Стаття присвячена критеріям дієвості антикризової політико-перфомансної політики, яка може сформуватися лише на основі внутрішньої довіри та раціонального переконання у спільному значенні української державності та успіху проєктів демократичних реформ. Мета дослідження – розкриття антикризового змісту стратегії політичної комунікації в українському політико-перфомансному вимірі. Охарактеризовано антикризові політичні технології, які повинні виправити ситуацію негативного ворожого політико-комунікаційного впливу з боку країни-агресора, який триває з 2014 року. Було підкреслено, що антикризові зусилля України в сучасний період мають бути сконцентровані на консолідації української політичної нації. Проаналізовано причини відсутності компромісу та консенсусу, які спричинили поляризацію суспільства в Україні. У світлі подій, що відбуваються в Україні, розкрито використання антикризового потенціалу політичного перфомансу на рівні конкретних рішень. Виявлено, що необхідним завданням є пошук символічної форми, яка може подолати потенційні виклики суспільній стабільності. З’ясовано, що протиборство політичних сил у комунікаційні сфері визначає логіку обміну «політико-перфомансними ударами», які мають маніпулятивну природу. Розкрито особливості антикризових політико-комунікаційних технологій середнього рівня, які мають бути зорієнтовані на структуру політичного простору в Україні. Доведено, що антикризовий політичний перфоманс регіонального та локального рівня має значний потенціал для переконання. Встановлено, що державні стратегії політичної трансформації та демократичних реформ макрорівня на середньому рівні перетворюються в низку політико- технологічних рішень. Припущено, що реалізація антикризових політико-комунікаційних рішень в Україні має враховувати специфіку сприйняття політичної інформації за цифрової доби. Встановлено, що антикризовий потенціал політичного перфомансу в Україні залежить від його застосування на різних рівнях політико-технологічної координації та планування. Зроблено висновок, що розгортання демократичних політичних реформ в умовах сучасної України спричиняє стратегії політичної комунікації з боку публічної влади тісно пов’язані із рутинними практиками представлення щоденної діяльності або бюрократичних структур.
{"title":"АНТИКРИЗОВА СТРАТЕГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ: УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛІТИКО-ПЕРФОМАНСНИЙ ВИМІР","authors":"Victoria IVANOVA-BYKANOVA","doi":"10.15421/352307","DOIUrl":"https://doi.org/10.15421/352307","url":null,"abstract":"Стаття присвячена критеріям дієвості антикризової політико-перфомансної політики, яка може сформуватися лише на основі внутрішньої довіри та раціонального переконання у спільному значенні української державності та успіху проєктів демократичних реформ. Мета дослідження – розкриття антикризового змісту стратегії політичної комунікації в українському політико-перфомансному вимірі. Охарактеризовано антикризові політичні технології, які повинні виправити ситуацію негативного ворожого політико-комунікаційного впливу з боку країни-агресора, який триває з 2014 року. Було підкреслено, що антикризові зусилля України в сучасний період мають бути сконцентровані на консолідації української політичної нації. Проаналізовано причини відсутності компромісу та консенсусу, які спричинили поляризацію суспільства в Україні. У світлі подій, що відбуваються в Україні, розкрито використання антикризового потенціалу політичного перфомансу на рівні конкретних рішень. Виявлено, що необхідним завданням є пошук символічної форми, яка може подолати потенційні виклики суспільній стабільності. З’ясовано, що протиборство політичних сил у комунікаційні сфері визначає логіку обміну «політико-перфомансними ударами», які мають маніпулятивну природу. Розкрито особливості антикризових політико-комунікаційних технологій середнього рівня, які мають бути зорієнтовані на структуру політичного простору в Україні. Доведено, що антикризовий політичний перфоманс регіонального та локального рівня має значний потенціал для переконання. Встановлено, що державні стратегії політичної трансформації та демократичних реформ макрорівня на середньому рівні перетворюються в низку політико- технологічних рішень. Припущено, що реалізація антикризових політико-комунікаційних рішень в Україні має враховувати специфіку сприйняття політичної інформації за цифрової доби. Встановлено, що антикризовий потенціал політичного перфомансу в Україні залежить від його застосування на різних рівнях політико-технологічної координації та планування. Зроблено висновок, що розгортання демократичних політичних реформ в умовах сучасної України спричиняє стратегії політичної комунікації з боку публічної влади тісно пов’язані із рутинними практиками представлення щоденної діяльності або бюрократичних структур.","PeriodicalId":33815,"journal":{"name":"Filosofiia ta politologiia v konteksti suchasnoyi kul''turi","volume":"1 1","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-07-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"67605038","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Мета. Обґрунтувати одну з можливих меж антропоморфності у створенні людиноподібних роботів.Актуальність. Виявлення потенційних протиріч у розвитку робототехніки та уточнення загроз, які можуть нести. Формування уявлень про міру антропоморфності роботів, коли вони зможуть заміщати людину у соціумі.Результати. Уявлення про роботи та ШІ, як про інструменти, засноване на інструментальному розумінні техніки взагалі, а також на осмислення роботів як виконавців. Опонують такому підходу переважно філософські та художні точки зору, які часто профанують проблему або розглядають її як віддалену перспективу.Робота, в процесі його наближення до людини (тобто створення повної біологічної та психічної копії людини штучного походження), необхідно розглядати як об’єкт, який набуває якостей суб’єкта.Якщо робот залишається об’єктом, то асимптотичне наближення до антропоморфності перетворює його на «ляльку», на маріонетку, тому що свобода вибору несумісна зі статусом об’єкта. Якщо робот набуває суб’єктності, то для конкуренції з іншими техногенними суб’єктами, йому необхідно усунути обмеження людської форми. Якщо такий суб’єкт якимось чином зберігає контроль над антропоморфною машиною, то для нього це не вмістилище свідомості, а лише інструмент для впливу на специфічне середовище, створене для людини, а також для соціального спілкування з людиною. Тобто для повноцінного техногенного суб’єкту, для загального ШІ ідеальна подоба людини — це лише специфічний антропоморфний орган почуття.Цей процес багато в чому визначений тим, що людина в рамках технічного прогресу перебуває в перманентному протиріччі: люди прагнуть бути метою, а не засобом, але революції в техніці дозволяють відчужувати окремі якості та вміння людей, замінюючи людину механізмом. Ідеальна штучна подоба людини – створює можливість повного відчуження продуктів будь-якої людської діяльності.Для оцінки можливості створення антропоморфного робота за існуючого рівня розвитку техніки використано діалектичний метод, історичний підхід, метод уявного експерименту, критерії автономності та цілепокладання.Висновки. Однією з меж антропоморфності у створенні роботів можливо вважати досягнення ними суб’єктності. Для техногенного суб’єкта сама антропоморфність втрачає сенс як суттєва конкурентна перевага, тому що виникнуть більш досконалі носії психіки.
{"title":"СУБ’ЄКТНА МЕЖА АНТРОПОМОРФНОСТІ РОБОТІВ","authors":"S. Beskaravainyi","doi":"10.15421/352302","DOIUrl":"https://doi.org/10.15421/352302","url":null,"abstract":"Мета. Обґрунтувати одну з можливих меж антропоморфності у створенні людиноподібних роботів.Актуальність. Виявлення потенційних протиріч у розвитку робототехніки та уточнення загроз, які можуть нести. Формування уявлень про міру антропоморфності роботів, коли вони зможуть заміщати людину у соціумі.Результати. Уявлення про роботи та ШІ, як про інструменти, засноване на інструментальному розумінні техніки взагалі, а також на осмислення роботів як виконавців. Опонують такому підходу переважно філософські та художні точки зору, які часто профанують проблему або розглядають її як віддалену перспективу.Робота, в процесі його наближення до людини (тобто створення повної біологічної та психічної копії людини штучного походження), необхідно розглядати як об’єкт, який набуває якостей суб’єкта.Якщо робот залишається об’єктом, то асимптотичне наближення до антропоморфності перетворює його на «ляльку», на маріонетку, тому що свобода вибору несумісна зі статусом об’єкта. Якщо робот набуває суб’єктності, то для конкуренції з іншими техногенними суб’єктами, йому необхідно усунути обмеження людської форми. Якщо такий суб’єкт якимось чином зберігає контроль над антропоморфною машиною, то для нього це не вмістилище свідомості, а лише інструмент для впливу на специфічне середовище, створене для людини, а також для соціального спілкування з людиною. Тобто для повноцінного техногенного суб’єкту, для загального ШІ ідеальна подоба людини — це лише специфічний антропоморфний орган почуття.Цей процес багато в чому визначений тим, що людина в рамках технічного прогресу перебуває в перманентному протиріччі: люди прагнуть бути метою, а не засобом, але революції в техніці дозволяють відчужувати окремі якості та вміння людей, замінюючи людину механізмом. Ідеальна штучна подоба людини – створює можливість повного відчуження продуктів будь-якої людської діяльності.Для оцінки можливості створення антропоморфного робота за існуючого рівня розвитку техніки використано діалектичний метод, історичний підхід, метод уявного експерименту, критерії автономності та цілепокладання.Висновки. Однією з меж антропоморфності у створенні роботів можливо вважати досягнення ними суб’єктності. Для техногенного суб’єкта сама антропоморфність втрачає сенс як суттєва конкурентна перевага, тому що виникнуть більш досконалі носії психіки.","PeriodicalId":33815,"journal":{"name":"Filosofiia ta politologiia v konteksti suchasnoyi kul''turi","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-07-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"47856864","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Виходячи із власної концепції «гуманітарна безпека», автор пропонує концепт ідентичнісні маркери писемності (ІМП) як методологічний механізм дослідження української та російської національних ідентичностей: від передумов війни до гарячої фази протистояння. Обґрунтовуються методологічні кроки та настанови для втілення дослідницьких проєктів за темою ІМП в публіцистиці: світоглядний контекст, часові рамки, критерії осмислення ідентичностей, класифікація та тематизація ІМП.
{"title":"ІДЕНТИЧНІСНІ МАРКЕРИ ПИСЕМНОСТІ: МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ ДОСЛІДЖЕНЬ ВІЙНИ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ","authors":"Vitalii Mudrakov","doi":"10.15421/352304","DOIUrl":"https://doi.org/10.15421/352304","url":null,"abstract":"Виходячи із власної концепції «гуманітарна безпека», автор пропонує концепт ідентичнісні маркери писемності (ІМП) як методологічний механізм дослідження української та російської національних ідентичностей: від передумов війни до гарячої фази протистояння. Обґрунтовуються методологічні кроки та настанови для втілення дослідницьких проєктів за темою ІМП в публіцистиці: світоглядний контекст, часові рамки, критерії осмислення ідентичностей, класифікація та тематизація ІМП.","PeriodicalId":33815,"journal":{"name":"Filosofiia ta politologiia v konteksti suchasnoyi kul''turi","volume":"130 1","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-07-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"67604796","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Стаття присвячена проблемі шлюбної дипломатії правлячої династії Рюриковичів княжої доби України-Русі. Сьогодні є очевидним є те, що ряд питань потребують переосмислення та нового погляду, наприклад, актуальною темою є з’ясування особливостей становлення та зовнішньополітичні наслідки шлюбної дипломатії княжої Русі та ряд інших питань інституту дипломатії.У даному досліджені зроблена спроба проаналізувати зовнішньополітичний вплив та наслідки шлюбної дипломаті династії Рюриковичів на міжнародну політику середньовічної Русі-України.У статті з’ясовано, у чому закладається відмінність понять «династія» та «династичний шлюб». Аналіз наукової літератури засвідчив, що всі монархічні держави розвивались за принципом династичних циклів, що означає зміна однієї правлячої династії іншою правлячою династією. Акцентовано, що у Середньовічній Європі міждинастичні шлюби були найпотужнішим засобом зміцнення політичних союзів між державами, які були спрямовані на поліпшення дипломатичних відносин між державами. Наголошено, що саме середньовічна шлюбна дипломатія є історичним та політичним підґрунтям для реалізації ефективної та перспективної моделі зовнішньої політики та формування дипломатичних зносин України з іншими державами. У результаті проведеного дослідження з’ясовано, що шлюбна дипломатія Середньовічної Русі дала можливість встановити мірні зовнішні зносини України-Русі з середньовічним західноєвропейським світом і Візантією. Крім того, у досліджені наголошено, що ключовим наслідком становлення традицій середньовічної європейської шлюбної дипломатії стали формування сучасних засад дипломатичного церемоніалу, етикету, протоколу та основ міжнародних переговорів у сучасному світі. Підкреслено, що незважаючи на позитивні зрушення, які дала шлюбна дипломатія, деякі питання, зокрема пов’язані з становленням гендерної династичної еліти держави, ще не достатньо висвітлені та систематизовані у науковій літературі. Зокрема, сучасні дослідники продовжують дискутувати про достовірність дат народження руських князів і спадкоємців, співвідносячи їх із хронологією історичних подій. Останнє, загалом значно ускладнює дослідження. В основному історики обґрунтовують ті дати, які не виходять за часові рамки історичних понять.
{"title":"ШЛЮБНА ДИПЛОМАТІЯ ДИНАСТІЇ РЮРИКОВИЧІВ","authors":"Iryna Chistiakova, H.Ì. Vorobiova","doi":"10.15421/352322","DOIUrl":"https://doi.org/10.15421/352322","url":null,"abstract":"Стаття присвячена проблемі шлюбної дипломатії правлячої династії Рюриковичів княжої доби України-Русі. Сьогодні є очевидним є те, що ряд питань потребують переосмислення та нового погляду, наприклад, актуальною темою є з’ясування особливостей становлення та зовнішньополітичні наслідки шлюбної дипломатії княжої Русі та ряд інших питань інституту дипломатії.У даному досліджені зроблена спроба проаналізувати зовнішньополітичний вплив та наслідки шлюбної дипломаті династії Рюриковичів на міжнародну політику середньовічної Русі-України.У статті з’ясовано, у чому закладається відмінність понять «династія» та «династичний шлюб». Аналіз наукової літератури засвідчив, що всі монархічні держави розвивались за принципом династичних циклів, що означає зміна однієї правлячої династії іншою правлячою династією. Акцентовано, що у Середньовічній Європі міждинастичні шлюби були найпотужнішим засобом зміцнення політичних союзів між державами, які були спрямовані на поліпшення дипломатичних відносин між державами. Наголошено, що саме середньовічна шлюбна дипломатія є історичним та політичним підґрунтям для реалізації ефективної та перспективної моделі зовнішньої політики та формування дипломатичних зносин України з іншими державами. У результаті проведеного дослідження з’ясовано, що шлюбна дипломатія Середньовічної Русі дала можливість встановити мірні зовнішні зносини України-Русі з середньовічним західноєвропейським світом і Візантією. Крім того, у досліджені наголошено, що ключовим наслідком становлення традицій середньовічної європейської шлюбної дипломатії стали формування сучасних засад дипломатичного церемоніалу, етикету, протоколу та основ міжнародних переговорів у сучасному світі. Підкреслено, що незважаючи на позитивні зрушення, які дала шлюбна дипломатія, деякі питання, зокрема пов’язані з становленням гендерної династичної еліти держави, ще не достатньо висвітлені та систематизовані у науковій літературі. Зокрема, сучасні дослідники продовжують дискутувати про достовірність дат народження руських князів і спадкоємців, співвідносячи їх із хронологією історичних подій. Останнє, загалом значно ускладнює дослідження. В основному історики обґрунтовують ті дати, які не виходять за часові рамки історичних понять.","PeriodicalId":33815,"journal":{"name":"Filosofiia ta politologiia v konteksti suchasnoyi kul''turi","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-07-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"47725702","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Війна рф проти України з огляду на танатологічну сутність і загострений нею страх смерті вкотре протягом історії людства зактуалізувала аксіологічну проблематику, оскільки саме духовні цінності як для окремої людини, так і для суспільства загалом безпосередньо утворюють світоглядно-ціннісний стрижень, наявність якого забезпечує розвиток духовного Я Особистості, здатної до забезпечення та розгортання життєствердних координат, які єдино відкривають і підтримують онтологічні перспективи та можливості. У даній статті фокус науково-дослідницької уваги спрямовано на осмислення архетипу Самості, який К.Г.Юнг на основі експлікації християнської символіки історично узгоджував з постаттю Христа, намагаючись віднайти цінності, здатні протистояти світоглядній дезорієнтації людини. Наразі, у ситуації війни, зактуалізовано необхідність звернення до постаті Христа як першоджерела духовного Я людини, яка, перебуваючи у складних життєвих обставинах, що породжують зневіру, байдужість, ненависть тощо, потребує допомоги фахівця із соціальної роботи. При цьому, за допомоги зовнішньої, варто пам’ятати про внутрішній потенціал і силу, які й мають активізувати компетентні фахівці, обізнані й у сфері психоаналітичних знань. З огляду на зазначене й окреслено мету даного дослідження, яка полягає у філософській рефлексії аналітично-психологічних аргументів К.Г.Юнга стосовно того, що Христос є символ Самості. Це твердження відкриває конструктивні (онтологічні) перспективи впровадження соціальної роботи в громаді, оскільки особа/сім’я, перебуваючи у складних життєвих обставинах, прагне до заповнення порожнечі, тобто до повноти, яка не є індикатор цілісності та досконалості. Однак саме Христос як символ Самості свідчить про наявність конструктиву всередині людини, здатної активізувати зусилля, спрямовані на досягнення досконалості, виявом якої є подолання конфліктів, складних життєвих обставин і саморозвиток.
{"title":"РОЛЬ ХРИСТА В АНАЛІТИЧНІЙ ПСИХОЛОГІЇ К.Г.ЮНГА: ДО ПИТАННЯ ПРО ПСИХОАНАЛІТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ В ГРОМАДІ","authors":"O. Osetrova","doi":"10.15421/352306","DOIUrl":"https://doi.org/10.15421/352306","url":null,"abstract":"Війна рф проти України з огляду на танатологічну сутність і загострений нею страх смерті вкотре протягом історії людства зактуалізувала аксіологічну проблематику, оскільки саме духовні цінності як для окремої людини, так і для суспільства загалом безпосередньо утворюють світоглядно-ціннісний стрижень, наявність якого забезпечує розвиток духовного Я Особистості, здатної до забезпечення та розгортання життєствердних координат, які єдино відкривають і підтримують онтологічні перспективи та можливості. У даній статті фокус науково-дослідницької уваги спрямовано на осмислення архетипу Самості, який К.Г.Юнг на основі експлікації християнської символіки історично узгоджував з постаттю Христа, намагаючись віднайти цінності, здатні протистояти світоглядній дезорієнтації людини. Наразі, у ситуації війни, зактуалізовано необхідність звернення до постаті Христа як першоджерела духовного Я людини, яка, перебуваючи у складних життєвих обставинах, що породжують зневіру, байдужість, ненависть тощо, потребує допомоги фахівця із соціальної роботи. При цьому, за допомоги зовнішньої, варто пам’ятати про внутрішній потенціал і силу, які й мають активізувати компетентні фахівці, обізнані й у сфері психоаналітичних знань. З огляду на зазначене й окреслено мету даного дослідження, яка полягає у філософській рефлексії аналітично-психологічних аргументів К.Г.Юнга стосовно того, що Христос є символ Самості. Це твердження відкриває конструктивні (онтологічні) перспективи впровадження соціальної роботи в громаді, оскільки особа/сім’я, перебуваючи у складних життєвих обставинах, прагне до заповнення порожнечі, тобто до повноти, яка не є індикатор цілісності та досконалості. Однак саме Христос як символ Самості свідчить про наявність конструктиву всередині людини, здатної активізувати зусилля, спрямовані на досягнення досконалості, виявом якої є подолання конфліктів, складних життєвих обставин і саморозвиток.","PeriodicalId":33815,"journal":{"name":"Filosofiia ta politologiia v konteksti suchasnoyi kul''turi","volume":"1 1","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-07-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"67604899","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У контексті глобалізації та викликів сучасної інформаційної епохи, філософія стає однією з найбільш важливих дисциплін у системі вищої освіти. Вона виробляє у студентів навички критичного мислення та системного аналізу, необхідні для успішного суспільного та професійного життя. Мета статті – визначити перспективи зміни статусу філософії у закладах вищої освіти України на основі вивчення зарубіжного досвіду її викладання. Методологія дослідження: в процесі дослідження підходів до викладання філософії в університетах різних країн використовувались як загальнонаукові, так і спеціальні методи, зокрема порівняльний аналіз, синтез, системно-структурний метод. Висвітлено два основні підходи до викладання філософії в університетах: філософія як історія ідей та активне філософствування. Результати дослідження вказують на те, що у закладах вищої освіти України викладачам філософії варто акцентувати увагу на тих методах навчання, які стимулюють активну дискусію між студентами, заохочують їх до глибокого аналізу та рефлексії ідей. Крім того, в статті підкреслено значення філософії для розвитку критичного мислення та системного аналізу. Такий підхід сприяє розвитку творчості та емоційного інтелекту. Важливо, щоб викладачі створювали в аудиторії належні умови для демократичного діалогу, заохочували студентів брати активну участь в обговореннях, сприяли формуванню в них обґрунтованих поглядів та здатності аналізувати філософські концепції з різних точок зору. В контексті сучасних викликів університетська філософська освіта набуває все більшого значення в усьому світі. Вона не тільки знайомить студентів з ключовими філософськими поняттями, але й розвиває у них навички критичного мислення, необхідні для розуміння та вирішення складних проблем сучасності. Філософія може слугувати ідеальним предметом для тренування гнучких навичок на основі аналізу історичних фактів та обговорення загальних концепцій. Отримані навички можуть бути використані для більш глибокого розуміння інших професійних дисциплін.
{"title":"СТАТУС НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ «ФІЛОСОФІЯ» У ВИЩІЙ ШКОЛІ: ВРАХУВАННЯ СВІТОВОГО ДОСВІДУ ДЛЯ УКРАЇНИ","authors":"Svitlana Babina, O. Krasilnikova","doi":"10.15421/352301","DOIUrl":"https://doi.org/10.15421/352301","url":null,"abstract":"У контексті глобалізації та викликів сучасної інформаційної епохи, філософія стає однією з найбільш важливих дисциплін у системі вищої освіти. Вона виробляє у студентів навички критичного мислення та системного аналізу, необхідні для успішного суспільного та професійного життя. Мета статті – визначити перспективи зміни статусу філософії у закладах вищої освіти України на основі вивчення зарубіжного досвіду її викладання. Методологія дослідження: в процесі дослідження підходів до викладання філософії в університетах різних країн використовувались як загальнонаукові, так і спеціальні методи, зокрема порівняльний аналіз, синтез, системно-структурний метод. Висвітлено два основні підходи до викладання філософії в університетах: філософія як історія ідей та активне філософствування. Результати дослідження вказують на те, що у закладах вищої освіти України викладачам філософії варто акцентувати увагу на тих методах навчання, які стимулюють активну дискусію між студентами, заохочують їх до глибокого аналізу та рефлексії ідей. Крім того, в статті підкреслено значення філософії для розвитку критичного мислення та системного аналізу. Такий підхід сприяє розвитку творчості та емоційного інтелекту. Важливо, щоб викладачі створювали в аудиторії належні умови для демократичного діалогу, заохочували студентів брати активну участь в обговореннях, сприяли формуванню в них обґрунтованих поглядів та здатності аналізувати філософські концепції з різних точок зору. В контексті сучасних викликів університетська філософська освіта набуває все більшого значення в усьому світі. Вона не тільки знайомить студентів з ключовими філософськими поняттями, але й розвиває у них навички критичного мислення, необхідні для розуміння та вирішення складних проблем сучасності. Філософія може слугувати ідеальним предметом для тренування гнучких навичок на основі аналізу історичних фактів та обговорення загальних концепцій. Отримані навички можуть бути використані для більш глибокого розуміння інших професійних дисциплін.","PeriodicalId":33815,"journal":{"name":"Filosofiia ta politologiia v konteksti suchasnoyi kul''turi","volume":"1 1","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-07-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"67605002","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Україна, вже дев’ятий рік перебуваючи в стані війні та півтора року в «гарячій» її фазі, безумовно, потребує підтримки міжнародними організаціями.Війна поставила перед Україною та світовим співтовариством низку викликів, які можливо подолати лише спільними зусиллями світового співтовариства, оскільки вони породжують негативні наслідки не лише для України, а й для всього світу.Глобалізація сучасного світу на міжнародному рівні призводить до постійної ентропії, наслідком якої стало, з одного боку, зростання швидкості та якості прийняття рішень міжнародною спільнотою, з іншого – підвищення рівня взаємозалежності глобальних акторів.Міжнародні міждержавні та недержавні організації, як міжнародні актори, відіграють в глобальному світі роль своєрідної нервової системи, сприймаючи інформацію, аналізуючи інформацію та формуючи відповідь.Саме від того, наскільки своєчасною, адекватною та ефективною буде реакція міжнародного співтовариства на глобальні виклики, в тому числі – і міжнародних організацій, залежить спроможність світового співтовариства долати глобальні проблеми людства різного направлення: глобальне потепління, війна чи продовольча криза. У статті досліджено сучасний стан співпраці України з міжнародними організаціями в умовах війни з метою виявлення проблем, напрямів та перспектив співпраці.Визначено взаємозалежність глобального світі в частині міжнародної безпеки, продовольчої безпеки, екологічної безпеки тощо та рівень впливу на безпекову сферу міжнародних організацій.Виявлено основні проблемні моменти співпраці України з міжнародними організаціями в умовах війни.Сформульовано основні напрямки співпраці України з міжнародними організаціями в подальшому, в т.ч. потреба в реформуванні Ради Безпеки ООН, ратифікація Україною Римського Статуту, поглиблення співпраці в галузі забезпечення прав та свобод людини, взаємоузгодження процедурних моментів та усунення бюрократичних перепон та ін.
{"title":"СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ З МІЖНАРОДНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ В УМОВАХ ВІЙНИ: ПРОБЛЕМИ, НАПРЯМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ","authors":"Victoria Latysheva, Valentyna Babina","doi":"10.15421/352317","DOIUrl":"https://doi.org/10.15421/352317","url":null,"abstract":"Україна, вже дев’ятий рік перебуваючи в стані війні та півтора року в «гарячій» її фазі, безумовно, потребує підтримки міжнародними організаціями.Війна поставила перед Україною та світовим співтовариством низку викликів, які можливо подолати лише спільними зусиллями світового співтовариства, оскільки вони породжують негативні наслідки не лише для України, а й для всього світу.Глобалізація сучасного світу на міжнародному рівні призводить до постійної ентропії, наслідком якої стало, з одного боку, зростання швидкості та якості прийняття рішень міжнародною спільнотою, з іншого – підвищення рівня взаємозалежності глобальних акторів.Міжнародні міждержавні та недержавні організації, як міжнародні актори, відіграють в глобальному світі роль своєрідної нервової системи, сприймаючи інформацію, аналізуючи інформацію та формуючи відповідь.Саме від того, наскільки своєчасною, адекватною та ефективною буде реакція міжнародного співтовариства на глобальні виклики, в тому числі – і міжнародних організацій, залежить спроможність світового співтовариства долати глобальні проблеми людства різного направлення: глобальне потепління, війна чи продовольча криза. У статті досліджено сучасний стан співпраці України з міжнародними організаціями в умовах війни з метою виявлення проблем, напрямів та перспектив співпраці.Визначено взаємозалежність глобального світі в частині міжнародної безпеки, продовольчої безпеки, екологічної безпеки тощо та рівень впливу на безпекову сферу міжнародних організацій.Виявлено основні проблемні моменти співпраці України з міжнародними організаціями в умовах війни.Сформульовано основні напрямки співпраці України з міжнародними організаціями в подальшому, в т.ч. потреба в реформуванні Ради Безпеки ООН, ратифікація Україною Римського Статуту, поглиблення співпраці в галузі забезпечення прав та свобод людини, взаємоузгодження процедурних моментів та усунення бюрократичних перепон та ін.","PeriodicalId":33815,"journal":{"name":"Filosofiia ta politologiia v konteksti suchasnoyi kul''turi","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-07-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"48922773","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У статті розглядається концептуальний підхід ЄС до повоєнної відбудови та трансформації України, представлений в повідомленні Європейської Комісії «Надання допомоги та відновлення України» від 18 травня 2022р. Проаналізовано чотири основні стовпи майбутньої відбудови України: відновлення країни на основі найновіших європейських політик і стандартів; імплементація структурного та регуляторного порядку денного; підтримка відновлення економіки та суспільства України. Досліджено ключові аспекти, запропонованої Європейською Комісією «Платформи відбудови України», створення якої передбачає, що зусилля з відновлення мають очолити українська влада в тісному партнерстві з ЄС та іншими ключовими партнерами, такими як партнери G7 і G20 та інші треті країни, а також міжнародні фінансові установи та міжнародні організації. Розглянуто також концептуальні рамки внеску ЄС у відновлення України. Зроблено висновок про те, що попри повномасштабну війну, яка ще триває, Європейська Комісія вважає, що настав час дивитися вперед і готуватися до масштабних міжнародних зусиль з відновлення країни, які розпочнуться після перемоги України.
{"title":"ПОВОЄННА ВІДБУДОВА ТА ТРАНСФОРМАЦІЯ УКРАЇНИ: КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ ПІДХІД ЄС","authors":"O. Rudik","doi":"10.15421/352308","DOIUrl":"https://doi.org/10.15421/352308","url":null,"abstract":"У статті розглядається концептуальний підхід ЄС до повоєнної відбудови та трансформації України, представлений в повідомленні Європейської Комісії «Надання допомоги та відновлення України» від 18 травня 2022р. Проаналізовано чотири основні стовпи майбутньої відбудови України: відновлення країни на основі найновіших європейських політик і стандартів; імплементація структурного та регуляторного порядку денного; підтримка відновлення економіки та суспільства України. Досліджено ключові аспекти, запропонованої Європейською Комісією «Платформи відбудови України», створення якої передбачає, що зусилля з відновлення мають очолити українська влада в тісному партнерстві з ЄС та іншими ключовими партнерами, такими як партнери G7 і G20 та інші треті країни, а також міжнародні фінансові установи та міжнародні організації. Розглянуто також концептуальні рамки внеску ЄС у відновлення України. Зроблено висновок про те, що попри повномасштабну війну, яка ще триває, Європейська Комісія вважає, що настав час дивитися вперед і готуватися до масштабних міжнародних зусиль з відновлення країни, які розпочнуться після перемоги України.","PeriodicalId":33815,"journal":{"name":"Filosofiia ta politologiia v konteksti suchasnoyi kul''turi","volume":"39 1","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-07-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"67605171","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Стаття присвячена пошуку новизни у дослідженнях сталого демократичного політичного процесу, яка може бути замінена оригінальністю та неординарністю висловлювань, що часто видно у політичних кампаніях. Мета дослідження – встановити парадигмальні та політико-теоретичні основи сталого розвитку в умовах сучасних ліберально-демократичних трансформацій. Охарактеризовано позаідеологічний зміст сучасного лібералізму, який проявляється не лише у його безсторонності у процесах відстоювання прав людини, але також через його універсальність та придатність до різних історичних і національних контекстів. Було підкреслено, що можливості застосування до аналізу політичної реальності концептуального апарату сучасної методології науки має свою попередню історію. Проаналізовано причини звільнення дослідника в рамках ліберальної парадигми від владно орієнтованого світоглядного погляду та ціннісного підпорядкування розвитку державності. Розкрито значення актуалізації зовнішніх чинників впливу, зокрема, «невідворотних» механізмів ринкової економіки, які включаються до логіки парадигмальних міркувань. З’ясовано, що буденне політичне пізнання специфічним чином співвідноситься із рамками сцієнтизму і стандартами науковості. У зв’язку з цим набуває значення поняття політичної істини як сторонньої та вірогідної. Розкрито, що зміна змісту і розуміння політологічних концептів ліберальної демократії відбуваються не лише на основі владної детермінації дискурсу, як це визначає політичний постмодерн. Доведено, що встановлення міжособистісних норм громадської взаємодії також визначає можливість встановлення ліберального політично громадсько-публічного ладу в умовах демократії. Встановлено, що полісемантизм поняття істини у сучасних політологічних теоріях розкриває для моноідеологічних доктрин потенціал авторської істини і можливостей продукувати обґрунтовані наукові повідомлення. Припущено, що епістемна оцінка предмету політологічного дослідження сталого розвитку та його проблем полягає у прогнозуванні на авторському рівні досягнення істини, тобто несуперечливого вірогідного знання. Встановлено, що фактична реальність ліберальної демократії в умовах сталого розвитку набула нормативних принципів. Зроблено висновок, що сучасний стан вітчизняної політологічної науки потребує подальшої розробки наукового інструментарію, який би дозволив вирішити найактуальніші теоретичні завдання сьогодення.
{"title":"ПАРАДИГМАЛЬНІ ТА ПОЛІТИКО-ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В УМОВАХ СУЧАСНИХ ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ","authors":"O. Tretyak","doi":"10.15421/352309","DOIUrl":"https://doi.org/10.15421/352309","url":null,"abstract":"Стаття присвячена пошуку новизни у дослідженнях сталого демократичного політичного процесу, яка може бути замінена оригінальністю та неординарністю висловлювань, що часто видно у політичних кампаніях. Мета дослідження – встановити парадигмальні та політико-теоретичні основи сталого розвитку в умовах сучасних ліберально-демократичних трансформацій. Охарактеризовано позаідеологічний зміст сучасного лібералізму, який проявляється не лише у його безсторонності у процесах відстоювання прав людини, але також через його універсальність та придатність до різних історичних і національних контекстів. Було підкреслено, що можливості застосування до аналізу політичної реальності концептуального апарату сучасної методології науки має свою попередню історію. Проаналізовано причини звільнення дослідника в рамках ліберальної парадигми від владно орієнтованого світоглядного погляду та ціннісного підпорядкування розвитку державності. Розкрито значення актуалізації зовнішніх чинників впливу, зокрема, «невідворотних» механізмів ринкової економіки, які включаються до логіки парадигмальних міркувань. З’ясовано, що буденне політичне пізнання специфічним чином співвідноситься із рамками сцієнтизму і стандартами науковості. У зв’язку з цим набуває значення поняття політичної істини як сторонньої та вірогідної. Розкрито, що зміна змісту і розуміння політологічних концептів ліберальної демократії відбуваються не лише на основі владної детермінації дискурсу, як це визначає політичний постмодерн. Доведено, що встановлення міжособистісних норм громадської взаємодії також визначає можливість встановлення ліберального політично громадсько-публічного ладу в умовах демократії. Встановлено, що полісемантизм поняття істини у сучасних політологічних теоріях розкриває для моноідеологічних доктрин потенціал авторської істини і можливостей продукувати обґрунтовані наукові повідомлення. Припущено, що епістемна оцінка предмету політологічного дослідження сталого розвитку та його проблем полягає у прогнозуванні на авторському рівні досягнення істини, тобто несуперечливого вірогідного знання. Встановлено, що фактична реальність ліберальної демократії в умовах сталого розвитку набула нормативних принципів. Зроблено висновок, що сучасний стан вітчизняної політологічної науки потребує подальшої розробки наукового інструментарію, який би дозволив вирішити найактуальніші теоретичні завдання сьогодення.","PeriodicalId":33815,"journal":{"name":"Filosofiia ta politologiia v konteksti suchasnoyi kul''turi","volume":"1 1","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-07-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"67605227","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Стаття присвячена порівняльному аналізу позицій європейських держав Західного Середземноморʼя (Іспанія, Франція, Італія, Португалія) щодо статусу Західної Сахари. Найбільший вплив на формування ставлення згаданих країн до проблеми території сахарців здійснює угода про асоціацію Королівства Марокко та ЄС 2000р. Марокко доклало й докладає максимум зусиль, щоб використовувати економічні важелі впливу на відношення ЄС й звести питання статусу Західної Сахари до сфери внутрішньої політики. Саме як продовження цієї політики Рабат у 2007р. оголосив про розробку проєкту надання регіону статусу автономії. На сьогодні всі чотири держави західного флангу ЄС підтримують цей план Марокко і, як наслідок, їх відмінні на початку окупації Західної Сахари позиції на сьогодні істотно зблизилися. Найбільш промарокканською була й залишається політика Франції. Для Парижа Рабат є стратегічним партнером в регіоні Магрибу, незважаючи на підтримку тісних економічних стосунків з Алжиром. Вагомим чинником впливу на подібну політику Франції є найбільша в Європі марокканська громада в країні. Зовнішня політика Іспанії щодо території сахарців суттєво корегувалася під впливом становища її африканських ексклавів Сеути та Мелільї, а також регульованих Рабатом міграційних потоків із Африки до ЄС. Наслідком останніх є найбільш численна іммігрантська община вихідців з Марокко в Королівстві. Португалія намагається балансувати між рішеннями Генеральної Асамблеї ООН, ухваленими в 1979 і 1980 рр. за ініціативою Алжиру, про Західну Сахару як окуповану територію, та економічними і торговими договорами ЄС з Марокко, які поширюються на територію сахарців. Італія, хоч і підтримала план Рабата стосовно автономії Західної Сахари, але проводить свою політику щодо Марокко в цьому аспекті, враховуючи торгові відносини з Алжиром – регіональним суперником північно-африканського королівства. Несподіване для ЄС (і навіть для Марокко) визнання адміністрацією Д.Трампа в 2020 р. суверенітету Рабата над Західною Сахарою не змінило позицій перелічених країн Західного Середземноморʼя щодо окупованої території. Гуманітарна політика Франції, Іспанії, Італії та Португалії залишається в основному сприятливою для сахарців, але й у ній спостерігаються певні колізії, спровоковані необхідністю підтримки стабільних економічних і торгових відносин з Марокко.
{"title":"ПОЗИЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН ЗАХІДНОГО СЕРЕДЗЕМНОМОРʼЯ ЩОДО СТАТУСУ ЗАХІДНОЇ САХАРИ","authors":"Petro Kulakovskyi","doi":"10.15421/352316","DOIUrl":"https://doi.org/10.15421/352316","url":null,"abstract":"Стаття присвячена порівняльному аналізу позицій європейських держав Західного Середземноморʼя (Іспанія, Франція, Італія, Португалія) щодо статусу Західної Сахари. Найбільший вплив на формування ставлення згаданих країн до проблеми території сахарців здійснює угода про асоціацію Королівства Марокко та ЄС 2000р. Марокко доклало й докладає максимум зусиль, щоб використовувати економічні важелі впливу на відношення ЄС й звести питання статусу Західної Сахари до сфери внутрішньої політики. Саме як продовження цієї політики Рабат у 2007р. оголосив про розробку проєкту надання регіону статусу автономії. На сьогодні всі чотири держави західного флангу ЄС підтримують цей план Марокко і, як наслідок, їх відмінні на початку окупації Західної Сахари позиції на сьогодні істотно зблизилися. Найбільш промарокканською була й залишається політика Франції. Для Парижа Рабат є стратегічним партнером в регіоні Магрибу, незважаючи на підтримку тісних економічних стосунків з Алжиром. Вагомим чинником впливу на подібну політику Франції є найбільша в Європі марокканська громада в країні. Зовнішня політика Іспанії щодо території сахарців суттєво корегувалася під впливом становища її африканських ексклавів Сеути та Мелільї, а також регульованих Рабатом міграційних потоків із Африки до ЄС. Наслідком останніх є найбільш численна іммігрантська община вихідців з Марокко в Королівстві. Португалія намагається балансувати між рішеннями Генеральної Асамблеї ООН, ухваленими в 1979 і 1980 рр. за ініціативою Алжиру, про Західну Сахару як окуповану територію, та економічними і торговими договорами ЄС з Марокко, які поширюються на територію сахарців. Італія, хоч і підтримала план Рабата стосовно автономії Західної Сахари, але проводить свою політику щодо Марокко в цьому аспекті, враховуючи торгові відносини з Алжиром – регіональним суперником північно-африканського королівства. Несподіване для ЄС (і навіть для Марокко) визнання адміністрацією Д.Трампа в 2020 р. суверенітету Рабата над Західною Сахарою не змінило позицій перелічених країн Західного Середземноморʼя щодо окупованої території. Гуманітарна політика Франції, Іспанії, Італії та Португалії залишається в основному сприятливою для сахарців, але й у ній спостерігаються певні колізії, спровоковані необхідністю підтримки стабільних економічних і торгових відносин з Марокко.","PeriodicalId":33815,"journal":{"name":"Filosofiia ta politologiia v konteksti suchasnoyi kul''turi","volume":"1 1","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-07-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"67605601","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：