним із міжнародних стандартів забезпечення права особи на безпечне довкілля згідно із міжнародними стандартами є ідея екологізація виробництва і мінімізація впливу на довкілля з боку суб’єктів господарювання. Визначено, що згідно із Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 70/1 від 25 вересня 2015 року встановлено зміст реалізації концепції сталого розвитку вимагає від держави створення організаційно-правового механізму спасіння Землі від деградації, нераціонального використання природних ресурсів, забруднення довкілля в результаті виробництва, що не відповідає вимогам екологізації. Наголошено, що така діяльність своїм результатом матиме створення умов для заможного життя людини зокрема, і населення держави в цілому (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 70/1 від 25 вересня 2015 року, 2015). Зроблено висновок, що ідея здійснення права особи на безпечне довкілля в умовах реалізації стратегії сталого розвитку розуміється не лише як ідея екологізації виробництва, але і впровадження концепції «розумного споживання». Обґрунтовано, що ідея сталого розвитку полягає в тому, щоб задовольняти потреби сучасного покоління шляхом: раціонального використання природних ресурсів, що включає в себе обережне та відповідальне використання природних ресурсів, таких як вода, ліси, ґрунти, мінерали і енергія; створення умов задля якості продуктів харчування, що вимагає модернізації здійснення сільськогосподарської діяльності та харчової промисловості; реалізації вимог безпеки праці, що має запобігти нещасним випадкам на робочому місці і захисту здоров'я працівників.
{"title":"МІЖНАРОДНИЙ РІВЕНЬ НОРМАТИВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВА НА БЕЗПЕЧНЕ ДОВКІЛЛЯ","authors":"Олеся Арчакова","doi":"10.32782/lst/2023-3-3","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-3-3","url":null,"abstract":"Метою роботи є встановлення змісту міжнародного рівня нормативного регулювання права особи на безпечне довкілля. Визначено, що гарантування забезпечення належного рівня здійснення суб’єктивного права особи на безпечне довкілля передбачає застосування засобів національної системи судоустрою та системи адміністративних органів, функціонування яких вимагає створення дієвої якісної системи законодавства. Встановлено, що охорона суб’єктивного права особи на безпечне довкілля вимагає створення умов для належного рівня застосування заходів юридичної відповідальності. Акцентовано, що в умовах настання сукупності зазначених об’єктивних та суб’єктивних факторів досягається ідея належності реалізації та захисту права особи на безпечне довкілля. Аргументовано, що одним із міжнародних стандартів забезпечення права особи на безпечне довкілля згідно із міжнародними стандартами є ідея екологізація виробництва і мінімізація впливу на довкілля з боку суб’єктів господарювання. Визначено, що згідно із Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 70/1 від 25 вересня 2015 року встановлено зміст реалізації концепції сталого розвитку вимагає від держави створення організаційно-правового механізму спасіння Землі від деградації, нераціонального використання природних ресурсів, забруднення довкілля в результаті виробництва, що не відповідає вимогам екологізації. Наголошено, що така діяльність своїм результатом матиме створення умов для заможного життя людини зокрема, і населення держави в цілому (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 70/1 від 25 вересня 2015 року, 2015). Зроблено висновок, що ідея здійснення права особи на безпечне довкілля в умовах реалізації стратегії сталого розвитку розуміється не лише як ідея екологізації виробництва, але і впровадження концепції «розумного споживання». Обґрунтовано, що ідея сталого розвитку полягає в тому, щоб задовольняти потреби сучасного покоління шляхом: раціонального використання природних ресурсів, що включає в себе обережне та відповідальне використання природних ресурсів, таких як вода, ліси, ґрунти, мінерали і енергія; створення умов задля якості продуктів харчування, що вимагає модернізації здійснення сільськогосподарської діяльності та харчової промисловості; реалізації вимог безпеки праці, що має запобігти нещасним випадкам на робочому місці і захисту здоров'я працівників.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"52 4","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-12-11","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"138982083","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Мета дослідження, матеріали якого подаються у цій статті, полягала в наближенні до побудови поняття криміналістичного забезпечення судового провадження. Методологія дослідження ґрунтується на використанні методів діалектики та семантичного аналізу, які дозволили з’ясувати значення мовних одиниць, що утворюють словосполучення «криміналістичне забезпечення», та сформулювати ресурсно-діяльнісний підхід до розуміння онтології позначеного ним явища. Вихідним положенням дослідження є твердження, згідно з яким неточність гуманітарних наук жодним чином не виправдовує наявності в їхній структурі невизначених, розпливчастих або багатозначних термінів. Попри відсутність математичної, а часом і семантичної ясності, терміни будь-якої, зокрема й гуманітарної дисципліни повинні зберігати логічну визначеність і гносеологічну точність. Не перебільшуючи дослідницький потенціал семантичного аналізу мовних одиниць, які утворюють назву досліджуваного поняття, автор сподівався, що застосування деяких лінгвістичних засобів з метою формування певних посилок, необхідних принаймні для окреслення меж, позначеного відповідним терміном поняття, може виявитися продуктивним, адже термін, якщо й не охоплює всього номінованого поняття, то, без сумніву, є його ядром, серцевиною, основним змістом. Проведене дослідження показало необхідність подальшого вивчення феномену криміналістичного забезпечення як складної, багатопланової функціонуючої системи на базі ресурсно-діяльнісного підходу. Наступним кроком у напрямку розв’язання поставлених перед собою автором статті дослідницьких завдань має стати побудова дефініції поняття криміналістичного забезпечення судового провадження, що передбачає необхідність з’ясування низки ключових питань, від яких залежить його змістовна та структурна визначеність.
{"title":"ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНУ «КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ»: СЕМАНТИЧНИЙ АСПЕКТ","authors":"Юрій Мирошниченко","doi":"10.32782/lst/2023-3-9","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-3-9","url":null,"abstract":"Мета дослідження, матеріали якого подаються у цій статті, полягала в наближенні до побудови поняття криміналістичного забезпечення судового провадження. Методологія дослідження ґрунтується на використанні методів діалектики та семантичного аналізу, які дозволили з’ясувати значення мовних одиниць, що утворюють словосполучення «криміналістичне забезпечення», та сформулювати ресурсно-діяльнісний підхід до розуміння онтології позначеного ним явища. Вихідним положенням дослідження є твердження, згідно з яким неточність гуманітарних наук жодним чином не виправдовує наявності в їхній структурі невизначених, розпливчастих або багатозначних термінів. Попри відсутність математичної, а часом і семантичної ясності, терміни будь-якої, зокрема й гуманітарної дисципліни повинні зберігати логічну визначеність і гносеологічну точність. Не перебільшуючи дослідницький потенціал семантичного аналізу мовних одиниць, які утворюють назву досліджуваного поняття, автор сподівався, що застосування деяких лінгвістичних засобів з метою формування певних посилок, необхідних принаймні для окреслення меж, позначеного відповідним терміном поняття, може виявитися продуктивним, адже термін, якщо й не охоплює всього номінованого поняття, то, без сумніву, є його ядром, серцевиною, основним змістом. Проведене дослідження показало необхідність подальшого вивчення феномену криміналістичного забезпечення як складної, багатопланової функціонуючої системи на базі ресурсно-діяльнісного підходу. Наступним кроком у напрямку розв’язання поставлених перед собою автором статті дослідницьких завдань має стати побудова дефініції поняття криміналістичного забезпечення судового провадження, що передбачає необхідність з’ясування низки ключових питань, від яких залежить його змістовна та структурна визначеність.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"74 12","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-12-11","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"138979002","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Метою наукової роботи визначено здійснення характеристики питання екологічної безпеки перевезень морським транспортом з точки зору реалізації нормативно-правових аспектів шляхом застосування заходів адміністративної відповідальності. Встановлено, що однією із складових екологічної безпеки морського простору є система гарантій його адміністративно-правового захисту, серед яких важливе значення має механізм адміністративної відповідальності. Визначено, що нормативно-правовою підставою для застосування заходів адміністративної відповідальності у сфері забруднення та засмічення морського простору України є положення, передбаченими ст. 59-1, яка розміщена у главі 7 «Адміністративні правопорушення у сфері охорони природи, використання природних ресурсів, охорони культурної спадщини». Підкреслено, що поряд з цим вчинення правопорушень у сфері забруднення та засмічення моря своїм об’єктом шкідливого впливу може мати порушення встановленого порядку управління, зокрема, передбаченого ст. 188-5, що полягає у «невиконанні законних розпоряджень чи приписів, інших законних вимог посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної безпеки або охорону природних ресурсів, ненадання їм необхідної інформації або надання неправдивої інформації, вчинення інших перешкод для виконання покладених на них обов'язків». Встановлено, що правопорушення у сфері забруднення та засмічення моря можуть пов’язуватися із корупційними ризиками та проявами, а відтак допустимим є застосування інших норм, передбачених главою 15 «Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління». Визначено, що важливим елементом регулювання морських відносин є міжнародні угоди, такі як Конвенція Організації Об'єднаних Націй з морського права (UNCLOS), яка встановлює загальні принципи і норми для використання Світового океану, включаючи морську навігацію, права суден, охорону навколишнього середовища та багато інших аспектів морського права.
{"title":"ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА ПЕРЕВЕЗЕНЬ МОРСЬКИМ ТРАНСПОРТОМ: ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ","authors":"Юлія Олександрівна Легеза","doi":"10.32782/lst/2023-3-7","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-3-7","url":null,"abstract":"Метою наукової роботи визначено здійснення характеристики питання екологічної безпеки перевезень морським транспортом з точки зору реалізації нормативно-правових аспектів шляхом застосування заходів адміністративної відповідальності. Встановлено, що однією із складових екологічної безпеки морського простору є система гарантій його адміністративно-правового захисту, серед яких важливе значення має механізм адміністративної відповідальності. Визначено, що нормативно-правовою підставою для застосування заходів адміністративної відповідальності у сфері забруднення та засмічення морського простору України є положення, передбаченими ст. 59-1, яка розміщена у главі 7 «Адміністративні правопорушення у сфері охорони природи, використання природних ресурсів, охорони культурної спадщини». Підкреслено, що поряд з цим вчинення правопорушень у сфері забруднення та засмічення моря своїм об’єктом шкідливого впливу може мати порушення встановленого порядку управління, зокрема, передбаченого ст. 188-5, що полягає у «невиконанні законних розпоряджень чи приписів, інших законних вимог посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної безпеки або охорону природних ресурсів, ненадання їм необхідної інформації або надання неправдивої інформації, вчинення інших перешкод для виконання покладених на них обов'язків». Встановлено, що правопорушення у сфері забруднення та засмічення моря можуть пов’язуватися із корупційними ризиками та проявами, а відтак допустимим є застосування інших норм, передбачених главою 15 «Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління». Визначено, що важливим елементом регулювання морських відносин є міжнародні угоди, такі як Конвенція Організації Об'єднаних Націй з морського права (UNCLOS), яка встановлює загальні принципи і норми для використання Світового океану, включаючи морську навігацію, права суден, охорону навколишнього середовища та багато інших аспектів морського права.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"6 4","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-12-11","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"138980728","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У статті здійснюється аналіз історії виникнення та практики становлення, розвитку й функціонування делегованого законодавства у Великобританії. Поетапно та хронологічно проаналізована практика здійснення делегованого законодавства у Великобританії починаючи ще з часів XVI століття. Досліджено інститут делегованого законодавства як форму участі уряду в законодавчому процесі у Великобританії. Досліджуються питання, пов’язані з порядком та умовами делегування законодавчих повноважень у Великобританії. Встановлено, що у Великобританії сам факт делегування не зустрічав особливих заперечень, так, як відповідно до принципу парламентського суверенітету законодавчий орган має право розпоряджатися своїми повноваженнями, в тому числі і передавати їх. Встановлено, що зростання об'єму застосування актів делегованого законодавства у Великобританії починаючи з XX століття було обумовлене не розширенням та ускладненням функцій держави чи складністю парламентського процесу прийняття законів, а передусім потребою оперативно вирішувати різноманітні завдання та проблеми. Досліджено основні види актів делегованого законодавства Великобританії. Виділено та проаналізовано існуючі види контролю здійснення делегованого законодавства у Великобританії, що може здійснюватися в парламентській, судовій та адміністративній формах. Встановлено, що в даний час найбільше актів делегованого законодавства у Великобританії видається міністрами, які делегують своє право на видання нормативних актів главам підпорядкованих їм установ та відомств, а ті, свою чергу, можуть передавати це право на нижчий рівень, внаслідок чого виникає багатоступінчата субделегація. Зроблено висновок про те, що сьогодні делеговане законодавство у Великобританії перетворилася на одне з масових джерел права та охопило буквально всі сфери суспільного життя.
文章分析了英国委托立法的形成、发展和运作的历史与实践。作者从 XVI 世纪开始，按时间顺序分阶段分析了英国的授权立法实践。作者研究了作为政府参与英国立法过程的一种形式的授权立法制度。研究了与英国立法权力下放的程序和条件有关的问题。作者认为，在英国，授权这一事实本身并未遭到任何特别的反对，因为根据议会主权原则，立法机构有权处置其权力，包括授权。作者认为，自二十世纪以来，英国授权立法法案适用范围的扩大并不是因为国家职能的扩大和复杂化，也不是因为议会立法程序的复杂化，而主要是因为需要及时处理各种任务和问题。本文探讨了英国委托立法法案的主要类型。对英国现有的授权立法实施控制类型进行了划分和分析，这些类型可以通过议会、司法和行政等形式进行。研究发现，目前英国的大多数授权立法行为都是由大臣发布的，大臣将其发布法规的权利授予下属机构和部门的负责人，而这些负责人又可以将这一权利授予更低一级的机构和部门，从而形成多级次级授权。作者总结道，如今，英国的授权立法已成为法律的重要来源之一，几乎涵盖了公共生活的所有领域。
{"title":"ДОСВІД ЗДІЙСНЕННЯ ДЕЛЕГОВАНОГО ЗАКОНОДАВСТВА У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ","authors":"Анна Лисенко","doi":"10.32782/lst/2023-3-1","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-3-1","url":null,"abstract":"У статті здійснюється аналіз історії виникнення та практики становлення, розвитку й функціонування делегованого законодавства у Великобританії. Поетапно та хронологічно проаналізована практика здійснення делегованого законодавства у Великобританії починаючи ще з часів XVI століття. Досліджено інститут делегованого законодавства як форму участі уряду в законодавчому процесі у Великобританії. Досліджуються питання, пов’язані з порядком та умовами делегування законодавчих повноважень у Великобританії. Встановлено, що у Великобританії сам факт делегування не зустрічав особливих заперечень, так, як відповідно до принципу парламентського суверенітету законодавчий орган має право розпоряджатися своїми повноваженнями, в тому числі і передавати їх. Встановлено, що зростання об'єму застосування актів делегованого законодавства у Великобританії починаючи з XX століття було обумовлене не розширенням та ускладненням функцій держави чи складністю парламентського процесу прийняття законів, а передусім потребою оперативно вирішувати різноманітні завдання та проблеми. Досліджено основні види актів делегованого законодавства Великобританії. Виділено та проаналізовано існуючі види контролю здійснення делегованого законодавства у Великобританії, що може здійснюватися в парламентській, судовій та адміністративній формах. Встановлено, що в даний час найбільше актів делегованого законодавства у Великобританії видається міністрами, які делегують своє право на видання нормативних актів главам підпорядкованих їм установ та відомств, а ті, свою чергу, можуть передавати це право на нижчий рівень, внаслідок чого виникає багатоступінчата субделегація. Зроблено висновок про те, що сьогодні делеговане законодавство у Великобританії перетворилася на одне з масових джерел права та охопило буквально всі сфери суспільного життя.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"13 3-4","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-12-11","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"138980270","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：