В статті автор розкриває важливу умову успіху публічного управління – це активна участь громадянського суспільства в усіх аспектах суспільно-політичного життя держави, що позитивно впливає на успішний розвиток суспільної демократії, зниження рівня таких соціально негативних явищ, як корупція, бідність, нетерпимість, екстремізм. На думку автора статті, активна співпраця громадськості та влади допомагає побудувати суспільство, де люди довірятимуть одне одному і здатні спільними зусиллями вирішувати соціальні проблеми. Метою статті є аналіз стану нормативно-правового регулювання та інституційного забезпечення взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства на сучасному етапі розвитку суспільства та суспільно-владних відносин. Адже питання взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства є одним з ключових питань суспільства упродовж всього його періоду існування. Від такої взаємодії залежить легітимність державної влади, її зміст та стабільність. Розвиток Української держави характеризується модернізацією всіх соціальних інститутів, що включені в процес демократичних перетворень. Однак ці зміни здійснюються нелегко та навіть пекельно, оскільки разом із пандемією супроводжуються боротьбою із зовнішнім ворогом – Російською Федерацією, яка здійснила 24 лютого 2022 р. підступний напад на Україну, розв’язала повномасштабну війну на території нашої держави, окупувавши й анексувавши у 2014 році Крим та частини Донецької й Луганської областей. Разом із тим спротив, що демонструє українське суспільство агресору, солідаризували навколо себе всі демократичні країни світу, і цей факт підкреслює незмінність курсу України на демократію, членство в ЄС та НАТО, яке громадянське суспільство активно підтримує. Тож зазначеним модернізаційним процесам розвитку України сприяють глобалізаційний рух, розвиток єдиного інформаційного простору, інноваційна, громадська активність суспільства.
{"title":"Нормативно-правове регулювання та інституційне забезпечення взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства","authors":"V. Honcharuk","doi":"10.34132/pard2022.17.12","DOIUrl":"https://doi.org/10.34132/pard2022.17.12","url":null,"abstract":"В статті автор розкриває важливу умову успіху публічного управління – це активна участь громадянського суспільства в усіх аспектах суспільно-політичного життя держави, що позитивно впливає на успішний розвиток суспільної демократії, зниження рівня таких соціально негативних явищ, як корупція, бідність, нетерпимість, екстремізм. \u0000На думку автора статті, активна співпраця громадськості та влади допомагає побудувати суспільство, де люди довірятимуть одне одному і здатні спільними зусиллями вирішувати соціальні проблеми. \u0000Метою статті є аналіз стану нормативно-правового регулювання та інституційного забезпечення взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства на сучасному етапі розвитку суспільства та суспільно-владних відносин. Адже питання взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства є одним з ключових питань суспільства упродовж всього його періоду існування. Від такої взаємодії залежить легітимність державної влади, її зміст та стабільність. Розвиток Української держави характеризується модернізацією всіх соціальних інститутів, що включені в процес демократичних перетворень. Однак ці зміни здійснюються нелегко та навіть пекельно, оскільки разом із пандемією супроводжуються боротьбою із зовнішнім ворогом – Російською Федерацією, яка здійснила 24 лютого 2022 р. підступний напад на Україну, розв’язала повномасштабну війну на території нашої держави, окупувавши й анексувавши у 2014 році Крим та частини Донецької й Луганської областей. Разом із тим спротив, що демонструє українське суспільство агресору, солідаризували навколо себе всі демократичні країни світу, і цей факт підкреслює незмінність курсу України на демократію, членство в ЄС та НАТО, яке громадянське суспільство активно підтримує. Тож зазначеним модернізаційним процесам розвитку України сприяють глобалізаційний рух, розвиток єдиного інформаційного простору, інноваційна, громадська активність суспільства.","PeriodicalId":33637,"journal":{"name":"Publichne upravlinnia ta regional''nii rozvitok","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-09","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"46824219","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Статтю присвячено аналізу європейського досвіду формування правового механізму публічного управління у сфері охорони та захисту торговельних марок. Зокрема, вивчено та проаналізовано особливості правової охорони торговельних марок в Італії, Португалії, Швейцарії, Франції та інших країнах Європейського Союзу. Окрему увагу приділено питанню охорони територіальних марок та їх співвідношенню з добре відомими марками. Визначено, що формування європейських стандартів щодо охорони та захисту торговельних марок у Європейському Союзі було зумовлене процесами глобалізації та інтеграції. В статті звертається увага на необхідність подальшої підготовки України до членства в Європейському Союзі шляхом завершення всеосяжної трансформації всіх сфер. Однією з таких сфер є сфера інтелектуальної власності, зокрема, але не виключно, щодо питань правової охорони та захисту торговельних марок. Трансформація сфери правової охорони та захисту об’єктів інтелектуальної власності є важливим та необхідним елементом вільного обміну товарами та послугами та економічного розвитку й процвітання України. Автором на основі проведеного дослідження визначено основні напрямки, розвиток яких, дозволить підвищити рівень правової охорони та захисту торговельних марок в Україні за рахунок удосконалення правового механізму державного управління в сфері інтелектуальної власності. Встановлено, що подальше удосконалення законодавчого клімату в сфері інтелектуальної власності в Україні є необхідною умовою для її міжнародної інтеграції.
{"title":"Досвід формування правового механізму публічного управління у сфері охорони торговельних марок в країнах Європи: проблеми та перспективи його впровадження в Україні","authors":"Dmitro Slobodyanyuk","doi":"10.34132/pard2022.17.08","DOIUrl":"https://doi.org/10.34132/pard2022.17.08","url":null,"abstract":"Статтю присвячено аналізу європейського досвіду формування правового механізму публічного управління у сфері охорони та захисту торговельних марок. Зокрема, вивчено та проаналізовано особливості правової охорони торговельних марок в Італії, Португалії, Швейцарії, Франції та інших країнах Європейського Союзу. Окрему увагу приділено питанню охорони територіальних марок та їх співвідношенню з добре відомими марками. Визначено, що формування європейських стандартів щодо охорони та захисту торговельних марок у Європейському Союзі було зумовлене процесами глобалізації та інтеграції. В статті звертається увага на необхідність подальшої підготовки України до членства в Європейському Союзі шляхом завершення всеосяжної трансформації всіх сфер. Однією з таких сфер є сфера інтелектуальної власності, зокрема, але не виключно, щодо питань правової охорони та захисту торговельних марок. Трансформація сфери правової охорони та захисту об’єктів інтелектуальної власності є важливим та необхідним елементом вільного обміну товарами та послугами та економічного розвитку й процвітання України. Автором на основі проведеного дослідження визначено основні напрямки, розвиток яких, дозволить підвищити рівень правової охорони та захисту торговельних марок в Україні за рахунок удосконалення правового механізму державного управління в сфері інтелектуальної власності. Встановлено, що подальше удосконалення законодавчого клімату в сфері інтелектуальної власності в Україні є необхідною умовою для її міжнародної інтеграції.","PeriodicalId":33637,"journal":{"name":"Publichne upravlinnia ta regional''nii rozvitok","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-09","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"45725567","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Метою статті є висвітлення державної політики цифрового розвитку сфери музейної справи Французької Республіки. Теоретичну основу становлять праці науковців, дослідження веб-сайтів Міністерства культури Французької Республіки, французьких культурних інституцій, ознайомлення з нормативно-правовими документами. Праці науковців охоплювали: здійснення комплексного критичного аналізу законів і політики, які стосуються культурної спадщини по всій Європі, розглядаючи їх у світлі сучасних викликів, з якими стикається Європейський Союз; виокремлення важливості подальшого дослідження розвитку цифрових інфраструктур до 2030 року України спираючись на досвід Французької Республіки та інших європейських держав; належного врядування, яке є одним з основних факторів конкурентоспроможності держави, розвитку її економіки та передумовою європейської інтеграції. Методологічною основою дослідження є комплекс прийомів, спрямованих на узагальнення та систематизацію аналізу матеріалу. У статті досліджено децентралізаційні процеси та етапи цифровізації в музейних інституціях Франції, виокремлено три місії, які покладені на музеї Франції щодо оцифрування та онлайн публікація музейних колекцій, проаналізовано пріоритети цифрового поширення колекцій музеїв у Франції тощо. Розкрито основні засади державної політики цифрового розвитку у сфері музейної справи Французької республіки. У питаннях оцифрування та цифровізації в музейних інституціях і цифрового розповсюдження колекцій в мережі «Інтернет». Робота покликана продемонструвати теоретичні аспекти процесу поширення цировізації та взаємодії органів влади та музейних інституцій. Ключовим аспектом є виокремлення напрямку дослідження теми, а саме цифровізаційних процесів, застосування та їх керівництво.
{"title":"Державна політика цифрового розвитку сфери музейної справи французької республіки: досвід для України","authors":"Vasyl Oryshchuk","doi":"10.34132/pard2022.17.06","DOIUrl":"https://doi.org/10.34132/pard2022.17.06","url":null,"abstract":"Метою статті є висвітлення державної політики цифрового розвитку сфери музейної справи Французької Республіки. \u0000Теоретичну основу становлять праці науковців, дослідження веб-сайтів Міністерства культури Французької Республіки, французьких культурних інституцій, ознайомлення з нормативно-правовими документами. \u0000Праці науковців охоплювали: здійснення комплексного критичного аналізу законів і політики, які стосуються культурної спадщини по всій Європі, розглядаючи їх у світлі сучасних викликів, з якими стикається Європейський Союз; виокремлення важливості подальшого дослідження розвитку цифрових інфраструктур до 2030 року України спираючись на досвід Французької Республіки та інших європейських держав; належного врядування, яке є одним з основних факторів конкурентоспроможності держави, розвитку її економіки та передумовою європейської інтеграції. \u0000Методологічною основою дослідження є комплекс прийомів, спрямованих на узагальнення та систематизацію аналізу матеріалу. \u0000У статті досліджено децентралізаційні процеси та етапи цифровізації в музейних інституціях Франції, виокремлено три місії, які покладені на музеї Франції щодо оцифрування та онлайн публікація музейних колекцій, проаналізовано пріоритети цифрового поширення колекцій музеїв у Франції тощо. \u0000Розкрито основні засади державної політики цифрового розвитку у сфері музейної справи Французької республіки. У питаннях оцифрування та цифровізації в музейних інституціях і цифрового розповсюдження колекцій в мережі «Інтернет». \u0000Робота покликана продемонструвати теоретичні аспекти процесу поширення цировізації та взаємодії органів влади та музейних інституцій. Ключовим аспектом є виокремлення напрямку дослідження теми, а саме цифровізаційних процесів, застосування та їх керівництво.","PeriodicalId":33637,"journal":{"name":"Publichne upravlinnia ta regional''nii rozvitok","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-09","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"48445954","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У статті досліджується процес діджиталізації та цифровізації публічного управління України на прикладі екосистеми «Дія». Приділяється увага розвитку сервісу «Дія» під час воєнного стану та викликам і можливостям, що виникли через повномасштабне вторгнення. Активна робота в напрямку цифровізації України та державного управління, особливо набула значення в останні роки. Одним із головних напрямків удосконалення українського державного управління є модернізація сфери публічних послуг на засадах реалізації принципу «сервісної держави». У статті використані загальнонаукові методи: опис, аналіз, синтез, узагальнення, класифікація тощо, а також системний та функціональний підходи. Інформаційною базою дослідження слугували вітчизняні та закордонні видання, матеріали преси та нормативно-правові акти національного та міжнародного рівнів. Дослідження показало, що у результаті змін у співпраці та комунікації між владою і суспільством створено та вдосконалено інструменти для цієї взаємодії. Також відбулись трансформації цілей та змісту комунікації, що є вкрай необхідною під час повномасштабного вторгнення. Запропоновано систематизацію нових послуг, доступних на платформах всіх проєктів Дії. Було досліджено тенденцію активного впровадження цифрових трансформацій на державному рівні в Україні на тлі повномасштабного вторгнення. Було визначено, що Дія поглибила та розширила своє значення в соціальному житті українців, ввівши чимало нових, корисних, затребуваних послуг та документів.
{"title":"Розвиток сервісу «ДІЯ» в умовах війни. Нові можливості пубілчного управління","authors":"M. Tymchenko","doi":"10.34132/pard2022.17.09","DOIUrl":"https://doi.org/10.34132/pard2022.17.09","url":null,"abstract":"У статті досліджується процес діджиталізації та цифровізації публічного управління України на прикладі екосистеми «Дія». Приділяється увага розвитку сервісу «Дія» під час воєнного стану та викликам і можливостям, що виникли через повномасштабне вторгнення. \u0000Активна робота в напрямку цифровізації України та державного управління, особливо набула значення в останні роки. Одним із головних напрямків удосконалення українського державного управління є модернізація сфери публічних послуг на засадах реалізації принципу «сервісної держави». \u0000У статті використані загальнонаукові методи: опис, аналіз, синтез, узагальнення, класифікація тощо, а також системний та функціональний підходи. Інформаційною базою дослідження слугували вітчизняні та закордонні видання, матеріали преси та нормативно-правові акти національного та міжнародного рівнів. \u0000Дослідження показало, що у результаті змін у співпраці та комунікації між владою і суспільством створено та вдосконалено інструменти для цієї взаємодії. Також відбулись трансформації цілей та змісту комунікації, що є вкрай необхідною під час повномасштабного вторгнення. \u0000Запропоновано систематизацію нових послуг, доступних на платформах всіх проєктів Дії. Було досліджено тенденцію активного впровадження цифрових трансформацій на державному рівні в Україні на тлі повномасштабного вторгнення. Було визначено, що Дія поглибила та розширила своє значення в соціальному житті українців, ввівши чимало нових, корисних, затребуваних послуг та документів.","PeriodicalId":33637,"journal":{"name":"Publichne upravlinnia ta regional''nii rozvitok","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-09","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"48198782","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У статті розкрито особливості регіонального розвитку сучасної України, зокрема, його економічного аспекту та надано практичні рекомендації задля створення необхідних умов для забезпечення збалансованого розвитку регіонів України. З урахуванням сучасних вітчизняних реалій розкрито поняття «регіон» у контексті організаційно-економічних та політико-правових відносин, «регіональний розвиток», «економічний розвиток регіону», «сталий розвиток регіону», «державна регіональна політика». Розглянуто регіон як складовий елемент економічної системи України. Визначено основні умови ефективного розвитку регіону. Обґрунтовано взаємозв’язок між економічним та соціальним розвитком регіону. Розглянуто специфічні характеристики регіону, які слід враховувати у процесі розробки цільових програм розвитку. Визначено загальні стратегічні цілі розвитку регіону й означено комплекс заходів, що сприятиме їх досягненню. Наведено класифікацію чинників, що зумовлюють сталий розвиток регіональної економіки. Визначено що основою політики економічного зростання на регіональному рівні має стати інноваційно-відтворювальний підхід, який передбачає найбільш раціональне використання інноваційного потенціалу та виробничих ресурсів. Наведено чинники, що формують динаміку міжрегіональної асиметричності. Проаналізовано результати моніторингу соціально-економічного розвитку регіонів України за 2021 рік за такими напрямами як: «Економічна та соціальна згуртованість», «Економічна ефективність», «Інвестиційно-інноваційний розвиток та зовнішньоекономічна співпраця». На основі здійсненого аналізу з метою створення низки необхідних умов задля забезпечення подальшого динамічного, збалансованого розвитку регіонів України внесено відповідні пропозиції та рекомендації міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади і місцевим державним адміністраціям.
{"title":"Теоретичні засади забезпечення розвитку регіонів сучасної України в умовах глобальних викликів і загроз","authors":"Yaroslav Zhovnirchyk, Oleksandr Mriachenko","doi":"10.34132/pard2022.17.04","DOIUrl":"https://doi.org/10.34132/pard2022.17.04","url":null,"abstract":"У статті розкрито особливості регіонального розвитку сучасної України, зокрема, його економічного аспекту та надано практичні рекомендації задля створення необхідних умов для забезпечення збалансованого розвитку регіонів України. З урахуванням сучасних вітчизняних реалій розкрито поняття «регіон» у контексті організаційно-економічних та політико-правових відносин, «регіональний розвиток», «економічний розвиток регіону», «сталий розвиток регіону», «державна регіональна політика». Розглянуто регіон як складовий елемент економічної системи України. Визначено основні умови ефективного розвитку регіону. Обґрунтовано взаємозв’язок між економічним та соціальним розвитком регіону. Розглянуто специфічні характеристики регіону, які слід враховувати у процесі розробки цільових програм розвитку. Визначено загальні стратегічні цілі розвитку регіону й означено комплекс заходів, що сприятиме їх досягненню. Наведено класифікацію чинників, що зумовлюють сталий розвиток регіональної економіки. Визначено що основою політики економічного зростання на регіональному рівні має стати інноваційно-відтворювальний підхід, який передбачає найбільш раціональне використання інноваційного потенціалу та виробничих ресурсів. Наведено чинники, що формують динаміку міжрегіональної асиметричності. Проаналізовано результати моніторингу соціально-економічного розвитку регіонів України за 2021 рік за такими напрямами як: «Економічна та соціальна згуртованість», «Економічна ефективність», «Інвестиційно-інноваційний розвиток та зовнішньоекономічна співпраця». На основі здійсненого аналізу з метою створення низки необхідних умов задля забезпечення подальшого динамічного, збалансованого розвитку регіонів України внесено відповідні пропозиції та рекомендації міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади і місцевим державним адміністраціям.","PeriodicalId":33637,"journal":{"name":"Publichne upravlinnia ta regional''nii rozvitok","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-09","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"43382131","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У статті здійснено теоретичне дослідження принципів формування пріоритетів державної політики у соціальній сфері у контексті соціально-економічного розвитку сучасної України та надано практичні пропозиції щодо їх ефективного застосування з урахуванням концепції корпоративної соціальної відповідальності. Виокремлено чотири головні пріоритети державної політики у соціальній сфері: 1) забезпечення людині від народження до старості комфортних умов життя та розвитку; 2) створення умов для функціонування сім'ї як первинного осередку суспільства; 3) забезпечення економічної безпеки, надійний захист конституційних прав та свобод громадян; 4) забезпечення ефективної захищеності населення: підвищення якості соціального захисту населення, охорона здоров'я, культури, забезпечення житлом, покращення демографічної ситуації. Визначено такі головні пріоритети вітчизняної державної політики у соціальній сфері як: вирішення економічних, продовольчих та демографічних проблем; відновлення соціальної інфраструктури; підвищення рівня матеріальної забезпеченості населення; підвищення рівня задоволення соціальних потреб населення; підвищення рівня морального стану, здоров'я (зокрема і психологічного, особливо серед дітей) та безпеки умов життя населення; вирішення соціальних проблем внутрішньо переміщених осіб та вимушених переселенців. Наведено типологію пріоритетів соціально-економічного розвитку за такими шістьма основними ознаками: 1) за об'єктом впливу; 2) за суб'єктом впливу; 3) за періодом впливу; 4) за територією поширення; 5) за рівнем законодавчого забезпечення; 6) за рівнем гласності. Надано комплексне бачення інтерпретації принципів державної політики у соціальній сфері у вигляді триблокового зображення основних принципів державної політики у соціальній сфері: І Блок – загальносистемні принципи; ІІ Блок – принципи формування регіональних пріоритетів соціального розвитку; ІІІ Блок – Принципи формування регіональних стратегічних пріоритетів соціального розвитку. Запропоновано при органах публічної влади створення громадських рад із розвитку територій. З метою розвитку нефінансової звітності та аудиту корпоративної відповідальності запропоновано створення служби з аудиту корпоративної відповідальності та верифікації нефінансових звітів при громадській раді із розвитку територій.
{"title":"Принципи формування пріоритетів державної політики у соціальній сфері у контексті соціально-економічного розвитку України","authors":"Lyubov Plotka","doi":"10.34132/pard2022.17.07","DOIUrl":"https://doi.org/10.34132/pard2022.17.07","url":null,"abstract":"У статті здійснено теоретичне дослідження принципів формування пріоритетів державної політики у соціальній сфері у контексті соціально-економічного розвитку сучасної України та надано практичні пропозиції щодо їх ефективного застосування з урахуванням концепції корпоративної соціальної відповідальності. Виокремлено чотири головні пріоритети державної політики у соціальній сфері: 1) забезпечення людині від народження до старості комфортних умов життя та розвитку; 2) створення умов для функціонування сім'ї як первинного осередку суспільства; 3) забезпечення економічної безпеки, надійний захист конституційних прав та свобод громадян; 4) забезпечення ефективної захищеності населення: підвищення якості соціального захисту населення, охорона здоров'я, культури, забезпечення житлом, покращення демографічної ситуації. Визначено такі головні пріоритети вітчизняної державної політики у соціальній сфері як: вирішення економічних, продовольчих та демографічних проблем; відновлення соціальної інфраструктури; підвищення рівня матеріальної забезпеченості населення; підвищення рівня задоволення соціальних потреб населення; підвищення рівня морального стану, здоров'я (зокрема і психологічного, особливо серед дітей) та безпеки умов життя населення; вирішення соціальних проблем внутрішньо переміщених осіб та вимушених переселенців. Наведено типологію пріоритетів соціально-економічного розвитку за такими шістьма основними ознаками: 1) за об'єктом впливу; 2) за суб'єктом впливу; 3) за періодом впливу; 4) за територією поширення; 5) за рівнем законодавчого забезпечення; 6) за рівнем гласності. Надано комплексне бачення інтерпретації принципів державної політики у соціальній сфері у вигляді триблокового зображення основних принципів державної політики у соціальній сфері: І Блок – загальносистемні принципи; ІІ Блок – принципи формування регіональних пріоритетів соціального розвитку; ІІІ Блок – Принципи формування регіональних стратегічних пріоритетів соціального розвитку. Запропоновано при органах публічної влади створення громадських рад із розвитку територій. З метою розвитку нефінансової звітності та аудиту корпоративної відповідальності запропоновано створення служби з аудиту корпоративної відповідальності та верифікації нефінансових звітів при громадській раді із розвитку територій.","PeriodicalId":33637,"journal":{"name":"Publichne upravlinnia ta regional''nii rozvitok","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-09-09","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"42195287","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
У статті розкрито досвід європейських країн щодо розвитку організаційної компетентності посадових осіб місцевого самоврядування, які сприяють реалізації державної політики, економіки та соціальної сфери у глобалізаційних умовах. Автор з'ясовує передумови для розвитку організаційної компетентності посадових осіб місцевого самоврядування в Україні, що складає їх професійну (управлінську) компетентність, передбачену Національною рамкою кваліфікацій, чинними законами України «Про вищу освіту», «Про інноваційну діяльність», загальними вимогами ЄС до керівних питань роботи органів громадської влади. Адже децентралізація стала тим стимулом, який передбачає зростання місцевої рішучості економічного вибору, фокусування на визначенні та використанні конкурентних переваг та ухвалення місцевих рішень щодо місцевої податкової політики, розвитку робочих місць та якості життя. Закордонний досвід демонструє, що володіння посадовими особами місцевого самоврядування організаційними компетентностями сприяє швидкому переходу до управління шляхом розробки стратегій, формування довгострокових цілей економічного зростання на місцевому рівні з паралельним вирішенням поточних проблем місцевого розвитку; застосування системного підходу до визначення проблем, формування завдань, які мають бути вирішені на місці; залучення та оптимальне використання ресурсів (насамперед місцевих); зростання відповідальності місцевої влади за розвиток та її самостійності; запровадження публічності у прийнятті рішень щодо задіяння механізмів, інструментів. Це стимулювання дозволяє більш обґрунтовано підходити до визначення напрямів місцевого розвитку територіальних громад. Застосування сучасних інструментів місцевого соціально-економічного розвитку обумовлюється вмінням посадових осіб місцевого самоврядування застосовувати організаційні компетентності у лідерстві та командній роботі над стратегічними завданнями, визначеними пріоритетними для їх розвитку, залучення інвестицій; розвитком людських ресурсів, формуванням грошових потоків громади. Перевірено рівень готовності посадових осіб місцевого самоврядування до провадження організаційної діяльності не лише у стабільних умовах, а також в умовах воєнного стану в Україні та в контексті трансформаційних змін, які відбуваються у зв'язку з набуттям Україною статусу кандидата-члена Європейського Союзу.
{"title":"РОЗВИТОК ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МІСЬКОГО ГОЛОВИ ЯК ПОСАДОВОЇ ОСОБИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКОГО ПРОЄКТУ","authors":"V. Dzeha","doi":"10.34132/pard2022.16.06","DOIUrl":"https://doi.org/10.34132/pard2022.16.06","url":null,"abstract":"У статті розкрито досвід європейських країн щодо розвитку організаційної компетентності посадових осіб місцевого самоврядування, які сприяють реалізації державної політики, економіки та соціальної сфери у глобалізаційних умовах. \u0000Автор з'ясовує передумови для розвитку організаційної компетентності посадових осіб місцевого самоврядування в Україні, що складає їх професійну (управлінську) компетентність, передбачену Національною рамкою кваліфікацій, чинними законами України «Про вищу освіту», «Про інноваційну діяльність», загальними вимогами ЄС до керівних питань роботи органів громадської влади. Адже децентралізація стала тим стимулом, який передбачає зростання місцевої рішучості економічного вибору, фокусування на визначенні та використанні конкурентних переваг та ухвалення місцевих рішень щодо місцевої податкової політики, розвитку робочих місць та якості життя. Закордонний досвід демонструє, що володіння посадовими особами місцевого самоврядування організаційними компетентностями сприяє швидкому переходу до управління шляхом розробки стратегій, формування довгострокових цілей економічного зростання на місцевому рівні з паралельним вирішенням поточних проблем місцевого розвитку; застосування системного підходу до визначення проблем, формування завдань, які мають бути вирішені на місці; залучення та оптимальне використання ресурсів (насамперед місцевих); зростання відповідальності місцевої влади за розвиток та її самостійності; запровадження публічності у прийнятті рішень щодо задіяння механізмів, інструментів. Це стимулювання дозволяє більш обґрунтовано підходити до визначення напрямів місцевого розвитку територіальних громад. \u0000Застосування сучасних інструментів місцевого соціально-економічного розвитку обумовлюється вмінням посадових осіб місцевого самоврядування застосовувати організаційні компетентності у лідерстві та командній роботі над стратегічними завданнями, визначеними пріоритетними для їх розвитку, залучення інвестицій; розвитком людських ресурсів, формуванням грошових потоків громади. \u0000Перевірено рівень готовності посадових осіб місцевого самоврядування до провадження організаційної діяльності не лише у стабільних умовах, а також в умовах воєнного стану в Україні та в контексті трансформаційних змін, які відбуваються у зв'язку з набуттям Україною статусу кандидата-члена Європейського Союзу.","PeriodicalId":33637,"journal":{"name":"Publichne upravlinnia ta regional''nii rozvitok","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-06-01","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"48754463","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Необхідність реформування системи пенсійного забезпечення обумовлена низкою факторів: економічних, демографічних, соціально-політичних. Ця проблема нині актуальна в багатьох країнах світу, незалежно від рівня економічного розвитку, що обумовлено як демографічними факторами (старіння населення, зміна його вікової структури), так і економічними, пов’язаними з глобальною кризою. Однак розв’язувати її потрібно, ретельно зважуючи всі фактори та можливості як держави, так і її громадян, враховуючи при цьому національні традиції та особливості менталітету. На сучасному етапі розвитку національної економіки в державі все більшої актуальності набуває проблема пенсійного забезпечення населення. Як відомо, пенсійне забезпечення є одним із видів соціального забезпечення непрацездатних громадян в Україні. Пенсійна система України – сукупність створених в державі правових, економічних, організаційних інститутів і норм, метою яких є надання громадянам матеріального забезпечення у вигляді пенсії. Законодавча база дозволяє з 2004 року реалізувати реформу системи пенсійного страхування, яка особливо обговорювалася громадськістю та експертами в довоєнний період. Після завершення війни питання реформування пенсійної системи набуте своєї актуальності. Влада планує нарешті запустити другу, накопичувальну ланку пенсійної системи, аби працівники не лише «скидалися» на виплати теперішнім пенсіонерам, а й відкладали гроші собі. На початку квітня 2021 року прем'єр-міністр Денис Шмигаль пообіцяв запровадити таку систему до кінця 2021 року. Хоча ще в травні 2020 року він запевняв українців про реалістичність запуску накопичувальної ланки з 1 січня 2021 року. Історія свідчить, що майже кожен уряд обіцяв провести пенсійну реформу, але жоден цього не зробив. Так триває вже 18 років – саме стільки діє закон, який передбачає існування накопичувального рівня пенсійного забезпечення. В статті автор розмірковує над причинами, що заважають владі провести реформу, завдяки якій кожен українець у старості отримуватиме гідну пенсію.
{"title":"РЕФОРМУВАННЯ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ЗМІН","authors":"Y. Parfonov","doi":"10.34132/pard2022.16.12","DOIUrl":"https://doi.org/10.34132/pard2022.16.12","url":null,"abstract":"Необхідність реформування системи пенсійного забезпечення обумовлена низкою факторів: економічних, демографічних, соціально-політичних. Ця проблема нині актуальна в багатьох країнах світу, незалежно від рівня економічного розвитку, що обумовлено як демографічними факторами (старіння населення, зміна його вікової структури), так і економічними, пов’язаними з глобальною кризою. Однак розв’язувати її потрібно, ретельно зважуючи всі фактори та можливості як держави, так і її громадян, враховуючи при цьому національні традиції та особливості менталітету. На сучасному етапі розвитку національної економіки в державі все більшої актуальності набуває проблема пенсійного забезпечення населення. Як відомо, пенсійне забезпечення є одним із видів соціального забезпечення непрацездатних громадян в Україні. \u0000Пенсійна система України – сукупність створених в державі правових, економічних, організаційних інститутів і норм, метою яких є надання громадянам матеріального забезпечення у вигляді пенсії. Законодавча база дозволяє з 2004 року реалізувати реформу системи пенсійного страхування, яка особливо обговорювалася громадськістю та експертами в довоєнний період. Після завершення війни питання реформування пенсійної системи набуте своєї актуальності. Влада планує нарешті запустити другу, накопичувальну ланку пенсійної системи, аби працівники не лише «скидалися» на виплати теперішнім пенсіонерам, а й відкладали гроші собі. \u0000На початку квітня 2021 року прем'єр-міністр Денис Шмигаль пообіцяв запровадити таку систему до кінця 2021 року. Хоча ще в травні 2020 року він запевняв українців про реалістичність запуску накопичувальної ланки з 1 січня 2021 року. Історія свідчить, що майже кожен уряд обіцяв провести пенсійну реформу, але жоден цього не зробив. Так триває вже 18 років – саме стільки діє закон, який передбачає існування накопичувального рівня пенсійного забезпечення. \u0000В статті автор розмірковує над причинами, що заважають владі провести реформу, завдяки якій кожен українець у старості отримуватиме гідну пенсію.","PeriodicalId":33637,"journal":{"name":"Publichne upravlinnia ta regional''nii rozvitok","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-06-01","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"46061147","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Визначено сутність компетентнісного підходу в публічному управлінні. Проаналізовано законодавчу базу України та інших країн щодо розвитку системи публічного управління та компетентнісного підходу в ній. В результаті проведених досліджень запропоновано напрями розвитку системи публічного управління в контексті компетентнісного підходу. Акцентовано увагу на тому що компетентнісний підхід представляє собою інтегральну управлінську технологію, що виробляє передачу людських ресурсів, необхідну для досягнення стратегій організації. Перехід на компетентнісний підхід дозволяє будь-яким організаціям, у тому числі і публічним, перейти на більш досконалий рівень управління людськими ресурсами за допомогою узгодження цілей, що стоять перед організацією чи установою та інтересами співробітників, у нашому випадку з інтересами публічної служби та наявності механізмів управління мотивацією результатів праці і професійним розвитком. Розглянуто досвід іноземних країн, де зазначено що державна служба в Польщі, Румунії, Болгарії, Франції та Німеччині має чітко сформовану систему, з законодавчим закріпленням, з вдало реалізованим законодавством про державну службу. У суспільстві наголошують, що для підвищення кваліфікації існуючих керівників і спеціалістів органів державної влади та місцевого самоврядування держава потребує управлінців нового покоління. Автор робить висновок що державна служба потребує професіоналів, енергійних людей та ефективних управлінців, здатних робити суспільство кращим, мати стратегічний і далекоглядний погляд на державні справи. Враховуючи те, що державне управління є високоінтелектуальною діяльністю, менеджери потребують постійної потужної освітньої та професійної підтримки. Тому слід звернути увагу на формування нової еліти підростаючого покоління, яка через розвиток компетентнісного підходу з раннього етапу (школа та ВНЗ), формуватиме кадровий резерв системи державного управління. Виходячи з аналізу наявного стану справ автором створено компетентнісний уніфікатор формування еліти молоді як базису кадрового резерву в публічному управлінні, що відображає основні компетентності, якими має володіти сучасний публічний управлінець.
{"title":"РОЗВИТОК СИСТЕМИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В КОНТЕКСТІ КОМПЕТЕНТНІСНОГО ПІДХОДУ","authors":"V. Sychenko, Valery Marenichenko","doi":"10.34132/pard2022.16.15","DOIUrl":"https://doi.org/10.34132/pard2022.16.15","url":null,"abstract":"Визначено сутність компетентнісного підходу в публічному управлінні. Проаналізовано законодавчу базу України та інших країн щодо розвитку системи публічного управління та компетентнісного підходу в ній. В результаті проведених досліджень запропоновано напрями розвитку системи публічного управління в контексті компетентнісного підходу. \u0000Акцентовано увагу на тому що компетентнісний підхід представляє собою інтегральну управлінську технологію, що виробляє передачу людських ресурсів, необхідну для досягнення стратегій організації. Перехід на компетентнісний підхід дозволяє будь-яким організаціям, у тому числі і публічним, перейти на більш досконалий рівень управління людськими ресурсами за допомогою узгодження цілей, що стоять перед організацією чи установою та інтересами співробітників, у нашому випадку з інтересами публічної служби та наявності механізмів управління мотивацією результатів праці і професійним розвитком. \u0000Розглянуто досвід іноземних країн, де зазначено що державна служба в Польщі, Румунії, Болгарії, Франції та Німеччині має чітко сформовану систему, з законодавчим закріпленням, з вдало реалізованим законодавством про державну службу. \u0000У суспільстві наголошують, що для підвищення кваліфікації існуючих керівників і спеціалістів органів державної влади та місцевого самоврядування держава потребує управлінців нового покоління. \u0000Автор робить висновок що державна служба потребує професіоналів, енергійних людей та ефективних управлінців, здатних робити суспільство кращим, мати стратегічний і далекоглядний погляд на державні справи. Враховуючи те, що державне управління є високоінтелектуальною діяльністю, менеджери потребують постійної потужної освітньої та професійної підтримки. Тому слід звернути увагу на формування нової еліти підростаючого покоління, яка через розвиток компетентнісного підходу з раннього етапу (школа та ВНЗ), формуватиме кадровий резерв системи державного управління. \u0000Виходячи з аналізу наявного стану справ автором створено компетентнісний уніфікатор формування еліти молоді як базису кадрового резерву в публічному управлінні, що відображає основні компетентності, якими має володіти сучасний публічний управлінець.","PeriodicalId":33637,"journal":{"name":"Publichne upravlinnia ta regional''nii rozvitok","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-06-01","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"45145714","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Volodymyr Yemelyanov, Liudmyla Antonova, L. Ivashova
У статті досліджуються та узагальнюються адміністративно-правові засади функціонування антикорупційного суду у зарубіжних країнах у порівнянні з відповідним досвідом України. Визначено актуальні на сьогодні аргументи на користь створення спеціальних антикорупційних судів та проти цього. Наведено вже усталене загальноприйняте визначення поняття «антикорупційний суд». Наведено варіативність шляхів створення антикорупційних судів та їх функціонування. Визначено чотири основні моделі організаційної структури антикорупційних судів. В якості зарубіжного досвіду розглянуто тематичний досвід створення, проблеми становлення та етапи розвитку антикорупційного суду Філіппін (суд Sandiganbayan), як країни найпершого спеціалізованого антикорупційного суду, та Індонезії (суд Typicor), як країни з однією із найвдаліших на думку дослідників моделлю антикорупційного суду. У порівнянні із зарубіжним досвідом проаналізовано відповідний вітчизняний досвід, а саме, узагальнено описано процес становлення та сучасне становище Вищого антикорупційного суду України. Досліджено основні засади та об’єктивні прорахунки Закону України «Про Вищий антикорупційний суд». Розглянуто питання поліаспектної підготовки суддів Вищого антикорупційного суду України: виділено п’ять основних напрямів даної підготовки. Охарактеризовано позитивні і негативні складові ідеї створення Міжнародного антикорупційного суду (International Anti-Corruption Court – IACC), визначено його головну мету та надзавдання що відповідають сучасному транснаціональному характеру антисоціального явища корупції.
{"title":"АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ АНТИКОРУПЦІЙНОГО СУДУ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ТА ВІТЧИЗНЯНІ РЕАЛІЇ","authors":"Volodymyr Yemelyanov, Liudmyla Antonova, L. Ivashova","doi":"10.34132/pard2022.16.02","DOIUrl":"https://doi.org/10.34132/pard2022.16.02","url":null,"abstract":"У статті досліджуються та узагальнюються адміністративно-правові засади функціонування антикорупційного суду у зарубіжних країнах у порівнянні з відповідним досвідом України. Визначено актуальні на сьогодні аргументи на користь створення спеціальних антикорупційних судів та проти цього. Наведено вже усталене загальноприйняте визначення поняття «антикорупційний суд». Наведено варіативність шляхів створення антикорупційних судів та їх функціонування. Визначено чотири основні моделі організаційної структури антикорупційних судів. В якості зарубіжного досвіду розглянуто тематичний досвід створення, проблеми становлення та етапи розвитку антикорупційного суду Філіппін (суд Sandiganbayan), як країни найпершого спеціалізованого антикорупційного суду, та Індонезії (суд Typicor), як країни з однією із найвдаліших на думку дослідників моделлю антикорупційного суду. У порівнянні із зарубіжним досвідом проаналізовано відповідний вітчизняний досвід, а саме, узагальнено описано процес становлення та сучасне становище Вищого антикорупційного суду України. Досліджено основні засади та об’єктивні прорахунки Закону України «Про Вищий антикорупційний суд». Розглянуто питання поліаспектної підготовки суддів Вищого антикорупційного суду України: виділено п’ять основних напрямів даної підготовки. Охарактеризовано позитивні і негативні складові ідеї створення Міжнародного антикорупційного суду (International Anti-Corruption Court – IACC), визначено його головну мету та надзавдання що відповідають сучасному транснаціональному характеру антисоціального явища корупції.","PeriodicalId":33637,"journal":{"name":"Publichne upravlinnia ta regional''nii rozvitok","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-06-01","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"45331183","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：