Pub Date : 2022-12-27DOI: 10.31470/2518-7600-2022-17-125-154
Тетяна Курченко
Стаття присвячена формуванню інклюзивного простору в інститутах соціальної пам’яті України, створенню рівних можливостей доступу до історико-культурної спадщини людям з особливими потребами та маломобільним групам населення. Зазначається, що на початку ХХІ ст. українське суспільство нарешті прийшло до розуміння цінності кожної людини, заговорило про безбар’єрність і інклюзивне середовище в освіті, культурі, державних структурах, містобудуванні тощо. Це свідоме прагнення України до європейських цінностей та демократії було закріплено в ряді законодавчих актів, загальнодержавних програмах та проєктах. Автор підкреслює, що станом на 1 січня 2020 р. в Україні нараховувалось близько 2,7 млн. людей з різними видами інвалідності. Військова агресія росії щодо України і бойові дії привели до інвалідізації певної частини військовослужбовців та цивільного населення, що суттєво загострило проблему їх доступу до історико-культурної спадщини і культурного середовища сьогодні і в майбутньому. З метою з’ясування стану формування в архівних, бібліотечних та музейних установах інклюзивного середовища автором статті було проаналізовано вебсайти 9 Центральних державних архівних установ і 24 архівів областей, 13 бібліотечних закладів національного та загальнодержавного значення, 24 обласних універсальних наукових бібліотек, 7 музейних установ національного значення та 19 обласних краєзнавчих музеїв України. Було з’ясовано, що серед названих установ соціальної пам’яті архіви найкраще адаптували свої вебсайти до потреб людей з порушеннями зору, музейні заклади розмістили на своїх інформаційних ресурсах найбільшу кількість матеріалів для людей з інвалідність і мають суттєві напрацювання щодо форм і методів роботи з інклюзивною аудиторією. Для бібліотечних закладів найбільш зручною платформою для організації роботи з особливою аудиторією є інклюзивні читальні зали та бібліотечні хаби. Автором було також досліджено проблеми фізичної доступності приміщень соціокультурних закладів для людей з інвалідністю та організацію науково-практичної підготовки співробітників бібліотек, музеїв та архівів до формування безбар’єрного середовища в установах. Висвітлені в статті здобутки закладів соціальної пам’яті щодо формування просторів інклюзії, попри виявлені проблеми і недоліки, свідчать про поворот суспільства обличчям до проблем людей з інвалідністю, поширення ідей безбар’єрності серед працівників соціокультурних установ.
{"title":"ФОРМУВАННЯ ІНКЛЮЗИВНОГО ПРОСТОРУ В ІНСТИТУТАХ СОЦІАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНИ","authors":"Тетяна Курченко","doi":"10.31470/2518-7600-2022-17-125-154","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-17-125-154","url":null,"abstract":"Стаття присвячена формуванню інклюзивного простору в інститутах соціальної пам’яті України, створенню рівних можливостей доступу до історико-культурної спадщини людям з особливими потребами та маломобільним групам населення. Зазначається, що на початку ХХІ ст. українське суспільство нарешті прийшло до розуміння цінності кожної людини, заговорило про безбар’єрність і інклюзивне середовище в освіті, культурі, державних структурах, містобудуванні тощо. Це свідоме прагнення України до європейських цінностей та демократії було закріплено в ряді законодавчих актів, загальнодержавних програмах та проєктах. Автор підкреслює, що станом на 1 січня 2020 р. в Україні нараховувалось близько 2,7 млн. людей з різними видами інвалідності. Військова агресія росії щодо України і бойові дії привели до інвалідізації певної частини військовослужбовців та цивільного населення, що суттєво загострило проблему їх доступу до історико-культурної спадщини і культурного середовища сьогодні і в майбутньому. \u0000З метою з’ясування стану формування в архівних, бібліотечних та музейних установах інклюзивного середовища автором статті було проаналізовано вебсайти 9 Центральних державних архівних установ і 24 архівів областей, 13 бібліотечних закладів національного та загальнодержавного значення, 24 обласних універсальних наукових бібліотек, 7 музейних установ національного значення та 19 обласних краєзнавчих музеїв України. Було з’ясовано, що серед названих установ соціальної пам’яті архіви найкраще адаптували свої вебсайти до потреб людей з порушеннями зору, музейні заклади розмістили на своїх інформаційних ресурсах найбільшу кількість матеріалів для людей з інвалідність і мають суттєві напрацювання щодо форм і методів роботи з інклюзивною аудиторією. Для бібліотечних закладів найбільш зручною платформою для організації роботи з особливою аудиторією є інклюзивні читальні зали та бібліотечні хаби. Автором було також досліджено проблеми фізичної доступності приміщень соціокультурних закладів для людей з інвалідністю та організацію науково-практичної підготовки співробітників бібліотек, музеїв та архівів до формування безбар’єрного середовища в установах. \u0000Висвітлені в статті здобутки закладів соціальної пам’яті щодо формування просторів інклюзії, попри виявлені проблеми і недоліки, свідчать про поворот суспільства обличчям до проблем людей з інвалідністю, поширення ідей безбар’єрності серед працівників соціокультурних установ.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"107 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-12-27","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"132377375","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-12-27DOI: 10.31470/2518-7600-2022-17-182-198
Галина Січкаренко
У період Радянського Союзу інформаційна політика та ЗМІ відігравали досить вагому роль. Виховання «радянської людини» потребувало значних зусиль та всебічного впливу на свідомість широких народних мас. Вирішити цю проблему допомагала радянська преса та журнальна періодика, яка виконувала досить важливе завдання: пропагувала радянські цінності та усталену модель поведінки у соціумі. У цьому контексті важливо простежити, якою мовою друкувалися періодичні видання на території УРСР, виокремити їх ідеологічну складову та проаналізувати формування явища білінгвізму. Через свідому заміну морфологічної та лексикологічної структури української мови, радянський режим поширював русифікацію, знищував мовно-культурні здобутки народів, що проживали на його території, насаджував атеїстичні погляди та ідеалізував партійних керманичів, відводячи для них роль ідолів у розбудові комунізму. Досить часто укладачі газет та журналів нав’язували радянському суспільству чітко означені ціннісні орієнтири. Таким чином, реалізовувати курс на «злиття націй» було набагато простіше. Часто матеріали, які потрапляли у ЗМІ, пропагували курс на асиміляцію не російськомовних народів СРСР. Звісно, все це відбувалося у завуальованій формі, адже у жодному з нормативно-правових актів партія не визнавала русифікацію, як свідомий крок до нищення мовно-культурних здобутків українців та інших етнічних груп, які проживали на означеній території. Аналізуючи матеріали, що виходили друком у засобах масової інформації, варто відзначити поширення ідей марксизму-ленінізму, «звеличення» досягнень радянської промисловості, особливо в оборонно-технічній галузі, пропаганду досить відомого гасла про «дружбу народів», критику міжнародного сіонізму та українського буржуазного націоналізму, трудового та патріотичного виховання широких народних мас, заклики до соціалістичних змагань та розбудови комуністичної держави. Діяльність сучасних ЗМІ ґрунтується на принципах свободи слова, думки та віросповідання. Проте, до початку російсько-української війни, у нашій державі існував досить значний відсоток періодичних видань, які друкували об’єкти своєї інтелектуальної власності саме російською мовою. На прикладі преси 60-80-х рр. ХХ століття автором здійснено порівняльний аналіз періодичних видань у контексті мовної проблематики та визначено певні чинники, що призвели до поширення русифікаційних тенденцій в українському соціумі, в тому числі до виникнення проблеми білінгвізму.
{"title":"МОВНЕ ПИТАННЯ У КОНТЕКСТІ КОМПОРАТИВНОГО АНАЛІЗУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ 1960-1980-х рр.","authors":"Галина Січкаренко","doi":"10.31470/2518-7600-2022-17-182-198","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-17-182-198","url":null,"abstract":"У період Радянського Союзу інформаційна політика та ЗМІ відігравали досить вагому роль. Виховання «радянської людини» потребувало значних зусиль та всебічного впливу на свідомість широких народних мас. Вирішити цю проблему допомагала радянська преса та журнальна періодика, яка виконувала досить важливе завдання: пропагувала радянські цінності та усталену модель поведінки у соціумі. У цьому контексті важливо простежити, якою мовою друкувалися періодичні видання на території УРСР, виокремити їх ідеологічну складову та проаналізувати формування явища білінгвізму. Через свідому заміну морфологічної та лексикологічної структури української мови, радянський режим поширював русифікацію, знищував мовно-культурні здобутки народів, що проживали на його території, насаджував атеїстичні погляди та ідеалізував партійних керманичів, відводячи для них роль ідолів у розбудові комунізму. Досить часто укладачі газет та журналів нав’язували радянському суспільству чітко означені ціннісні орієнтири. Таким чином, реалізовувати курс на «злиття націй» було набагато простіше. Часто матеріали, які потрапляли у ЗМІ, пропагували курс на асиміляцію не російськомовних народів СРСР. Звісно, все це відбувалося у завуальованій формі, адже у жодному з нормативно-правових актів партія не визнавала русифікацію, як свідомий крок до нищення мовно-культурних здобутків українців та інших етнічних груп, які проживали на означеній території. Аналізуючи матеріали, що виходили друком у засобах масової інформації, варто відзначити поширення ідей марксизму-ленінізму, «звеличення» досягнень радянської промисловості, особливо в оборонно-технічній галузі, пропаганду досить відомого гасла про «дружбу народів», критику міжнародного сіонізму та українського буржуазного націоналізму, трудового та патріотичного виховання широких народних мас, заклики до соціалістичних змагань та розбудови комуністичної держави. \u0000Діяльність сучасних ЗМІ ґрунтується на принципах свободи слова, думки та віросповідання. Проте, до початку російсько-української війни, у нашій державі існував досить значний відсоток періодичних видань, які друкували об’єкти своєї інтелектуальної власності саме російською мовою. На прикладі преси 60-80-х рр. ХХ століття автором здійснено порівняльний аналіз періодичних видань у контексті мовної проблематики та визначено певні чинники, що призвели до поширення русифікаційних тенденцій в українському соціумі, в тому числі до виникнення проблеми білінгвізму.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"27 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-12-27","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"126565503","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-11-27DOI: 10.31470/2518-7600-2022-16-65-84
Олена Коломієць, Оксана Головата
Початок науково-організаційного становлення української етнічної антропології пов’язаний з двома важливими науковими і культурними подіями в житті українського суспільства другої половини ХІХ ст.: по-перше, з «Етнографічно-статистичною експедицією Імператорського російського географічного товариства в Західно-Руський край» 1869 – 1870 років, і, по-друге, – з діяльністю Південно-західного відділу Імператорського російського Географічного товариства у Києві у 1873 – 1876 рр. Ініціатором, організатором і активним учасником обох подій був Павло Чубинський. Навколо нього об’єдналися соратники – видатні українські вчені, літератори, громадські діячі (В. Антонович, М. Драгоманов, О. Русов, М. Костомаров, П. Житецький, Ф. Вовк та ін.) – «талановиті, чесні, широко освічені і безмежно віддані своєму краю діячі» (С. Русова). Експедиція і діяльність Відділу стали за словами С. Русової одними «з найяскравіших сторінок в історії культурного розвитку Південної русі». Їх результати значно перевершили завдання, визначені керівництвом російського Географічного товариства як за охопленими дослідженнями територіями, так і за обсягом і якістю зібраних матеріалів з української етнографії, фольклористики, антропології.російська Академія наук визнала П. Чубинського кращим тогочасним народознавцем, а багатотомний збірник «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» – науковою працею світового рівня. Етноантропологічні дослідження в рамках Експедиції і їх опрацювання зусиллями і коштом Південно-західного відділу Імператорського російського Географічного Товариства – це приклад перших систематичних наукових студій з етнічної антропології, якими були охоплені значні терени України і деяких сусідніх країн. Таким чином, ми маємо всі підстави пов’язувати науково-організаційні початки української етноантропології саме з цими двома науковими інституціями – Етнографічно-статистичною експедицією 1869 – 1870 років та Південно-західного відділу російського Географічного товариства.
{"title":"ЕТНОАНТРОПОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ В УКРАЇНІ У 60-Х – 70-Х РОКАХ ХІХ СТ.","authors":"Олена Коломієць, Оксана Головата","doi":"10.31470/2518-7600-2022-16-65-84","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-16-65-84","url":null,"abstract":"Початок науково-організаційного становлення української етнічної антропології пов’язаний з двома важливими науковими і культурними подіями в житті українського суспільства другої половини ХІХ ст.: по-перше, з «Етнографічно-статистичною експедицією Імператорського російського географічного товариства в Західно-Руський край» 1869 – 1870 років, і, по-друге, – з діяльністю Південно-західного відділу Імператорського російського Географічного товариства у Києві у 1873 – 1876 рр. Ініціатором, організатором і активним учасником обох подій був Павло Чубинський. Навколо нього об’єдналися соратники – видатні українські вчені, літератори, громадські діячі (В. Антонович, М. Драгоманов, О. Русов, М. Костомаров, П. Житецький, Ф. Вовк та ін.) – «талановиті, чесні, широко освічені і безмежно віддані своєму краю діячі» (С. Русова). Експедиція і діяльність Відділу стали за словами С. Русової одними «з найяскравіших сторінок в історії культурного розвитку Південної русі». Їх результати значно перевершили завдання, визначені керівництвом російського Географічного товариства як за охопленими дослідженнями територіями, так і за обсягом і якістю зібраних матеріалів з української етнографії, фольклористики, антропології.російська Академія наук визнала П. Чубинського кращим тогочасним народознавцем, а багатотомний збірник «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» – науковою працею світового рівня. Етноантропологічні дослідження в рамках Експедиції і їх опрацювання зусиллями і коштом Південно-західного відділу Імператорського російського Географічного Товариства – це приклад перших систематичних наукових студій з етнічної антропології, якими були охоплені значні терени України і деяких сусідніх країн. Таким чином, ми маємо всі підстави пов’язувати науково-організаційні початки української етноантропології саме з цими двома науковими інституціями – Етнографічно-статистичною експедицією 1869 – 1870 років та Південно-західного відділу російського Географічного товариства.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"1 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-11-27","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"123628765","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-11-27DOI: 10.31470/2518-7600-2022-16-130-150
Олексій Остапчук
У статті дається характеристика діяльності «неформальних організацій» в період перебудови (1985 – 1990 рр.), їх вплив на відновлення незалежності Україною, боротьбу з радянською пропагандою в українському суспільстві. «Неформальні» демократичні групи, які масово почали з’являтися в період «Перебудови», зберегли ті ідеї, які пропагувалися ще за часів діяльності дисидентських рухів 1950-х – початку 1980-х рр., а саме: більшої відкритості радянського суспільства та ідеї відстоювання прав людини, які систематично порушувалися в СРСР. Попри початкові заяви «неформалів», які заперечували ідею виходу України зі складу СРСР такі рішення швидко змінювались на користь повної незалежності України та доповнювалися закликами до демократизації суспільства. Своєю діяльністю вони намагалися привернути увагу суспільства до принципів збереження не тільки свободи слова, а й відновлення української державності, показати негативні наслідки діяльності радянської пропаганди-ідеології щодо всього українського. Саме поява таких груп як Український культурологічний клуб (УКК), об’єднання Народний Рух України за перебудову (НРУ) ознаменувало зміни у боротьбі за відновлення незалежності України, якщо «ранні» дисиденти використовували підпільні методи (друк «Самвидаву», листівок з закликами до боротьби), то «неформальні» організацій починають використовувати більш відкриті методи (організація масових заходів, мітинги, пікети, страйки тощо). Вони стали центрами відродження української візії про незалежну державу. Завдяки їхнім акціям, щоразу прихильниками незалежності ставало все більше людей, а ідея незалежності України врешті була втілена в життя. Саме їхня діяльність створила підґрунтя для відновлення Української державності, а критична меншість їхніх представників у органах центральної влади призвела до проблем, які Україна не може вирішити й нині. Методологія дослідження спирається на загальнонаукові та історичні методи, що цілком відповідає поставленій меті. Наукова новизна полягає в тому, що діяльність та масштабність «неформальних» організацій в період «Перебудови», розглядається зі сторони їхнього впливу на відновлення Української держави, а також закладання основ сучасної української нації та боротьби проти радянської пропаганди.
{"title":"ДІЯЛЬНІСТЬ НЕФОРМАЛЬНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, ЇХ СПРОТИВ РАДЯНСЬКІЙ ПРОПАГАНДІ ТА ВПЛИВ НА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНУ ДУМКУ КІНЦЯ 80-Х РОКІВ","authors":"Олексій Остапчук","doi":"10.31470/2518-7600-2022-16-130-150","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-16-130-150","url":null,"abstract":"У статті дається характеристика діяльності «неформальних організацій» в період перебудови (1985 – 1990 рр.), їх вплив на відновлення незалежності Україною, боротьбу з радянською пропагандою в українському суспільстві. «Неформальні» демократичні групи, які масово почали з’являтися в період «Перебудови», зберегли ті ідеї, які пропагувалися ще за часів діяльності дисидентських рухів 1950-х – початку 1980-х рр., а саме: більшої відкритості радянського суспільства та ідеї відстоювання прав людини, які систематично порушувалися в СРСР. Попри початкові заяви «неформалів», які заперечували ідею виходу України зі складу СРСР такі рішення швидко змінювались на користь повної незалежності України та доповнювалися закликами до демократизації суспільства. Своєю діяльністю вони намагалися привернути увагу суспільства до принципів збереження не тільки свободи слова, а й відновлення української державності, показати негативні наслідки діяльності радянської пропаганди-ідеології щодо всього українського. Саме поява таких груп як Український культурологічний клуб (УКК), об’єднання Народний Рух України за перебудову (НРУ) ознаменувало зміни у боротьбі за відновлення незалежності України, якщо «ранні» дисиденти використовували підпільні методи (друк «Самвидаву», листівок з закликами до боротьби), то «неформальні» організацій починають використовувати більш відкриті методи (організація масових заходів, мітинги, пікети, страйки тощо). Вони стали центрами відродження української візії про незалежну державу. Завдяки їхнім акціям, щоразу прихильниками незалежності ставало все більше людей, а ідея незалежності України врешті була втілена в життя. Саме їхня діяльність створила підґрунтя для відновлення Української державності, а критична меншість їхніх представників у органах центральної влади призвела до проблем, які Україна не може вирішити й нині. Методологія дослідження спирається на загальнонаукові та історичні методи, що цілком відповідає поставленій меті. Наукова новизна полягає в тому, що діяльність та масштабність «неформальних» організацій в період «Перебудови», розглядається зі сторони їхнього впливу на відновлення Української держави, а також закладання основ сучасної української нації та боротьби проти радянської пропаганди.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"83 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-11-27","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"128319581","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-11-27DOI: 10.31470/2518-7600-2022-16-27-46
Людмила Глєбова, Ганна Бондаренко
У статті проаналізовано склад і структуру підфонду кафедри історії, археології, інформаційної та архівної справи в електронному архіві (репозитарії) Центральноукраїнського національного технічного університету. Розглянуто службові документи, що забезпечують підоснову формування та функціонування даного інформаційного продукту. Це, зокрема, Положення про репозитарій, Інструкція користувача, Авторський договір про передачу невиключних прав на використання твору та інші. Визначено структурні підрозділи університету, які здійснюють загальне управління репозитарієм та координують роботу з його формування і наповнення. Зауважено про входження репозитарію Центральноукраїнського національного технічного університету до Топ-100 українського простору рейтингу Webometrics. Проаналізовано колекцію навчально-методичних матеріалів підфонду кафедри історії, археології, інформаційної та архівної справи за авторською ознакою (прізвищем викладача), часовою ознакою, видом документів (видова ознака), освітніми програмами підготовки здобувачів. Також проаналізовано колекцію наукових публікацій у зібранні кафедри за автором, часом виходу у світ, видом документа, мовою документа, тематичною ознакою. Засвідчено необхідність вивчення складу та структури інституційних електронних архівів, особливо у змістово-тематичному розрізі, що дає змогу отримати важливу інформацію про перспективні напрямки наукових пошуків в синхронії та діахроніїї. Обґрунтовано зв᾽язок дослідження з питанням аналізу цитувань (наукометрією). Вказано на значну роль електронних архівів (репозитаріїв) університетів у системі наукових комунікацій.
{"title":"ДОКУМЕНТИ ПІДФОНДУ КАФЕДРИ В ЕЛЕКТРОННОМУ АРХІВІ УНІВЕРСИТЕТУ","authors":"Людмила Глєбова, Ганна Бондаренко","doi":"10.31470/2518-7600-2022-16-27-46","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-16-27-46","url":null,"abstract":"У статті проаналізовано склад і структуру підфонду кафедри історії, археології, інформаційної та архівної справи в електронному архіві (репозитарії) Центральноукраїнського національного технічного університету. Розглянуто службові документи, що забезпечують підоснову формування та функціонування даного інформаційного продукту. Це, зокрема, Положення про репозитарій, Інструкція користувача, Авторський договір про передачу невиключних прав на використання твору та інші. Визначено структурні підрозділи університету, які здійснюють загальне управління репозитарієм та координують роботу з його формування і наповнення. Зауважено про входження репозитарію Центральноукраїнського національного технічного університету до Топ-100 українського простору рейтингу Webometrics. Проаналізовано колекцію навчально-методичних матеріалів підфонду кафедри історії, археології, інформаційної та архівної справи за авторською ознакою (прізвищем викладача), часовою ознакою, видом документів (видова ознака), освітніми програмами підготовки здобувачів. Також проаналізовано колекцію наукових публікацій у зібранні кафедри за автором, часом виходу у світ, видом документа, мовою документа, тематичною ознакою. Засвідчено необхідність вивчення складу та структури інституційних електронних архівів, особливо у змістово-тематичному розрізі, що дає змогу отримати важливу інформацію про перспективні напрямки наукових пошуків в синхронії та діахроніїї. Обґрунтовано зв᾽язок дослідження з питанням аналізу цитувань (наукометрією). Вказано на значну роль електронних архівів (репозитаріїв) університетів у системі наукових комунікацій.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"10 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-11-27","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"124262801","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-11-27DOI: 10.31470/2518-7600-2022-16-151-164
Руслана Потапенко, Оксана Тарапон
У статті показано актуальні аспекти методики роботи з умовно-графічною наочністю та можливості її застосування на уроках історії. Адже повна загальна середня освіта включає компонент навчання історії, що формує різнобічний розвиток, виховання і соціалізацію особистості, яка усвідомлює себе громадянином України, здатної до життя в суспільстві та цивілізованої взаємодії з природою. Акцентовано увагу на засвоєнні історичного матеріалу за допомогою двох компонентів – теорії та історичних фактів. Більше того, засвоєння теоретичного і фактичного історичного матеріалу з 6 по 11 класи відбувається за допомогою теоретичного й емпіричного рівнів пізнання. Водночас у сучасному світі чільне місце посідають інноваційні технології, які допомагають розкрити творчий потенціал учня та збільшити його самостійність. Зокрема, відзначено презентаційний та наочний матеріал, який допомагає полегшено сприймати та засвоювати тему уроку, особливо під час дистанційного навчання. За допомогою наочності на уроках історії в учнів розвивається образне мислення, уява, пам’ять, формується поняття про історичне минуле, кількісні та якісні зміни історичного процесу, причинно-наслідкові зв’язки. Увагу акцентовано на графічній та умовно-графічній наочності. До умовно-графічних засобів наочності віднесено таблиці, карти, схеми, діаграми, графіки, які допомагають систематизувати й узагальнити матеріал, працювати з підручником, визначити рівень знань учнів. Відзначено негативний момент такого навчання, а саме – зловживання шляхом виконання завдань з умовно-графічного циклу в самостійній роботі учня. Рекомендовано вчителям пройти курси підвищення кваліфікації щодо роботи з комп’ютерними технологіями та програмами з навчання історії України і всесвітньої історії, особливо у старших класах з використанням умовно-графічної наочності.
{"title":"МЕТОДИКА РОБОТИ З УМОВНО-ГРАФІЧНОЮ НАОЧНІСТЮ НА УРОКАХ ІСТОРІЇ","authors":"Руслана Потапенко, Оксана Тарапон","doi":"10.31470/2518-7600-2022-16-151-164","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-16-151-164","url":null,"abstract":"У статті показано актуальні аспекти методики роботи з умовно-графічною наочністю та можливості її застосування на уроках історії. Адже повна загальна середня освіта включає компонент навчання історії, що формує різнобічний розвиток, виховання і соціалізацію особистості, яка усвідомлює себе громадянином України, здатної до життя в суспільстві та цивілізованої взаємодії з природою. Акцентовано увагу на засвоєнні історичного матеріалу за допомогою двох компонентів – теорії та історичних фактів. Більше того, засвоєння теоретичного і фактичного історичного матеріалу з 6 по 11 класи відбувається за допомогою теоретичного й емпіричного рівнів пізнання. Водночас у сучасному світі чільне місце посідають інноваційні технології, які допомагають розкрити творчий потенціал учня та збільшити його самостійність. Зокрема, відзначено презентаційний та наочний матеріал, який допомагає полегшено сприймати та засвоювати тему уроку, особливо під час дистанційного навчання. За допомогою наочності на уроках історії в учнів розвивається образне мислення, уява, пам’ять, формується поняття про історичне минуле, кількісні та якісні зміни історичного процесу, причинно-наслідкові зв’язки. Увагу акцентовано на графічній та умовно-графічній наочності. До умовно-графічних засобів наочності віднесено таблиці, карти, схеми, діаграми, графіки, які допомагають систематизувати й узагальнити матеріал, працювати з підручником, визначити рівень знань учнів. Відзначено негативний момент такого навчання, а саме – зловживання шляхом виконання завдань з умовно-графічного циклу в самостійній роботі учня. Рекомендовано вчителям пройти курси підвищення кваліфікації щодо роботи з комп’ютерними технологіями та програмами з навчання історії України і всесвітньої історії, особливо у старших класах з використанням умовно-графічної наочності.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"3 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-11-27","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"128246937","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-11-27DOI: 10.31470/2518-7600-2022-16-107-129
Валентина Молоткіна
У статті аналізуються методи та прийоми роботи з історичними джерелами, які найчастіше використовуються в практичній роботі вчителя історії з метою активізації пізнавальної діяльності учнів. Розглянуто основні методичні прийоми використання історичних документів у процесі формування компетентностей науково-дослідницької та пізнавальної діяльності студентів. З’ясовано, що робота учнів над вивченням документів повинна бути добре організована вчителем і здійснюватися за певним алгоритмом. Поетапність роботи над історичними джерелами з урахуванням вікових особливостей робить процес навчання більш осмисленим, розвиває історичне та критичне мислення. Робота над історичними документами завжди має бути спрямована на формування таких умінь і навичок, які дозволять учням самостійно здобувати знання з різних джерел і творчо використовувати їх у подальшій діяльності, тобто бути компетентними. Встановлено, що робота з історичними джерелами є однією з необхідних форм роботи на уроці, яка сприяє поглибленому вивченню теми, розвитку критичного мислення, формуванню власної думки, життєвої та громадянської позицій. Дослідницька робота з документами як на уроці, де навчальний процес організовує вчитель, поза уроком, де переважає самостійна робота учнів, так і в позакласній та позаурочній діяльності, сприяє активізації пізнавальної діяльності учнів. Аналіз теорії та практики вивчення історії шляхом роботи з документальною базою дозволяє стверджувати, що включення різноманітних видів документів до навчальної програми шкільного курсу «Історія України» сприяє формуванню цілісних, системних, структурованих знань в учнів про історичний процес, створює умови для глибокого розуміння закономірностей історичного розвитку і стимулює дослідницьку діяльність. Поетапна робота з історичними документами дозволить уніфікувати теоретичний і практичний підхід у навчанні, на прикладі роботи з документами надасть учням уміння працювати з різними історичними джерелами, що стане необхідним навиком під час навчання у вищій школі.
{"title":"ІСТОРИЧНІ ДОКУМЕНТИ ЯК ЗАСІБ АКТИВІЗАЦІЇ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ НА УРОКАХ ІСТОРІЇ","authors":"Валентина Молоткіна","doi":"10.31470/2518-7600-2022-16-107-129","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-16-107-129","url":null,"abstract":"У статті аналізуються методи та прийоми роботи з історичними джерелами, які найчастіше використовуються в практичній роботі вчителя історії з метою активізації пізнавальної діяльності учнів. Розглянуто основні методичні прийоми використання історичних документів у процесі формування компетентностей науково-дослідницької та пізнавальної діяльності студентів. З’ясовано, що робота учнів над вивченням документів повинна бути добре організована вчителем і здійснюватися за певним алгоритмом. Поетапність роботи над історичними джерелами з урахуванням вікових особливостей робить процес навчання більш осмисленим, розвиває історичне та критичне мислення. Робота над історичними документами завжди має бути спрямована на формування таких умінь і навичок, які дозволять учням самостійно здобувати знання з різних джерел і творчо використовувати їх у подальшій діяльності, тобто бути компетентними. Встановлено, що робота з історичними джерелами є однією з необхідних форм роботи на уроці, яка сприяє поглибленому вивченню теми, розвитку критичного мислення, формуванню власної думки, життєвої та громадянської позицій. Дослідницька робота з документами як на уроці, де навчальний процес організовує вчитель, поза уроком, де переважає самостійна робота учнів, так і в позакласній та позаурочній діяльності, сприяє активізації пізнавальної діяльності учнів. Аналіз теорії та практики вивчення історії шляхом роботи з документальною базою дозволяє стверджувати, що включення різноманітних видів документів до навчальної програми шкільного курсу «Історія України» сприяє формуванню цілісних, системних, структурованих знань в учнів про історичний процес, створює умови для глибокого розуміння закономірностей історичного розвитку і стимулює дослідницьку діяльність. Поетапна робота з історичними документами дозволить уніфікувати теоретичний і практичний підхід у навчанні, на прикладі роботи з документами надасть учням уміння працювати з різними історичними джерелами, що стане необхідним навиком під час навчання у вищій школі.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"6 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-11-27","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"132941390","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-11-27DOI: 10.31470/2518-7600-2022-16-47-64
Інна Демуз
У статті висвітлюються ключові методи трансформації мовно-культурних цінностей особистості, перетворення її у «радянську людину» у контексті проблеми двомовності періоду «застою». Визначено основні причини й наслідки впливу політики русифікації на формування нової особистості, її моделі поведінки і самоідентифікації. Це був визначальний крок у розбудові нової наднаціональної спільноти «радянський народ» у контексті проголошеного курсу на «злиття націй». Доведено, що мовна політика мала значний ефект на розвиток самобутності населення Радянської України і стала важливим методом формування радянської людини. Встановлено, що поряд з русифікацією суспільства радянська влада використовувала й інші інструменти формування нового світогляду населення. Особливо ефективно вони втілювалися через засоби масової інформації. Використовуючи обґрунтовані радянськими ідеологами міфи, тези, ідеологеми, радянські медіа здійснювали своєрідне зомбування, нав’язуючи потрібні ідеї пересічним громадянам. У контексті реалізації курсу на «злиття народів» певні інформаційні повідомлення радянських ЗМІ формували комплекс меншовартості в окремих етнічних груп, що зумовлювало швидку зміну мовно-культурних традицій свого народу на нові радянські. З’ясовано, що телебачення і кіноіндустрія значно вплинули на формування особистості періоду «застою». Російськомовний кінематограф поступово заполонив ефірний час. Через низку чинників українське кіно не мало змогу повноцінно конкурувати з російським. Визначено, що так зване «виховання мас» відбувалося ще зі шкільних років. Особливо активно впроваджувалася антирелігійна кампанія і русифікація. Розкрито значення ідеологічного обґрунтування місця жінки в радянському суспільстві в контексті формування образу «радянської людини». Чільне місце в контексті трансформації світогляду населення мав розвиток радянської обрядовості. З’ясовано, що радянська політика у галузі культури мала негативні наслідки, оскільки суттєво вплинула на етнодемографічні процеси, деформувала ідентичність окремих категорій населення, які не сприймали мовно-культурних і національних особливостей державотворення України від моменту проголошення незалежності.
{"title":"ОБРАЗ «РАДЯНСЬКОЇ ЛЮДИНИ» У КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМИ ДВОМОВНОСТІ В ПЕРІОД «ЗАСТОЮ»","authors":"Інна Демуз","doi":"10.31470/2518-7600-2022-16-47-64","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-16-47-64","url":null,"abstract":"У статті висвітлюються ключові методи трансформації мовно-культурних цінностей особистості, перетворення її у «радянську людину» у контексті проблеми двомовності періоду «застою». Визначено основні причини й наслідки впливу політики русифікації на формування нової особистості, її моделі поведінки і самоідентифікації. Це був визначальний крок у розбудові нової наднаціональної спільноти «радянський народ» у контексті проголошеного курсу на «злиття націй». Доведено, що мовна політика мала значний ефект на розвиток самобутності населення Радянської України і стала важливим методом формування радянської людини. Встановлено, що поряд з русифікацією суспільства радянська влада використовувала й інші інструменти формування нового світогляду населення. Особливо ефективно вони втілювалися через засоби масової інформації. Використовуючи обґрунтовані радянськими ідеологами міфи, тези, ідеологеми, радянські медіа здійснювали своєрідне зомбування, нав’язуючи потрібні ідеї пересічним громадянам. У контексті реалізації курсу на «злиття народів» певні інформаційні повідомлення радянських ЗМІ формували комплекс меншовартості в окремих етнічних груп, що зумовлювало швидку зміну мовно-культурних традицій свого народу на нові радянські. З’ясовано, що телебачення і кіноіндустрія значно вплинули на формування особистості періоду «застою». Російськомовний кінематограф поступово заполонив ефірний час. Через низку чинників українське кіно не мало змогу повноцінно конкурувати з російським. Визначено, що так зване «виховання мас» відбувалося ще зі шкільних років. Особливо активно впроваджувалася антирелігійна кампанія і русифікація. Розкрито значення ідеологічного обґрунтування місця жінки в радянському суспільстві в контексті формування образу «радянської людини». Чільне місце в контексті трансформації світогляду населення мав розвиток радянської обрядовості. З’ясовано, що радянська політика у галузі культури мала негативні наслідки, оскільки суттєво вплинула на етнодемографічні процеси, деформувала ідентичність окремих категорій населення, які не сприймали мовно-культурних і національних особливостей державотворення України від моменту проголошення незалежності.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"11 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-11-27","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"115227755","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-11-27DOI: 10.31470/2518-7600-2022-16-85-106
Інна Левченко, Ірина Березанська
Розглядається цілеспрямована радянська політика русифікації на території України у 1970 – 1980-х рр. Висвітлено основні методи нищення української ідентичності, її зміну на радянську. Встановлено, що радянська мовна політика мала вагомий вплив на самобутність етнічних груп. Упродовж 1970 –1980-х рр. посилюється русифікація. На основі детального аналізу наявних матеріалів з’ясовані методи й принципи мовно-культурної асиміляції. Найбільші дієвими з них були: русифікація освітньої сфери, міграційна політика, міжетнічні шлюби, ідеологічне обґрунтування спільних рис росіян, українців і білорусів, цілеспрямована робота засобів масової інформації у формуванні нового типу особистості – «радянська людина» і нової спільності – радянський народ. Актуалізовано важливість подібних досліджень на сучасному етапі. Розкрито наслідки русифікації й висвітлено ключові проблеми пов’язані зі зміною мовної ідентичності населення. У статті деталізовано використання всіх інструментів, які радянська влада використовувала для денаціоналізації та русифікації населення. З’ясовано, що у наслідок радянської мовної політики знизилася кількість україномовних шкіл, а в окремих містах спостерігалося їхнє зникнення. Наприкінці 1970 – початку 1980-х рр. сформовано нормативно-правову базу, яка стимулювала вивчення російської мови та перехід вчителів і викладачів до її широкого використання під час проведення занять. Перспектива кар’єрного зростання зумовлювала відмову від мовно-культурних традицій власного народу окремих категорій населення. Розкривається вплив міграцій на зміну ідентичності та процеси русифікації суспільства. Наголошено регіональні особливості реалізації мовної політики компартійним керівництвом. Висвітлено вплив преси та телебачення на радянське суспільство загалом, та свідомість населення, зокрема. На основі аналізу джерел, досліджено проблему сприйняття радянської дійсності через телебачення. Встановлено, що телебачення з кінця 1960-х рр. стало знаряддям русифікації та денаціоналізації суспільства.
{"title":"РУСИФІКАЦІЯ ЯК ОДИН З МЕТОДІВ ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ У 1970–1980-Х РР.","authors":"Інна Левченко, Ірина Березанська","doi":"10.31470/2518-7600-2022-16-85-106","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-16-85-106","url":null,"abstract":"Розглядається цілеспрямована радянська політика русифікації на території України у 1970 – 1980-х рр. Висвітлено основні методи нищення української ідентичності, її зміну на радянську. Встановлено, що радянська мовна політика мала вагомий вплив на самобутність етнічних груп. Упродовж 1970 –1980-х рр. посилюється русифікація. На основі детального аналізу наявних матеріалів з’ясовані методи й принципи мовно-культурної асиміляції. Найбільші дієвими з них були: русифікація освітньої сфери, міграційна політика, міжетнічні шлюби, ідеологічне обґрунтування спільних рис росіян, українців і білорусів, цілеспрямована робота засобів масової інформації у формуванні нового типу особистості – «радянська людина» і нової спільності – радянський народ. Актуалізовано важливість подібних досліджень на сучасному етапі. Розкрито наслідки русифікації й висвітлено ключові проблеми пов’язані зі зміною мовної ідентичності населення. У статті деталізовано використання всіх інструментів, які радянська влада використовувала для денаціоналізації та русифікації населення. З’ясовано, що у наслідок радянської мовної політики знизилася кількість україномовних шкіл, а в окремих містах спостерігалося їхнє зникнення. Наприкінці 1970 – початку 1980-х рр. сформовано нормативно-правову базу, яка стимулювала вивчення російської мови та перехід вчителів і викладачів до її широкого використання під час проведення занять. Перспектива кар’єрного зростання зумовлювала відмову від мовно-культурних традицій власного народу окремих категорій населення. Розкривається вплив міграцій на зміну ідентичності та процеси русифікації суспільства. Наголошено регіональні особливості реалізації мовної політики компартійним керівництвом. Висвітлено вплив преси та телебачення на радянське суспільство загалом, та свідомість населення, зокрема. На основі аналізу джерел, досліджено проблему сприйняття радянської дійсності через телебачення. Встановлено, що телебачення з кінця 1960-х рр. стало знаряддям русифікації та денаціоналізації суспільства.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"172 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-11-27","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"115417850","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-11-27DOI: 10.31470/2518-7600-2022-16-10-26
Вікторія Барабаш, Олена Коломієць
Культурно-інформаційні центри нині не лише активізують культурне співробітництво, вони відіграють особливу роль у процесі становлення громадянського суспільства, вибудовують міцний фундамент формування українського інформаційного контенту. Залучаючи населення до широкого спектру акцій і заходів, інформаційні центри сприяють підвищенню громадянської активності людей, формують у них патріотизм, громадянську свідомість, допомагають створювати особливий суспільний мікроклімат у всіх сферах суспільного життя. Комплексний аналіз інформаційних закладів регіону дозволяє виокремити певні практичні акценти діяльності даних установ. Так, найпоширенішими видами діяльності Обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д. І. Чижевського в умовах воєнного стану стали лекції провідних науковців регіону, зокрема істориків і філологів; майстер-класи, організовані для містян і переселенців; вуличні акції культурологічного спрямування, круглі столи, мистецькі презентації. Працівники Державного архіву Кіровоградської області зосередили увагу на цифровізації архівних документів та активній участі у всеукраїнських та міжнародних конференціях і семінарах, а також організації та проведенні віртуальних виставок, присвячених актуальним проблемам сьогодення. Діяльність культурно-інформаційних центрів спрямована на підвищення престижу і безпеки держави, адже тільки за умови збалансованої співпраці інформаційних установ Україна здатна гідно протистояти російській окупації як на полі бою, так і в інформаційній війні.
{"title":"ДІЯЛЬНІСТЬ КУЛЬТУРНО-ІНФОРМАЦІЙНИХ ЦЕНТРІВ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ","authors":"Вікторія Барабаш, Олена Коломієць","doi":"10.31470/2518-7600-2022-16-10-26","DOIUrl":"https://doi.org/10.31470/2518-7600-2022-16-10-26","url":null,"abstract":"Культурно-інформаційні центри нині не лише активізують культурне співробітництво, вони відіграють особливу роль у процесі становлення громадянського суспільства, вибудовують міцний фундамент формування українського інформаційного контенту. Залучаючи населення до широкого спектру акцій і заходів, інформаційні центри сприяють підвищенню громадянської активності людей, формують у них патріотизм, громадянську свідомість, допомагають створювати особливий суспільний мікроклімат у всіх сферах суспільного життя. Комплексний аналіз інформаційних закладів регіону дозволяє виокремити певні практичні акценти діяльності даних установ. Так, найпоширенішими видами діяльності Обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д. І. Чижевського в умовах воєнного стану стали лекції провідних науковців регіону, зокрема істориків і філологів; майстер-класи, організовані для містян і переселенців; вуличні акції культурологічного спрямування, круглі столи, мистецькі презентації. Працівники Державного архіву Кіровоградської області зосередили увагу на цифровізації архівних документів та активній участі у всеукраїнських та міжнародних конференціях і семінарах, а також організації та проведенні віртуальних виставок, присвячених актуальним проблемам сьогодення. Діяльність культурно-інформаційних центрів спрямована на підвищення престижу і безпеки держави, адже тільки за умови збалансованої співпраці інформаційних установ Україна здатна гідно протистояти російській окупації як на полі бою, так і в інформаційній війні.","PeriodicalId":350621,"journal":{"name":"Society Document Communication","volume":"24 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2022-11-27","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"130693481","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：