Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1121
Ірина Мірчук, О. Я. Зелена
Здійснено порівняльний аналіз показників якості освіти в закладі вищої освіти України в умовах дистанційного навчання через пандемію COVID-19 за результатами двох хвиль соціологічного дослідження, яке проводилося у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка під назвою «Академічна доброчесність у системі внутрішнього забезпечення якості освіти» в рамках проєкту Американських Рад з міжнародної освіти «Ініціатива академічної доброчесності та якості освіти». Зосереджено увагу на окремих показниках якості освіти, які визначають індивідуальну траєкторію студента, а саме: вибір навчальних дисциплін, участь у обговоренні освітніх програм, навантаження студентів, завантаженість викладачів. Порівнюючи результати, продемонстровано, що відповіді респондентів під час другого карантинного 2021/2022 н. р. показали рух по висхідній ряду показників якості освіти. Зокрема, зросла доступність до силабусів, програм навчальних курсів, навчально-методичної літератури та іншої документації, які забезпечують освітньо-виховний процес в університеті, зросли можливості студентів самостійно обирати власну траєкторію навчання; збільшилася кількість переглядів освітніх програм і залучення до цього процесу студентів. Також здійснено порівняння оцінки суб’єктами навчального процесу студентського навантаження та завантаженості науково-педагогічних працівників. Проілюстровано збільшення навчального навантаження як студентів, так і завантаженості науково-педагогічних працівників у перший карантинний навчальний рік, та їх зменшення в умовах дистанційного навчання другого навчального року. Показано, що дистанційна форма навчання обумовила певні комунікаційні обмеження між студентами і викладачами, що ускладнило можливість здійснювати спільні види роботи, обмінюватися думками, досвідом, емоціями.
{"title":"ЯКІСТЬ ОСВІТИ В УМОВАХ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ СОЦІОЛОГІЧНОГО ОПИТУВАННЯ","authors":"Ірина Мірчук, О. Я. Зелена","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1121","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1121","url":null,"abstract":"Здійснено порівняльний аналіз показників якості освіти в закладі вищої освіти України в умовах дистанційного навчання через пандемію COVID-19 за результатами двох хвиль соціологічного дослідження, яке проводилося у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка під назвою «Академічна доброчесність у системі внутрішнього забезпечення якості освіти» в рамках проєкту Американських Рад з міжнародної освіти «Ініціатива академічної доброчесності та якості освіти». Зосереджено увагу на окремих показниках якості освіти, які визначають індивідуальну траєкторію студента, а саме: вибір навчальних дисциплін, участь у обговоренні освітніх програм, навантаження студентів, завантаженість викладачів. Порівнюючи результати, продемонстровано, що відповіді респондентів під час другого карантинного 2021/2022 н. р. показали рух по висхідній ряду показників якості освіти. Зокрема, зросла доступність до силабусів, програм навчальних курсів, навчально-методичної літератури та іншої документації, які забезпечують освітньо-виховний процес в університеті, зросли можливості студентів самостійно обирати власну траєкторію навчання; збільшилася кількість переглядів освітніх програм і залучення до цього процесу студентів. Також здійснено порівняння оцінки суб’єктами навчального процесу студентського навантаження та завантаженості науково-педагогічних працівників. Проілюстровано збільшення навчального навантаження як студентів, так і завантаженості науково-педагогічних працівників у перший карантинний навчальний рік, та їх зменшення в умовах дистанційного навчання другого навчального року. Показано, що дистанційна форма навчання обумовила певні комунікаційні обмеження між студентами і викладачами, що ускладнило можливість здійснювати спільні види роботи, обмінюватися думками, досвідом, емоціями.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"132473468","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1105
О. В. Голубовська
У статті розглядається питання свободи як філософсько-антропологічної проблеми, яка постає в сучасних реаліях як особиста проблема перед кожною серйозно мислячою людиною. Свобода була, є і надалі буде залишатися однією з найважливіших і найнеобхідніших цінностей, без якої неможливе повноцінне самореалізоване існування. Усвідомлення існування свободи як здатності до самовизначення, її констатація є у нерозривному зв’язку із моральною відповідальністю. Без свободи у людському житті неможливо пояснити ні почуття відповідальності та моральності, ні зусиль, ні надій людей, ні безконечних і непередбачуваних поворотів історії. Саме через здійснення вільної дії людське пізнання здатне досягати повноти змісту. Завдяки волі ми маємо вирішувати і вирішуємо, керуючись розумом і розумінням, якими ми хочемо бути та якими маємо бути у житті. Ми здатні надавати смислу і значення нашій власній діяльності, а через неї – самому існуванню. При цьому ми окреслюємо найбільш характерний та невід’ємний вимір людської волі – вимір свободи. Свобода як феномен можливостей і вибору стає домінуючим визначенням у демократично розвинутих країнах. Свобода як сутнісна ознака буття людини набуває своїх конкретних форм прояву саме під впливом соціально-культурних чинників. Людина як соціальна істота, задовольняючи потребу в самореалізації, здатна змінювати соціальне середовище та соціальні умови, знаходити своє місце у суспільстві, розвиватися та формуватися під впливом соціальних детермінант, знімаючи при цьому негативний детермінізм за допомогою вміння володіти й розпоряджатися свободою. Прагнення людської волі до блага залежить від можливості вільного вибору людини. Нашу свободу визначає зміст вибору, а не сама здатність обирати. Тому людина тим вільніша, чим краще вона обирає, і вибирає тим краще, чим більше благо вона обирає. Завдяки існуванню свободи особистість реалізує смисл свого життя. Але у процесі самореалізації та саморозвитку лише особистість, котра володіє індивідуальною свободою, здатна контролювати не лише зовнішні обставини, але й свої власні прагнення. Саме свобода робить людину творчою особистістю, яка здатна привносити у світ нове.
{"title":"СВОБОДА ЯК ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА","authors":"О. В. Голубовська","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1105","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1105","url":null,"abstract":"У статті розглядається питання свободи як філософсько-антропологічної проблеми, яка постає в сучасних реаліях як особиста проблема перед кожною серйозно мислячою людиною. Свобода була, є і надалі буде залишатися однією з найважливіших і найнеобхідніших цінностей, без якої неможливе повноцінне самореалізоване існування. Усвідомлення існування свободи як здатності до самовизначення, її констатація є у нерозривному зв’язку із моральною відповідальністю. Без свободи у людському житті неможливо пояснити ні почуття відповідальності та моральності, ні зусиль, ні надій людей, ні безконечних і непередбачуваних поворотів історії. Саме через здійснення вільної дії людське пізнання здатне досягати повноти змісту. Завдяки волі ми маємо вирішувати і вирішуємо, керуючись розумом і розумінням, якими ми хочемо бути та якими маємо бути у житті. Ми здатні надавати смислу і значення нашій власній діяльності, а через неї – самому існуванню. При цьому ми окреслюємо найбільш характерний та невід’ємний вимір людської волі – вимір свободи. Свобода як феномен можливостей і вибору стає домінуючим визначенням у демократично розвинутих країнах. Свобода як сутнісна ознака буття людини набуває своїх конкретних форм прояву саме під впливом соціально-культурних чинників. Людина як соціальна істота, задовольняючи потребу в самореалізації, здатна змінювати соціальне середовище та соціальні умови, знаходити своє місце у суспільстві, розвиватися та формуватися під впливом соціальних детермінант, знімаючи при цьому негативний детермінізм за допомогою вміння володіти й розпоряджатися свободою. Прагнення людської волі до блага залежить від можливості вільного вибору людини. Нашу свободу визначає зміст вибору, а не сама здатність обирати. Тому людина тим вільніша, чим краще вона обирає, і вибирає тим краще, чим більше благо вона обирає. Завдяки існуванню свободи особистість реалізує смисл свого життя. Але у процесі самореалізації та саморозвитку лише особистість, котра володіє індивідуальною свободою, здатна контролювати не лише зовнішні обставини, але й свої власні прагнення. Саме свобода робить людину творчою особистістю, яка здатна привносити у світ нове.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"174 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"116606817","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1119
Чень Ці
У статті подається філософська характеристика процесу інтелектуалізації, а саме – визначення джерел інтелектуальної енергії, умов реалізації інтелектуального потенціалу, генезису, сутності, змісту, форм, рівнів та видів інтелектуальної діяльності та видів його продуктів. Обґрунтовано, що підставою процесу інтелектуалізації є природний інтелект людини; умовами, що формують процес є суб’єктивний чинник – потреби біологічного організму людини; об’єктивний чинник – вимоги зовнішнього середовища, суспільства. Природа процесу інтелектуалізації планетарного світу має інформаційну характеристику, яка складає потік смислогенезу до якого підключається людина за допомогою мозку з його нейронною мережею. Доведено, що сутність інтелектуальної діяльності полягає у матеріалізації змісту смислогенезу роздвоєного на формування смислової сфери особистості та зовнішнє середовище як певний тип суспільства. Зміст інтелектуальної діяльності людини – сукупність підпроцесів духовного походження: система функціональних органів (у структурі особистості); певний тип суспільства зі своїми елементами (у залежності від рівня розвитку інтелекту людини); зміна стану інтелекту у результаті еволюційного визрівання. Роль процесу інтелектуалізації: збагачує біологічний організм людини смисловим полем (завдяки йому вона переробляє інформацію у знання, привласнює і накопичує його у якості інтелектуального потенціалу, ресурсу або капіталу); особистість людини матеріалізує у структурі особистості у зміст соціального світу. Результати інтелектуального процесу вступають у організаційну взаємодію, утворюючи соціальний організм цивілізацій. Динаміка інтелектуального процесу у еволюційному вимірі може відслідковуватись на основі переходу світової спільноти від одного типу цивілізації до іншого з удосконаленням інтелектуального стану людини і суспільства за обраними критеріями і показниками. Еволюційний перехід планетарного світу від одного типу цивілізації до іншого свідчить, що процес інтелектуалізації є ноогенезом.
{"title":"ФІЛОСОФСЬКА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОЦЕСУ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЇ: ГЕНЕЗИС, СУТНІСТЬ, ЗМІСТ, ФОРМИ, РІВНІ ТА ВИДИ","authors":"Чень Ці","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1119","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1119","url":null,"abstract":"У статті подається філософська характеристика процесу інтелектуалізації, а саме – визначення джерел інтелектуальної енергії, умов реалізації інтелектуального потенціалу, генезису, сутності, змісту, форм, рівнів та видів інтелектуальної діяльності та видів його продуктів. Обґрунтовано, що підставою процесу інтелектуалізації є природний інтелект людини; умовами, що формують процес є суб’єктивний чинник – потреби біологічного організму людини; об’єктивний чинник – вимоги зовнішнього середовища, суспільства. Природа процесу інтелектуалізації планетарного світу має інформаційну характеристику, яка складає потік смислогенезу до якого підключається людина за допомогою мозку з його нейронною мережею. Доведено, що сутність інтелектуальної діяльності полягає у матеріалізації змісту смислогенезу роздвоєного на формування смислової сфери особистості та зовнішнє середовище як певний тип суспільства. Зміст інтелектуальної діяльності людини – сукупність підпроцесів духовного походження: система функціональних органів (у структурі особистості); певний тип суспільства зі своїми елементами (у залежності від рівня розвитку інтелекту людини); зміна стану інтелекту у результаті еволюційного визрівання. Роль процесу інтелектуалізації: збагачує біологічний організм людини смисловим полем (завдяки йому вона переробляє інформацію у знання, привласнює і накопичує його у якості інтелектуального потенціалу, ресурсу або капіталу); особистість людини матеріалізує у структурі особистості у зміст соціального світу. Результати інтелектуального процесу вступають у організаційну взаємодію, утворюючи соціальний організм цивілізацій. Динаміка інтелектуального процесу у еволюційному вимірі може відслідковуватись на основі переходу світової спільноти від одного типу цивілізації до іншого з удосконаленням інтелектуального стану людини і суспільства за обраними критеріями і показниками. Еволюційний перехід планетарного світу від одного типу цивілізації до іншого свідчить, що процес інтелектуалізації є ноогенезом.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"25 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"121474475","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1120
О. С. Зубченко
У статті розглядається вплив російської окупації на організацію соціальних взаємодій на тимчасово захоплених територіях Запорізької області. Автор визначає окупацію як тимчасовий стан суспільного життя, що виникає у результаті зайняття супротивником території іншої держави та характеризується масовими дисфункціями у діяльності соціальних інститутів, їхнім перетворенням на засіб терору та поневолення на тлі повної втрати легітимності в очах людей. Основну увагу приділено дослідженню дисфункційних проявів у сферах владних, грошових та освітніх відносин. Доведено, що криза у діяльності інститутів настає через неясність та суперечливість цілей, які нав’язано окупантом, падіння їх престижу та авторитету через включення в інституційні зв’язки сторонніх соціальних практик та випадкових людей. У статті наведено характеристику колабораціонізму як дисфункції у політичній сфері, коли здійснення повсякденних управлінських процедур веде не до врегулювання певних соціальних проблем, а призводить до тяжких суспільних наслідків та утвердження влади окупанта. Також констатується, що насильницьке запровадження російського рубля на окупованих територіях має позаекономічну логіку та виключно пропагандистську мету, тягне за собою зниження рівня життя населення та розрив усталених господарських зв’язків. Окремо наголошується на особливій небезпеці дисфункційних тенденцій у сфері освіти, яку перетворюють на інструмент репресивної політики, знищення національної ідентичності та штучної легітимізації самозваної влади. Робиться висновок, що за умов російської окупації провідні соціальні інститути перестають виконувати функцію задоволення суспільних потреб та перетворюються на знаряддя відчуження від України жителів захоплених регіонів.
{"title":"ДИСФУНКЦІЇ СОЦІАЛЬНИХ ІНСТИТУТІВ ЗА УМОВ ОКУПАЦІЇ","authors":"О. С. Зубченко","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1120","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1120","url":null,"abstract":"У статті розглядається вплив російської окупації на організацію соціальних взаємодій на тимчасово захоплених територіях Запорізької області. Автор визначає окупацію як тимчасовий стан суспільного життя, що виникає у результаті зайняття супротивником території іншої держави та характеризується масовими дисфункціями у діяльності соціальних інститутів, їхнім перетворенням на засіб терору та поневолення на тлі повної втрати легітимності в очах людей. Основну увагу приділено дослідженню дисфункційних проявів у сферах владних, грошових та освітніх відносин. Доведено, що криза у діяльності інститутів настає через неясність та суперечливість цілей, які нав’язано окупантом, падіння їх престижу та авторитету через включення в інституційні зв’язки сторонніх соціальних практик та випадкових людей. У статті наведено характеристику колабораціонізму як дисфункції у політичній сфері, коли здійснення повсякденних управлінських процедур веде не до врегулювання певних соціальних проблем, а призводить до тяжких суспільних наслідків та утвердження влади окупанта. Також констатується, що насильницьке запровадження російського рубля на окупованих територіях має позаекономічну логіку та виключно пропагандистську мету, тягне за собою зниження рівня життя населення та розрив усталених господарських зв’язків. Окремо наголошується на особливій небезпеці дисфункційних тенденцій у сфері освіти, яку перетворюють на інструмент репресивної політики, знищення національної ідентичності та штучної легітимізації самозваної влади. Робиться висновок, що за умов російської окупації провідні соціальні інститути перестають виконувати функцію задоволення суспільних потреб та перетворюються на знаряддя відчуження від України жителів захоплених регіонів.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"19 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"132504293","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1106
Олена Олегівна Гончарова
У статті розглядається питання темпоральних стратегій, які людина приймає для себе під час та після переживання нею трагедії війни і які можуть спричинити глибокі екзистенційні кризи. Проаналізовано темпоральні стратегії героїв романів письменників «загубленого покоління» Е. Гемінґвея «Прощавай, зброє!» та Е.М. Ремарка «Три товариші» та визначено, що для людини, яка переживає війну та її наслідки, характерним є своєрідне занурення в один із часових модусів і певний темпоральний розрив, тобто суб’єктивна втрата зв’язаності фрагментів часу життя між собою. Так, людина може занурюватися у плинний момент теперішнього, абсолютно не звертаючи увагу ні на причини такого теперішнього, ні на його ймовірні наслідки. Вона може поринати у ностальгію за образами втраченого примарного минулого, при цьому нехтуючи своїм теперішнім і тими реальними можливостями, які у ньому відкриваються. Вона може повністю віддаватися образам примарного майбутнього, якого вона палко жадає або нестерпно боїться, і також втрачати зв’язок зі своїм актуальним становищем. У кожній з цих трьох темпоральних стратегій наявне своєрідне надання певному часовому модусу ерзацу вічності, в якому особистість свідомо чи несвідомо прагне «законсервувати» образи свого життя. Втім з плином часу ці образи невідворотно руйнуються реальністю, чим зумовлюється глибока екзистенційна криза та почуття загального розчарування. Герої романів почуваються обдуреними часом, який вони не можуть приборкати та підкорити собі. Як альтернатива в романах робиться натяк на темпоральні стратегії іншого типу: коли особистість не бореться з часом і не засуджує його, а смиренно сприймає його плин і усвідомлено діє у ньому, зберігаючи своє психічне та духовне здоров’я. Проведений нами аналіз темпоральних стратегій героїв вищевказаних романів може бути корисним та актуальним для реальних людей, які переживають війну та її трагічні наслідки, зокрема для сучасних українців. Він дозволяє побачити, що не «вимикання» годинника і поринання у світ своїх ілюзій, не намагання так чи інакше сховатися від війни у певному темпоральному модусі справді допомагає пережити її, а скоріше включення наративу війни у свою персональну історію і свідомі дії у цьому наративі, виходячи з координат особистісних принципів.
{"title":"ТЕМПОРАЛЬНІ СТРАТЕГІЇ ЛЮДИНИ ПІД ЧАС І ПІСЛЯ ВІЙНИ НА ПРИКЛАДАХ З РОМАНІВ Е. ГЕМІНҐВЕЯ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ!» ТА Е. М. РЕМАРКА «ТРИ ТОВАРИШІ»","authors":"Олена Олегівна Гончарова","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1106","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1106","url":null,"abstract":"У статті розглядається питання темпоральних стратегій, які людина приймає для себе під час та після переживання нею трагедії війни і які можуть спричинити глибокі екзистенційні кризи. Проаналізовано темпоральні стратегії героїв романів письменників «загубленого покоління» Е. Гемінґвея «Прощавай, зброє!» та Е.М. Ремарка «Три товариші» та визначено, що для людини, яка переживає війну та її наслідки, характерним є своєрідне занурення в один із часових модусів і певний темпоральний розрив, тобто суб’єктивна втрата зв’язаності фрагментів часу життя між собою. Так, людина може занурюватися у плинний момент теперішнього, абсолютно не звертаючи увагу ні на причини такого теперішнього, ні на його ймовірні наслідки. Вона може поринати у ностальгію за образами втраченого примарного минулого, при цьому нехтуючи своїм теперішнім і тими реальними можливостями, які у ньому відкриваються. Вона може повністю віддаватися образам примарного майбутнього, якого вона палко жадає або нестерпно боїться, і також втрачати зв’язок зі своїм актуальним становищем. У кожній з цих трьох темпоральних стратегій наявне своєрідне надання певному часовому модусу ерзацу вічності, в якому особистість свідомо чи несвідомо прагне «законсервувати» образи свого життя. Втім з плином часу ці образи невідворотно руйнуються реальністю, чим зумовлюється глибока екзистенційна криза та почуття загального розчарування. Герої романів почуваються обдуреними часом, який вони не можуть приборкати та підкорити собі. Як альтернатива в романах робиться натяк на темпоральні стратегії іншого типу: коли особистість не бореться з часом і не засуджує його, а смиренно сприймає його плин і усвідомлено діє у ньому, зберігаючи своє психічне та духовне здоров’я. Проведений нами аналіз темпоральних стратегій героїв вищевказаних романів може бути корисним та актуальним для реальних людей, які переживають війну та її трагічні наслідки, зокрема для сучасних українців. Він дозволяє побачити, що не «вимикання» годинника і поринання у світ своїх ілюзій, не намагання так чи інакше сховатися від війни у певному темпоральному модусі справді допомагає пережити її, а скоріше включення наративу війни у свою персональну історію і свідомі дії у цьому наративі, виходячи з координат особистісних принципів.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"53 61 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"126995615","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1108
Р. І. Данканіч
У представленій статті аналізується криза раціоналізму в сучасній західноєвропейській думці. Встановлюються його витоки (епоха Нового часу), еволюція (Просвітництво) і сучасний стан (сучасна філософія). Генетично і історично раціоналізм як філософський напрямок виникає саме в філософії Нового часу завдяки зусиллям Р. Декарта, який визначив його світоглядні і методологічні конотації. Картезіанський принцип ego і обґрунтування очевидності стало фундаментом для новітньої науки і епістемології. В процесі розвитку філософії цього типу почали виникати різні її напрямки. Серед істориків філософії визначаються різні типи раціоналізму: раціональність просвітництва, раціональність науки, раціональність технології. Водночас вони звертають увагу, що є й інший тип раціональності – соціально-історичний, оскільки остання ніколи не існує в вакуумі. Висвітлено постмодерну критику раціоналізму, яку найбільш послідовно проводили П. Феєрабенд і Р. Рорті. Для першого характерна соціально-культурна оцінка раціоналізму, яка, репрезентує останній як філософію об’єктивного і всезагального типу, встановлену західною культурою і нав’язаною всьому світу. Наука, як така, підкреслює П.Феєрабенд не може мати чітких меж і має бути урівняна з іншими формами пізнання світу. Ключовим принципом такої епістемології є концепт «Anything Goes» (Все можливо), який протистоїть традиційному науковому методу, протиставляючи йому опортунізм. На погляд Р.Рорті, раціоналізм завжди супроводжувався поняттям об’єктивності і претендував на дискурс позачасовості і позапросторовості. За оцінкою філософа раціоналізм – є елементом мовної гри і тому, він не має особливих відмінностей від ірраціоналізму. Він належить застарілому словнику класичної філософії і епістемології, який необхідно замінити. Робиться висновок, що раціоналізм Нового часу не причетний до сучасних глобальних проблем, які були викликані технічною раціональністю і спотворенням його вихідних засад.
{"title":"КРИЗА РАЦІОНАЛЬНОГО МИСЛЕННЯ В ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ","authors":"Р. І. Данканіч","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1108","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1108","url":null,"abstract":"У представленій статті аналізується криза раціоналізму в сучасній західноєвропейській думці. Встановлюються його витоки (епоха Нового часу), еволюція (Просвітництво) і сучасний стан (сучасна філософія). Генетично і історично раціоналізм як філософський напрямок виникає саме в філософії Нового часу завдяки зусиллям Р. Декарта, який визначив його світоглядні і методологічні конотації. Картезіанський принцип ego і обґрунтування очевидності стало фундаментом для новітньої науки і епістемології. В процесі розвитку філософії цього типу почали виникати різні її напрямки. Серед істориків філософії визначаються різні типи раціоналізму: раціональність просвітництва, раціональність науки, раціональність технології. Водночас вони звертають увагу, що є й інший тип раціональності – соціально-історичний, оскільки остання ніколи не існує в вакуумі. Висвітлено постмодерну критику раціоналізму, яку найбільш послідовно проводили П. Феєрабенд і Р. Рорті. Для першого характерна соціально-культурна оцінка раціоналізму, яка, репрезентує останній як філософію об’єктивного і всезагального типу, встановлену західною культурою і нав’язаною всьому світу. Наука, як така, підкреслює П.Феєрабенд не може мати чітких меж і має бути урівняна з іншими формами пізнання світу. Ключовим принципом такої епістемології є концепт «Anything Goes» (Все можливо), який протистоїть традиційному науковому методу, протиставляючи йому опортунізм. На погляд Р.Рорті, раціоналізм завжди супроводжувався поняттям об’єктивності і претендував на дискурс позачасовості і позапросторовості. За оцінкою філософа раціоналізм – є елементом мовної гри і тому, він не має особливих відмінностей від ірраціоналізму. Він належить застарілому словнику класичної філософії і епістемології, який необхідно замінити. Робиться висновок, що раціоналізм Нового часу не причетний до сучасних глобальних проблем, які були викликані технічною раціональністю і спотворенням його вихідних засад.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"122 7 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"124528025","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1116
Ірина Ігорівна Пархоменко
У статті досліджуються особливості функціонування поля культурного виробництва в добу Постправди, використовуючи методологію П’єра Бурдьє. Актуальність дослідження обумовлена інформаційними загрозами в умовах війни, поява яких можлива завдяки відтворенню «ситуації постправди» в сучасному суспільстві. Метою статті є з’ясування особливостей функціонування поля культурного виробництва в добу Постправди. Теоретико-методологічним підґрунтям дослідження стали наукові напрацювання французького науковця П. Бурдьє щодо соціальної дійсності, яка існує у постійній взаємодії полів: економічного і культурного виробництва. Поняття «постправди» використовується для означення доби як періоду, характерною особливістю якого є структурні зміни щодо набуття і перерозподілу культурного капіталу, яким володіє соціальний агент, та його перетворення в символічний капітал. «Ситуація постправди» формується в полі культурного виробництва в якості практики множинних інтерпретацій, які продукують виробники (експерти). Це стає можливим під впливом розвитку нових медіа та цифрових технологій, що забезпечують рівний доступ всіх до створення і тиражування контенту. Множина вибору перетворюється для споживача на множину невизначеності. Це впливає на тип його поведінки при здійсненні вибору, інтерпретаціям якого експерта довіряти. З’ясовано, що сучасне поле культурного виробництва, маючи за основу культурний капітал як сукупність ресурсів, накопичує не тільки знання, а їх численні інтерпретації у вигляді думок експертів (виробників). Соціальні агенти переглядають стратегії накопичення культурного капіталу в його трьох станах, з метою досягнення власного економічного і символічного інтересу. Функціонування поля культурного виробництва в добу Постправди об’єктивує економічні відносини в цьому полі, перетворюючи інтерпретації, емоції, сумніви і припущення виробників (експертів) на товар. Легітимація інтерпретацій експерта в полі культурного виробництва відбувається внаслідок формування особистого бренду в мережі через позиціонування на цифрових вітринах. Подальші наукові пошуки в дослідженні функціонування поля культурного виробництва в добу Постправди можуть бути спрямовані на з’ясування ролі інституцій в полі культурного виробництва та накопиченні різних видів капіталів в контексті формування довіри в суспільстві.
{"title":"ПОЛЕ КУЛЬТУРНОГО ВИРОБНИЦТВА В ДОБУ ПОСТПРАВДИ","authors":"Ірина Ігорівна Пархоменко","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1116","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1116","url":null,"abstract":"У статті досліджуються особливості функціонування поля культурного виробництва в добу Постправди, використовуючи методологію П’єра Бурдьє. Актуальність дослідження обумовлена інформаційними загрозами в умовах війни, поява яких можлива завдяки відтворенню «ситуації постправди» в сучасному суспільстві. Метою статті є з’ясування особливостей функціонування поля культурного виробництва в добу Постправди. Теоретико-методологічним підґрунтям дослідження стали наукові напрацювання французького науковця П. Бурдьє щодо соціальної дійсності, яка існує у постійній взаємодії полів: економічного і культурного виробництва. Поняття «постправди» використовується для означення доби як періоду, характерною особливістю якого є структурні зміни щодо набуття і перерозподілу культурного капіталу, яким володіє соціальний агент, та його перетворення в символічний капітал. «Ситуація постправди» формується в полі культурного виробництва в якості практики множинних інтерпретацій, які продукують виробники (експерти). Це стає можливим під впливом розвитку нових медіа та цифрових технологій, що забезпечують рівний доступ всіх до створення і тиражування контенту. Множина вибору перетворюється для споживача на множину невизначеності. Це впливає на тип його поведінки при здійсненні вибору, інтерпретаціям якого експерта довіряти. З’ясовано, що сучасне поле культурного виробництва, маючи за основу культурний капітал як сукупність ресурсів, накопичує не тільки знання, а їх численні інтерпретації у вигляді думок експертів (виробників). Соціальні агенти переглядають стратегії накопичення культурного капіталу в його трьох станах, з метою досягнення власного економічного і символічного інтересу. Функціонування поля культурного виробництва в добу Постправди об’єктивує економічні відносини в цьому полі, перетворюючи інтерпретації, емоції, сумніви і припущення виробників (експертів) на товар. Легітимація інтерпретацій експерта в полі культурного виробництва відбувається внаслідок формування особистого бренду в мережі через позиціонування на цифрових вітринах. Подальші наукові пошуки в дослідженні функціонування поля культурного виробництва в добу Постправди можуть бути спрямовані на з’ясування ролі інституцій в полі культурного виробництва та накопиченні різних видів капіталів в контексті формування довіри в суспільстві.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"13 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"115844946","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1113
Олег Нарцизович Кубальський
Розглядається проблема суттєвих світоглядно-аксіологічних, соціокультурних, поведінково мотиваційних змін в орієнтаціях людини глобальної доби соціальної турбулентності. Кожна особа і людство в цілому змушені змінюватися, зустрічаючись з інформаційною реальністю, сповненою невизначеністю, нестабільністю, непередбачуваністю. Простір соціальної турбулентності вимагає нових реакцій, дій, життєтворчих стратегій. В дослідженні обґрунтовується позиція, за якої особливу роль в нових соціокультурних орієнтаціях людини має відігравати наука. Відповіддю науки у конкурентній боротьбі з псевдонауковими формами світогляду у соціально-турбулентному просторі постає її прагматизація та комерціалізація, що націлені на пошук шляхів перетворення наукового потенціалу в ресурс для забезпечення конкурентоспроможності, економічного й стійкого зростання. Підкреслюється, що провідним трендом розвитку сучасної науки стає її трансдисциплінарність, що характеризує якісно новий етап інтегрованості науки в суспільство, а також нову модель взаємодії знання і суспільства, що ґрунтується на прагненні розглядати наукові досягнення через призму людини, в контексті становлення технологічно зручного для людини світу. Особливості розвитку сучасної науки також визначаються тиском загрози тероризму, військових зіткнень та локального або ж соціального вибуху. Відповідно перед наукою стоїть завдання не лише захистити власний розвиток та суспільство в цілому від цих деструктивних факторів, але й протидіяти небезпеці, що виникає під час збройних конфліктів або внаслідок війн та воєнних дій. Окреслені фактори зумовлюють зростаючу потребу в підвищенні інноваційної спроможності науки, що полягає в її здатності створення новацій з метою подальшої трансформації їх в інноваційні продукти. Зміцнення інноваційного потенціалу вітчизняної науки вимагає перегляду й вдосконалення усіх етапів інноваційного процесу з метою створення ефективної взаємодії «наука – освіта – економіка – інновації».
{"title":"ЗМІНИ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ОРІЄНТАЦІЙ ЛЮДИНИ В ЕПОХУ СОЦІАЛЬНОЇ ТУРБУЛЕНТНОСТІ: РОЛЬ І ЗНАЧЕННЯ НАУКИ","authors":"Олег Нарцизович Кубальський","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1113","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1113","url":null,"abstract":"Розглядається проблема суттєвих світоглядно-аксіологічних, соціокультурних, поведінково мотиваційних змін в орієнтаціях людини глобальної доби соціальної турбулентності. Кожна особа і людство в цілому змушені змінюватися, зустрічаючись з інформаційною реальністю, сповненою невизначеністю, нестабільністю, непередбачуваністю. Простір соціальної турбулентності вимагає нових реакцій, дій, життєтворчих стратегій. В дослідженні обґрунтовується позиція, за якої особливу роль в нових соціокультурних орієнтаціях людини має відігравати наука. Відповіддю науки у конкурентній боротьбі з псевдонауковими формами світогляду у соціально-турбулентному просторі постає її прагматизація та комерціалізація, що націлені на пошук шляхів перетворення наукового потенціалу в ресурс для забезпечення конкурентоспроможності, економічного й стійкого зростання. Підкреслюється, що провідним трендом розвитку сучасної науки стає її трансдисциплінарність, що характеризує якісно новий етап інтегрованості науки в суспільство, а також нову модель взаємодії знання і суспільства, що ґрунтується на прагненні розглядати наукові досягнення через призму людини, в контексті становлення технологічно зручного для людини світу. Особливості розвитку сучасної науки також визначаються тиском загрози тероризму, військових зіткнень та локального або ж соціального вибуху. Відповідно перед наукою стоїть завдання не лише захистити власний розвиток та суспільство в цілому від цих деструктивних факторів, але й протидіяти небезпеці, що виникає під час збройних конфліктів або внаслідок війн та воєнних дій. Окреслені фактори зумовлюють зростаючу потребу в підвищенні інноваційної спроможності науки, що полягає в її здатності створення новацій з метою подальшої трансформації їх в інноваційні продукти. Зміцнення інноваційного потенціалу вітчизняної науки вимагає перегляду й вдосконалення усіх етапів інноваційного процесу з метою створення ефективної взаємодії «наука – освіта – економіка – інновації».","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"2 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"132009516","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1102
М І Антонюк
У статті дано загальну характеристику поняттю «антиномія» у богословському контексті, хоча поняття використовується не тільки у богослов’ї. Стаття містить роз’яснення як поняття «антиномія» існує в богослов’ї і чим це виправдано. Описано онтологічний та гносеологічний, позитивний і негативний аспекти поняття «антиномія». Вказано, що існування антиномій в богослов’ї має практичні (для християнського життя) та теоретичні (для християнського віровчення) наслідки. Стверджується, що поняття «антиномія» вказує на «над-раціональність» змісту християнських істин, які формальна логіка пробує раціоналізувати, часто надаючи цим істинам ірраціонального характеру. У статті здійснено огляд деяких визначень поняття «антиномія». На основі проаналізованого матеріалу запропоновано визначення поняття «антиномія», яке ґрунтується на доробку богословів ХХ ст. (В. М. Лоського, митр. Калліста (Уера), прп. Іустина (Поповича), архім. Кипріана (Керна), прот. Георгія Флоровського, прот. Іоанна Мейендорфа, свящ. Павла Флоренського, архім. Софронія (Сахарова)). Вказано логічну форму антиномії, що дало можливість здійснити компаративний аналіз щодо інших термінів, схожих за змістом, а саме: «апорія», «асиндетон», «абсурд», «нонсенс», «софізм», «паралогізм», «контрадикція», «парадокс», «оксиморон». У статті дано визначення кожного терміну та приведено ряд прикладів. Вказано, що термін «софізм» у богослов’ї використовується виключно у негативному значенні, а деякі терміни не використовуються богословами взагалі. Для розкриття змісту терміну «антиномія» вказано відмінність між протиріччям та протилежністю. Термін «антиномізм» є однокореневим до терміну «антиномія», вказано на різницю їх змісту. Особлива увага приділяється таким близьким за змістом поняттям, як «асиндетон» і «оксиморон». Вказано, що асиндетон слугує зовнішньою словесною формою вираження антиномії (наведено приклад із Святого Письма), а також показано, що оксиморон використовується у церковній поезії як художній засіб для образного виразу антиномій (наведено приклади з богослужбових текстів).
{"title":"ТЕРМІН «АНТИНОМІЯ» ТА БЛИЗЬКІ ЗА ЗМІСТОМ ТЕРМІНИ У РЕЛІГІЙНОМУ КОНТЕКСТІ","authors":"М І Антонюк","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1102","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1102","url":null,"abstract":"У статті дано загальну характеристику поняттю «антиномія» у богословському контексті, хоча поняття використовується не тільки у богослов’ї. Стаття містить роз’яснення як поняття «антиномія» існує в богослов’ї і чим це виправдано. Описано онтологічний та гносеологічний, позитивний і негативний аспекти поняття «антиномія». Вказано, що існування антиномій в богослов’ї має практичні (для християнського життя) та теоретичні (для християнського віровчення) наслідки. Стверджується, що поняття «антиномія» вказує на «над-раціональність» змісту християнських істин, які формальна логіка пробує раціоналізувати, часто надаючи цим істинам ірраціонального характеру. У статті здійснено огляд деяких визначень поняття «антиномія». На основі проаналізованого матеріалу запропоновано визначення поняття «антиномія», яке ґрунтується на доробку богословів ХХ ст. (В. М. Лоського, митр. Калліста (Уера), прп. Іустина (Поповича), архім. Кипріана (Керна), прот. Георгія Флоровського, прот. Іоанна Мейендорфа, свящ. Павла Флоренського, архім. Софронія (Сахарова)). Вказано логічну форму антиномії, що дало можливість здійснити компаративний аналіз щодо інших термінів, схожих за змістом, а саме: «апорія», «асиндетон», «абсурд», «нонсенс», «софізм», «паралогізм», «контрадикція», «парадокс», «оксиморон». У статті дано визначення кожного терміну та приведено ряд прикладів. Вказано, що термін «софізм» у богослов’ї використовується виключно у негативному значенні, а деякі терміни не використовуються богословами взагалі. Для розкриття змісту терміну «антиномія» вказано відмінність між протиріччям та протилежністю. Термін «антиномізм» є однокореневим до терміну «антиномія», вказано на різницю їх змісту. Особлива увага приділяється таким близьким за змістом поняттям, як «асиндетон» і «оксиморон». Вказано, що асиндетон слугує зовнішньою словесною формою вираження антиномії (наведено приклад із Святого Письма), а також показано, що оксиморон використовується у церковній поезії як художній засіб для образного виразу антиномій (наведено приклади з богослужбових текстів).","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"8 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"126356890","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-09-12DOI: 10.32837/apfs.v0i36.1103
А. Ареф’єва
Стаття присвячена визначенню творчості французьких імпресіоністів в музиці, які працювали у Дягілєвських сезонах. М. Равель і К.Дебюссі не лише брали участь у сезонах, а й дружили з І. Стравінським. Зокрема, «Весна священна» має вплив музики Дебюссі. Синтез мистецтв у просторі сезонів здійснювався як синтетичний музичний образ, де діалог культур ставав шляхом розвитку європейської музики. Равель був майстром, який надзвичайно гостро поєднував реалії різних стилетворчих систем, зокрема його оркестровка «Картин з виставки» Мусоргського стає одним з перших досвідів французько-російського діалогу. М. Равель, на відміну від К. Дебюссі, був екзистенційно відкритим у внутрішній простір сцени. Сценізм його творів перетворювався на певний пансценізм. Роботи композитора стають своєрідними емблемами музичного олімпу, які апелюють до золотого віку музики, дають можливість почути синтетичні інтенції музики початку ХХ століття. Імпресіонізм – не настільки поширений термін, щоб його вживати у музичному просторі. Він більше пов’язується з тотальністю рефлексії, тої системи письма, яка виводить художника на плінер, робить світло і колір найголовнішими актантами події творчості. Наскільки можна вважати універсалії світла та кольору музичними? Тут немає однозначних тлумачень, можна лише сказати, що синестезія, яка розуміється не лише в психологічному значенні, а в художньому, культурному, властива цим майстрам. Синентезія як полімодальне сприйняття, сприйняття «проміжками» модальностей почуття, слухової, зорової і тактильної рецепції грала величезну роль, відбувалася на рівні різних видів мистецтв. Музична синестезія стає засадою синкрези та синтези видів мистецтв, де полімодальний образ формувався у сценічному просторі. Отже, важливо описати музичний образ полістилістики французького імпресіонізму мовою живопису, хореографії.
{"title":"ПОЛІСТИЛІСТИКА ФРАНЦУЗЬКОГО МУЗИЧНОГО ІМПРЕСІОНІЗМУ","authors":"А. Ареф’єва","doi":"10.32837/apfs.v0i36.1103","DOIUrl":"https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1103","url":null,"abstract":"Стаття присвячена визначенню творчості французьких імпресіоністів в музиці, які працювали у Дягілєвських сезонах. М. Равель і К.Дебюссі не лише брали участь у сезонах, а й дружили з І. Стравінським. Зокрема, «Весна священна» має вплив музики Дебюссі. Синтез мистецтв у просторі сезонів здійснювався як синтетичний музичний образ, де діалог культур ставав шляхом розвитку європейської музики. Равель був майстром, який надзвичайно гостро поєднував реалії різних стилетворчих систем, зокрема його оркестровка «Картин з виставки» Мусоргського стає одним з перших досвідів французько-російського діалогу. М. Равель, на відміну від К. Дебюссі, був екзистенційно відкритим у внутрішній простір сцени. Сценізм його творів перетворювався на певний пансценізм. Роботи композитора стають своєрідними емблемами музичного олімпу, які апелюють до золотого віку музики, дають можливість почути синтетичні інтенції музики початку ХХ століття. Імпресіонізм – не настільки поширений термін, щоб його вживати у музичному просторі. Він більше пов’язується з тотальністю рефлексії, тої системи письма, яка виводить художника на плінер, робить світло і колір найголовнішими актантами події творчості. Наскільки можна вважати універсалії світла та кольору музичними? Тут немає однозначних тлумачень, можна лише сказати, що синестезія, яка розуміється не лише в психологічному значенні, а в художньому, культурному, властива цим майстрам. Синентезія як полімодальне сприйняття, сприйняття «проміжками» модальностей почуття, слухової, зорової і тактильної рецепції грала величезну роль, відбувалася на рівні різних видів мистецтв. Музична синестезія стає засадою синкрези та синтези видів мистецтв, де полімодальний образ формувався у сценічному просторі. Отже, важливо описати музичний образ полістилістики французького імпресіонізму мовою живопису, хореографії.","PeriodicalId":110160,"journal":{"name":"Актуальні проблеми філософії та соціології","volume":"10 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-12","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"124245053","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：