Pub Date : 2022-11-27DOI: 10.31470/2518-7600-2022-16-165-186
Анатолій Сустрєтов
В 1917–1921 роках, коли похитнулись та впали імперії, в межах яких перебували українські землі, українці отримали шанс на створення власної державності. Одним із нагальних та перших питань постало формування власної фінансово-грошової системи як необхідний атрибут кожної держави. Історією грошового обігу за часів Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії та ЗУНР займались дослідники протягом ХХ–ХХІ ст. Автори розкривали історіографічні питання в контексті власних досліджень, що стосувались історії грошового обігу. Наука потребує суто історіографічного аналізу наявної історичної бази. Власний внесок у науковий доробок проблематики здійснили сучасники подій, відомі фахівці з нумізматики, історії та фінансів. Необхідно наголосити увагу на працях, які видавались за кордоном в ХХ ст. В 1972 році в Мюнхені відомим державним діячем Центральної Ради та Директорії Б. Мартосом та Я. Зозулею була видана праця «Гроші Української Держави», 1974 року опублікована в Клівленді книга М. Гнатишака «Державні гроші України 1917–1920 років». В роки незалежної України плеяда видатних дослідників обрала за коло наукових інтересів саме історію грошового обігу України загалом та за часів Української Революції 1917–1921 рр. зокрема. Значної уваги питанням обігу та емісії бон в 1917–1921 рр. приділив вчений Р.Й. Тхоржєвський. Монетній справі та грошовій політиці присвятила свою увагу вчена Д.Ф. Дмитрієнко, під керівництвом якої колектив авторів видав «Гроші в Україні: факти і документи», окрім того вона розробляла проблеми емісії за Н. Махна. Фінансово-грошову політику УНР, Гетьманату вивчає П.П. Гай-Нижник. В останні роки важливий внесок у науковий доробок історії грошового обігу здійснила І.Г. Скоморович. Окрім того, відповідними історичними аспектами займаються науковці Н.І. Доровєєва, Р.М. Шуст. Таким чином, нагальним питанням є розробка історіографічних праць, системний та комплексний аналіз думок та поглядів дослідників задля виокремлення необхідних для подальшого вивчення «темних плям» з історії грошового обігу України.
{"title":"ІСТОРІОГРАФІЯ ГРОШОВОГО ОБІГУ ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1921 РР.","authors":"Анатолій Сустрєтов","doi":"10.31470/2518-7600-2022-16-165-186","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-16-165-186","url":null,"abstract":"В 1917–1921 роках, коли похитнулись та впали імперії, в межах яких перебували українські землі, українці отримали шанс на створення власної державності. Одним із нагальних та перших питань постало формування власної фінансово-грошової системи як необхідний атрибут кожної держави. Історією грошового обігу за часів Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії та ЗУНР займались дослідники протягом ХХ–ХХІ ст. Автори розкривали історіографічні питання в контексті власних досліджень, що стосувались історії грошового обігу. Наука потребує суто історіографічного аналізу наявної історичної бази. Власний внесок у науковий доробок проблематики здійснили сучасники подій, відомі фахівці з нумізматики, історії та фінансів. Необхідно наголосити увагу на працях, які видавались за кордоном в ХХ ст. В 1972 році в Мюнхені відомим державним діячем Центральної Ради та Директорії Б. Мартосом та Я. Зозулею була видана праця «Гроші Української Держави», 1974 року опублікована в Клівленді книга М. Гнатишака «Державні гроші України 1917–1920 років». В роки незалежної України плеяда видатних дослідників обрала за коло наукових інтересів саме історію грошового обігу України загалом та за часів Української Революції 1917–1921 рр. зокрема. Значної уваги питанням обігу та емісії бон в 1917–1921 рр. приділив вчений Р.Й. Тхоржєвський. Монетній справі та грошовій політиці присвятила свою увагу вчена Д.Ф. Дмитрієнко, під керівництвом якої колектив авторів видав «Гроші в Україні: факти і документи», окрім того вона розробляла проблеми емісії за Н. Махна. Фінансово-грошову політику УНР, Гетьманату вивчає П.П. Гай-Нижник. В останні роки важливий внесок у науковий доробок історії грошового обігу здійснила І.Г. Скоморович. Окрім того, відповідними історичними аспектами займаються науковці Н.І. Доровєєва, Р.М. Шуст. Таким чином, нагальним питанням є розробка історіографічних праць, системний та комплексний аналіз думок та поглядів дослідників задля виокремлення необхідних для подальшого вивчення «темних плям» з історії грошового обігу України.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"9 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-11-27","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"116997161","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-06-30DOI: 10.31470/2518-7600-2022-15-296-314
Ірина Каменська, Олена Бокшиц
Розглянуто актуальну проблему підготовки майбутніх фахівців професійної освіти в умовах дистанційного навчання із використанням альтернативних технологій навчання та урізноманітнення форм організації освітнього процесу засобами інформаційних технологій. Обґрунтовано можливості застосування соціальних мереж та доцільність їх використання при організації індивідуальної освітньої траєкторії майбутніх педагогів професійної освіти. Авторами розкрито сутність понять «формальна», «неформальна», «інформальна» освіта. Теоретично обґрунтовано значення неформальної освіти при застосуванні дистанційної форми навчання в ЗВО. Визначено характерні ознаки компонентів безперервної освіти та доцільність їх використання при організації індивідуальної освітньої траєкторії майбутнього педагога професійного навчання. Встановлено, що неформальна освіта забезпечує надання освітніх послуг через застосування академій, онлайн курсів, соціальних мереж. Охарактеризовано особливості використання соціальних мереж в умовах онлайн навчання. Встановлено, що використання соціальних мереж в освіті – це додаткова можливість організовувати самостійну роботу студентів у позаудиторний час та набуття ними здатності розв’язувати складні спеціалізовані завдання у майбутній професійній діяльності. Встановлено, що популярність соціальних мереж надає можливість викладачам використовувати їх в освітньому процесі при підготовці майбутніх фахівців. Авторами обґрунтовано переваги організації освітнього процесу із застосуванням альтернативних форм навчання при дистанційному навчанні задля вирішення освітніх завдань. Представлено педагогічні умови навчання із використанням соціальних мереж в освітньому процесі при професійній підготовці майбутніх педагогів професійного навчання. З’ясовано, що в освітньому процесі доцільно акцентувати увагу на застосуванні соціальної мережі, яка є нетрадиційною освітньою технологією, розширюється й оновлюється в системі запровадження дистанційної освіти. Встановлено, що доречно використовувати соціальні мережі як інструмент неформальної освіти при підготовці педагогів професійного навчання для здобуття нових знань і практичного досвіду, для мотивації та натхнення, для розширення саморозвитку та самореалізації.
{"title":"СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ ЯК ІНСТРУМЕНТ НЕФОРМАЛЬНОЇ ОСВІТИ ПРИ ПІДГОТОВЦІ ПЕДАГОГА ПРОФЕСІЙНОГО НАВЧАННЯ","authors":"Ірина Каменська, Олена Бокшиц","doi":"10.31470/2518-7600-2022-15-296-314","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-15-296-314","url":null,"abstract":"Розглянуто актуальну проблему підготовки майбутніх фахівців професійної освіти в умовах дистанційного навчання із використанням альтернативних технологій навчання та урізноманітнення форм організації освітнього процесу засобами інформаційних технологій. \u0000Обґрунтовано можливості застосування соціальних мереж та доцільність їх використання при організації індивідуальної освітньої траєкторії майбутніх педагогів професійної освіти. \u0000Авторами розкрито сутність понять «формальна», «неформальна», «інформальна» освіта. Теоретично обґрунтовано значення неформальної освіти при застосуванні дистанційної форми навчання в ЗВО. \u0000Визначено характерні ознаки компонентів безперервної освіти та доцільність їх використання при організації індивідуальної освітньої траєкторії майбутнього педагога професійного навчання. \u0000Встановлено, що неформальна освіта забезпечує надання освітніх послуг через застосування академій, онлайн курсів, соціальних мереж. \u0000Охарактеризовано особливості використання соціальних мереж в умовах онлайн навчання. Встановлено, що використання соціальних мереж в освіті – це додаткова можливість організовувати самостійну роботу студентів у позаудиторний час та набуття ними здатності розв’язувати складні спеціалізовані завдання у майбутній професійній діяльності. \u0000Встановлено, що популярність соціальних мереж надає можливість викладачам використовувати їх в освітньому процесі при підготовці майбутніх фахівців. Авторами обґрунтовано переваги організації освітнього процесу із застосуванням альтернативних форм навчання при дистанційному навчанні задля вирішення освітніх завдань. \u0000Представлено педагогічні умови навчання із використанням соціальних мереж в освітньому процесі при професійній підготовці майбутніх педагогів професійного навчання. З’ясовано, що в освітньому процесі доцільно акцентувати увагу на застосуванні соціальної мережі, яка є нетрадиційною освітньою технологією, розширюється й оновлюється в системі запровадження дистанційної освіти. \u0000Встановлено, що доречно використовувати соціальні мережі як інструмент неформальної освіти при підготовці педагогів професійного навчання для здобуття нових знань і практичного досвіду, для мотивації та натхнення, для розширення саморозвитку та самореалізації.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"33 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-06-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"132263141","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-06-30DOI: 10.31470/2518-7600-2022-15-266-295
Ігор Довжук, Cвітлана Яременко
Формування національного інформаційного простору в новітніх умовах масового поширення інформаційно-комунікаційних технологій, де нерідко присутня неперевірена або неправдива інформація, неможливе без розвитку такої традиційної його форми як документальні видання. Методологія дослідження ґрунтується на стратегіях порівняння, типології, принципах історизму, соціального підходу. В основу логіки викладу матеріалу покладено проблемно-історичний принцип, що дозволяє в хронологічній послідовності розкрити основні теми і напрямки опублікованих збірників документів. Наукова новизна розвідок пов’язана з тим, що питання аналізу місця й ролі документальних видань у формуванні інформаційного простору досі не стало предметом спеціального дослідження. Наданий узагальнений аналіз виконання документальними збірниками інформаційної, соціальної та культурної функцій при найбільш узагальнюючій функції документів взагалі, що полягає у їх здатності зберігати і передавати (поширювати) інформацію у часі та просторі. Показується, що обсяг документальних матеріалів, виданих після Другої світової війни досить об’ємний і створив в інформаційному просторі України тематичні блоки з дуже широкою хронологією. Відзначений вагомий внесок до формування науково обґрунтованого інформаційного простору документальних збірників, підготовлених в регіонах з початку нашого століття, присвячених зокрема темам, що отримали свій розвиток в часи незалежності. Можна констатувати, що історики й архівісти загалом справляються з завданням показу об’єктивної картини історичних подій. Разом з тим, стан національного інформаційного простору має значні резерви для підготовки документальних видань, які б відповідали назрілим інформаційним запитам населення.
{"title":"ДОКУМЕНТАЛЬНІ ВИДАННЯ ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ національного інформаційного простору","authors":"Ігор Довжук, Cвітлана Яременко","doi":"10.31470/2518-7600-2022-15-266-295","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-15-266-295","url":null,"abstract":"Формування національного інформаційного простору в новітніх умовах масового поширення інформаційно-комунікаційних технологій, де нерідко присутня неперевірена або неправдива інформація, неможливе без розвитку такої традиційної його форми як документальні видання. Методологія дослідження ґрунтується на стратегіях порівняння, типології, принципах історизму, соціального підходу. В основу логіки викладу матеріалу покладено проблемно-історичний принцип, що дозволяє в хронологічній послідовності розкрити основні теми і напрямки опублікованих збірників документів. Наукова новизна розвідок пов’язана з тим, що питання аналізу місця й ролі документальних видань у формуванні інформаційного простору досі не стало предметом спеціального дослідження. Наданий узагальнений аналіз виконання документальними збірниками інформаційної, соціальної та культурної функцій при найбільш узагальнюючій функції документів взагалі, що полягає у їх здатності зберігати і передавати (поширювати) інформацію у часі та просторі. Показується, що обсяг документальних матеріалів, виданих після Другої світової війни досить об’ємний і створив в інформаційному просторі України тематичні блоки з дуже широкою хронологією. Відзначений вагомий внесок до формування науково обґрунтованого інформаційного простору документальних збірників, підготовлених в регіонах з початку нашого століття, присвячених зокрема темам, що отримали свій розвиток в часи незалежності. \u0000Можна констатувати, що історики й архівісти загалом справляються з завданням показу об’єктивної картини історичних подій. Разом з тим, стан національного інформаційного простору має значні резерви для підготовки документальних видань, які б відповідали назрілим інформаційним запитам населення.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"101 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-06-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"121286298","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-06-30DOI: 10.31470/2518-7600-2022-15-226-246
Петро Шихов
У статті зроблено спробу узагальнити теоретичні основи досліджень міграційних процесів у розвідках радянських дослідників другої половини ХХ ст. Визначено, що поняття «міграція населення» має багато визначень. З’ясовано, що причиною різноманітності трактувань даного терміну є наукова спеціалізація конкретного дослідника, адже дослідженням міграції населення займалися фахівці з різних наук. Встановлено, що напрацювання за даного напрямку проводили дослідники з таких наук, як географія, економіка, соціологія, демографія. З’ясовано, що розвідки зазначеного періоду умовно поділяються на три періоди. Перший період – це період відновлення, коли після сталінських часів було знято заборону на дослідження, і характеризується початком формування теоретичної бази за допомогою набутого досвіду у 1920-1930-х рр. Другий період (1960-1970-ті рр.) стосується емпіричних методів шляхом спостережень, щоб на основі отриманих даних покращити теоретичну основу майбутніх досліджень. Третій період (1970-1990-ті рр.) – час формування окремої науки «міграціології» та узагальнення в ній усього набутого практичного досвіду. Виокремлено, що період відновлення досліджень з області міграції припадає на кінець 1950-х рр. Початок поновлення вивчення міграційних процесів відбувається у Сибірському відділенні АН СРСР. Визначено чому саме Сибір став базою для практичних розвідок в області міграції. Зазначено низку науковців, які займалися формуванням теоретичної, а згодом і практичної бази досліджень. Описано сферу їх інтересів у цій царині. Визначено вклад, який зробили науковці задля формування єдиного теоретичного апарату, що потім трансформувався у окрему науку. З’ясовано, що вчені у своїх розвідках спираються лише на радянський досвід і формування теоретичної основи досліджень відбувається в ізоляції від міжнародного досвіду з даної галузі. Зауважено і про математичні спроби опису міграційних процесів на основі статистичних даних. Визначено мету досліджень з даної проблеми, адже вивчення міграції дозволяло ефективніше розробляти державну політику міграції населення, а також покращити промислову та містобудівну політику.
{"title":"ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ МІГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В СРСР У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ","authors":"Петро Шихов","doi":"10.31470/2518-7600-2022-15-226-246","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-15-226-246","url":null,"abstract":"У статті зроблено спробу узагальнити теоретичні основи досліджень міграційних процесів у розвідках радянських дослідників другої половини ХХ ст. \u0000Визначено, що поняття «міграція населення» має багато визначень. З’ясовано, що причиною різноманітності трактувань даного терміну є наукова спеціалізація конкретного дослідника, адже дослідженням міграції населення займалися фахівці з різних наук. Встановлено, що напрацювання за даного напрямку проводили дослідники з таких наук, як географія, економіка, соціологія, демографія. \u0000З’ясовано, що розвідки зазначеного періоду умовно поділяються на три періоди. Перший період – це період відновлення, коли після сталінських часів було знято заборону на дослідження, і характеризується початком формування теоретичної бази за допомогою набутого досвіду у 1920-1930-х рр. Другий період (1960-1970-ті рр.) стосується емпіричних методів шляхом спостережень, щоб на основі отриманих даних покращити теоретичну основу майбутніх досліджень. Третій період (1970-1990-ті рр.) – час формування окремої науки «міграціології» та узагальнення в ній усього набутого практичного досвіду. \u0000Виокремлено, що період відновлення досліджень з області міграції припадає на кінець 1950-х рр. Початок поновлення вивчення міграційних процесів відбувається у Сибірському відділенні АН СРСР. Визначено чому саме Сибір став базою для практичних розвідок в області міграції. \u0000Зазначено низку науковців, які займалися формуванням теоретичної, а згодом і практичної бази досліджень. Описано сферу їх інтересів у цій царині. Визначено вклад, який зробили науковці задля формування єдиного теоретичного апарату, що потім трансформувався у окрему науку. З’ясовано, що вчені у своїх розвідках спираються лише на радянський досвід і формування теоретичної основи досліджень відбувається в ізоляції від міжнародного досвіду з даної галузі. Зауважено і про математичні спроби опису міграційних процесів на основі статистичних даних. Визначено мету досліджень з даної проблеми, адже вивчення міграції дозволяло ефективніше розробляти державну політику міграції населення, а також покращити промислову та містобудівну політику.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-06-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"129055509","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-06-30DOI: 10.31470/2518-7600-2022-15-203-225
Тетяна Соловйова, Володимир Сіропол, Вікторія Грукач
Актуальність теми дослідження спричинена пошуком магістральних шляхів розвитку сучасної історичної освіти. Сьогодні вимоги до процесу навчання, особливо в старших класах, потребують певної систематизації методичних прийомів роботи. Взаємодія вчителя та учнів в результаті використання різних засобів залучення та опрацювання історичних документів повинна бути спрямована на формування таких умінь та навичок, які б дозволили учням самостійно здобувати знання з різноманітних джерел та правильно використовувати їх у подальшій діяльності. Залучення до навчального процесу документів по темі територіально-адміністративного розвитку Київської губернії в кінці ХVІІІ – першій половині XIX ст., у сучасних умовах спричинена потребою розуміння учнями складних та неоднозначних процесів у різних сферах життя українського суспільства, які були породжені у досліджуваний нами період, коли Російська імперія активно проводила в українських губерніях, зокрема у правобережних, нещодавно приєднаних від Речі Посполитої, політику зросійщення та інкорпорації. Необхідність дослідження джерел по темі статті спричинена також потребою реформування системи сучасного державного управління, проведення реформи з децентралізації влади та організації ефективної виконавчої влади в Україні на всіх рівнях. Важливу роль у цьому напрямі покликаний відіграти людський фактор, оскільки в сучасних державних установах трапляються випадки непрофесіоналізму та зловживання службовим становищем. У зв’язку з цим слід переглянути законодавче регулювання адміністративного, судового апаратів, професійні й моральні засади діяльності державних службовців. У процесі реформування варто звернутися як до власних традицій, так і до європейського досвіду.
{"title":"ВИКОРИСТАННЯ АРХІВНИХ МАТЕРІАЛІВ ПРО ТЕРИТОРІАЛЬНО-АДМІНІСТРАТИВНИЙ РОЗВИТОК КИЇВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ В КІНЦІ ХVІІІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ. НА УРОКАХ ІСТОРІЇ І ПРАВОЗНАВСТВА В ЗАКЛАДАХ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ","authors":"Тетяна Соловйова, Володимир Сіропол, Вікторія Грукач","doi":"10.31470/2518-7600-2022-15-203-225","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-15-203-225","url":null,"abstract":"Актуальність теми дослідження спричинена пошуком магістральних шляхів розвитку сучасної історичної освіти. Сьогодні вимоги до процесу навчання, особливо в старших класах, потребують певної систематизації методичних прийомів роботи. Взаємодія вчителя та учнів в результаті використання різних засобів залучення та опрацювання історичних документів повинна бути спрямована на формування таких умінь та навичок, які б дозволили учням самостійно здобувати знання з різноманітних джерел та правильно використовувати їх у подальшій діяльності. \u0000Залучення до навчального процесу документів по темі територіально-адміністративного розвитку Київської губернії в кінці ХVІІІ – першій половині XIX ст., у сучасних умовах спричинена потребою розуміння учнями складних та неоднозначних процесів у різних сферах життя українського суспільства, які були породжені у досліджуваний нами період, коли Російська імперія активно проводила в українських губерніях, зокрема у правобережних, нещодавно приєднаних від Речі Посполитої, політику зросійщення та інкорпорації. Необхідність дослідження джерел по темі статті спричинена також потребою реформування системи сучасного державного управління, проведення реформи з децентралізації влади та організації ефективної виконавчої влади в Україні на всіх рівнях. \u0000Важливу роль у цьому напрямі покликаний відіграти людський фактор, оскільки в сучасних державних установах трапляються випадки непрофесіоналізму та зловживання службовим становищем. У зв’язку з цим слід переглянути законодавче регулювання адміністративного, судового апаратів, професійні й моральні засади діяльності державних службовців. У процесі реформування варто звернутися як до власних традицій, так і до європейського досвіду.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-06-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"128649117","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-06-30DOI: 10.31470/2518-7600-2022-15-188-202
Тетяна Соловйова, Олеся Ткаченко, Тетяна Ткаченко
У статті розглянуто питання використання історичного документу на ЗНО з історії України в контексті сучасних завдань освіти. На сучасному етапі розвитку Україн освітня політика держави спрямована на приведення її у відповідність до освітньої системи світового рівня і повинна бути орієнтована на отримання якісного результату в навчанні. Для отримання об’єктивних та достовірних даних про рівень навчальних досягнень учнів в Україні і проводять зовнішнє незалежне оцінювання, яке є неупередженим, оскільки його здійснюють незалежні від навчальних закладів інституції, застосовуючи стандартизовані тестові завдання. Значна увага приділяється формуванню змісту тестів з історії України. Тести складають таким чином, щоб визначити рівень знань учнів з предмету, сформованість умінь та навичок характеризувати, пояснювати, обґрунтовувати, знаходити причинно-наслідкові зв’язки. Залучення до аналізу історичних документів допоможе також сформувати в учнів історичну компетентність (хронологічну, просторову, логічну, аксіологічну, інформаційну). Це уміння орієнтуватися в історичному часі, розглядати суспільні явища в конкретно-історичних умовах, знаходити взаємозв’язки в розвитку соціуму, господарства, культури, релігії, розуміти множинність трактувань минулого та зіставляти різні його інтерпретації, ставити запитання та шукати відповіді, уміти пояснювати теоретичні поняття, характеризувати історичні постаті, критично оцінювати джерела, аналізувати розбіжності в позиціях авторів джерел, осмислювати зв’язки між історією і сучасним життям. Тексти історичних джерел, що пропонуються на ЗНО, мають бути адаптовані для їх розуміння учнями. Зміст документа повинен відповідати головним науковим критеріям, таким як історизм, об’єктивність, цілісність, альтернативність в думках, позиціях, поглядах авторів. Історичний документ повинен слугувати як засобом здобуття історичних знань учнями, допомагати вирішувати проблемні і творчі завдання, так і надавати інформацію про нові факти, події, явища, ілюструвати та конкретизувати теоретичний матеріал. Школярі повинні навчитися висловлювати власні думки відносно тверджень, відображених в документі, робити висновки наскільки документ об’єктивно відображає проблему, висунуту в ньому та відповідає історичним обставинам, що вивчаються. Слід зазначити, що найчастіше документи надають інформацію про історичні факти, а не історичний процес, тому учні для реконструкції історичної дійсності повинні залучати художню літературу, побутовий та біографічний матеріал, який містить характеристики історичних діячів. Через такий міжпредметний зв’язок учні здобувають можливість отримувати знання як з історії, літератури, правознавства так і інших предметів.
{"title":"ДО ПИТАННЯ ПРО ВИКОРИСТАННЯ ІСТОРИЧНОГО ДОКУМЕНТУ НА ЗНО З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ЗАВДАНЬ ОСВІТИ","authors":"Тетяна Соловйова, Олеся Ткаченко, Тетяна Ткаченко","doi":"10.31470/2518-7600-2022-15-188-202","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-15-188-202","url":null,"abstract":"У статті розглянуто питання використання історичного документу на ЗНО з історії України в контексті сучасних завдань освіти. На сучасному етапі розвитку Україн освітня політика держави спрямована на приведення її у відповідність до освітньої системи світового рівня і повинна бути орієнтована на отримання якісного результату в навчанні. Для отримання об’єктивних та достовірних даних про рівень навчальних досягнень учнів в Україні і проводять зовнішнє незалежне оцінювання, яке є неупередженим, оскільки його здійснюють незалежні від навчальних закладів інституції, застосовуючи стандартизовані тестові завдання. \u0000Значна увага приділяється формуванню змісту тестів з історії України. Тести складають таким чином, щоб визначити рівень знань учнів з предмету, сформованість умінь та навичок характеризувати, пояснювати, обґрунтовувати, знаходити причинно-наслідкові зв’язки. Залучення до аналізу історичних документів допоможе також сформувати в учнів історичну компетентність (хронологічну, просторову, логічну, аксіологічну, інформаційну). Це уміння орієнтуватися в історичному часі, розглядати суспільні явища в конкретно-історичних умовах, знаходити взаємозв’язки в розвитку соціуму, господарства, культури, релігії, розуміти множинність трактувань минулого та зіставляти різні його інтерпретації, ставити запитання та шукати відповіді, уміти пояснювати теоретичні поняття, характеризувати історичні постаті, критично оцінювати джерела, аналізувати розбіжності в позиціях авторів джерел, осмислювати зв’язки між історією і сучасним життям. \u0000Тексти історичних джерел, що пропонуються на ЗНО, мають бути адаптовані для їх розуміння учнями. Зміст документа повинен відповідати головним науковим критеріям, таким як історизм, об’єктивність, цілісність, альтернативність в думках, позиціях, поглядах авторів. Історичний документ повинен слугувати як засобом здобуття історичних знань учнями, допомагати вирішувати проблемні і творчі завдання, так і надавати інформацію про нові факти, події, явища, ілюструвати та конкретизувати теоретичний матеріал. \u0000Школярі повинні навчитися висловлювати власні думки відносно тверджень, відображених в документі, робити висновки наскільки документ об’єктивно відображає проблему, висунуту в ньому та відповідає історичним обставинам, що вивчаються. Слід зазначити, що найчастіше документи надають інформацію про історичні факти, а не історичний процес, тому учні для реконструкції історичної дійсності повинні залучати художню літературу, побутовий та біографічний матеріал, який містить характеристики історичних діячів. Через такий міжпредметний зв’язок учні здобувають можливість отримувати знання як з історії, літератури, правознавства так і інших предметів.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"43 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-06-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"116502978","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-06-30DOI: 10.31470/2518-7600-2022-15-55-81
Леся Коцур
У статті проаналізовано процес державотворення незалежної України крізь призму нормативно-правових документів прийнятих упродовж останніх тридцяти років. Розкрито особливості прийняття актів, які прискорили процес унезалежнення України від СРСР та сформували кістяк майбутньої державності; документів прийнятих у перші роки розбудови молодої держави, які ухвалювалися в процесі гострих суперечностей між різними гілками влади, зокрема Президентом і Верховною Радою України; нормативно-правових актів кінця 1990-х – перших десятиліть 2000-х рр., які чітко розкривають вплив фінансових, геополітичних та цивілізаційних чинників на прийняття відповідних документів. Окрему увагу приділено ролі Конституції України у процесі будівництва держави та іншим нормативним актам покликаним зміцнити самобутність українського народу, вирвавши її ідентичність з ідеологічних лещат Кремля. Показано, що попри наявну широку нормативну базу, багато документів носили суто декларативний характер, що мало вкрай негативні наслідки під кутом зору майбутніх державотворчих перспектив
{"title":"ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ КРІЗЬ ПРИЗМУ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ: 30 РОКІВ ДОСВІДУ","authors":"Леся Коцур","doi":"10.31470/2518-7600-2022-15-55-81","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-15-55-81","url":null,"abstract":"У статті проаналізовано процес державотворення незалежної України крізь призму нормативно-правових документів прийнятих упродовж останніх тридцяти років. Розкрито особливості прийняття актів, які прискорили процес унезалежнення України від СРСР та сформували кістяк майбутньої державності; документів прийнятих у перші роки розбудови молодої держави, які ухвалювалися в процесі гострих суперечностей між різними гілками влади, зокрема Президентом і Верховною Радою України; нормативно-правових актів кінця 1990-х – перших десятиліть 2000-х рр., які чітко розкривають вплив фінансових, геополітичних та цивілізаційних чинників на прийняття відповідних документів. Окрему увагу приділено ролі Конституції України у процесі будівництва держави та іншим нормативним актам покликаним зміцнити самобутність українського народу, вирвавши її ідентичність з ідеологічних лещат Кремля. Показано, що попри наявну широку нормативну базу, багато документів носили суто декларативний характер, що мало вкрай негативні наслідки під кутом зору майбутніх державотворчих перспектив","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-06-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"132447990","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-06-30DOI: 10.31470/2518-7600-2022-15-33-54
Інна Демуз
У статті зроблено спробу прослідкувати основні умови функціонування на теренах України наукових сільськогосподарських товариств протягом ХХ – початку ХХІ ст., зокрема, визначити організаційну модель, структурну побудову та принципи діяльності зазначених громадських об’єднань учених. Встановлено, що вибудовування структури адміністративного керування радянською наукою відбувалося у двох напрямах: перший, – поступове нищення протягом 1920-х рр. громадсько-наукових організацій попереднього періоду; другий – цілеспрямована розбудова нової системи організації науки (створення мережі науково-дослідних інститутів та нових осередків «громадської активності», підконтрольних державі). З’ясовано, що з 1930-х рр. почали виникати нові форми громадських об’єднань учених – наукові товариства всесоюзного значення, які з часом створили розгалужену мережу самостійних республіканських товариств, що долучилися до виконання державних науково-технічних завдань. Більшість з таких товариств проіснували не лише до кінця 1980-х рр., а продовжили діяльність в якості самостійних громадських організацій, перереєструвавшись на початку 1990-х рр. в Міністерстві юстиції України, що свідчить про певну спадковість організаційних і наукових традицій товариств радянського та сучасного періодів. Зокрема, у статті актуалізовано інформацію про такі товариства радянського періоду, як: Українське науково-технічне товариство сільського господарства, Українське науково-технічне товариство лісової промисловості та лісового господарства, Українське товариство охорони природи та сприяння розвитку природних багатств, а також періоду незалежності – Українське товариство ґрунтознавців та агрохіміків, Українське товариство генетиків і селекціонерів ім. М. І. Вавилова, Українське фізіологічне товариство ім. П. Г. Костюка, Українське ботанічне товариство, Українське ентомологічне товариство, Товариство мікробіологів України ім. С. М. Виноградського, Українське товариство охорони природи, Українське товариство фізіологів рослин, Українське наукове товариство гербологів, Українське наукове товариство паразитологів, Наукове товариство істориків-аграрників
{"title":"ОРГАНІЗАЦІЙНІ МОДЕЛІ ФУНКЦІОНУВАННЯ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ ХХ – початку ХХІ ст. НАУКОВИХ ТОВАРИСТВ АГРАРІЇВ","authors":"Інна Демуз","doi":"10.31470/2518-7600-2022-15-33-54","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-15-33-54","url":null,"abstract":" \u0000У статті зроблено спробу прослідкувати основні умови функціонування на теренах України наукових сільськогосподарських товариств протягом ХХ – початку ХХІ ст., зокрема, визначити організаційну модель, структурну побудову та принципи діяльності зазначених громадських об’єднань учених. \u0000Встановлено, що вибудовування структури адміністративного керування радянською наукою відбувалося у двох напрямах: перший, – поступове нищення протягом 1920-х рр. громадсько-наукових організацій попереднього періоду; другий – цілеспрямована розбудова нової системи організації науки (створення мережі науково-дослідних інститутів та нових осередків «громадської активності», підконтрольних державі). З’ясовано, що з 1930-х рр. почали виникати нові форми громадських об’єднань учених – наукові товариства всесоюзного значення, які з часом створили розгалужену мережу самостійних республіканських товариств, що долучилися до виконання державних науково-технічних завдань. Більшість з таких товариств проіснували не лише до кінця 1980-х рр., а продовжили діяльність в якості самостійних громадських організацій, перереєструвавшись на початку 1990-х рр. в Міністерстві юстиції України, що свідчить про певну спадковість організаційних і наукових традицій товариств радянського та сучасного періодів. \u0000Зокрема, у статті актуалізовано інформацію про такі товариства радянського періоду, як: Українське науково-технічне товариство сільського господарства, Українське науково-технічне товариство лісової промисловості та лісового господарства, Українське товариство охорони природи та сприяння розвитку природних багатств, а також періоду незалежності – Українське товариство ґрунтознавців та агрохіміків, Українське товариство генетиків і селекціонерів ім. М. І. Вавилова, Українське фізіологічне товариство ім. П. Г. Костюка, Українське ботанічне товариство, Українське ентомологічне товариство, Товариство мікробіологів України ім. С. М. Виноградського, Українське товариство охорони природи, Українське товариство фізіологів рослин, Українське наукове товариство гербологів, Українське наукове товариство паразитологів, Наукове товариство істориків-аграрників","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"58 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-06-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"121581812","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-06-30DOI: 10.31470/2518-7600-2022-15-82-105
Валентина Молоткіна
У статті аналізуються особливості реалізації мовної політики радянською владою в Україні. Розглянуто одну з найзапекліших дискусій щодо теорії «боротьби двох культур», яка виникла на початку й обговорювалась впродовж 1920-х рр. та відобразилась на всьому культуротворчому процесі даного періоду. З’ясовано, що у 1930ті рр. ті, хто хотів доступитися до сучасних знань та сучасної думки, мусили дедалі частіше вдаватися до російської мови. Хто ж дотримувався української, не тільки прирікав себе на приниження, а й, навіть, наражався на небезпеку бути проголошеним ворогом народу з усіма наступними наслідками. Після закінчення Другої світової війни знову посилився великодержавний вплив у процесі висвітлення та викладання історії, сталися зміни в ідеологічних формулюваннях, які позначилися на становищі української мови. На хвилі поміркованої десталінізації, спостерігалося деяке пом’якшення у мовній сфері. Проте вже наприкінці 1950х рр. радянська влада продовжила примусовий курс русифікації, результатом якого стало різке обмеження використання української мови в економіці, суспільно-політичному житті, освіті, науці та культурі. Проти процесів русифікації населення України виступали українські науковці, педагоги, письменники, громадські діячі. Але влада вдавалася до різних заходів, щоб змусити населення користуватися російською мовою. Зменшувався тираж україномовних періодичних видань, книг, підручників. Скорочувалась кількість україномовних шкіл. Можна було навчатися в Україні і не вивчати української мови. В театрах, кінотеатрах та на телебаченні домінувала російська мова. Відчутна перевага національної мови спостерігалася лише в радіопередачах. Встановлено, що влада підступно втручалася в розвиток української мови, спрямовуючи зусилля на її штучне зближення з російською (так зване «злиття»), тобто етнокультурну асиміляцію. Агресивна русифікація в містах починалася з дитсадка. Значна частина українців змушена була навчатися в російських школах, а потім майже всі вступали до закладів вищої освіти з російською мовою навчання. Так, серед громадян України з дитинства формувався стереотип неповноцінності української мови. Вся система освіти закладала підвалини для широкомасштабної денаціоналізації підростаючого покоління.
{"title":"ОСОБЛИВОСТІ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ: СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ","authors":"Валентина Молоткіна","doi":"10.31470/2518-7600-2022-15-82-105","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-15-82-105","url":null,"abstract":"У статті аналізуються особливості реалізації мовної політики радянською владою в Україні. \u0000Розглянуто одну з найзапекліших дискусій щодо теорії «боротьби двох культур», яка виникла на початку й обговорювалась впродовж 1920-х рр. та відобразилась на всьому культуротворчому процесі даного періоду. \u0000З’ясовано, що у 1930ті рр. ті, хто хотів доступитися до сучасних знань та сучасної думки, мусили дедалі частіше вдаватися до російської мови. Хто ж дотримувався української, не тільки прирікав себе на приниження, а й, навіть, наражався на небезпеку бути проголошеним ворогом народу з усіма наступними наслідками. \u0000Після закінчення Другої світової війни знову посилився великодержавний вплив у процесі висвітлення та викладання історії, сталися зміни в ідеологічних формулюваннях, які позначилися на становищі української мови. На хвилі поміркованої десталінізації, спостерігалося деяке пом’якшення у мовній сфері. Проте вже наприкінці 1950х рр. радянська влада продовжила примусовий курс русифікації, результатом якого стало різке обмеження використання української мови в економіці, суспільно-політичному житті, освіті, науці та культурі. Проти процесів русифікації населення України виступали українські науковці, педагоги, письменники, громадські діячі. Але влада вдавалася до різних заходів, щоб змусити населення користуватися російською мовою. Зменшувався тираж україномовних періодичних видань, книг, підручників. Скорочувалась кількість україномовних шкіл. Можна було навчатися в Україні і не вивчати української мови. В театрах, кінотеатрах та на телебаченні домінувала російська мова. Відчутна перевага національної мови спостерігалася лише в радіопередачах. \u0000Встановлено, що влада підступно втручалася в розвиток української мови, спрямовуючи зусилля на її штучне зближення з російською (так зване «злиття»), тобто етнокультурну асиміляцію. Агресивна русифікація в містах починалася з дитсадка. Значна частина українців змушена була навчатися в російських школах, а потім майже всі вступали до закладів вищої освіти з російською мовою навчання. Так, серед громадян України з дитинства формувався стереотип неповноцінності української мови. Вся система освіти закладала підвалини для широкомасштабної денаціоналізації підростаючого покоління.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"3 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-06-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"128540055","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-06-30DOI: 10.31470/2518-7600-2022-15-154-187
Наталя Пасічник, Ренат Ріжняк
У статті аналізуються історичні закономірності зародження, фактори впливу, мотиви та основні форми реалізації протягом ХІХ – початку ХХ століття першими університетами Наддніпрянської України – вищими школами Харкова, Києва та Одеси – функції служіння суспільству. В ході дослідження було виявлено, що особливості започаткування взаємного впливу та перших ознак співпраці університетів Наддніпрянської України з місцевими громадами та тогочасним суспільством тісно пов’язані з процесом їх створення та з особливостями перших кроків функціонування відповідних закладів вищої освіти. Дослідження показало, що створення університетів у Харкові та Одесі диктувалося крім різного роду політико-економічними умовами яскраво вираженими бажаннями місцевих громад та адміністрацій, що були викликані стрімким соціально-економічним розвитком міст та усвідомленням необхідності забезпечення цього розвитку кваліфікованими освіченими кадрами. Рішення ж про створення університету в Києві мало виражений політико-ідеологічний характер і було прийняте після придушення Російською імперією національно-визвольного польського повстання для створення в західній частині імперії навчального закладу з метою протистояння польській освітній традиції. Разом з тим ми з’ясували, що менеджмент кожного з трьох університетів Наддніпрянської України протягом досліджуваного періоду не виявляв ініціативи у формулюванні чи складанні текстів звернень до суспільства, які давали б пропозиції щодо співробітництва з місцевими громадами. Натомість функція служіння університетів суспільству успішно реалізовувалася завдяки приватній ініціативі професорсько-викладацького складу університетів Харкова, Києва та Одеси у таких формах: а) формування «професорського стилю життя», в основі якого лежав певний «корпоративний етнос»; б) організація актових промов для науковців університетів та місцевої громадськості; в) читання публічних загальнодоступних лекцій; г) організація наукових читань; д) залучення до проведення наукових курсів вчителів та жінок; е) участь у реформуванні шкільної освіти; є) написання підручників для гімназій, училищ та шкіл; ж) організація природоохоронної, музейної та бібліотечної діяльності; з) видання наукових, науково-методичних та науково-популярних періодичних та продовжуваних видань; і) безпосередня участь у підготовці та проведенні соціально-економічних реформ.
{"title":"УНІВЕРСИТЕТИ ТА СУСПІЛЬСТВО НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ, АБО ТРЕТЯ МІСІЯ ТОДІШНІХ УНІВЕРСИТЕТІВ","authors":"Наталя Пасічник, Ренат Ріжняк","doi":"10.31470/2518-7600-2022-15-154-187","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-15-154-187","url":null,"abstract":"У статті аналізуються історичні закономірності зародження, фактори впливу, мотиви та основні форми реалізації протягом ХІХ – початку ХХ століття першими університетами Наддніпрянської України – вищими школами Харкова, Києва та Одеси – функції служіння суспільству. В ході дослідження було виявлено, що особливості започаткування взаємного впливу та перших ознак співпраці університетів Наддніпрянської України з місцевими громадами та тогочасним суспільством тісно пов’язані з процесом їх створення та з особливостями перших кроків функціонування відповідних закладів вищої освіти. \u0000Дослідження показало, що створення університетів у Харкові та Одесі диктувалося крім різного роду політико-економічними умовами яскраво вираженими бажаннями місцевих громад та адміністрацій, що були викликані стрімким соціально-економічним розвитком міст та усвідомленням необхідності забезпечення цього розвитку кваліфікованими освіченими кадрами. Рішення ж про створення університету в Києві мало виражений політико-ідеологічний характер і було прийняте після придушення Російською імперією національно-визвольного польського повстання для створення в західній частині імперії навчального закладу з метою протистояння польській освітній традиції. \u0000Разом з тим ми з’ясували, що менеджмент кожного з трьох університетів Наддніпрянської України протягом досліджуваного періоду не виявляв ініціативи у формулюванні чи складанні текстів звернень до суспільства, які давали б пропозиції щодо співробітництва з місцевими громадами. Натомість функція служіння університетів суспільству успішно реалізовувалася завдяки приватній ініціативі професорсько-викладацького складу університетів Харкова, Києва та Одеси у таких формах: а) формування «професорського стилю життя», в основі якого лежав певний «корпоративний етнос»; б) організація актових промов для науковців університетів та місцевої громадськості; в) читання публічних загальнодоступних лекцій; г) організація наукових читань; д) залучення до проведення наукових курсів вчителів та жінок; е) участь у реформуванні шкільної освіти; є) написання підручників для гімназій, училищ та шкіл; ж) організація природоохоронної, музейної та бібліотечної діяльності; з) видання наукових, науково-методичних та науково-популярних періодичних та продовжуваних видань; і) безпосередня участь у підготовці та проведенні соціально-економічних реформ.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-06-30","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"129904175","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：