Метою статті є узагальнити зарубіжний досвід захисту прав людини, коли йдеться про тимчасово окуповані території. Узагальнено, що в юридичній літературі на підставі дослідження досвіду зарубіжних країн констатується, що на тимчасово окупованих територіях виникає ціла низка серйозних конституційно-правових проблем, які стосуються прав людини. До числа цих прав уважають належними насамперед право на життя і безпеку, свободу вираження, право на справедливий суд, право на свободу та особисту недоторканність, право на освіту, право на медичну допомогу, право на працю і соціальний захист. Автор підкреслює, що ці узагальнення стосуються окремих суб’єктивних прав, які реалізуються індивідуально. З числа тих прав, які реалізуються колективно, напевне найбільше порушень зазнає право на національну самореалізацію. Адже окупація може обмежувати можливості національних груп для самореалізації та культурного розвитку. Крім того, на окупованих територіях, як свідчить досвід зарубіжних країн, найбільше посягань зазнають права менших. На тимчасово окупованих територіях можуть порушуватися права національних, етнічних або релігійних меншин через репресії та дискримінацію. Варто додати, що тимчасова окупація територій загострює проблематику захисту прав мігрантів і біженців: Окупація може призвести до міграційних потоків, де люди можуть стати біженцями і потребувати міжнародного захисту та допомоги. Резюмовано, що зарубіжні країни вживають різні заходи та підходи для вирішення цих проблем: а) дипломатичний тиск та міжнародні спроби вирішення конфлікту можуть сприяти відновленню прав людини на тимчасово окупованих територіях; б) міжнародні судові органи можуть надати юридичну оцінку ситуації та захистити права людини; в) гуманітарна допомога може полегшити гуманітарні наслідки конфлікту і допомогти вирішити конституційно-правові питання; г) захист прав національних меншин може сприяти культурному та мовному розвитку цих груп; д) мирні переговори і плани деокупації можуть забезпечити врегулювання конфлікту та гарантувати права населення; е) моніторинг прав людини допомагає документувати порушення і створює тиск на окупантів.
{"title":"ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНІ ТЕРИТОРІЇ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ","authors":"Наталя Мішина","doi":"10.32782/lst/2023-3-2","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-3-2","url":null,"abstract":"Метою статті є узагальнити зарубіжний досвід захисту прав людини, коли йдеться про тимчасово окуповані території. Узагальнено, що в юридичній літературі на підставі дослідження досвіду зарубіжних країн констатується, що на тимчасово окупованих територіях виникає ціла низка серйозних конституційно-правових проблем, які стосуються прав людини. До числа цих прав уважають належними насамперед право на життя і безпеку, свободу вираження, право на справедливий суд, право на свободу та особисту недоторканність, право на освіту, право на медичну допомогу, право на працю і соціальний захист. Автор підкреслює, що ці узагальнення стосуються окремих суб’єктивних прав, які реалізуються індивідуально. З числа тих прав, які реалізуються колективно, напевне найбільше порушень зазнає право на національну самореалізацію. Адже окупація може обмежувати можливості національних груп для самореалізації та культурного розвитку. Крім того, на окупованих територіях, як свідчить досвід зарубіжних країн, найбільше посягань зазнають права менших. На тимчасово окупованих територіях можуть порушуватися права національних, етнічних або релігійних меншин через репресії та дискримінацію. Варто додати, що тимчасова окупація територій загострює проблематику захисту прав мігрантів і біженців: Окупація може призвести до міграційних потоків, де люди можуть стати біженцями і потребувати міжнародного захисту та допомоги. Резюмовано, що зарубіжні країни вживають різні заходи та підходи для вирішення цих проблем: а) дипломатичний тиск та міжнародні спроби вирішення конфлікту можуть сприяти відновленню прав людини на тимчасово окупованих територіях; б) міжнародні судові органи можуть надати юридичну оцінку ситуації та захистити права людини; в) гуманітарна допомога може полегшити гуманітарні наслідки конфлікту і допомогти вирішити конституційно-правові питання; г) захист прав національних меншин може сприяти культурному та мовному розвитку цих груп; д) мирні переговори і плани деокупації можуть забезпечити врегулювання конфлікту та гарантувати права населення; е) моніторинг прав людини допомагає документувати порушення і створює тиск на окупантів.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"114 1","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-12-11","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"138981451","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
країнах світу через застосування медіації. Охарактеризовано процедури проведення медіації у Німеччині, Нідерландах, Франції, Фінляндії, Італії, Ірландії, Сполучених Штатах Америки, Великобританії та Австралії. Виявлено спільні та відмінні риси вирішення податкових спорів у цих країнах із залученням медіаторів. Констатовано відсутність цілісного нормативно закріпленого механізму, що дозволив би вирішувати податкові спори в Україні через застосування медіації. Це актуальна проблема, оскільки є потреба в альтернативному механізмі вирішення податкових спорів. Акцентовано увагу на позитивних рисах медіації, які чітко проявляються у країнах, що використовують такий інститут на законодавчому рівні. Медіація визначається як процес, у рамках якого спір вирішується за допомогою медіатора, основним завданням якого є координація дій конфліктуючих сторін для обрання найкращого варіанту розв’язання суперечки, який враховував би їхні інтереси. Його призначення – сприяти процесу формування рішення, яке буде прийнятне для обох сторін податкового конфлікту, вирішуючи їх розбіжності в межах правових відносин. Досліджено цілу низку існуючих у науковій літературі підходів до визначення суті медіації. Різні автори пропонують своє бачення суті медіації, проте системний їх аналіз дозволяє виокремити загальні риси. Медіація є процесом, де сторони конфлікту, з використанням допомоги нейтрального фасилітатора – медіатора, активно долають спір, що між ними виник. Основні риси медіації включають незалежність та нейтральність медіатора, добровільну участь у процесі медіації, гарантію конфіденційності всіх даних, які виявляються в ході медіації, а також повний контроль з боку учасників над ходом вирішення спору і його результатами.
{"title":"ПРАВОВА ПРИРОДА МЕДІАЦІЇ ТА ПРАКТИКА ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ У ПРОЦЕСІ ВИРІШЕННЯ ПОДАТКОВИХ СПОРІВ","authors":"Олег Заверуха","doi":"10.32782/lst/2023-2-1","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-2-1","url":null,"abstract":"країнах світу через застосування медіації. Охарактеризовано процедури проведення медіації у Німеччині, Нідерландах, Франції, Фінляндії, Італії, Ірландії, Сполучених Штатах Америки, Великобританії та Австралії. Виявлено спільні та відмінні риси вирішення податкових спорів у цих країнах із залученням медіаторів. Констатовано відсутність цілісного нормативно закріпленого механізму, що дозволив би вирішувати податкові спори в Україні через застосування медіації. Це актуальна проблема, оскільки є потреба в альтернативному механізмі вирішення податкових спорів. Акцентовано увагу на позитивних рисах медіації, які чітко проявляються у країнах, що використовують такий інститут на законодавчому рівні. Медіація визначається як процес, у рамках якого спір вирішується за допомогою медіатора, основним завданням якого є координація дій конфліктуючих сторін для обрання найкращого варіанту розв’язання суперечки, який враховував би їхні інтереси. Його призначення – сприяти процесу формування рішення, яке буде прийнятне для обох сторін податкового конфлікту, вирішуючи їх розбіжності в межах правових відносин. Досліджено цілу низку існуючих у науковій літературі підходів до визначення суті медіації. Різні автори пропонують своє бачення суті медіації, проте системний їх аналіз дозволяє виокремити загальні риси. Медіація є процесом, де сторони конфлікту, з використанням допомоги нейтрального фасилітатора – медіатора, активно долають спір, що між ними виник. Основні риси медіації включають незалежність та нейтральність медіатора, добровільну участь у процесі медіації, гарантію конфіденційності всіх даних, які виявляються в ході медіації, а також повний контроль з боку учасників над ходом вирішення спору і його результатами.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"114952299","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
В статті розкрито юридичну природу контролю (нагляду) у сфері адміністративно-правового забезпечення охорони земель сільськогосподарського призначення в Україні. Доведено, що це головний інструмент публічного адміністрування, основним призначення якого є виявленні невідповідностей використання земель сільськогосподарського призначення діючому законодавству на всіх стадіях обігу земель, який здійснюється уповноваженими на те суб’єктами публічної адміністрації з гарантіями забезпечення законності та справедливості в системі адміністративних судів, юридичними наслідками якого є адміністративні акти сприятливого, відновлювального чи карного характеру. З'ясовано, що контроль (нагляд) є одним з головних інструментів публічного адміністрування, який має в адміністративному арсеналі суб’єкти публічної адміністрації, які здійснюють адміністративно-правове забезпечення охорони земель сільськогосподарського призначення. Основне призначення публічного контролю полягає у виявленні невідповідностей використання земель сільськогосподарського призначення діючому законодавству. Публічний контроль (нагляд) здійснюється суб’єктами владних повноважень виключно в межах засади законності їх діяльності, у порядок і спосіб перебачений Конституції і законами України, іншими словами у межах наданої законодавством компетенції. Доведено, що, як правило, заходи публічного контролю закінчуються прийняття позитивного чи негативного сприяння, стосовно певних осіб адміністративного акту. Несприятливі для осіб рішення, які приймаються по результатам контролю за землями сільськогосподарського призначення обґрунтовуються виключно аргументами порушення конкретної норми діючого законодавча (земельного, екологічного, адміністративного чи цивільного (господарського), зміст яких не підлягає розширеному трактуванню. Рішення винесені в ході здійснення контрольних заходів суб’єктами владних повноважень щодо земель сільськогосподарського призначення можуть бути оскаржені в системі адміністративного судочинства, що здійснюється у відповідності до принципу верховенства права.
{"title":"КОНТРОЛЬ (НАГЛЯД) У СФЕРІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ В УКРАЇНІ","authors":"Юрій Шпак","doi":"10.32782/lst/2023-2-4","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-2-4","url":null,"abstract":"В статті розкрито юридичну природу контролю (нагляду) у сфері адміністративно-правового забезпечення охорони земель сільськогосподарського призначення в Україні. Доведено, що це головний інструмент публічного адміністрування, основним призначення якого є виявленні невідповідностей використання земель сільськогосподарського призначення діючому законодавству на всіх стадіях обігу земель, який здійснюється уповноваженими на те суб’єктами публічної адміністрації з гарантіями забезпечення законності та справедливості в системі адміністративних судів, юридичними наслідками якого є адміністративні акти сприятливого, відновлювального чи карного характеру. З'ясовано, що контроль (нагляд) є одним з головних інструментів публічного адміністрування, який має в адміністративному арсеналі суб’єкти публічної адміністрації, які здійснюють адміністративно-правове забезпечення охорони земель сільськогосподарського призначення. Основне призначення публічного контролю полягає у виявленні невідповідностей використання земель сільськогосподарського призначення діючому законодавству. Публічний контроль (нагляд) здійснюється суб’єктами владних повноважень виключно в межах засади законності їх діяльності, у порядок і спосіб перебачений Конституції і законами України, іншими словами у межах наданої законодавством компетенції. Доведено, що, як правило, заходи публічного контролю закінчуються прийняття позитивного чи негативного сприяння, стосовно певних осіб адміністративного акту. Несприятливі для осіб рішення, які приймаються по результатам контролю за землями сільськогосподарського призначення обґрунтовуються виключно аргументами порушення конкретної норми діючого законодавча (земельного, екологічного, адміністративного чи цивільного (господарського), зміст яких не підлягає розширеному трактуванню. Рішення винесені в ході здійснення контрольних заходів суб’єктами владних повноважень щодо земель сільськогосподарського призначення можуть бути оскаржені в системі адміністративного судочинства, що здійснюється у відповідності до принципу верховенства права.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"128283134","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Метою статті визначено здійснення характеристики адміністративних процедур у сфері публічних закупівель. З’ясовано, що функціонування opгaнiв дepжaвнoï влaди та органів місцевого самоврядування є неможливим без забезпечення здійснення публічних закупівель як засобу прозорого та відкритого розпорядження публічними фінансами. Підкреслено, що забезпечення раціональності використання публічних коштів як одна із стратегічних задач розвитку України визначено у cт. cт. 148-156 Глaви 8 «Дepжaвнi зaкyпiвлi» «Topгiвля i питaння, пoв'язaнi з тopгiвлeю» Угoди пpo acoцiaцiю з Євpoпeйcьким Coюзoм, що вимагають адаптації національного зaкoнoдaвcтвa Укpaïни y cфepi публічних зaкyпiвeль. Встановлено, що етапами проведення публічних закупівель є: оприлюднення інформації про закупівлю; обрання однієї з таких процедур: (а) відкриті торги; (б) конкурентний діалог; (в) переговорна процедура закупівлі. При цьому підкреслено, що в рамках кожної з вищевказаних процедур містяться окремі провадження (наприклад, із оголошення про проведення процедури відкритих торгів; перевірки тендерної документації; подання тендерної пропозиції; розкриття, розгляд та оцінка тендерних пропозицій; прийняття рішення про намір укласти договір про закупівлю. Зроблено висновок, що замовники товарів, послуг та робіт за процедурою публічних закупівель відносяться до категорії суб’єктів, що виконуються управлінські функції із здійснення завдань, покладених на сучасну державу, але водночас коло таких суб’єктів зобов’язано і виступати як надавачі адміністративних послуг. Визначено, що у сфері здійснення публічних закупівель реалізуються такі види адміністративних процедур, як: реєстраційні, інформаційні, втручальні, інспекційні, контрольно-наглядові, деліктні. Підкреслено, що ефективність реалізації такої сукупності адміністративних процедур у сфері публічних закупівель впливають на якість суспільних відносин із забезпечення стратегії використання публічних фінансів.
{"title":"АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОЦЕДУРИ У СФЕРІ ПУБЛІЧНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ","authors":"Антон Борисенко, Максим Дьячук","doi":"10.32782/lst/2023-2-5","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-2-5","url":null,"abstract":"Метою статті визначено здійснення характеристики адміністративних процедур у сфері публічних закупівель. З’ясовано, що функціонування opгaнiв дepжaвнoï влaди та органів місцевого самоврядування є неможливим без забезпечення здійснення публічних закупівель як засобу прозорого та відкритого розпорядження публічними фінансами. Підкреслено, що забезпечення раціональності використання публічних коштів як одна із стратегічних задач розвитку України визначено у cт. cт. 148-156 Глaви 8 «Дepжaвнi зaкyпiвлi» «Topгiвля i питaння, пoв'язaнi з тopгiвлeю» Угoди пpo acoцiaцiю з Євpoпeйcьким Coюзoм, що вимагають адаптації національного зaкoнoдaвcтвa Укpaïни y cфepi публічних зaкyпiвeль. Встановлено, що етапами проведення публічних закупівель є: оприлюднення інформації про закупівлю; обрання однієї з таких процедур: (а) відкриті торги; (б) конкурентний діалог; (в) переговорна процедура закупівлі. При цьому підкреслено, що в рамках кожної з вищевказаних процедур містяться окремі провадження (наприклад, із оголошення про проведення процедури відкритих торгів; перевірки тендерної документації; подання тендерної пропозиції; розкриття, розгляд та оцінка тендерних пропозицій; прийняття рішення про намір укласти договір про закупівлю. Зроблено висновок, що замовники товарів, послуг та робіт за процедурою публічних закупівель відносяться до категорії суб’єктів, що виконуються управлінські функції із здійснення завдань, покладених на сучасну державу, але водночас коло таких суб’єктів зобов’язано і виступати як надавачі адміністративних послуг. Визначено, що у сфері здійснення публічних закупівель реалізуються такі види адміністративних процедур, як: реєстраційні, інформаційні, втручальні, інспекційні, контрольно-наглядові, деліктні. Підкреслено, що ефективність реалізації такої сукупності адміністративних процедур у сфері публічних закупівель впливають на якість суспільних відносин із забезпечення стратегії використання публічних фінансів.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"55 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"123153434","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У науковій статті розглядається проблематика здійснення процедур реалізації та захисту майнових прав особи в умовах воєнного стану. Акцентовано увагу на необхідності досягнення балансу публічного інтересу суспільства, що полягає у сприянні захисту країни та її оборони, та приватного інтересу, що розуміється як право власності та інші речові права особи на використання майна, що їй належить. Метою наукової статті є здійснення характеристики особливостей захисту майнових прав та інтересів фізичної особи під час відчуження транспортного засобу в умовах дії режиму воєнного стану. Визначено, що після скасування правового режиму воєнного стану, особи, у яких було відчужено майно, мають право на повернення такого майна або на відшкодування вартості такого майна у встановленому законом порядку. Підкреслено, що виплата повної компенсації здійснюється органами, що прийняли рішення про примусове відчуження майна, у порядку черговості оформлення висновків за рахунок і в межах коштів, передбачених у державному бюджеті для виплати наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану. Наголошено, що у разі якщо після скасування правового режиму воєнного чи надзвичайного стану майно, яке було примусово відчужене, збереглося, а колишній власник або уповноважена ним особа наполягає на поверненні майна, таке повернення здійснюється в судовому порядку. Зроблено висновок, що підставою для повернення майна є рішення суду, яке набрало законної сили. Наголошено, що для повноцінного захисту майнових прав власників транспортних засобів, в яких відповідні транспортні засоби були відчужені, рекомендується зробити оцінку вартості автомобіля заздалегідь та правильно скласти акт про примусове вилучення/відчуження майна, при цьому копія акту та оцінки транспортного засобу має бути віднесена до належної та необхідної доказової бази при вирішенні спору в суді. Акцентовано, що до осіб, винних у порушенні законодавства про відшкодування вартості примусово відчуженого майна та про повернення примусово відчуженого майна, що збереглося, несуть відповідальність згідно із чинним законодавством України.
{"title":"ЗАХИСТ МАЙНОВИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ ПІД ЧАС ВІДЧУЖЕННЯ ТРАНСПОРТНОГО ЗАСОБУ В УМОВАХ ДІЇ РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ","authors":"Михайло ТЕКУТ’ЄВ","doi":"10.32782/lst/2023-2-2","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-2-2","url":null,"abstract":"У науковій статті розглядається проблематика здійснення процедур реалізації та захисту майнових прав особи в умовах воєнного стану. Акцентовано увагу на необхідності досягнення балансу публічного інтересу суспільства, що полягає у сприянні захисту країни та її оборони, та приватного інтересу, що розуміється як право власності та інші речові права особи на використання майна, що їй належить. Метою наукової статті є здійснення характеристики особливостей захисту майнових прав та інтересів фізичної особи під час відчуження транспортного засобу в умовах дії режиму воєнного стану. Визначено, що після скасування правового режиму воєнного стану, особи, у яких було відчужено майно, мають право на повернення такого майна або на відшкодування вартості такого майна у встановленому законом порядку. Підкреслено, що виплата повної компенсації здійснюється органами, що прийняли рішення про примусове відчуження майна, у порядку черговості оформлення висновків за рахунок і в межах коштів, передбачених у державному бюджеті для виплати наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану. Наголошено, що у разі якщо після скасування правового режиму воєнного чи надзвичайного стану майно, яке було примусово відчужене, збереглося, а колишній власник або уповноважена ним особа наполягає на поверненні майна, таке повернення здійснюється в судовому порядку. Зроблено висновок, що підставою для повернення майна є рішення суду, яке набрало законної сили. Наголошено, що для повноцінного захисту майнових прав власників транспортних засобів, в яких відповідні транспортні засоби були відчужені, рекомендується зробити оцінку вартості автомобіля заздалегідь та правильно скласти акт про примусове вилучення/відчуження майна, при цьому копія акту та оцінки транспортного засобу має бути віднесена до належної та необхідної доказової бази при вирішенні спору в суді. Акцентовано, що до осіб, винних у порушенні законодавства про відшкодування вартості примусово відчуженого майна та про повернення примусово відчуженого майна, що збереглося, несуть відповідальність згідно із чинним законодавством України.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"129957807","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Статтю присвячено дослідженню та висвітленню сучасного позитивного досвіду організації управлінської діяльності у правоохоронній діяльності, яка виникла і сформувалась як самостійна проактивна модель діяльності на основі кращих практик управлінської діяльності запозичених з комерційного сектору суспільних відносин. Визначено, що фундаментальними передумовами, які стали основою перегляду напрацьованого досвіду організації управлінської діяльності у роботі правоохоронних органів стали поглиблені сутнісні знання про різноманітні аспекти існування злочинності, доступність технологічних можливостей опрацювання надвеликих обсягів кримінологічних даних, підсилення практики протидії злочинності новітніми можливостями проведення кримінальних аналітичних досліджень. Встановлено, що основна мета застосування моделі підзвітності CompStat є досягнення максимальної ефективності у вирішенні тактичних і стратегічних завдань боротьби зі злочинністю в межах наявних ресурсів правоохоронних органів, які виконують свої завдання у мінливому операційному середовищі. Констатовано, що організаційно модель підзвітності CompStat складається з послідовної реалізації трьох складових елементів: збір та поглиблений аналіз кримінологічних даних, упровадження та етап проведення CompStat наради. Критично важливе значення для успішної реалізації моделі правоохоронної діяльності CompStat має розбудова сучасної організаційної та інформаційної технологічної (ІТ) інфраструктури, яка передбачає широке застосування можливостей географічних інформаційних систем (ГІС). Центральним організаційним етапом реалізації досліджуваної моделі є CompStat наради, під час проведення якої керівники вищого рівня заслуховують керівників відокремлених (місцевих) правоохоронних органів та на підставі колективного досвіду та знань спільно напрацьовують ефективні контрзаходи (відповіді).
{"title":"ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ МОДЕЛІ ПІДЗВІТНОСТІ COMPSTAT У ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ","authors":"Ігор Андрійович Федчак","doi":"10.32782/lst/2023-2-8","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-2-8","url":null,"abstract":"Статтю присвячено дослідженню та висвітленню сучасного позитивного досвіду організації управлінської діяльності у правоохоронній діяльності, яка виникла і сформувалась як самостійна проактивна модель діяльності на основі кращих практик управлінської діяльності запозичених з комерційного сектору суспільних відносин. Визначено, що фундаментальними передумовами, які стали основою перегляду напрацьованого досвіду організації управлінської діяльності у роботі правоохоронних органів стали поглиблені сутнісні знання про різноманітні аспекти існування злочинності, доступність технологічних можливостей опрацювання надвеликих обсягів кримінологічних даних, підсилення практики протидії злочинності новітніми можливостями проведення кримінальних аналітичних досліджень. Встановлено, що основна мета застосування моделі підзвітності CompStat є досягнення максимальної ефективності у вирішенні тактичних і стратегічних завдань боротьби зі злочинністю в межах наявних ресурсів правоохоронних органів, які виконують свої завдання у мінливому операційному середовищі. Констатовано, що організаційно модель підзвітності CompStat складається з послідовної реалізації трьох складових елементів: збір та поглиблений аналіз кримінологічних даних, упровадження та етап проведення CompStat наради. Критично важливе значення для успішної реалізації моделі правоохоронної діяльності CompStat має розбудова сучасної організаційної та інформаційної технологічної (ІТ) інфраструктури, яка передбачає широке застосування можливостей географічних інформаційних систем (ГІС). Центральним організаційним етапом реалізації досліджуваної моделі є CompStat наради, під час проведення якої керівники вищого рівня заслуховують керівників відокремлених (місцевих) правоохоронних органів та на підставі колективного досвіду та знань спільно напрацьовують ефективні контрзаходи (відповіді).","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"10 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"116843525","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Проблеми міжнародної правосуб’єктності завжди займали й сьогодні займають чільне місце у науці міжнародного права. І це цілком природно, оскільки міжнародне право регулює відносини між суб’єктами міжнародного права, коло яких, з огляду на пов’язаність з найважливішими політичними явищами міжнародного життя різних епох, не залишалося незмінним. Значення міжнародної правосуб’єктності полягає по суті в наступному: 1) це властивість, яку суб’єкти міжнародного права набувають в силу міжнародно-правових норм; 2) вона є не лише юридичною, а й суспільно-політичною властивістю суб’єкта міжнародного права; 3) вона базується на свободі волі конкретного суспільно-політичного утворення на міжнародній арені; 4) вона виражає юридичну здатність суб’єктів міжнародного права самостійно здійснювати свої права та обов’язки та забезпечувати їх виконання. Міжнародна правосуб’єктність виступає як необхідна передумова участі у міжнародних правовідносинах. Виходячи із загальної теорії права, суб’єкти конкретних міжнародних правовідносин здійснюють певні міжнародні права та виконують відповідні обов’язки, що становлять юридичний зміст таких правовідносин. А оскільки носіями прав та обов’язків за міжнародним правом можуть бути лише його суб’єкти, відповідно, учасниками (суб’єктами) міжнародних правовідносин можуть бути лише носії міжнародної правосуб’єктності. Сучасний стан міжнародних відносин безперечно свідчить на користь тенденцій, що набирають обертів, які полягають у розширенні кола носіїв міжнародної правосуб’єктності в результаті не тільки охоплення міжнародно-правовим регулюванням нових сфер міжнародного співробітництва і внутрішньодержавних відносин, але і все більш впевненим поширенням нерегулятивного впливу норм міжнародного права.
{"title":"ЩОДО ПИТАНЬ РОЗВИТКУ ОКРЕМИХ КОМПОНЕНТІВ МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ","authors":"Олена Владиславівна Пасечник","doi":"10.32782/lst/2023-2-9","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-2-9","url":null,"abstract":"Проблеми міжнародної правосуб’єктності завжди займали й сьогодні займають чільне місце у науці міжнародного права. І це цілком природно, оскільки міжнародне право регулює відносини між суб’єктами міжнародного права, коло яких, з огляду на пов’язаність з найважливішими політичними явищами міжнародного життя різних епох, не залишалося незмінним. Значення міжнародної правосуб’єктності полягає по суті в наступному: 1) це властивість, яку суб’єкти міжнародного права набувають в силу міжнародно-правових норм; 2) вона є не лише юридичною, а й суспільно-політичною властивістю суб’єкта міжнародного права; 3) вона базується на свободі волі конкретного суспільно-політичного утворення на міжнародній арені; 4) вона виражає юридичну здатність суб’єктів міжнародного права самостійно здійснювати свої права та обов’язки та забезпечувати їх виконання. Міжнародна правосуб’єктність виступає як необхідна передумова участі у міжнародних правовідносинах. Виходячи із загальної теорії права, суб’єкти конкретних міжнародних правовідносин здійснюють певні міжнародні права та виконують відповідні обов’язки, що становлять юридичний зміст таких правовідносин. А оскільки носіями прав та обов’язків за міжнародним правом можуть бути лише його суб’єкти, відповідно, учасниками (суб’єктами) міжнародних правовідносин можуть бути лише носії міжнародної правосуб’єктності. Сучасний стан міжнародних відносин безперечно свідчить на користь тенденцій, що набирають обертів, які полягають у розширенні кола носіїв міжнародної правосуб’єктності в результаті не тільки охоплення міжнародно-правовим регулюванням нових сфер міжнародного співробітництва і внутрішньодержавних відносин, але і все більш впевненим поширенням нерегулятивного впливу норм міжнародного права.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"32 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"130616814","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У статті на підставі аналізу наукової літератури та судової практики досліджено юридичну конструкцію «у зв’язку з виконанням службових обов’язків» та подібні їй в складах кримінальних правопорушень проти представників влади з метою виявлення проблем у цій сфері та розроблення пропозицій щодо їх розв’язання. Встановлено, що у теорії кримінального права сформувалося три основні позиції щодо тлумачення юридичних конструкцій «у зв’язку з виконанням службових обов’язків», «у зв’язку з діяльністю» та подібних їм: 1) вони позначають мотив кримінального правопорушення; 2) вони позначають мету кримінального правопорушення; 3) вони позначають мету та мотив кримінального правопорушення. Серед інших позицій – визнання вказаних конструкцій такими, що позначають час вчинення кримінального правопорушення чи його обстановку. Аргументовано, що незважаючи на гостру дискусію щодо місця цих конструкцій у позначенні ознак складів посягань на представників влади, вони вказують передусім на необхідні ознаки суб’єктивної сторони кожного із зазначеної групи деліктів, які можуть вчинятися з різною метою та різними мотивами. Відтак їх заміна на чітко визначені мету та мотиви є недоцільною. Головне призначення цих конструкцій полягає в розкритті зв’язку між вчиненим кримінально протиправним діянням по відношенню до представника влади та виконанням обов’язків потерпілим. Вони мають значення для кваліфікації цих деліктів, а також повинні враховуватися під час призначення покарання.
{"title":"АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ТЛУМАЧЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ КОНСТРУКЦІЇ «У ЗВ’ЯЗКУ З ВИКОНАННЯМ СЛУЖБОВИХ ОБОВ’ЯЗКІВ» У СКЛАДАХ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПРОТИ ПРЕДСТАВНИКІВ ВЛАДИ","authors":"А. Боровик","doi":"10.32782/lst/2023-2-6","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-2-6","url":null,"abstract":"У статті на підставі аналізу наукової літератури та судової практики досліджено юридичну конструкцію «у зв’язку з виконанням службових обов’язків» та подібні їй в складах кримінальних правопорушень проти представників влади з метою виявлення проблем у цій сфері та розроблення пропозицій щодо їх розв’язання. Встановлено, що у теорії кримінального права сформувалося три основні позиції щодо тлумачення юридичних конструкцій «у зв’язку з виконанням службових обов’язків», «у зв’язку з діяльністю» та подібних їм: 1) вони позначають мотив кримінального правопорушення; 2) вони позначають мету кримінального правопорушення; 3) вони позначають мету та мотив кримінального правопорушення. Серед інших позицій – визнання вказаних конструкцій такими, що позначають час вчинення кримінального правопорушення чи його обстановку. Аргументовано, що незважаючи на гостру дискусію щодо місця цих конструкцій у позначенні ознак складів посягань на представників влади, вони вказують передусім на необхідні ознаки суб’єктивної сторони кожного із зазначеної групи деліктів, які можуть вчинятися з різною метою та різними мотивами. Відтак їх заміна на чітко визначені мету та мотиви є недоцільною. Головне призначення цих конструкцій полягає в розкритті зв’язку між вчиненим кримінально протиправним діянням по відношенню до представника влади та виконанням обов’язків потерпілим. Вони мають значення для кваліфікації цих деліктів, а також повинні враховуватися під час призначення покарання.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"20 9 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"125776707","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Досліджуються базові еколого-правові поняття українського та європейського водних законодавств, які стосуються їх цільової водоохоронної спрямованості та інститутів регулювання скидання (емісії) хімічних речовин: «забруднення» (З) та «забруднюючи речовини» (ЗР). Метою статті є виявлення головних особливостей законодавчих визначень понять ЗР і З, їх зв’язку із загальноекологічними поняттями, можливостей зближення з відповідними визначеннями законодавства ЄС і врахування особливостей повоєнного часу. Вперше виявлено, що в українськоиу водному законодавстві поняття ЗР має релятивний (відносний) характер, який вимагає спеціальних попередніх досліджень для визнання статусу речовини як ЗР. Зазначено, що поняття З порівняно з іншими українськими законодавствами та усіма європейськими визначеннями є значно звуженим через відсутність посилань на властивості, якість та можливий вплив води. Такі визначення ЗР і З перешкоджають правозастосовчій діяльності. Виявлено, що разом з важливими поняттєвими відмінностями від законодавства ЄС українське водне законодавство базується на застарілих еколого-політичних принципах регулювання скидання ЗР. Стверджується, що для гармонізації водного законодавства України і ЄС потрібні зміни української парадигми охорони вод від задоволення господарських потреб у напрямі екологічної якості, яка вимагає глибинних поняттєвих змін. Умови та вимоги повоєнного відновлення передбачають реформу регулювання промислового забруднення. Остання разом з переходом до європейських технік повинна враховувати ризики збільшення транскордонного надходження ЗР, збільшення попиту та обмеження пропозицій води кращої якості. Зроблено висновки що: чинні українські поняття ЗР і З вимагають змін у бік створення окремих змістовних визначень; зміни поняття З шляхом розширення спектра факторів впливу та зазначення про шкідливі властивості речовин.
{"title":"ПОНЯТТЯ «ЗАБРУДНЕННЯ» У ВОДНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ І ЄС ТА ВИМОГИ ПОВОЄННОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ","authors":"Володимир Уберман, Людмила Васьковець","doi":"10.32782/lst/2023-2-3","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-2-3","url":null,"abstract":"Досліджуються базові еколого-правові поняття українського та європейського водних законодавств, які стосуються їх цільової водоохоронної спрямованості та інститутів регулювання скидання (емісії) хімічних речовин: «забруднення» (З) та «забруднюючи речовини» (ЗР). Метою статті є виявлення головних особливостей законодавчих визначень понять ЗР і З, їх зв’язку із загальноекологічними поняттями, можливостей зближення з відповідними визначеннями законодавства ЄС і врахування особливостей повоєнного часу. Вперше виявлено, що в українськоиу водному законодавстві поняття ЗР має релятивний (відносний) характер, який вимагає спеціальних попередніх досліджень для визнання статусу речовини як ЗР. Зазначено, що поняття З порівняно з іншими українськими законодавствами та усіма європейськими визначеннями є значно звуженим через відсутність посилань на властивості, якість та можливий вплив води. Такі визначення ЗР і З перешкоджають правозастосовчій діяльності. Виявлено, що разом з важливими поняттєвими відмінностями від законодавства ЄС українське водне законодавство базується на застарілих еколого-політичних принципах регулювання скидання ЗР. Стверджується, що для гармонізації водного законодавства України і ЄС потрібні зміни української парадигми охорони вод від задоволення господарських потреб у напрямі екологічної якості, яка вимагає глибинних поняттєвих змін. Умови та вимоги повоєнного відновлення передбачають реформу регулювання промислового забруднення. Остання разом з переходом до європейських технік повинна враховувати ризики збільшення транскордонного надходження ЗР, збільшення попиту та обмеження пропозицій води кращої якості. Зроблено висновки що: чинні українські поняття ЗР і З вимагають змін у бік створення окремих змістовних визначень; зміни поняття З шляхом розширення спектра факторів впливу та зазначення про шкідливі властивості речовин.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"120 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"115956921","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У статті досліджуються кримінологічні характеристики особи розбещувача неповнолітніх, позначені кримінологічні маркери виокремлення цієї категорії сексуальних злочинців з метою підвищення ефективності протидії розбещенню неповнолітніх кримінологічними засобами. Розбещення неповнолітніх є досить розповсюдженням злочином проти статевої свободи та статевої недоторканності особи. За статистичними даними серед відповідної групи злочинів його доля складала відповідно: в 2010 р. – 207 (15.4%) розбещення з зареєстрованих 1348 злочинів, а в 2020 – 195 (26.9%) з 725 зареєстрованих злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи. Автор поділяє кримінологічні ознаки особи розбещувача неповнолітніх на : а) соціально-демографічні; б) кримінально-правові; в) соціальні ролі і статус; г) морально-психологічні характеристики. Поширення педофільних і розпусних дій найхарактерніша для осіб віком 41–62 років, що зумовлено зниженням статевих можливостей і, відповідно, утрудненням традиційних статевих контактів. Окрім того, певний вплив спричиняють інволюційні зміни у центральній нервовій системі та зниження морально-етичних установок. Класифікація психічних розладів МКБ-10 та DSW-IV відносить педофілію до сексуального розладу статевого вподобання до дітей зазвичай передпубертатного або раннього пубертатного віку. Канадський психіатричний інститут Кларка дотримується трьохступневої градації цього розладу: 1) педофілія – статей потяг допубертатних дітей; 2) гебефілія – статей потяг до підлітків (дівчат та юнаків) віком від 12 до 14 років; 3) ефебофілія – статей потяг до дівчат та юнаків віком з 14 років. Відтак, особа розбещувача неповнолітнього з точки зору типових кримінологічних характеристик в загальному вимірі виглядає як дорослий чоловік віком здебільшого 42–61 років, маючий стійкі девіації щодо вікових параметрів сексуальних партнерів (статевий потяг до неповнолітніх), егоцентричний, зловживаючий алкоголем, сімейний, вирізняється боягузливістю і полохливістю, з підвищеною жалістю до себе, який одноосібно вчинює фізичні або психічні непристойні статеві дії щодо осіб, які не досягли віку шістнадцяти років.
{"title":"КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИ РОЗБЕЩУВАЧА НЕПОВНОЛІТНЬОГО","authors":"Олексій Світличний","doi":"10.32782/lst/2023-2-7","DOIUrl":"https://doi.org/10.32782/lst/2023-2-7","url":null,"abstract":"У статті досліджуються кримінологічні характеристики особи розбещувача неповнолітніх, позначені кримінологічні маркери виокремлення цієї категорії сексуальних злочинців з метою підвищення ефективності протидії розбещенню неповнолітніх кримінологічними засобами. Розбещення неповнолітніх є досить розповсюдженням злочином проти статевої свободи та статевої недоторканності особи. За статистичними даними серед відповідної групи злочинів його доля складала відповідно: в 2010 р. – 207 (15.4%) розбещення з зареєстрованих 1348 злочинів, а в 2020 – 195 (26.9%) з 725 зареєстрованих злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи. Автор поділяє кримінологічні ознаки особи розбещувача неповнолітніх на : а) соціально-демографічні; б) кримінально-правові; в) соціальні ролі і статус; г) морально-психологічні характеристики. Поширення педофільних і розпусних дій найхарактерніша для осіб віком 41–62 років, що зумовлено зниженням статевих можливостей і, відповідно, утрудненням традиційних статевих контактів. Окрім того, певний вплив спричиняють інволюційні зміни у центральній нервовій системі та зниження морально-етичних установок. Класифікація психічних розладів МКБ-10 та DSW-IV відносить педофілію до сексуального розладу статевого вподобання до дітей зазвичай передпубертатного або раннього пубертатного віку. Канадський психіатричний інститут Кларка дотримується трьохступневої градації цього розладу: 1) педофілія – статей потяг допубертатних дітей; 2) гебефілія – статей потяг до підлітків (дівчат та юнаків) віком від 12 до 14 років; 3) ефебофілія – статей потяг до дівчат та юнаків віком з 14 років. Відтак, особа розбещувача неповнолітнього з точки зору типових кримінологічних характеристик в загальному вимірі виглядає як дорослий чоловік віком здебільшого 42–61 років, маючий стійкі девіації щодо вікових параметрів сексуальних партнерів (статевий потяг до неповнолітніх), егоцентричний, зловживаючий алкоголем, сімейний, вирізняється боягузливістю і полохливістю, з підвищеною жалістю до себе, який одноосібно вчинює фізичні або психічні непристойні статеві дії щодо осіб, які не досягли віку шістнадцяти років.","PeriodicalId":431987,"journal":{"name":"Law. State. Technology","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"122449380","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：