Pub Date : 2018-12-13DOI: 10.11603/2415-8798.2018.4.9621
V. I. Piatnochka, I. Y. Dziubanovskyi, A. Prodan
Упровадження в хірургічну практику сучасних методів та алопластичних матеріалів значно покращило результати хірургічного лікування хворих на вентральну та післяопераційну вентральну грижу. Проте імплантація синтетичного матеріалу в тканини передньої черевної стінки не позбавлена недоліків при їх застосуванні, так як супроводжується різною місцевою реакцією тканин, особливо при імплантації “важких” сіток, що призводить до розвитку ускладнень, частота яких становить від 7,9 до 49,2 %. Аналіз отриманих результатів зумовлює актуальність даного дослідження. Мета дослідження – проаналізувати та оцінити основні причини виникнення місцевих та загальних ускладнень при лікуванні хворих на первинні та післяопераційні вентральні грижі. Матеріали і методи. Сформовано два періоди дослідження із числа 1419 оперованих: з 2001 р. до 2009 р. 597 (42,07 %) пацієнтів – група порівняння та з 2010 р. до 2017 р. 822 (57,93 %) особи – основна група. У групі порівняння осіб із первинною вентральною грижею було 286 (47,91 %), а в основній групі з первинними грижами – 344 (41,85 %); з післяопераційними в групі порівняння – 311 (52,09 %) осіб, а в основній – 478 (58,15 %). Результати досліджень та їх обговорення. З усіх 1419 оперованих пацієнтів місцеві ранні післяопераційні ускладнення діагностовано у 522 (36,78 %) осіб. Загальні ранні ускладнення ми встановили у 76 (5,36 %) пацієнтів. У групі порівняння місцеві ускладнення мали місце у 311 (52,09 %) хворих, а в основній групі – у 211 (25,67 %) осіб. Така ж тенденція була при розподілі загальних ускладнень: 53 (8,88 %) та 23 (2,79 %) відповідно. Серому ми спостерігали у 124 (23,75 %), інфільтрати – у 156 (28,88 %), гематому – в 102 (19,54 %), нагноєння – у 34 (6,51 %), тривалу лімфорею – в 65 (12,45 %) пацієнтів. Загальні ускладнення серед 1419 хворих обох груп діагностовано у 76 (5,35 %) осіб. У групі порівняння їх було 53 (8,87 %) випадків, в основній групі – 23 (2,79 %). Серед пізніх місцевих ускладнень найчастіше спостерігали лігатурні нориці, особливо в період 2001–2009 рр. – 27 (4,52 %). В основній групі дане ускладнення виявлено лише у 3 (0,36 %) пацієнтів. Відторгнення поліпропіленової сітки (ППС) було у 15 (2,51 %) випадків. Під час клінічного дослідження мешома виникла в 10 (1,67 %) осіб групи порівняння та у 7 (0,85 %) – основної групи, міграцію сітки виявили у 9 (1,0 %) та 5 (0,61 %) осіб групи порівняння та основної групи. У 250 (17,62 %) пацієнтів після різних типів операційних втручань розвинувся рецидив грижі. Висновки. Впровадження сучасних та удосконалення існуючих способів хірургічного лікування хворих на первинні та післяопераційні вентральні грижі зменшило кількість ранніх місцевих та загальних, а також пізніх ускладнень майже в 2 рази.
{"title":"АНАЛІЗ МІСЦЕВИХ ТА ЗАГАЛЬНИХ УСКЛАДНЕНЬ ПРИ ЛІКУВАННІ ПЕРВИННИХ ТА ПІСЛЯОПЕРАЦІЙНИХ ВЕНТРАЛЬНИХ ГРИЖ ЗА ПЕРІОД 2001–2017 РР.","authors":"V. I. Piatnochka, I. Y. Dziubanovskyi, A. Prodan","doi":"10.11603/2415-8798.2018.4.9621","DOIUrl":"https://doi.org/10.11603/2415-8798.2018.4.9621","url":null,"abstract":"Упровадження в хірургічну практику сучасних методів та алопластичних матеріалів значно покращило результати хірургічного лікування хворих на вентральну та післяопераційну вентральну грижу. Проте імплантація синтетичного матеріалу в тканини передньої черевної стінки не позбавлена недоліків при їх застосуванні, так як супроводжується різною місцевою реакцією тканин, особливо при імплантації “важких” сіток, що призводить до розвитку ускладнень, частота яких становить від 7,9 до 49,2 %. Аналіз отриманих результатів зумовлює актуальність даного дослідження. \u0000Мета дослідження – проаналізувати та оцінити основні причини виникнення місцевих та загальних ускладнень при лікуванні хворих на первинні та післяопераційні вентральні грижі. \u0000Матеріали і методи. Сформовано два періоди дослідження із числа 1419 оперованих: з 2001 р. до 2009 р. 597 (42,07 %) пацієнтів – група порівняння та з 2010 р. до 2017 р. 822 (57,93 %) особи – основна група. У групі порівняння осіб із первинною вентральною грижею було 286 (47,91 %), а в основній групі з первинними грижами – 344 (41,85 %); з післяопераційними в групі порівняння – 311 (52,09 %) осіб, а в основній – 478 (58,15 %). \u0000Результати досліджень та їх обговорення. З усіх 1419 оперованих пацієнтів місцеві ранні післяопераційні ускладнення діагностовано у 522 (36,78 %) осіб. Загальні ранні ускладнення ми встановили у 76 (5,36 %) пацієнтів. У групі порівняння місцеві ускладнення мали місце у 311 (52,09 %) хворих, а в основній групі – у 211 (25,67 %) осіб. Така ж тенденція була при розподілі загальних ускладнень: 53 (8,88 %) та 23 (2,79 %) відповідно. Серому ми спостерігали у 124 (23,75 %), інфільтрати – у 156 (28,88 %), гематому – в 102 (19,54 %), нагноєння – у 34 (6,51 %), тривалу лімфорею – в 65 (12,45 %) пацієнтів. Загальні ускладнення серед 1419 хворих обох груп діагностовано у 76 (5,35 %) осіб. У групі порівняння їх було 53 (8,87 %) випадків, в основній групі – 23 (2,79 %). Серед пізніх місцевих ускладнень найчастіше спостерігали лігатурні нориці, особливо в період 2001–2009 рр. – 27 (4,52 %). В основній групі дане ускладнення виявлено лише у 3 (0,36 %) пацієнтів. Відторгнення поліпропіленової сітки (ППС) було у 15 (2,51 %) випадків. Під час клінічного дослідження мешома виникла в 10 (1,67 %) осіб групи порівняння та у 7 (0,85 %) – основної групи, міграцію сітки виявили у 9 (1,0 %) та 5 (0,61 %) осіб групи порівняння та основної групи. У 250 (17,62 %) пацієнтів після різних типів операційних втручань розвинувся рецидив грижі. \u0000Висновки. Впровадження сучасних та удосконалення існуючих способів хірургічного лікування хворих на первинні та післяопераційні вентральні грижі зменшило кількість ранніх місцевих та загальних, а також пізніх ускладнень майже в 2 рази.","PeriodicalId":146679,"journal":{"name":"Вісник наукових досліджень","volume":"29 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2018-12-13","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"123627728","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2018-11-16DOI: 10.11603/2415-8798.2018.4.9611
A. B. Bojkiv, O. V. Avdeev
Враховуючи високу поширеність серцево-судинних захворювань у світі, проведені раніше дослідження особливостей метаболізму та структури міокарда при ушкодженні його адреналіном недостатньо розкривають стан імунних реакцій, зокрема роль фагоцитів у розвитку адренергічного ушкодження міокарда при зміні реактивності організму. Мета дослідження – вивчити стан фагоцитозу при розвитку адреналінової міокардіопатії (АМП) у тварин із різним типом запальної реакції. Матеріали і методи. Досліди проведено на 60 білих нелінійних щурах-самцях масою 180–200 г, яких поділили на три групи: перша група – 18 білих щурів з адреналіновою міокардіопатією; друга група – 18 білих тварин, у яких адреналінову міокардіопатію викликали на тлі гіпоергічної запальної реакції; третя група – 18 білих щурів, у яких адреналінову міокардіопатію викликали на тлі гіперергічної запальної реакції. Фагоцитарну активність лейкоцитів визначали за двома показниками: відсотком фагоцитуючих лейкоцитів і фагоцитарним числом. Результати досліджень та їх обговорення. За нормергічного перебігу запальної реакції фагоцитарне число достовірно зменшувалося лише на 24 год розвитку адреналінової міокардіопатії із відновленням на 7 добу. За гіперергічного перебігу запальної реакції депресія активності фагоцитів, яка виникала вже на 1 год розвитку адреналінової міокардіопатії, дещо зменшувалася на 24 год, а на 7 добу активність лейкоцитів відновлювалася. Висновки. При усіх типах запальної реакції організму фагоцитарна активність лейкоцитів при розвитку адреналінової міокардіопатії пригнічується, про що свідчило зменшення фагоцитарного числа. Інтенсивність таких змін є найсуттєвішою при гіпоергічному перебігу запальної реакції. За показником відсотка фагоцитучих лейкоцитів відбувалося його зменшення від показника інтактних тварин у всі терміни спостережень.
{"title":"СТАН ФАГОЦИТОЗУ В ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИХ ТВАРИН ПРИ АДРЕНАЛІНОВІЙ МІОКАРДІОПАТІЇ","authors":"A. B. Bojkiv, O. V. Avdeev","doi":"10.11603/2415-8798.2018.4.9611","DOIUrl":"https://doi.org/10.11603/2415-8798.2018.4.9611","url":null,"abstract":"Враховуючи високу поширеність серцево-судинних захворювань у світі, проведені раніше дослідження особливостей метаболізму та структури міокарда при ушкодженні його адреналіном недостатньо розкривають стан імунних реакцій, зокрема роль фагоцитів у розвитку адренергічного ушкодження міокарда при зміні реактивності організму. \u0000Мета дослідження – вивчити стан фагоцитозу при розвитку адреналінової міокардіопатії (АМП) у тварин із різним типом запальної реакції. \u0000Матеріали і методи. Досліди проведено на 60 білих нелінійних щурах-самцях масою 180–200 г, яких поділили на три групи: перша група – 18 білих щурів з адреналіновою міокардіопатією; друга група – 18 білих тварин, у яких адреналінову міокардіопатію викликали на тлі гіпоергічної запальної реакції; третя група – 18 білих щурів, у яких адреналінову міокардіопатію викликали на тлі гіперергічної запальної реакції. Фагоцитарну активність лейкоцитів визначали за двома показниками: відсотком фагоцитуючих лейкоцитів і фагоцитарним числом. \u0000Результати досліджень та їх обговорення. За нормергічного перебігу запальної реакції фагоцитарне число достовірно зменшувалося лише на 24 год розвитку адреналінової міокардіопатії із відновленням на 7 добу. За гіперергічного перебігу запальної реакції депресія активності фагоцитів, яка виникала вже на 1 год розвитку адреналінової міокардіопатії, дещо зменшувалася на 24 год, а на 7 добу активність лейкоцитів відновлювалася. \u0000Висновки. При усіх типах запальної реакції організму фагоцитарна активність лейкоцитів при розвитку адреналінової міокардіопатії пригнічується, про що свідчило зменшення фагоцитарного числа. Інтенсивність таких змін є найсуттєвішою при гіпоергічному перебігу запальної реакції. За показником відсотка фагоцитучих лейкоцитів відбувалося його зменшення від показника інтактних тварин у всі терміни спостережень.","PeriodicalId":146679,"journal":{"name":"Вісник наукових досліджень","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2018-11-16","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"129924047","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2018-11-06DOI: 10.11603/2415-8798.2018.3.9270
O. Boyarchuk, A. Volokha, T. V. Hariyan, L. Dmytrash
Первинні імунодефіцити – група захворювань, що зумовлені генетичними дефектами та проявляються порушенням функції імунної системи. За останні роки спостерігається позитивна динаміка виявлення первинних імунодефіцитів в Україні та в Тернопільській області, проте рання діагностика захворювань залишається важливою проблемою. Мета дослідження – проаналізувати проблеми діагностики та лікування первинних імунодефіцитів в Україні та регіоні для визначення напрямків їх удосконалення. Протягом останніх років у країнах Східної Європи та в Україні відбулися значні зрушення в діагностиці первинних імунодефіцитів. Кількість захворювань в Україні за останні 10 років зросла втричі, проте ще значна кількість випадків залишається не виявленою. З 2012 р. в Україні ведеться реєстр хворих з первинними імунодефіцитами. В Тернопільській області спостерігається недостатнє виявлення дефектів антитілоутворень та комбінованих імунодефіцитів, порівняно з Україною та Європою, не використовуються усі можливості діагностики імунодефіцитів із синдромними ознаками, зокрема Ніймеген-синдрому та синдрому Ді-Джорджі. Проведений аналіз показав недостатню обізнаність студентів-медиків, лікарів-інтернів різних спеціальностей та практичних лікарів як первинної ланки, так і вузьких спеціалістів щодо діагностики та ведення первинних імунодефіцитів. Міждисциплінарна співпраця фахівців різних галузей (первинної ланки, імунологів, алергологів, пульмонологів, ревматологів, хірургів, неонатологів, оториноларингологів, гастроентерологів тощо) є важливим аспектом у питаннях діагностики і лікування пацієнтів із первинними імунодефіцитами. Розширення спектра генетичної діагностики первинних імунодефіцитів, забезпечення пацієнтів усіх вікових груп високоякісними імуноглобулінами для внутрішньовенного та підшкірного введень, доступність алогенної трансплантації гемопоетичних стовбурових клітин від родинного та сумісного неродинного донора є на сьогодні основними викликами розвитку дитячої імунології в Україні та в регіоні. Впровадження моделі освіти лікарів та підвищення громадської настороженості з удосконаленням інфраструктури діагностики первинних імунодефіцитів дозволить покращити ранню діагностику захворювань та якість життя дітей.
{"title":"ПЕРВИННІ ІМУНОДЕФІЦИТИ: РЕГІОНАЛЬНІ, НАЦІОНАЛЬНІ ТА ГЛОБАЛЬНІ ВИКЛИКИ","authors":"O. Boyarchuk, A. Volokha, T. V. Hariyan, L. Dmytrash","doi":"10.11603/2415-8798.2018.3.9270","DOIUrl":"https://doi.org/10.11603/2415-8798.2018.3.9270","url":null,"abstract":"Первинні імунодефіцити – група захворювань, що зумовлені генетичними дефектами та проявляються порушенням функції імунної системи. За останні роки спостерігається позитивна динаміка виявлення первинних імунодефіцитів в Україні та в Тернопільській області, проте рання діагностика захворювань залишається важливою проблемою. \u0000Мета дослідження – проаналізувати проблеми діагностики та лікування первинних імунодефіцитів в Україні та регіоні для визначення напрямків їх удосконалення. Протягом останніх років у країнах Східної Європи та в Україні відбулися значні зрушення в діагностиці первинних імунодефіцитів. Кількість захворювань в Україні за останні 10 років зросла втричі, проте ще значна кількість випадків залишається не виявленою. З 2012 р. в Україні ведеться реєстр хворих з первинними імунодефіцитами. В Тернопільській області спостерігається недостатнє виявлення дефектів антитілоутворень та комбінованих імунодефіцитів, порівняно з Україною та Європою, не використовуються усі можливості діагностики імунодефіцитів із синдромними ознаками, зокрема Ніймеген-синдрому та синдрому Ді-Джорджі. Проведений аналіз показав недостатню обізнаність студентів-медиків, лікарів-інтернів різних спеціальностей та практичних лікарів як первинної ланки, так і вузьких спеціалістів щодо діагностики та ведення первинних імунодефіцитів. Міждисциплінарна співпраця фахівців різних галузей (первинної ланки, імунологів, алергологів, пульмонологів, ревматологів, хірургів, неонатологів, оториноларингологів, гастроентерологів тощо) є важливим аспектом у питаннях діагностики і лікування пацієнтів із первинними імунодефіцитами. Розширення спектра генетичної діагностики первинних імунодефіцитів, забезпечення пацієнтів усіх вікових груп високоякісними імуноглобулінами для внутрішньовенного та підшкірного введень, доступність алогенної трансплантації гемопоетичних стовбурових клітин від родинного та сумісного неродинного донора є на сьогодні основними викликами розвитку дитячої імунології в Україні та в регіоні. Впровадження моделі освіти лікарів та підвищення громадської настороженості з удосконаленням інфраструктури діагностики первинних імунодефіцитів дозволить покращити ранню діагностику захворювань та якість життя дітей.","PeriodicalId":146679,"journal":{"name":"Вісник наукових досліджень","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2018-11-06","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"125798580","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2018-11-01DOI: 10.11603/2415-8798.2018.4.9549
О. Venger, V. Bilous
Всесвітня психіатрична асоціація і Європейська асоціація психіатрів у якості основної стратегії лікування психозів у цілому, і шизофренії зокрема, особливу увагу приділяють рівню соціального функціонування та якості якості життя пацієнтів із даною патологією. Мета дослідження – вивчити особливості соціального функціонування соціально-психологічної адаптації пацієнтів із параноїдною шизофренією та гострим поліморфним психотичним розладом. Матеріали і методи. Було клінічно обстежено 137 пацієнтів із першим психотичним епізодом: 1) 65 пацієнтів (2–3 госпіталізації) – із діагнозом параноїдної шизофренії (ПШ) (F20.0); 2) 72 особи (перша госпіталізація) – з діагнозом гострого поліморфного психотичного розладу (ГППР) (F23.0, F23.1). Дослідження рівня соціального функціонування у хворих на ПШ та ГППР у різні вікові періоди життя було проведено за допомогою структурованого інтерв’ю PAS-SI, зіставленого з даними анамнезу. Результати досліджень та їх обговорення. Виявлено, що у хворих на ПШ в продромальний період психозу (ППП) у всіх вікових періодах відзначався середньонизький рівень загального соціального функціонування з поступовим незначним зниженням цього рівня за рік до маніфестації психозу. Тоді як у хворих із ГППР виявлено хвилеподібні коливання рівня загального соціального функціонування, від високого – до середнього та від середнього – до високого, при середньому рівні загального соціального функціонування за рік до маніфестації психозу. Висновки. Стабільний та більш низький рівень загального соціального функціонування у всіх вікових періодах у хворих на ПШ, на відміну від пацієнтів із ГППР, свідчить про зниження адаптаційних можливостей психіки хворих на ПШ. Разом з тим, коли більш високий рівень соціального функціонування та його хвилеподібні коливання від високого – до середнього та від середнього – до високого свідчать про менш виражені зміни адаптації хворих із ГППР.
{"title":"ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ ПАЦІЄНТІВ ІЗ ПАРАНОЇДНОЮ ШИЗОФРЕНІЄЮ ТА ГОСТРИМ ПОЛІМОРФНИМ ПСИХОТИЧНИМ РОЗЛАДОМ","authors":"О. Venger, V. Bilous","doi":"10.11603/2415-8798.2018.4.9549","DOIUrl":"https://doi.org/10.11603/2415-8798.2018.4.9549","url":null,"abstract":"Всесвітня психіатрична асоціація і Європейська асоціація психіатрів у якості основної стратегії лікування психозів у цілому, і шизофренії зокрема, особливу увагу приділяють рівню соціального функціонування та якості якості життя пацієнтів із даною патологією. \u0000Мета дослідження – вивчити особливості соціального функціонування соціально-психологічної адаптації пацієнтів із параноїдною шизофренією та гострим поліморфним психотичним розладом. \u0000Матеріали і методи. Було клінічно обстежено 137 пацієнтів із першим психотичним епізодом: 1) 65 пацієнтів (2–3 госпіталізації) – із діагнозом параноїдної шизофренії (ПШ) (F20.0); 2) 72 особи (перша госпіталізація) – з діагнозом гострого поліморфного психотичного розладу (ГППР) (F23.0, F23.1). Дослідження рівня соціального функціонування у хворих на ПШ та ГППР у різні вікові періоди життя було проведено за допомогою структурованого інтерв’ю PAS-SI, зіставленого з даними анамнезу. \u0000Результати досліджень та їх обговорення. Виявлено, що у хворих на ПШ в продромальний період психозу (ППП) у всіх вікових періодах відзначався середньонизький рівень загального соціального функціонування з поступовим незначним зниженням цього рівня за рік до маніфестації психозу. Тоді як у хворих із ГППР виявлено хвилеподібні коливання рівня загального соціального функціонування, від високого – до середнього та від середнього – до високого, при середньому рівні загального соціального функціонування за рік до маніфестації психозу. \u0000Висновки. Стабільний та більш низький рівень загального соціального функціонування у всіх вікових періодах у хворих на ПШ, на відміну від пацієнтів із ГППР, свідчить про зниження адаптаційних можливостей психіки хворих на ПШ. Разом з тим, коли більш високий рівень соціального функціонування та його хвилеподібні коливання від високого – до середнього та від середнього – до високого свідчать про менш виражені зміни адаптації хворих із ГППР.","PeriodicalId":146679,"journal":{"name":"Вісник наукових досліджень","volume":"15 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2018-11-01","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"126679225","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2018-10-29DOI: 10.11603/2415-8798.2018.3.9434
E. Ponomarenko
Об’єм реконструктивних втручань із відновлення дефектів покривних тканин, які виникають унаслідок травматичного ушкодження, визначає результат як з функціональної, так і з естетичної точки зору. Мета дослідження – обрати оптимальний метод відновно-реконструктивного втручання із закриття ранових дефектів тулуба та кінцівок після травми. Матеріали і методи. У роботі проаналізовано дані 242 хворих із дефектами покривних тканин тулуба та кінцівок, які виникли унаслідок механічного ушкодження за період 2008–2016 рр. Пацієнтам виконали 697 оперативних втручань, з них 492 (70,6 %) операцій з приводу відновлення ушкоджених тканин. Результати досліджень та їх обговорення. Хворих поділили на 4 групи залежно від розмірів, глибини та ступеня ушкодження м’яких тканин та інших структур тулуба й кінцівок. Перша група – 44 (18,2 %) хворих з обмеженою (до 5 см у діаметрі) ділянкою ушкодження шкіри та підлеглих тканин до глибокої фасції. Їм було виконано 61 (8,8 %) втручання. Друга група – 67 (27,7 %) хворих із великою та надвеликою рановою поверхнею й ушкодженням м’яких тканин нижче глибокої фасції. У цій групі виконано 144 (20,6 %) оперативних втручань. Третю групу склали 90 (37,2 %) пацієнтів з дефектами покривних тканин, які виникли разом або унаслідок ушкодження кістково-суглобового апарату. Було виконано 272 (39 %) операцій. Четверта група – 41 (16,9 %) хворих з поєднаною або множинною травмою, що супроводжується ушкодженням магістральних судин, нервів частковим або повним відокремленням кінцівки. В цій групі було виконано 220 (31,6 %) операцій. Висновки. Використання васкуляризованих клаптів у 21,3 % усіх можливих реконструкцій підвищило функціональні та косметичні результати лікування, знизило кількість ішемічних розладів та запальних процесів (1,9 % післяопераційних ускладнень). Ретельний підхід до вибору відновного втручання дефектів покривних тканин, які зумовлені механічними ушкодженнями, дозволив досягти задовільних результатів у 98,9 % випадків.
{"title":"ВИБІР МЕТОДУ РЕКОНСТРУКЦІЇ ДЕФЕКТІВ ПОКРИВНИХ ТКАНИН ТУЛУБА ТА КІНЦІВОК У ТРАВМОВАНИХ ХВОРИХ","authors":"E. Ponomarenko","doi":"10.11603/2415-8798.2018.3.9434","DOIUrl":"https://doi.org/10.11603/2415-8798.2018.3.9434","url":null,"abstract":"Об’єм реконструктивних втручань із відновлення дефектів покривних тканин, які виникають унаслідок травматичного ушкодження, визначає результат як з функціональної, так і з естетичної точки зору. \u0000Мета дослідження – обрати оптимальний метод відновно-реконструктивного втручання із закриття ранових дефектів тулуба та кінцівок після травми. \u0000Матеріали і методи. У роботі проаналізовано дані 242 хворих із дефектами покривних тканин тулуба та кінцівок, які виникли унаслідок механічного ушкодження за період 2008–2016 рр. Пацієнтам виконали 697 оперативних втручань, з них 492 (70,6 %) операцій з приводу відновлення ушкоджених тканин. \u0000Результати досліджень та їх обговорення. Хворих поділили на 4 групи залежно від розмірів, глибини та ступеня ушкодження м’яких тканин та інших структур тулуба й кінцівок. Перша група – 44 (18,2 %) хворих з обмеженою (до 5 см у діаметрі) ділянкою ушкодження шкіри та підлеглих тканин до глибокої фасції. Їм було виконано 61 (8,8 %) втручання. Друга група – 67 (27,7 %) хворих із великою та надвеликою рановою поверхнею й ушкодженням м’яких тканин нижче глибокої фасції. У цій групі виконано 144 (20,6 %) оперативних втручань. Третю групу склали 90 (37,2 %) пацієнтів з дефектами покривних тканин, які виникли разом або унаслідок ушкодження кістково-суглобового апарату. Було виконано 272 (39 %) операцій. Четверта група – 41 (16,9 %) хворих з поєднаною або множинною травмою, що супроводжується ушкодженням магістральних судин, нервів частковим або повним відокремленням кінцівки. В цій групі було виконано 220 (31,6 %) операцій. \u0000Висновки. Використання васкуляризованих клаптів у 21,3 % усіх можливих реконструкцій підвищило функціональні та косметичні результати лікування, знизило кількість ішемічних розладів та запальних процесів (1,9 % післяопераційних ускладнень). Ретельний підхід до вибору відновного втручання дефектів покривних тканин, які зумовлені механічними ушкодженнями, дозволив досягти задовільних результатів у 98,9 % випадків.","PeriodicalId":146679,"journal":{"name":"Вісник наукових досліджень","volume":"17 3","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2018-10-29","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"114114404","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2018-10-29DOI: 10.11603/2415-8798.2018.3.9421
O. Kulyk
В основу роботи покладено результати діагностики, реабілітації та відновного лікування 220-ти хворих із посткоматозними тривалими розладами свідомості після тяжкої черепно-мозкової травми (ЧМТ). Головну увагу приділяють актуальній темі прогнозування відновлення свідомості відповідно до стадій класифікації Т. А. Доброхотової у ході реабілітаційного маршруту. Розкрито особливості 28-ми ключових зведених високоінформативних показників, які використовували для розрахунку прогностичного індексу відновлення свідомості, проведено аналіз маловивчених та спірних донині питань щодо їх кореляції із клінічними показниками переходу від вегетативного статусу до вищих стадій синдромів посткоматозної свідомості. В дослідженні акцентується на тому, що прогностичний індекс відновлення свідомості виконував практичну і визначальну функцію, а не був лише умовою в плануванні тактики подальших реабілітаційних заходів та визначенні їх вірогідної ефективності. На основі отриманих даних зробили висновок про суттєву перевагу нейрофізіологічних методів діагностики (кількісної ЕЕГ) над нейровізуалізуючими (СКТ, МРТ) в прогнозуванні відновлення свідомості після тривалої посттравматичної коми. Найінформативнішою та найчутливішою виявилися група показників нелінійної нейродинаміки та детермінованого хаосу: ентропія, розмірності атракторів, мультифрактальні властивості сигналів ЕЕГ, а також показників кореляційного та спектрального аналізу. Саме ці показники і їх значення утворювали 16 з 28 специфічних індексованих величин, одночасна наявність чи відсутність яких у конкретного хворого на конкретній стадії відновлення свідомості формувала ядро їх прогностичного індексу відновлення, а динаміка змін у часі доклінічно свідчила за напрямок еволюції біоелектричної активності головного мозку, а тому й еквівалентних коркових функцій. Усі інші методи проведеної діагностики були допоміжними і тільки посилювали або послаблювали ймовірний прогноз.
{"title":"ПРОГНОСТИЧНИЙ ІНДЕКС ВІДНОВЛЕННЯ СВІДОМОСТІ У ПАЦІЄНТІВ ІЗ ТРИВАЛИМИ ЇЇ РОЗЛАДАМИ ПІСЛЯ ТЯЖКОЇ ЧЕРЕПНО-МОЗКОВОЇ ТРАВМИ","authors":"O. Kulyk","doi":"10.11603/2415-8798.2018.3.9421","DOIUrl":"https://doi.org/10.11603/2415-8798.2018.3.9421","url":null,"abstract":"В основу роботи покладено результати діагностики, реабілітації та відновного лікування 220-ти хворих із посткоматозними тривалими розладами свідомості після тяжкої черепно-мозкової травми (ЧМТ). Головну увагу приділяють актуальній темі прогнозування відновлення свідомості відповідно до стадій класифікації Т. А. Доброхотової у ході реабілітаційного маршруту. Розкрито особливості 28-ми ключових зведених високоінформативних показників, які використовували для розрахунку прогностичного індексу відновлення свідомості, проведено аналіз маловивчених та спірних донині питань щодо їх кореляції із клінічними показниками переходу від вегетативного статусу до вищих стадій синдромів посткоматозної свідомості. В дослідженні акцентується на тому, що прогностичний індекс відновлення свідомості виконував практичну і визначальну функцію, а не був лише умовою в плануванні тактики подальших реабілітаційних заходів та визначенні їх вірогідної ефективності. На основі отриманих даних зробили висновок про суттєву перевагу нейрофізіологічних методів діагностики (кількісної ЕЕГ) над нейровізуалізуючими (СКТ, МРТ) в прогнозуванні відновлення свідомості після тривалої посттравматичної коми. Найінформативнішою та найчутливішою виявилися група показників нелінійної нейродинаміки та детермінованого хаосу: ентропія, розмірності атракторів, мультифрактальні властивості сигналів ЕЕГ, а також показників кореляційного та спектрального аналізу. Саме ці показники і їх значення утворювали 16 з 28 специфічних індексованих величин, одночасна наявність чи відсутність яких у конкретного хворого на конкретній стадії відновлення свідомості формувала ядро їх прогностичного індексу відновлення, а динаміка змін у часі доклінічно свідчила за напрямок еволюції біоелектричної активності головного мозку, а тому й еквівалентних коркових функцій. Усі інші методи проведеної діагностики були допоміжними і тільки посилювали або послаблювали ймовірний прогноз.","PeriodicalId":146679,"journal":{"name":"Вісник наукових досліджень","volume":"53 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2018-10-29","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"121565369","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2018-10-29DOI: 10.11603/2415-8798.2018.3.9417
V. Y. Fedchenko
Згідно з сучасними поглядами на депресивні розлади, метою реабілітації необхідно вважати попередження рецидивів, досягнення та підтримання найможливішого рівня соціального функціонування для конкретного пацієнта, що передбачає після досягнення ремісії продовження терапії, в тому числі з урахуванням резидуальної симптоматики. Мета дослідження – розробити комплексну диференційовану систему реабілітації депресивних розладів з урахуванням клініко-психопатологічних та патопсихологічних особливостей їх перебігу та стандартів терапії. Матеріали і методи. Обстежили 122 пацієнтів із депресивними розладами. Із загальної кількості обстежених 40 осіб були із депресивними епізодами (F 32.0, 32.1, 32.2), 44 – із рекурентними депресивні розладами (F 33.0, 33.1, 33.2), 38 пацієнтів – із дистимією (F 34.1). Діагноз депресивних розладів було встановлено з урахуванням критеріїв МКХ-10. Для проведення дослідження використовували клініко-психопатологічний, психометричний (шкалу Гамільтона (HDRS), шкалу депресій центра епідеміологічних досліджень (CES-D)), психодіагностичний (методику E. Heim для визначення провідних копінг-стратегій, методику “Семантичний диференціал часу”, “Тест самоактуалізації”) методи. Результати досліджень та їх обговорення. Система заходів реабілітації включала медико-психіатричну, психотерапевтичну та соціальну складову й охоплювала стабілізувальний та профілактичний етапи терапії. Медико-психіатрична складова реабілітації включала в себе психофармакотерапію, спрямовану на стабілізацію стану хворих, купірування виражених поведінкових порушень, призначення препарату тривалої терапії. Основними завданнями психотерапевтичної складової реабілітації були: запобігти інвалідизації, розпаду сім’ї, розриву соціальних зв’язків, зберегти соціальне функціонування пацієнта, допомогти в подоланні почуття провини, безнадійності, неприязні. Психосоціальна складова реабілітації була спрямована на удосконалення соціальних навичок пацієнта, розширення кола сприйняття і міжособистісного спілкування (вироблення адекватних форм поведінки, тренування спілкування і підвищення впевненості в собі). Найефективнішими методами для цієї категорії хворих були групова когнітивно-поведінкова психотерапія, група взаємодопомоги й арт-терапія. При виборі технік когнітивно-поведінкової терапії застосовувався диференційований підхід, що спирався на виділення мішеней психотерапевтичного впливу окремо для депресивних епізодів, рекурентних депресивних розладів та дистимії залежно від вираженості та комбінації порушень у специфічних проблемних зонах. Висновки. Застосування комплексної диференційованої системи реабілітаційних заходів у роботі з пацієнтами з депресивними розладами, які базуються на урахуванні особливостей перебігу сучасних депресивних розладів та спираються на стандарти терапії, дає можливість підвищити ефективність надання допомоги для цієї категорії пацієнтів.
{"title":"КОМПЛЕКСНА СИСТЕМА РЕАБІЛІТАЦІЇ ДЕПРЕСИВНИХ РОЗЛАДІВ","authors":"V. Y. Fedchenko","doi":"10.11603/2415-8798.2018.3.9417","DOIUrl":"https://doi.org/10.11603/2415-8798.2018.3.9417","url":null,"abstract":"Згідно з сучасними поглядами на депресивні розлади, метою реабілітації необхідно вважати попередження рецидивів, досягнення та підтримання найможливішого рівня соціального функціонування для конкретного пацієнта, що передбачає після досягнення ремісії продовження терапії, в тому числі з урахуванням резидуальної симптоматики. \u0000Мета дослідження – розробити комплексну диференційовану систему реабілітації депресивних розладів з урахуванням клініко-психопатологічних та патопсихологічних особливостей їх перебігу та стандартів терапії. \u0000Матеріали і методи. Обстежили 122 пацієнтів із депресивними розладами. Із загальної кількості обстежених 40 осіб були із депресивними епізодами (F 32.0, 32.1, 32.2), 44 – із рекурентними депресивні розладами (F 33.0, 33.1, 33.2), 38 пацієнтів – із дистимією (F 34.1). Діагноз депресивних розладів було встановлено з урахуванням критеріїв МКХ-10. Для проведення дослідження використовували клініко-психопатологічний, психометричний (шкалу Гамільтона (HDRS), шкалу депресій центра епідеміологічних досліджень (CES-D)), психодіагностичний (методику E. Heim для визначення провідних копінг-стратегій, методику “Семантичний диференціал часу”, “Тест самоактуалізації”) методи. \u0000Результати досліджень та їх обговорення. Система заходів реабілітації включала медико-психіатричну, психотерапевтичну та соціальну складову й охоплювала стабілізувальний та профілактичний етапи терапії. Медико-психіатрична складова реабілітації включала в себе психофармакотерапію, спрямовану на стабілізацію стану хворих, купірування виражених поведінкових порушень, призначення препарату тривалої терапії. Основними завданнями психотерапевтичної складової реабілітації були: запобігти інвалідизації, розпаду сім’ї, розриву соціальних зв’язків, зберегти соціальне функціонування пацієнта, допомогти в подоланні почуття провини, безнадійності, неприязні. Психосоціальна складова реабілітації була спрямована на удосконалення соціальних навичок пацієнта, розширення кола сприйняття і міжособистісного спілкування (вироблення адекватних форм поведінки, тренування спілкування і підвищення впевненості в собі). Найефективнішими методами для цієї категорії хворих були групова когнітивно-поведінкова психотерапія, група взаємодопомоги й арт-терапія. При виборі технік когнітивно-поведінкової терапії застосовувався диференційований підхід, що спирався на виділення мішеней психотерапевтичного впливу окремо для депресивних епізодів, рекурентних депресивних розладів та дистимії залежно від вираженості та комбінації порушень у специфічних проблемних зонах. \u0000Висновки. Застосування комплексної диференційованої системи реабілітаційних заходів у роботі з пацієнтами з депресивними розладами, які базуються на урахуванні особливостей перебігу сучасних депресивних розладів та спираються на стандарти терапії, дає можливість підвищити ефективність надання допомоги для цієї категорії пацієнтів.","PeriodicalId":146679,"journal":{"name":"Вісник наукових досліджень","volume":"42 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2018-10-29","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"123823897","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2018-10-29DOI: 10.11603/2415-8798.2018.4.9466
M. Shved, L. Tsuglevych, L. Levytska
Гострий інфаркт міокарда (ІМ) на сьогодні залишається однією з головних причин смертності та інвалідизації. Упровадження ефективних кардіореабілітаційних програм для пацієнтів, які перенесли гострі форми ішемічної хвороби серця (ІХС), є важливим засобом поліпшення якості та тривалості життя. У більшості рекомендацій кардіореабілітація має І клас А рівень доказовості. План реабілітації повинен бути індивідуальним і базуватися на попередньо проведеній стратифікації ризику, визначенні рівня функціональної здатності й конкретних потребах хворого. На сьогодні, крім традиційної моделі кардіореабілітації, що включає 4 етапи, запропоновано альтернативні моделі з використанням персоніфікованої телемедицини, сфокусованої на індивідуальному профілі факторів ризику, а також спільнотних та домашніх програмах, які враховують можливість вибору для пацієнтів відповідно до їхніх потреб. Мета дослідження – підвищити ефективність реабілітації хворих на гострий інфаркт міокарда, яким проведено перкутанну балонну ангіопластику та стентування коронарної артерії з приводу гострого коронарного синдрому шляхом упровадження індивідуалізованої адаптованої програми кардіореабілітації на ранньому амбулаторному етапі. Метаріали і методи. Обстежено 92 хворих на інфаркт міокарда, 58 з яких у ранньому післяінфарктному періоді проведено курс оригінальної індивідуалізованої адаптованої програми кардіореабілітації протягом 3-х місяців, і 34 пацієнтам контрольної групи, яких зіставили за віком, статтю та клінічними проявами інфаркту міокарда, проведено стандартну програму реабілітації. Оцінку ефективності обох програм кардіореабілітації виконували шляхом зіставлення редукції клінічних проявів інфаркту міокарда, відновлення параметрів систоло-діастолічної функції серця, ступеня толерантності до фізичних навантажень та оцінки якості життя пацієнтів. Результати досліджень та їх обговорення. Використання індивідуально адаптованої програми реабілітації в післяінфарктному періоді у хворих із ГКС, яку ми запропонували, і провели перкутанну балонну ангіопластику та стентування коронарної артерії, сприяє більш швидкій та ефективнішій ліквідації клінічних проявів серцевої недостатності та порушень систоло-діастолічної функції лівого шлуночка. Одночасно у цих пацієнтів суттєво підвищується толерантність до фізичних навантажень, що супроводжувалось поліпшенням самопочуття і комплаєнсу до лікувальних рекомендацій та свідчило про підвищення якості життя. Висновки. Застосування оригінальної індивідуально адаптованої програми кардіореабілітації на ранньому амбулаторному етапі дозволяє знизити ознаки систоло-діастолічної дисфункції серця і суттєво підвищити толерантність пацієнтів до фізичних навантажень, що підвищує якість їх життя.
{"title":"СУЧАСНІ ПРИНЦИПИ КАРДІОРЕАБІЛІТАЦІЇ ПАЦІЄНТІВ ПІСЛЯ ГОСТРОГО КОРОНАРНОГО СИНДРОМУ (ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ ТА ВЛАСНІ ДОСЛІДЖЕННЯ)","authors":"M. Shved, L. Tsuglevych, L. Levytska","doi":"10.11603/2415-8798.2018.4.9466","DOIUrl":"https://doi.org/10.11603/2415-8798.2018.4.9466","url":null,"abstract":"Гострий інфаркт міокарда (ІМ) на сьогодні залишається однією з головних причин смертності та інвалідизації. Упровадження ефективних кардіореабілітаційних програм для пацієнтів, які перенесли гострі форми ішемічної хвороби серця (ІХС), є важливим засобом поліпшення якості та тривалості життя. У більшості рекомендацій кардіореабілітація має І клас А рівень доказовості. План реабілітації повинен бути індивідуальним і базуватися на попередньо проведеній стратифікації ризику, визначенні рівня функціональної здатності й конкретних потребах хворого. На сьогодні, крім традиційної моделі кардіореабілітації, що включає 4 етапи, запропоновано альтернативні моделі з використанням персоніфікованої телемедицини, сфокусованої на індивідуальному профілі факторів ризику, а також спільнотних та домашніх програмах, які враховують можливість вибору для пацієнтів відповідно до їхніх потреб. \u0000Мета дослідження – підвищити ефективність реабілітації хворих на гострий інфаркт міокарда, яким проведено перкутанну балонну ангіопластику та стентування коронарної артерії з приводу гострого коронарного синдрому шляхом упровадження індивідуалізованої адаптованої програми кардіореабілітації на ранньому амбулаторному етапі. \u0000Метаріали і методи. Обстежено 92 хворих на інфаркт міокарда, 58 з яких у ранньому післяінфарктному періоді проведено курс оригінальної індивідуалізованої адаптованої програми кардіореабілітації протягом 3-х місяців, і 34 пацієнтам контрольної групи, яких зіставили за віком, статтю та клінічними проявами інфаркту міокарда, проведено стандартну програму реабілітації. Оцінку ефективності обох програм кардіореабілітації виконували шляхом зіставлення редукції клінічних проявів інфаркту міокарда, відновлення параметрів систоло-діастолічної функції серця, ступеня толерантності до фізичних навантажень та оцінки якості життя пацієнтів. \u0000Результати досліджень та їх обговорення. Використання індивідуально адаптованої програми реабілітації в післяінфарктному періоді у хворих із ГКС, яку ми запропонували, і провели перкутанну балонну ангіопластику та стентування коронарної артерії, сприяє більш швидкій та ефективнішій ліквідації клінічних проявів серцевої недостатності та порушень систоло-діастолічної функції лівого шлуночка. Одночасно у цих пацієнтів суттєво підвищується толерантність до фізичних навантажень, що супроводжувалось поліпшенням самопочуття і комплаєнсу до лікувальних рекомендацій та свідчило про підвищення якості життя. \u0000Висновки. Застосування оригінальної індивідуально адаптованої програми кардіореабілітації на ранньому амбулаторному етапі дозволяє знизити ознаки систоло-діастолічної дисфункції серця і суттєво підвищити толерантність пацієнтів до фізичних навантажень, що підвищує якість їх життя.","PeriodicalId":146679,"journal":{"name":"Вісник наукових досліджень","volume":"127 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2018-10-29","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"131651241","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2018-10-29DOI: 10.11603/2415-8798.2018.4.9469
O. Kulyk
Проблематика черепно-мозкового травматизму й надалі набуває як медичної, так і соціальної значущості через високі показники інвалідизації та летальності. Нагальною потребою є подальше вивчення причин, епідеміології та клінічних варіантів тяжкої черепно-мозкової травми (ЧМТ), наслідками якої є не лише неврологічні розлади, когнітивні чи психологічні дисфункції, а й тривалі розлади свідомості. Тому продовження пошуку нових можливостей ефективного лікування та виходжування хворих із тривалими розладами свідомості після тяжкої ЧМТ не втрачає своєї актуальності. Мета дослідження – проаналізувати ключові анамнестичні фактори та вивчити взаємозв’язок між причинами, клінічними варіантами тяжкої ЧМТ, глибиною коми та синдромами посткоматозного порушення свідомості. Матеріали і методи. В основу роботи покладено результати діагностики, реабілітації та відновного лікування 220-ти хворих із постткоматозними тривалими розладами свідомості після тяжкої ЧМТ. Опис клініко-неврологічної картини посткоматозного порушення свідомості у пацієнтів після тяжкої ЧМТ проводили залежно від клінічної форми її тяжкості й глибини травматичної церебральної коми, що мали різну за виразністю і подібну за семіотикою (ознаками) неврологічну симптоматику, проте на момент включення хворого в дослідження, а потім у ході реабілітаційного лікування, в основному визначали стадію відновлення посткоматозного розладу свідомості. Результати досліджень та їх обговорення. Головну увагу приділено анамнестичним даним щодо клінічної форми ЧМТ та рівня глибини травматичної коми як ключових факторів впливу на розвиток тривалих посткоматозних порушень свідомості у пацієнтів, яким і надалі застосовували методи медичної (фізичної) реабілітації. Розкрито причини травматизму, проаналізовано варіанти поєднання клінічних форм тяжкої ЧМТ у пацієнтів із посткоматозними порушеннями свідомості, досліджено залежності між ними. У дослідженні акцентується увага на тому, що у більшості травмованих хворих помірна кома (кома І) була проявом тяжкого забою головного мозку, поєднаного зі стисненням головного мозку субдуральною, епідуральною гематомою, фрагментами стисненого перелому кісток склепіння черепа. Навіть при дифузному аксональному пошкодженні (ДАП) незначно переважали пацієнти, яким діагностовано кому І. разом з тим, глибока кома, незважаючи на відмінні числові значення кількості пацієнтів, у яких її виявлено, мала аналогічну закономірність залежності від поєднаних клінічних форм тяжкої ЧМТ і тому так само часто спостерігалася саме при тяжкому забої головного мозку, поєднаному зі стисненням головного мозку вищеописаними чинниками, залишаючи на другому місці забої головного мозку з лінійними переломами кісток склепіння та основи черепа (з епідуральними нашаруваннями крові). І зовсім відмінна ситуація з термінальною (позамежовою) комою, яку діагностовано більшості пацієнтів, була проявом ізольованого ДАП і його варіантами в поєднанні зі стисненням головного мозку епідуральною гематомою та фрагментами стисн
由于致残率和死亡率居高不下，脑外伤问题在医学和社会方面都具有重要意义。严重创伤性脑损伤（TBI）不仅会导致神经功能紊乱、认知或心理功能障碍，还会导致长期意识障碍，因此迫切需要进一步研究其病因、流行病学和临床变异。因此，继续寻找有效治疗和护理严重创伤性脑损伤后长期意识障碍患者的新机会仍然具有现实意义。本研究旨在分析关键的致病因素，并调查严重创伤性脑损伤的病因、临床变异、昏迷深度和昏迷后意识障碍综合征之间的关系。材料和方法。研究基于 220 名严重创伤性脑损伤后昏迷后长时间意识障碍患者的诊断、康复和康 复治疗结果。对严重创伤性脑损伤后昏迷后意识障碍患者的临床和神经系统情况的描述是根据其严重程度的临床形式和创伤性脑昏迷的深度进行的，其神经系统症状的严重程度不同，语义（体征）相似，但在将患者纳入研究时，然后在康复治疗期间，主要确定昏迷后意识障碍的恢复阶段。研究结果及其讨论。主要关注创伤性脑损伤临床形式和创伤性昏迷深度作为影响进一步接受医疗（物理）康复治疗的患者昏迷后长时间意识障碍发展的关键因素的解剖学数据。本研究揭示了创伤的原因，分析了昏迷后意识障碍患者严重创伤性脑损伤临床形式的变异，并研究了它们之间的依赖关系。研究的重点是，在大多数创伤患者中，中度昏迷（昏迷 I）是严重脑挫伤合并硬膜下和硬膜外血肿对大脑的压迫以及颅顶骨压缩性骨折碎片的表现。即使是弥漫性轴索损伤（DAD），被诊断为昏迷 I 的患者也略占优势。与此同时，尽管深度昏迷的患者人数数值不同，但深度昏迷与严重创伤性脑损伤的综合临床表现形式具有相似的依赖性，因此在严重脑挫裂伤合并上述因素造成的脑部压迫时，深度昏迷也同样常见，而脑挫裂伤合并颅顶骨和颅底线性骨折（伴硬膜外血层）的患者则排在第二位。而大多数患者被诊断为终末（超验）昏迷的情况，是孤立的 DAP 及其变异型合并硬膜外血肿和受压迫的脑碎片造成的脑部压迫的表现。结论如果昏迷持续时间超过 10 天，无论诊断为 I 型昏迷还是 II 型昏迷，严重脑挫伤和各种个体因素造成的脑部压迫是昏迷后意识障碍最常见的器质性病因。在大多数情况下，与其他临床形式的严重创伤性脑损伤相比，孤立或合并的 DAA 具有昏迷 III 的症状。而如果再加上道路交通事故（RTA）作为DAP的主要原因，作为创伤性脑损伤极端严重性的一种表现，昏迷III在这类损伤中最为常见，而这也导致了大多数从昏迷III中恢复的患者，尽管经过了长时间的强化康复和复健，但仍然处于植物人状态。
{"title":"КЛЮЧОВІ ОСОБЛИВОСТІ АНАМНЕЗУ ХВОРИХ ІЗ ПОСТТРАВМАТИЧНИМИ ПОСТКОМАТОЗНИМИ ТРИВАЛИМИ РОЗЛАДАМИ СВІДОМОСТІ","authors":"O. Kulyk","doi":"10.11603/2415-8798.2018.4.9469","DOIUrl":"https://doi.org/10.11603/2415-8798.2018.4.9469","url":null,"abstract":"Проблематика черепно-мозкового травматизму й надалі набуває як медичної, так і соціальної значущості через високі показники інвалідизації та летальності. Нагальною потребою є подальше вивчення причин, епідеміології та клінічних варіантів тяжкої черепно-мозкової травми (ЧМТ), наслідками якої є не лише неврологічні розлади, когнітивні чи психологічні дисфункції, а й тривалі розлади свідомості. Тому продовження пошуку нових можливостей ефективного лікування та виходжування хворих із тривалими розладами свідомості після тяжкої ЧМТ не втрачає своєї актуальності. \u0000Мета дослідження – проаналізувати ключові анамнестичні фактори та вивчити взаємозв’язок між причинами, клінічними варіантами тяжкої ЧМТ, глибиною коми та синдромами посткоматозного порушення свідомості. \u0000Матеріали і методи. В основу роботи покладено результати діагностики, реабілітації та відновного лікування 220-ти хворих із постткоматозними тривалими розладами свідомості після тяжкої ЧМТ. Опис клініко-неврологічної картини посткоматозного порушення свідомості у пацієнтів після тяжкої ЧМТ проводили залежно від клінічної форми її тяжкості й глибини травматичної церебральної коми, що мали різну за виразністю і подібну за семіотикою (ознаками) неврологічну симптоматику, проте на момент включення хворого в дослідження, а потім у ході реабілітаційного лікування, в основному визначали стадію відновлення посткоматозного розладу свідомості. \u0000Результати досліджень та їх обговорення. Головну увагу приділено анамнестичним даним щодо клінічної форми ЧМТ та рівня глибини травматичної коми як ключових факторів впливу на розвиток тривалих посткоматозних порушень свідомості у пацієнтів, яким і надалі застосовували методи медичної (фізичної) реабілітації. Розкрито причини травматизму, проаналізовано варіанти поєднання клінічних форм тяжкої ЧМТ у пацієнтів із посткоматозними порушеннями свідомості, досліджено залежності між ними. У дослідженні акцентується увага на тому, що у більшості травмованих хворих помірна кома (кома І) була проявом тяжкого забою головного мозку, поєднаного зі стисненням головного мозку субдуральною, епідуральною гематомою, фрагментами стисненого перелому кісток склепіння черепа. Навіть при дифузному аксональному пошкодженні (ДАП) незначно переважали пацієнти, яким діагностовано кому І. разом з тим, глибока кома, незважаючи на відмінні числові значення кількості пацієнтів, у яких її виявлено, мала аналогічну закономірність залежності від поєднаних клінічних форм тяжкої ЧМТ і тому так само часто спостерігалася саме при тяжкому забої головного мозку, поєднаному зі стисненням головного мозку вищеописаними чинниками, залишаючи на другому місці забої головного мозку з лінійними переломами кісток склепіння та основи черепа (з епідуральними нашаруваннями крові). І зовсім відмінна ситуація з термінальною (позамежовою) комою, яку діагностовано більшості пацієнтів, була проявом ізольованого ДАП і його варіантами в поєднанні зі стисненням головного мозку епідуральною гематомою та фрагментами стисн","PeriodicalId":146679,"journal":{"name":"Вісник наукових досліджень","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2018-10-29","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"129602373","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2018-10-29DOI: 10.11603/2415-8798.2018.3.9227
I. M. Yavorska-Skrabut, S. Yavorska
Дослідженню стану великих слинних залоз у нормі та при різних патологічних станах присвячено ряд наукових робіт. Проте необхідно зазначити, що в науковій літературі обрану проблематику висвітлено недостатньо. Незважаючи на певну кількість наукових публікацій із цієї проблеми, багато принципово важливих питань теорії залишаються нез’ясованими. Мета дослідження – установити особливості структурної організації привушних залоз щурів та їх органних судин у нормі, а також охарактеризувати їх морфометрично. Матеріали і методи. Експерименти проведено на статевозрілих білих лабораторних щурах-самцях. Було використано такi морфологiчнi методи дослiдження, як гiстологiчні дослiдження, морфометричну оцiнку компонентiв паренхiми та iнтраорганних судин. Морфометрично визначали площу епітеліоцитів кінцевих секреторних відділів, зовнішній діаметр посмугованих проток, діаметр їх просвіту та площу епітеліоцитів цих проток, а також величини зовнішнього і внутрішнього діаметрів судин. Оцінку функціонального стану судин проводили шляхом вирахування коефіцієнта індексу Вогенворта (КІВ) – відношення площі середнього шару артерій до площі їх просвіту. Результати досліджень та їх обговорення. У результаті проведених досліджень щодо структури привушних залоз iнтактних щурів, встановлено морфометричнi параметри структурних компонентiв паренхіми та внутрішньоорганних артерій залоз тварин. Площа секреторних клiтин ацинусiв привушних залоз інтактних білих щурів становить (270,90±7,24) мкм2, зовнiшнiй дiаметр посмугованих проток привушних залоз складає (34,16±2,34) мкм, а просвiт – (11,0±0,28) мкм. Гiстологiчно встановлено, що внутрiшньоорганнi артерiї великих слинних залоз є артерiями м’язового типу та мають характерну для цих судин будову. Вени мають структуру, характерну для них, у яких м’язовi елементи розвиненi слабко. Оцінку функціонального стану судин проводили шляхом вирахування коефіцієнта пропускної здатності судин за індексом Вогенворта, що у дрiбних артерiях привушних залоз становить (184,40±6,57), у середнiх – (142,54±4,85) вiдповiдно. Висновки. У результаті досліджень, проведених із використанням гістологічних та морфометричних методiв, встановлено, що компоненти паренхіми привушних залоз iнтактних щурiв не мають видових особливостей структурної організації. Отримано морфометричнi параметри структурних компонентiв паренхіми та органних артерій, якi можуть складати основу для порiвняння.
{"title":"ОСОБЛИВОСТІ СТРУКТУРНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА КРОВОНОСНОГО РУСЛА ПРИВУШНИХ ЗАЛОЗ БІЛИХ ЩУРІВ У НОРМІ","authors":"I. M. Yavorska-Skrabut, S. Yavorska","doi":"10.11603/2415-8798.2018.3.9227","DOIUrl":"https://doi.org/10.11603/2415-8798.2018.3.9227","url":null,"abstract":"Дослідженню стану великих слинних залоз у нормі та при різних патологічних станах присвячено ряд наукових робіт. Проте необхідно зазначити, що в науковій літературі обрану проблематику висвітлено недостатньо. Незважаючи на певну кількість наукових публікацій із цієї проблеми, багато принципово важливих питань теорії залишаються нез’ясованими. \u0000Мета дослідження – установити особливості структурної організації привушних залоз щурів та їх органних судин у нормі, а також охарактеризувати їх морфометрично. \u0000Матеріали і методи. Експерименти проведено на статевозрілих білих лабораторних щурах-самцях. Було використано такi морфологiчнi методи дослiдження, як гiстологiчні дослiдження, морфометричну оцiнку компонентiв паренхiми та iнтраорганних судин. Морфометрично визначали площу епітеліоцитів кінцевих секреторних відділів, зовнішній діаметр посмугованих проток, діаметр їх просвіту та площу епітеліоцитів цих проток, а також величини зовнішнього і внутрішнього діаметрів судин. Оцінку функціонального стану судин проводили шляхом вирахування коефіцієнта індексу Вогенворта (КІВ) – відношення площі середнього шару артерій до площі їх просвіту. \u0000Результати досліджень та їх обговорення. У результаті проведених досліджень щодо структури привушних залоз iнтактних щурів, встановлено морфометричнi параметри структурних компонентiв паренхіми та внутрішньоорганних артерій залоз тварин. Площа секреторних клiтин ацинусiв привушних залоз інтактних білих щурів становить (270,90±7,24) мкм2, зовнiшнiй дiаметр посмугованих проток привушних залоз складає (34,16±2,34) мкм, а просвiт – (11,0±0,28) мкм. Гiстологiчно встановлено, що внутрiшньоорганнi артерiї великих слинних залоз є артерiями м’язового типу та мають характерну для цих судин будову. Вени мають структуру, характерну для них, у яких м’язовi елементи розвиненi слабко. Оцінку функціонального стану судин проводили шляхом вирахування коефіцієнта пропускної здатності судин за індексом Вогенворта, що у дрiбних артерiях привушних залоз становить (184,40±6,57), у середнiх – (142,54±4,85) вiдповiдно. \u0000Висновки. У результаті досліджень, проведених із використанням гістологічних та морфометричних методiв, встановлено, що компоненти паренхіми привушних залоз iнтактних щурiв не мають видових особливостей структурної організації. Отримано морфометричнi параметри структурних компонентiв паренхіми та органних артерій, якi можуть складати основу для порiвняння.","PeriodicalId":146679,"journal":{"name":"Вісник наукових досліджень","volume":"4 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2018-10-29","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"124005553","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：