У статті проаналізовано кримінальне законодавство окремих європейських держав та країн пострадянського простору щодо запобігання кримінальним правопорушенням у сфері земельних відносин. Авторка дійшла висновку, що, незважаючи на належність до різних правових сімей, усім дослідженим законодавчим системам країн (всього дев’яносто чотири) відомі норми, присвячені кримінально-правовій охороні земельних відносин. Зроблено висновок, що у кримінальних кодексах більшості європейських держав відсутні норми, схожі з тими, що забезпечують кримінально-правову охорону земель в Україні. Натомість кримінальні кодекси держав пострадянського простору передбачають відповідальність за злочини, схожі з тими, що криміналізовано в Україні. З’ясовано, що, як і в Україні, парламентарії держав континентальної системи права здебільшого рухалися шляхом криміналізації земельних правопорушень з урахуванням посягання на власність та екологію. Виокремлено положення зарубіжного кримінального законодавства, які можуть бути враховані під час удосконалення кримінального законодавства України. Проведене компаративістське дослідження продемонструвало, що, як і в Україні, законодавець країн континентальної системи права здебільшого рухалися шляхом криміналізації двох згаданих вище груп земельних правопорушень. Виявлено, що у більшості зарубіжних країн до системи кримінально-караних належить таке діяння, як самовільне зайняття (захоплення) земельної ділянки. Завдяки комплексному аналізу норм конституційного, кримінального та земельного законодавства країн близького зарубіжжя встановлено, що в тих із них, в яких зберігається монополія держави на розпорядження землею, самовільне зайняття останньої розцінюється як злочин проти наявної системи державного управління. Натомість у державах, в яких проголошено множинність та рівність усіх форм власності на землю, самовільне зайняття земельної ділянки (або інші подібні за змістом діяння) виправдано визнається злочином проти власності. Водночас національним кримінальним законодавством, на відміну від зарубіжних країн, не визначено відповідальність за порушення землекористування, унаслідок цього безпідставно змінюється цільове призначення сільськогосподарських земель, їх дрібнять на невеликі ділянки, унеможливлюючи таким чином збереження для ведення цілеспрямованої сільсько-господарської діяльності на великих земельних площах. Крім того, як такі, що можуть бути враховані під час удосконалення КК України, виділені положення іноземного кримінального законодавства, відповідно до яких: відповідальність за забруднення природних ресурсів не пов’язується з порушенням спеціальних правил; диференціюється відповідальність за умисні та необережні прояви такого забруднення; посилюється відповідальність за прояви псування земель, вчинені в зоні надзвичайної екологічної ситуації; кримінально караним визнається й незаконне заволодіння частиною земельної ділянки; будівництво визнається або кваліфікуючою ознакою незаконного зайняття земельної ділянки, або форм
{"title":"Зарубіжний досвід запобігання кримінальним правопорушенням у сфері земельних відносин","authors":"Б. М. Семенишина-Фіголь","doi":"10.32837/PYUV.V0I1.734","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/PYUV.V0I1.734","url":null,"abstract":"У статті проаналізовано кримінальне законодавство окремих європейських держав та країн пострадянського простору щодо запобігання кримінальним правопорушенням у сфері земельних відносин. Авторка дійшла висновку, що, незважаючи на належність до різних правових сімей, усім дослідженим законодавчим системам країн (всього дев’яносто чотири) відомі норми, присвячені кримінально-правовій охороні земельних відносин. Зроблено висновок, що у кримінальних кодексах більшості європейських держав відсутні норми, схожі з тими, що забезпечують кримінально-правову охорону земель в Україні. Натомість кримінальні кодекси держав пострадянського простору передбачають відповідальність за злочини, схожі з тими, що криміналізовано в Україні. З’ясовано, що, як і в Україні, парламентарії держав континентальної системи права здебільшого рухалися шляхом криміналізації земельних правопорушень з урахуванням посягання на власність та екологію. Виокремлено положення зарубіжного кримінального законодавства, які можуть бути враховані під час удосконалення кримінального законодавства України. \u0000Проведене компаративістське дослідження продемонструвало, що, як і в Україні, законодавець країн континентальної системи права здебільшого рухалися шляхом криміналізації двох згаданих вище груп земельних правопорушень. Виявлено, що у більшості зарубіжних країн до системи кримінально-караних належить таке діяння, як самовільне зайняття (захоплення) земельної ділянки. Завдяки комплексному аналізу норм конституційного, кримінального та земельного законодавства країн близького зарубіжжя встановлено, що в тих із них, в яких зберігається монополія держави на розпорядження землею, самовільне зайняття останньої розцінюється як злочин проти наявної системи державного управління. Натомість у державах, в яких проголошено множинність та рівність усіх форм власності на землю, самовільне зайняття земельної ділянки (або інші подібні за змістом діяння) виправдано визнається злочином проти власності. \u0000Водночас національним кримінальним законодавством, на відміну від зарубіжних країн, не визначено відповідальність за порушення землекористування, унаслідок цього безпідставно змінюється цільове призначення сільськогосподарських земель, їх дрібнять на невеликі ділянки, унеможливлюючи таким чином збереження для ведення цілеспрямованої сільсько-господарської діяльності на великих земельних площах. Крім того, як такі, що можуть бути враховані під час удосконалення КК України, виділені положення іноземного кримінального законодавства, відповідно до яких: відповідальність за забруднення природних ресурсів не пов’язується з порушенням спеціальних правил; диференціюється відповідальність за умисні та необережні прояви такого забруднення; посилюється відповідальність за прояви псування земель, вчинені в зоні надзвичайної екологічної ситуації; кримінально караним визнається й незаконне заволодіння частиною земельної ділянки; будівництво визнається або кваліфікуючою ознакою незаконного зайняття земельної ділянки, або форм","PeriodicalId":251102,"journal":{"name":"Прикарпатський юридичний вісник","volume":"84 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2021-07-02","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"116403396","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У статті досліджено соціальну та кримінально-правову характеристику такого явища, як «булінг». У результаті ускладнення ситуації в соціально-політичній, економічній, освітній та інших сферах суспільного життя рівень насильства в суспільстві нині збільшився в декілька разів. Підлітки є найбільш вразливою категорією суспільства. Оскілки саме в так званому перехідному віці активно формуються власна система сприйняття світу, система цінностей та пріоритетів, то діти переймають різні моделі поведінки дорослих, і, на жаль, насильство стає однією з таких моделей. Однією з найпоширеніших проблем у дитячому середовищі сьогодні є булінг, який прийнято розглядати як небажану агресивну поведінку дітей шкільного віку, що призводить до цькування дитини іншою дитиною або групою дітей з метою приниження, залякування та демонстрації сили. Проведене дослідження свідчить, що булінг – це явище, яке вже давно перестало бути суто адміністративно-правовим, і нині воно підпадає під кримінально-правові характеристики через те, що його наслідками часто стають тілесні ушкодження, моральні страждання, тобто наслідки, які містяться у складах кримінальних правопорушень. На жаль, «деякі жерти знущань настільки страждають, що закінчують або намагаються покінчити з життям самогубством. Буліцид – поняття, яке означає вчинення самогубства жертвами знущань у школі з метою припинення страждань. Детальний аналіз норм Кримінального кодексу України дає можливість зробити висновок, що окремі прояви булінгу знайшли своє відображення у таких складах кримінальних правопорушень, як катування, доведення до самогубства, хуліганство. Приклади правозастосовної практики свідчать про те, що судді все частіше визнають булінг кримінальним правопорушенням, упереджуючи в цьому законодавця. З урахуванням наведеного пропонується закріпити в Кримінальному кодексі України склад кримінального правопорушення «булінг». Така пропозиція відповідає вимогам часу та сприятиме захисту прав потерпілих від шкільного цькування.
{"title":"До питання про ефективність кримінально-правової протидії булінгу в чинному кримінальному законодавстві","authors":"Олена Ільїна","doi":"10.32837/PYUV.V0I1.739","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/PYUV.V0I1.739","url":null,"abstract":"У статті досліджено соціальну та кримінально-правову характеристику такого явища, як «булінг». У результаті ускладнення ситуації в соціально-політичній, економічній, освітній та інших сферах суспільного життя рівень насильства в суспільстві нині збільшився в декілька разів. Підлітки є найбільш вразливою категорією суспільства. Оскілки саме в так званому перехідному віці активно формуються власна система сприйняття світу, система цінностей та пріоритетів, то діти переймають різні моделі поведінки дорослих, і, на жаль, насильство стає однією з таких моделей. Однією з найпоширеніших проблем у дитячому середовищі сьогодні є булінг, який прийнято розглядати як небажану агресивну поведінку дітей шкільного віку, що призводить до цькування дитини іншою дитиною або групою дітей з метою приниження, залякування та демонстрації сили. Проведене дослідження свідчить, що булінг – це явище, яке вже давно перестало бути суто адміністративно-правовим, і нині воно підпадає під кримінально-правові характеристики через те, що його наслідками часто стають тілесні ушкодження, моральні страждання, тобто наслідки, які містяться у складах кримінальних правопорушень. На жаль, «деякі жерти знущань настільки страждають, що закінчують або намагаються покінчити з життям самогубством. Буліцид – поняття, яке означає вчинення самогубства жертвами знущань у школі з метою припинення страждань. Детальний аналіз норм Кримінального кодексу України дає можливість зробити висновок, що окремі прояви булінгу знайшли своє відображення у таких складах кримінальних правопорушень, як катування, доведення до самогубства, хуліганство. Приклади правозастосовної практики свідчать про те, що судді все частіше визнають булінг кримінальним правопорушенням, упереджуючи в цьому законодавця. З урахуванням наведеного пропонується закріпити в Кримінальному кодексі України склад кримінального правопорушення «булінг». Така пропозиція відповідає вимогам часу та сприятиме захисту прав потерпілих від шкільного цькування.","PeriodicalId":251102,"journal":{"name":"Прикарпатський юридичний вісник","volume":"6 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2021-07-02","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"116206965","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У статті на основі аналізу кримінального процесуального законодавства України та практики його застосування, наукових праць вітчизняних учених, узагальнення емпіричних даних комплексно досліджено процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, її роль у кримінальному провадженні, процесуальна регламентація арешту майна такої особи та забезпечення її прав і законних інтересів. Проаналізовано такі елементи процесуального статусу третьої особи, як: права, обов’язки і процесуальна відповідальність. Доведено, що третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, має свій майновий інтерес у кримінальному провадженні, а тому вона не може належати до категорії «інші учасники кримінального провадження». У зв’язку з цим запропоновано класифікувати третю особу як сторону захисту. Установлено, що можливість накладення арешту на майно третьої особи зумовлена необхідністю реалізації публічно-правової мети кримінального провадження, а саме спеціальної конфіскації. Доведено, що під час реалізації цього заходу третя особа обмежується у праві власності на своє майно, але не втрачає права на нього до винесення остаточного рішення судом, який і визначає кінцеву долю арештованого майна. Прийняття слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом рішення про арешт майна третіх осіб має підкріплюватися даними, що вказують на важливість його застосування через наявність високого ступеня ймовірності приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження відповідного майна. Обґрунтовано позицію щодо вдосконалення положень чинного кримінального процесуального законодавства України, які регламентують процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, порядок залучення її до участі в судовому провадженні, її відповідальності за невиконання передбачених законом обов’язків.
{"title":"Особливості нормативного регулювання процесуального статусу третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт","authors":"Віктор Володимирович Назаров, Т. Смалюк","doi":"10.32837/PYUV.V0I1.744","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/PYUV.V0I1.744","url":null,"abstract":"У статті на основі аналізу кримінального процесуального законодавства України та практики його застосування, наукових праць вітчизняних учених, узагальнення емпіричних даних комплексно досліджено процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, її роль у кримінальному провадженні, процесуальна регламентація арешту майна такої особи та забезпечення її прав і законних інтересів. Проаналізовано такі елементи процесуального статусу третьої особи, як: права, обов’язки і процесуальна відповідальність. Доведено, що третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, має свій майновий інтерес у кримінальному провадженні, а тому вона не може належати до категорії «інші учасники кримінального провадження». У зв’язку з цим запропоновано класифікувати третю особу як сторону захисту. \u0000Установлено, що можливість накладення арешту на майно третьої особи зумовлена необхідністю реалізації публічно-правової мети кримінального провадження, а саме спеціальної конфіскації. Доведено, що під час реалізації цього заходу третя особа обмежується у праві власності на своє майно, але не втрачає права на нього до винесення остаточного рішення судом, який і визначає кінцеву долю арештованого майна. Прийняття слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом рішення про арешт майна третіх осіб має підкріплюватися даними, що вказують на важливість його застосування через наявність високого ступеня ймовірності приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження відповідного майна. \u0000Обґрунтовано позицію щодо вдосконалення положень чинного кримінального процесуального законодавства України, які регламентують процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, порядок залучення її до участі в судовому провадженні, її відповідальності за невиконання передбачених законом обов’язків.","PeriodicalId":251102,"journal":{"name":"Прикарпатський юридичний вісник","volume":"2 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2021-07-02","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"122550983","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Стаття присвячена визначенню поняття регулятивних адміністративно-правових гарантій законності діяльності щодо забезпечення економічних інтересів України, визначенню на цій основі напрямів вдосконалення адміністративного законодавства та науки адміністративного права. Вказано на недостатність опрацювання єдиної теоретичної основи регулятивних адміністративно-правових гарантій діяльності щодо забезпечення економічних інтересів України. З огляду на швидкоплинність економічних процесів стверджується про необхідність побудови гнучкої системи адміністративно-правового забезпечення вказаних інтересів, необхідною основою чого визначено саме формулювання дефініції розглядуваних гарантій. Обґрунтовується, що поняття регулятивних адміністративно-правових гарантій законності діяльності щодо забезпечення економічних інтересів загалом та вказаних інтересів України зокрема не отримало належної уваги на сторінках наукової літератури. Визначено дотичні напрями наукових досліджень, зокрема щодо: сутності адміністративно-правових гарантій в окремих сферах адміністративних правовідносин; забезпечення окремих сфер економічних інтересів держави; забезпечення законності у здійсненні публічного адміністрування, а також адміністративно-правових відносинах загалом. Визначено дефініцію категорії «регулятивні адміністративно-правові гарантії законності діяльності щодо забезпечення економічних інтересів України» як систему передбачених регулятивними нормами адміністративного права адміністративно-правових засобів та заходів, спрямованих на підтримання та забезпечення режиму законності у діяльності суб’єктів забезпечення економічних інтересів України. Доведено, що такий режим постає системною гарантією забезпечення прав і свобод людини, оскільки передбачає спроможність держави щодо гарантування реалізації вказаних прав. Обґрунтовано, що сформульована дефініція дає змогу деталізувати положення щодо окреслених гарантій, зокрема здійснити їх систематизацію, що є перспективним напрямом подальшого дослідження.
{"title":"Поняття регулятивних адміністративно-правових гарантій законності діяльності щодо забезпечення економічних інтересів України","authors":"Ю. Ф. Лавренюк","doi":"10.32837/PYUV.V0I1.735","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/PYUV.V0I1.735","url":null,"abstract":"Стаття присвячена визначенню поняття регулятивних адміністративно-правових гарантій законності діяльності щодо забезпечення економічних інтересів України, визначенню на цій основі напрямів вдосконалення адміністративного законодавства та науки адміністративного права. \u0000Вказано на недостатність опрацювання єдиної теоретичної основи регулятивних адміністративно-правових гарантій діяльності щодо забезпечення економічних інтересів України. З огляду на швидкоплинність економічних процесів стверджується про необхідність побудови гнучкої системи адміністративно-правового забезпечення вказаних інтересів, необхідною основою чого визначено саме формулювання дефініції розглядуваних гарантій. Обґрунтовується, що поняття регулятивних адміністративно-правових гарантій законності діяльності щодо забезпечення економічних інтересів загалом та вказаних інтересів України зокрема не отримало належної уваги на сторінках наукової літератури. Визначено дотичні напрями наукових досліджень, зокрема щодо: сутності адміністративно-правових гарантій в окремих сферах адміністративних правовідносин; забезпечення окремих сфер економічних інтересів держави; забезпечення законності у здійсненні публічного адміністрування, а також адміністративно-правових відносинах загалом. \u0000Визначено дефініцію категорії «регулятивні адміністративно-правові гарантії законності діяльності щодо забезпечення економічних інтересів України» як систему передбачених регулятивними нормами адміністративного права адміністративно-правових засобів та заходів, спрямованих на підтримання та забезпечення режиму законності у діяльності суб’єктів забезпечення економічних інтересів України. Доведено, що такий режим постає системною гарантією забезпечення прав і свобод людини, оскільки передбачає спроможність держави щодо гарантування реалізації вказаних прав. Обґрунтовано, що сформульована дефініція дає змогу деталізувати положення щодо окреслених гарантій, зокрема здійснити їх систематизацію, що є перспективним напрямом подальшого дослідження.","PeriodicalId":251102,"journal":{"name":"Прикарпатський юридичний вісник","volume":"14 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2021-07-02","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"133606503","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Стаття присвячена висвітленню однієї з актуальних проблем сучасного становища у сфері використання, розпорядження авторськими правами на комп’ютерні програми та програмне забезпечення, які є необхідними у цифрову епоху. Одним із найбільш поширених способів використання творів є їх опублікування (випуск твору у світ). Згідно зі ст 420 Цивільного кодексу України, комп’ютерні програми належать до об’єктів права інте- лектуальної власності. При цьому розрізняють особисті немайнові і майнові права інтелектуальної власності. Особисті немайнові права належать автору і не можуть бути передані (відчужені) іншим особам, за винятками, встановленими законом [3]. Що стосується майнових прав на об’єкт авторського права, то вони можуть бути передані (відчужені) третім особам [3]. До числа майнових прав належать: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, у тому числі забороняти таке використання, інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Такі права набуває одержувач комп’ютерної програми в тих випадках, коли програма розробляється за його особистим замовленням або підприємство виконує подібну розробку самостійно. Крім того, майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані їх власником повністю або частково іншій особі [2]. Доволі часто авторські права на використання комп’ютерної програми використовуються неправомірно, зокрема роботодавцями. Відносини між автором творів та іншими особами щодо передачі майнових прав на використання твору здійсюються на підставі авторського договору. Авторський договір є ключовим механізмом у відносинах щодо розпорядження авторськими правами на твір та захищає права автора від неправомірноговикористання його твору будь-якими особами Особливостями авторського договору на використаня комп’ютерної програми є передача майнових прав автора іншій особі для подальшого розповсюдження та використання з метою отримання автором винагороди.
{"title":"Зміст авторських прав на комп'ютерні програми та їх види","authors":"Є. Ю. Поливач","doi":"10.32837/PYUV.V0I1.730","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/PYUV.V0I1.730","url":null,"abstract":"Стаття присвячена висвітленню однієї з актуальних проблем сучасного становища у сфері використання, розпорядження авторськими правами на комп’ютерні програми та програмне забезпечення, які є необхідними у цифрову епоху. Одним із найбільш поширених способів використання творів є їх опублікування (випуск твору у світ). \u0000Згідно зі ст 420 Цивільного кодексу України, комп’ютерні програми належать до об’єктів права інте- лектуальної власності. \u0000При цьому розрізняють особисті немайнові і майнові права інтелектуальної власності. Особисті немайнові права належать автору і не можуть бути передані (відчужені) іншим особам, за винятками, встановленими законом [3]. \u0000Що стосується майнових прав на об’єкт авторського права, то вони можуть бути передані (відчужені) третім особам [3]. \u0000До числа майнових прав належать: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, у тому числі забороняти таке використання, інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. \u0000Такі права набуває одержувач комп’ютерної програми в тих випадках, коли програма розробляється за його особистим замовленням або підприємство виконує подібну розробку самостійно. Крім того, майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані їх власником повністю або частково іншій особі [2]. Доволі часто авторські права на використання комп’ютерної програми використовуються неправомірно, зокрема роботодавцями. \u0000Відносини між автором творів та іншими особами щодо передачі майнових прав на використання твору здійсюються на підставі авторського договору. \u0000Авторський договір є ключовим механізмом у відносинах щодо розпорядження авторськими правами на твір та захищає права автора від неправомірноговикористання його твору будь-якими особами \u0000Особливостями авторського договору на використаня комп’ютерної програми є передача майнових прав автора іншій особі для подальшого розповсюдження та використання з метою отримання автором винагороди.","PeriodicalId":251102,"journal":{"name":"Прикарпатський юридичний вісник","volume":"24 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2021-07-02","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"134049901","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У статті розглянуто сутність принципу свободи укладення трудового договору, який виражає суть значної кількості норм, що регулюють прийом громадян на роботу. Його зміст полягає в тому, що доля трудових правовідносин працівника з роботодавцем визначається трудовим договором, який становить собою фундамент їх виникнення. Зазначено, що свобода укладення трудового договору виявляється в тому, що особа (а) вправі розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід діяльності або взагалі відмовитися від неї, (б) може запропонувати себе як найманий працівник будь-якому роботодавцеві, (в) має право вільно обговорювати умови трудового договору, погодитися з ними або відмовитися від них. З метою забезпечення належного балансу прав і законних інтересів роботодавців та осіб, які бажають працевлаштуватися, у новий Трудовий кодекс України необхідно включити статтю, присвячену свободі укладення трудового договору, й викласти її в такій редакції: «Сторони під час укладення трудового договору є вільними й користуються рівними правами. Примус до укладення трудового договору на допускається, за винятком випадків, коли обов’язок укладати трудовий договір передбачений цим Кодексом, іншими законами або зобов’язаннями, взятими на себе роботодавцем добровільно. Забороняється необґрунтована відмова в укладенні трудового договору. Особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства (установи, організації) за погодженням між керівником підприємства (установи, організації), не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. На вимогу особи, яка шукає роботу, або спеціально уповноваженого державного органу роботодавець зобов’язаний повідомити їх про мотив відмови в письмовій формі не пізніше трьох днів після звернення. Відмова в укладенні трудового договору може бути оскаржена в суді».
{"title":"До питання свободи укладення трудового договору","authors":"С. В. Мороз","doi":"10.32837/PYUV.V0I1.732","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/PYUV.V0I1.732","url":null,"abstract":"У статті розглянуто сутність принципу свободи укладення трудового договору, який виражає суть значної кількості норм, що регулюють прийом громадян на роботу. Його зміст полягає в тому, що доля трудових правовідносин працівника з роботодавцем визначається трудовим договором, який становить собою фундамент їх виникнення. Зазначено, що свобода укладення трудового договору виявляється в тому, що особа (а) вправі розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід діяльності або взагалі відмовитися від неї, (б) може запропонувати себе як найманий працівник будь-якому роботодавцеві, (в) має право вільно обговорювати умови трудового договору, погодитися з ними або відмовитися від них. \u0000З метою забезпечення належного балансу прав і законних інтересів роботодавців та осіб, які бажають працевлаштуватися, у новий Трудовий кодекс України необхідно включити статтю, присвячену свободі укладення трудового договору, й викласти її в такій редакції: «Сторони під час укладення трудового договору є вільними й користуються рівними правами. Примус до укладення трудового договору на допускається, за винятком випадків, коли обов’язок укладати трудовий договір передбачений цим Кодексом, іншими законами або зобов’язаннями, взятими на себе роботодавцем добровільно. Забороняється необґрунтована відмова в укладенні трудового договору. Особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства (установи, організації) за погодженням між керівником підприємства (установи, організації), не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. На вимогу особи, яка шукає роботу, або спеціально уповноваженого державного органу роботодавець зобов’язаний повідомити їх про мотив відмови в письмовій формі не пізніше трьох днів після звернення. Відмова в укладенні трудового договору може бути оскаржена в суді».","PeriodicalId":251102,"journal":{"name":"Прикарпатський юридичний вісник","volume":"6 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2021-07-02","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"126789252","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У статті розглянуто проблематику судового контролю при проведенні негласних слідчих (розшукових) дій, пов'язаних із використанням технічних засобів. Автор доводить, що норми національного законодавства, що регламентують процедури судового контролю під час здійснення кримінального провадження, в тому числі під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, пов'язаних з використанням технічних засобів, повинні будуватися з урахуванням непорушності європейських стандартів і принципів у сфері захисту конституційних прав і свобод людини. З метою вдосконалення чинного законодавства з питань судового контролю під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, пов'язаних з використанням технічних засобів, пропонується внести відповідні зміни до законодавства України. У статті здійснюється умовне розмежування незадоволених клопотань щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій за критерієм наявності достатніх підстав для проведення цих дій на відносно законні (недостатньо обґрунтовані) та абсолютно незаконні (безпідставні). Автор зазначає, що в разі якщо подане недостатньо обґрунтоване клопотання, але проведення НСРД є об’єктивно необхідним, таке НСРД має бути здійснене на законних підставах при повторному поданні клопотання після виправлення всіх процесуальних помилок, допущених раніше ініціатором з якихось причин (некомпетентність, відсутність даних тощо). Автор доводить, що фільтрування клопотань щодо проведення НСРД, які не містять аргументованих підтверджень щодо необхідності такого розгляду, з огляду на відсутність перспектив позитивного вирішення клопотання, є необхідною мірою у справі забезпечення виконання завдань кримінального провадження. Обґрунтовується необхідність удосконалення положень чинного Кримінального процесуального кодексу України в частині забезпечення повноти викладу обставин і настановних даних при повторному зверненні з клопотанням про проведення НСРД, пов'язаних з використанням технічних засобів. Особлива увага приділяється питанню оцінки отриманих під час проведення НСРД фактичних даних на предмет законності (допустимості).
{"title":"Удосконалення судового контролю за проведенням НСРД, пов’язаних із використанням технічних засобів: процесуально-правовий аспект","authors":"О. О. Лисовий","doi":"10.32837/PYUV.V0I1.743","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/PYUV.V0I1.743","url":null,"abstract":"У статті розглянуто проблематику судового контролю при проведенні негласних слідчих (розшукових) дій, пов'язаних із використанням технічних засобів. Автор доводить, що норми національного законодавства, що регламентують процедури судового контролю під час здійснення кримінального провадження, в тому числі під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, пов'язаних з використанням технічних засобів, повинні будуватися з урахуванням непорушності європейських стандартів і принципів у сфері захисту конституційних прав і свобод людини. З метою вдосконалення чинного законодавства з питань судового контролю під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, пов'язаних з використанням технічних засобів, пропонується внести відповідні зміни до законодавства України. \u0000У статті здійснюється умовне розмежування незадоволених клопотань щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій за критерієм наявності достатніх підстав для проведення цих дій на відносно законні (недостатньо обґрунтовані) та абсолютно незаконні (безпідставні). Автор зазначає, що в разі якщо подане недостатньо обґрунтоване клопотання, але проведення НСРД є об’єктивно необхідним, таке НСРД має бути здійснене на законних підставах при повторному поданні клопотання після виправлення всіх процесуальних помилок, допущених раніше ініціатором з якихось причин (некомпетентність, відсутність даних тощо). Автор доводить, що фільтрування клопотань щодо проведення НСРД, які не містять аргументованих підтверджень щодо необхідності такого розгляду, з огляду на відсутність перспектив позитивного вирішення клопотання, є необхідною мірою у справі забезпечення виконання завдань кримінального провадження. Обґрунтовується необхідність удосконалення положень чинного Кримінального процесуального кодексу України в частині забезпечення повноти викладу обставин і настановних даних при повторному зверненні з клопотанням про проведення НСРД, пов'язаних з використанням технічних засобів. Особлива увага приділяється питанню оцінки отриманих під час проведення НСРД фактичних даних на предмет законності (допустимості).","PeriodicalId":251102,"journal":{"name":"Прикарпатський юридичний вісник","volume":"66 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2021-07-02","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"133875337","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Статтю присвячено ґенезі розвитку інституту міжнародного співробітництва у кримінальному процесі України в радянський та сучасний періоди. Зазначається, що у ХХ столітті кримінально-процесуальне законодавства формувалось під впливом історичних подій, які відбувалися на території Радянського Союзу. Розглянуто тенденцію розвитку кримінально-процесуальних відносин, необхідним засобом упорядкування яких стала кодифікація. Незважаючи на те, що Кримінально-процесуальні кодекси УСРР 1922 та 1927 років не містили положень щодо міжнародного співробітництва у кримінальному процесі, вони закріпили важливі засади здійснення судочинства, дотримання яких є необхідним для налагодженої співпраці з іноземними державами. Наголошено, що з другої половини ХХ століття в кримінально-процесуальному законодавстві відбуваються зміни, які позитивно позначились на формуванні та утвердженні інституту міжнародного співробітництва. А з прийняттям Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, де вперше було закріплено положення щодо здійснення міжнародного співробітництва, розпочався процес його удосконалення. Звернено увагу, що розвиток міжнародних відносин з іноземними державами, ратифікація численних міжнародних договорів, проголошення Незалежності України, прийняття Конституції України відіграли вирішальну роль у приведенні вітчизняного законодавства відповідно до міжнародних стандартів. Встановлено, що ратифікація Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року, Додаткового протоколу 1975 року, Другого додаткового протоколу 1978 року, Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 2001 року та прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України 2012 року закріпили міжнародне співробітництво як самостійний інститут у кримінальному процесуальному законодавстві. Зазначено, що належне правове регулювання міжнародного співробітництва з іноземними державами у кримінальному процесі, впровадження міжнародних норм у вітчизняне законодавство є тими необхідними умовами, які сприяють утвердженню принципів законності та верховенства права, додержанню прав та законних інтересів людини і громадянина, допомагають у боротьбі зі злочинністю, а головне – слугують досягненню завдань кримінального провадження.
{"title":"Становлення інституту міжнародного співробітництва у кримінальному процесуальному законодавстві України","authors":"Оксана Ярославівна Коваль","doi":"10.32837/PYUV.V0I1.742","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/PYUV.V0I1.742","url":null,"abstract":"Статтю присвячено ґенезі розвитку інституту міжнародного співробітництва у кримінальному процесі України в радянський та сучасний періоди. Зазначається, що у ХХ столітті кримінально-процесуальне законодавства формувалось під впливом історичних подій, які відбувалися на території Радянського Союзу. \u0000Розглянуто тенденцію розвитку кримінально-процесуальних відносин, необхідним засобом упорядкування яких стала кодифікація. Незважаючи на те, що Кримінально-процесуальні кодекси УСРР 1922 та 1927 років не містили положень щодо міжнародного співробітництва у кримінальному процесі, вони закріпили важливі засади здійснення судочинства, дотримання яких є необхідним для налагодженої співпраці з іноземними державами. \u0000Наголошено, що з другої половини ХХ століття в кримінально-процесуальному законодавстві відбуваються зміни, які позитивно позначились на формуванні та утвердженні інституту міжнародного співробітництва. А з прийняттям Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, де вперше було закріплено положення щодо здійснення міжнародного співробітництва, розпочався процес його удосконалення. \u0000Звернено увагу, що розвиток міжнародних відносин з іноземними державами, ратифікація численних міжнародних договорів, проголошення Незалежності України, прийняття Конституції України відіграли вирішальну роль у приведенні вітчизняного законодавства відповідно до міжнародних стандартів. \u0000Встановлено, що ратифікація Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року, Додаткового протоколу 1975 року, Другого додаткового протоколу 1978 року, Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 2001 року та прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України 2012 року закріпили міжнародне співробітництво як самостійний інститут у кримінальному процесуальному законодавстві. \u0000Зазначено, що належне правове регулювання міжнародного співробітництва з іноземними державами у кримінальному процесі, впровадження міжнародних норм у вітчизняне законодавство є тими необхідними умовами, які сприяють утвердженню принципів законності та верховенства права, додержанню прав та законних інтересів людини і громадянина, допомагають у боротьбі зі злочинністю, а головне – слугують досягненню завдань кримінального провадження.","PeriodicalId":251102,"journal":{"name":"Прикарпатський юридичний вісник","volume":"40 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2021-07-02","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"115497562","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У статті досліджено сучасний стан правового регулювання нових форм зайнятості населення в Україні, а саме дистанційної, тимчасової зайнятості та самозайнятості, щодо збереження в них паритету інтересів працівників та роботодавців. Актуальність тематики статті підтверджується низкою вітчизняних та зарубіжних досліджень, присвячених правовому регулюванню дистанційної, тимчасової зайнятості та самозайнятості, які вказують на необхідність їх відповідного унормування до сучасних тенденцій, у тому числі використання ІТ-технологій. У процесі дослідження виявлено недоліки у правовому регулюванні нових форм зайнятості. Проаналізовано зміни до трудового законодавства, внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 та проектом Закону України «Про працю» (від 11.01.2020 № 2708-1) щодо забезпечення паритету інтересів працівників. Проаналізовано кращу світову практику правового регулювання нових форм зайнятості та визначено основні підходи щодо правового регулювання відповідних форм на сучасному етапі. Досліджено можливості колективно-договірного регулювання за умови використання дистанційних форм зайнятості, насамперед ІТ-технологій. Виявлено неспроможність сучасних профспілкових комітетів, за умови використання традиційних форм та методів роботи, забезпечити належний рівень участі громадян в процесі колективно-договірного регулювання, а також належний рівень захисту їхніх трудових прав. На прикладі досвіду Сполучених Штатів Америки та Бельгії досліджені альтернативні організаційні форми, за своїми функціями подібні до профспілкових комітетів, а саме створені на базі неприбуткових громадських організацій профільного спрямування робочі центри та SMart-компанії. Вищезазначені утворення не ведуть колективних переговорів із роботодавцями за зразком профспілкових комітетів – вони здійснюють юридичний та консультаційний супровід працівників, надають адвокатські юридичні послуги та згуртовують індивідуальних працівників із метою забезпечення представництва їх інтересів на всіх рівнях.
{"title":"Забезпечення паритету інтересів роботодавців та працівників у регулюванні нових форм зайнятості: вітчизняний і міжнародний досвід","authors":"Вікторія Латишева","doi":"10.32837/PYUV.V0I1.731","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/PYUV.V0I1.731","url":null,"abstract":"У статті досліджено сучасний стан правового регулювання нових форм зайнятості населення в Україні, а саме дистанційної, тимчасової зайнятості та самозайнятості, щодо збереження в них паритету інтересів працівників та роботодавців. \u0000Актуальність тематики статті підтверджується низкою вітчизняних та зарубіжних досліджень, присвячених правовому регулюванню дистанційної, тимчасової зайнятості та самозайнятості, які вказують на необхідність їх відповідного унормування до сучасних тенденцій, у тому числі використання ІТ-технологій. \u0000У процесі дослідження виявлено недоліки у правовому регулюванні нових форм зайнятості. Проаналізовано зміни до трудового законодавства, внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 та проектом Закону України «Про працю» (від 11.01.2020 № 2708-1) щодо забезпечення паритету інтересів працівників. \u0000Проаналізовано кращу світову практику правового регулювання нових форм зайнятості та визначено основні підходи щодо правового регулювання відповідних форм на сучасному етапі. \u0000Досліджено можливості колективно-договірного регулювання за умови використання дистанційних форм зайнятості, насамперед ІТ-технологій. \u0000Виявлено неспроможність сучасних профспілкових комітетів, за умови використання традиційних форм та методів роботи, забезпечити належний рівень участі громадян в процесі колективно-договірного регулювання, а також належний рівень захисту їхніх трудових прав. \u0000На прикладі досвіду Сполучених Штатів Америки та Бельгії досліджені альтернативні організаційні форми, за своїми функціями подібні до профспілкових комітетів, а саме створені на базі неприбуткових громадських організацій профільного спрямування робочі центри та SMart-компанії. \u0000Вищезазначені утворення не ведуть колективних переговорів із роботодавцями за зразком профспілкових комітетів – вони здійснюють юридичний та консультаційний супровід працівників, надають адвокатські юридичні послуги та згуртовують індивідуальних працівників із метою забезпечення представництва їх інтересів на всіх рівнях.","PeriodicalId":251102,"journal":{"name":"Прикарпатський юридичний вісник","volume":"17 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2021-07-02","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"124086706","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Стаття присвячена визначенню актуальних засад системи гарантій законності дозвільної діяльності з урахуванням специфіки сфери містобудування, визначенню на цій основі перспектив подальшого розвитку цієї системи. Доведено, що систему гарантій законності дозвільної діяльності становлять: загальносоціальні гарантії; юридичні гарантії. Особливою групою, що частково вбирає в себе загальносоціальні, а частково – юридичні гарантії, визначено міжнародні гарантії законності у сфері дозвільної діяльності. Загальносо-ціальними гарантіями законності у сфері дозвільної діяльності є: політичні, економічні, соціальні та ідеологічні гарантії. Юридичними гарантіями законності визначено юридичні умови, правові способи та організаційно-правові засоби. Міжнародні гарантії охарактеризовано як діяльність суб’єктів міжнародного права, спрямовану на охорону прав і свобод людини у сфері дозвільної діяльності. Окреслені гарантії мають охоронний характер, тобто спрямовані насамперед на запобігання протиправній діяльності у цій сфері. Окремою групою гарантій забезпечення законності у сфері дозвільної діяльності визначено захисні гарантії забезпечення законності у сфері дозвільної діяльності, що застосовуються у разі вчинення правопорушення. Доведено, що вони передбачені нормами як адміністративного матеріального права (адміністративна відповідальність), так і адміністративного процесуального права (адміністративні юрисдикційні провадження: судові та позасудові). Такі гарантії виділено у контексті насамперед дозвільної правозастосовної діяльності. Доведено, що позитивістські засади дозвільної діяльності зумовлюють особливе значення окремих юридичних гарантій законності у сфері дозвільної діяльності – юридичних умов (якісне законодавство) та правових засобів (контроль, в тому числі міжвідомчий, та нагляд у досліджуваній сфері). Уточнення місця та значення вказаних гарантій у виділеній системі визначено як перспективний напрям подальших наукових досліджень.
{"title":"Система гарантій законності дозвільної діяльності: засади та перспективи розвитку","authors":"В. П. Лещинський","doi":"10.32837/PYUV.V0I1.736","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/PYUV.V0I1.736","url":null,"abstract":"Стаття присвячена визначенню актуальних засад системи гарантій законності дозвільної діяльності з урахуванням специфіки сфери містобудування, визначенню на цій основі перспектив подальшого розвитку цієї системи. Доведено, що систему гарантій законності дозвільної діяльності становлять: загальносоціальні гарантії; юридичні гарантії. Особливою групою, що частково вбирає в себе загальносоціальні, а частково – юридичні гарантії, визначено міжнародні гарантії законності у сфері дозвільної діяльності. Загальносо-ціальними гарантіями законності у сфері дозвільної діяльності є: політичні, економічні, соціальні та ідеологічні гарантії. Юридичними гарантіями законності визначено юридичні умови, правові способи та організаційно-правові засоби. Міжнародні гарантії охарактеризовано як діяльність суб’єктів міжнародного права, спрямовану на охорону прав і свобод людини у сфері дозвільної діяльності. Окреслені гарантії мають охоронний характер, тобто спрямовані насамперед на запобігання протиправній діяльності у цій сфері. Окремою групою гарантій забезпечення законності у сфері дозвільної діяльності визначено захисні гарантії забезпечення законності у сфері дозвільної діяльності, що застосовуються у разі вчинення правопорушення. Доведено, що вони передбачені нормами як адміністративного матеріального права (адміністративна відповідальність), так і адміністративного процесуального права (адміністративні юрисдикційні провадження: судові та позасудові). Такі гарантії виділено у контексті насамперед дозвільної правозастосовної діяльності. Доведено, що позитивістські засади дозвільної діяльності зумовлюють особливе значення окремих юридичних гарантій законності у сфері дозвільної діяльності – юридичних умов (якісне законодавство) та правових засобів (контроль, в тому числі міжвідомчий, та нагляд у досліджуваній сфері). Уточнення місця та значення вказаних гарантій у виділеній системі визначено як перспективний напрям подальших наукових досліджень.","PeriodicalId":251102,"journal":{"name":"Прикарпатський юридичний вісник","volume":"45 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2021-07-02","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"116553996","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：