Pub Date : 2023-11-10DOI: 10.33782/eminak2023.3(43).656
Olena Borodenko, Roman Sitarchuk
Мета дослідження. У статті, за матеріалами інформаційно-довідкових і церковно-статистичних джерел, досліджуються богадільні як богоугодні заклади соціального захисту українського населення ХІХ ст.
Наукова новизна роботи. Представлена проблема залишається маловивченою в сучасному багатовекторному полі вітчизняної гуманітаристики й актуальною в сенсі дослідження зростаючих суспільних тенденцій ушановування християнської благочинності, милосердя, толерантного ставлення до маргінальних осіб та інститутів дитинства, материнства, удівства, старості, жебрацтва, байстрюківства тощо.
Методологічний та джерельний інструментарій дослідження. Інтелектуальний продукт міждисциплінарної спрямованості з упровадженням методологічних засад антропологічного, квантитативного та компаративного підходу, якими, насамперед, послуговується історична демографія.
Результати дослідження. Заклади соціального захисту започатковані поширенням християнських цінностей серед людських спільнот. Богадільні впроваджувалися нормами цивільного законодавства у XVIII ст., проте функції соціального утримання маргінальних елементів українського населення переважно виконували монастирі. Благочинні установи такого типу набули поширення у ХІХ ст. У богадільні приймалися паспортизовані калічні, похилого віку, безхатні, без наявних родичів або ті особи, які потребували особливого медичного догляду. Утриманцями могли бути представники всіх станів і віросповідань. Обмеження щодо вступу мали поміщицькі селяни. Богадільні підпорядковувалися Приказам громадського піклування або земствам. Призначувані керівники відповідали за господарську, фінансову, організаційну та медичну напрями діяльності. Богадільні різнилися за релігійною ознакою, існували осібно або в складі комплексів богоугодних закладів. Виокремлювалися чоловіча та жіноча частини. Чисельно маскулінне представництво переважало фемінне. Більшість складали особи продуктивного віку від 15 до 64 років. Кількісне співвідношення у статевовікових групах утриманців залежало від їхнього соціального походження. Із-поміж чоловіків переважали відставні військові особи (солдати і офіцери), серед жінок ‒ удови, солдатки, або офіцерські дружини.
{"title":"Богадільні як благочинні установи соціального захисту українського населення ХІХ ст.","authors":"Olena Borodenko, Roman Sitarchuk","doi":"10.33782/eminak2023.3(43).656","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2023.3(43).656","url":null,"abstract":"Мета дослідження. У статті, за матеріалами інформаційно-довідкових і церковно-статистичних джерел, досліджуються богадільні як богоугодні заклади соціального захисту українського населення ХІХ ст.
 Наукова новизна роботи. Представлена проблема залишається маловивченою в сучасному багатовекторному полі вітчизняної гуманітаристики й актуальною в сенсі дослідження зростаючих суспільних тенденцій ушановування християнської благочинності, милосердя, толерантного ставлення до маргінальних осіб та інститутів дитинства, материнства, удівства, старості, жебрацтва, байстрюківства тощо.
 Методологічний та джерельний інструментарій дослідження. Інтелектуальний продукт міждисциплінарної спрямованості з упровадженням методологічних засад антропологічного, квантитативного та компаративного підходу, якими, насамперед, послуговується історична демографія.
 Результати дослідження. Заклади соціального захисту започатковані поширенням християнських цінностей серед людських спільнот. Богадільні впроваджувалися нормами цивільного законодавства у XVIII ст., проте функції соціального утримання маргінальних елементів українського населення переважно виконували монастирі. Благочинні установи такого типу набули поширення у ХІХ ст. У богадільні приймалися паспортизовані калічні, похилого віку, безхатні, без наявних родичів або ті особи, які потребували особливого медичного догляду. Утриманцями могли бути представники всіх станів і віросповідань. Обмеження щодо вступу мали поміщицькі селяни. Богадільні підпорядковувалися Приказам громадського піклування або земствам. Призначувані керівники відповідали за господарську, фінансову, організаційну та медичну напрями діяльності. Богадільні різнилися за релігійною ознакою, існували осібно або в складі комплексів богоугодних закладів. Виокремлювалися чоловіча та жіноча частини. Чисельно маскулінне представництво переважало фемінне. Більшість складали особи продуктивного віку від 15 до 64 років. Кількісне співвідношення у статевовікових групах утриманців залежало від їхнього соціального походження. Із-поміж чоловіків переважали відставні військові особи (солдати і офіцери), серед жінок ‒ удови, солдатки, або офіцерські дружини.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" September","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-11-10","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135186007","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-11-10DOI: 10.33782/eminak2023.3(43).669
Yuriy Kotlyar, Marharyta Lymar
This article demonstrates how the ‘Ukrainian Shield’ has protected European civilization for more than a thousand years of turbulence. The article also develops a periodization of this phenomenon.
Scientific novelty. Despite a thorough study of some aspects of the topic, the Ukrainian Shield hypothesis as a unifying theme has not been adequately covered in Ukrainian historiography. The authors show the leading role of Ukraine in the struggle against various enemies who tried to conquer European countries, and we define the chronological boundaries and develop a periodization of this process.
Methodology. The study uses a civilizational approach, methods of analogy and periodization, historical, chronological comparative and analytical methods.
Conclusions. For more than 1155 years, the Ukrainian Crystal Shield has defended European civilization from various enemies, with the Ukrainian population bearing an enormous cost. This process began in 867, when the legendary Kyivan Princes Askold and Dir defeated the Pechenegs, and continues in 2023, when Ukrainians stopped the resurgent Moscow horde that threatens the whole world.
The periodization of the Ukrainian Shield was developed on the basis of the stages of Ukrainian statehood. Stage I. Princely Statehood: wars with the Pechenegs (867-1036); with the Torks (1055-1060); with the Polovtsians (Cumans) (1060-1238); with the Mongol-Tatars (1223-1241). Stage II. Cossack Era: confrontation with the Turks and Tatars (1478-1775). Stage III. The Ukrainian National Revolution: the struggle of the Ukrainian insurgency against the march of the Bolsheviks’ World Revolution (1917-1923). Stage IV. The Modern Ukrainian Independent State: the Russian-Ukrainian war (2014-2023).
The Ukrainian Shield protected European civilization from the Pechenegs, Torks, Polovtsians, Mongol-Tatars, Turks, Bolsheviks, and continues to protect it from Russian aggression since February 24, 2022. For 667 years out of the past 1155 years, Ukraine has been engaged in open conflict to repel invaders. Many of the “peaceful” years were spent preparing for the next onslaught. These long and bloody wars, often waged against superior opponents, has required enormous effort, along with material and human resources from Ukrainians. The principal beneficiaries of Ukrainian heroism have been the peoples of central and western Europe.
Funding. The article is published within the international project Erasmus+ in the direction of Jean Monnet Module «Implementation of European values as a basis of democracy in Ukraine» (EVADEM – 101085843 – ERASMUS-JMO-2022-MODULE).
{"title":"Ukrainian Shield in Defense of European Civilization: Chronology and Periodization","authors":"Yuriy Kotlyar, Marharyta Lymar","doi":"10.33782/eminak2023.3(43).669","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2023.3(43).669","url":null,"abstract":"This article demonstrates how the ‘Ukrainian Shield’ has protected European civilization for more than a thousand years of turbulence. The article also develops a periodization of this phenomenon.
 Scientific novelty. Despite a thorough study of some aspects of the topic, the Ukrainian Shield hypothesis as a unifying theme has not been adequately covered in Ukrainian historiography. The authors show the leading role of Ukraine in the struggle against various enemies who tried to conquer European countries, and we define the chronological boundaries and develop a periodization of this process.
 Methodology. The study uses a civilizational approach, methods of analogy and periodization, historical, chronological comparative and analytical methods.
 Conclusions. For more than 1155 years, the Ukrainian Crystal Shield has defended European civilization from various enemies, with the Ukrainian population bearing an enormous cost. This process began in 867, when the legendary Kyivan Princes Askold and Dir defeated the Pechenegs, and continues in 2023, when Ukrainians stopped the resurgent Moscow horde that threatens the whole world.
 The periodization of the Ukrainian Shield was developed on the basis of the stages of Ukrainian statehood. Stage I. Princely Statehood: wars with the Pechenegs (867-1036); with the Torks (1055-1060); with the Polovtsians (Cumans) (1060-1238); with the Mongol-Tatars (1223-1241). Stage II. Cossack Era: confrontation with the Turks and Tatars (1478-1775). Stage III. The Ukrainian National Revolution: the struggle of the Ukrainian insurgency against the march of the Bolsheviks’ World Revolution (1917-1923). Stage IV. The Modern Ukrainian Independent State: the Russian-Ukrainian war (2014-2023).
 The Ukrainian Shield protected European civilization from the Pechenegs, Torks, Polovtsians, Mongol-Tatars, Turks, Bolsheviks, and continues to protect it from Russian aggression since February 24, 2022. For 667 years out of the past 1155 years, Ukraine has been engaged in open conflict to repel invaders. Many of the “peaceful” years were spent preparing for the next onslaught. These long and bloody wars, often waged against superior opponents, has required enormous effort, along with material and human resources from Ukrainians. The principal beneficiaries of Ukrainian heroism have been the peoples of central and western Europe.
 Funding. The article is published within the international project Erasmus+ in the direction of Jean Monnet Module «Implementation of European values as a basis of democracy in Ukraine» (EVADEM – 101085843 – ERASMUS-JMO-2022-MODULE).","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" November","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-11-10","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135186536","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-11-10DOI: 10.33782/eminak2023.3(43).665
Iryna Savchenko
Метою статті є висвітлення радянської гендерної політики щодо жінок на Запоріжжі у 1920-х рр., розкриття її основних завдань, інструментів, засобів реалізації та результатів.
Наукова новизна статті полягає у комплексному розкритті завдань і напрямів реалізації радянської гендерної політики на Запоріжжі у 1920-х рр., зокрема висвітленні особливостей залучення жінок до виробництва, членства в більшовицькій партії, проведенні компанії лікнепу. Висвітлено результати емансипаційних практик на матеріалі Запорізького краю.
Висновки. Гендерна політика 1920-х рр. на Запоріжжі мала типовий перелік завдань, основною метою яких мала стати радянська емансипація жінки: збільшення ролі жінок у виробництві, зменшення зайнятості побутовими питаннями, підвищення їх освітнього рівня та представництва у більшовицькій партії. Провідна роль в емансипаційній діяльності відводилася делегатському руху, який через охоплення широкого кола учасниць мав прискорити радянізацію жіноцтва. Водночас, через стійкість традиційних гендерних відносин і гендерного розподілу праці в регіоні виконання емансипаційних завдань мало обмежену успішність. Так, кількісні показники делегатського руху зростали, але реальна зацікавленість у ньому жінок в другій половині 1920-х рр. йшла на спад.
«Втягнення» жінок до виробництва, не дивлячись збільшення їх чисельності на низці великих підприємств, не змінило структуру гендерного розподілу зайнятості у промисловості регіону. Навіть на великих промислових підприємствах міста Запоріжжя, де діяльність окржінвідділу була найбільш послідовною, частка жінок серед робітників не досягла 9% на кінець 1920-х рр. Водночас жінки отримали більш широкі можливості для праці з будівництвом ДніпроГЕСу.
Декларативна важливість питання з розширення представництва жінок у більшовицькій партії зумовила, поруч з усталеними практиками (як прийом жінок до партії на 8 березня), пошук інструментів з їх «рекрутування» на початку 1920-х рр. Однак на кінець 1920-х рр. частка жінок в більшовицькій партії залишилася фактично не змінною (за даними Запорізької округи – 10%). Обмеженими були успіхи з ліквідації жіночої неписьменності та розвитку соціальної інфраструктури. Однак всі ці практики з радянської емансипації стимулювали активність жінок, і надавали додаткові можливості для їх реалізації.
{"title":"Радянська гендерна політика 1920-х рр.: запорізький вимір","authors":"Iryna Savchenko","doi":"10.33782/eminak2023.3(43).665","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2023.3(43).665","url":null,"abstract":"Метою статті є висвітлення радянської гендерної політики щодо жінок на Запоріжжі у 1920-х рр., розкриття її основних завдань, інструментів, засобів реалізації та результатів.
 Наукова новизна статті полягає у комплексному розкритті завдань і напрямів реалізації радянської гендерної політики на Запоріжжі у 1920-х рр., зокрема висвітленні особливостей залучення жінок до виробництва, членства в більшовицькій партії, проведенні компанії лікнепу. Висвітлено результати емансипаційних практик на матеріалі Запорізького краю.
 Висновки. Гендерна політика 1920-х рр. на Запоріжжі мала типовий перелік завдань, основною метою яких мала стати радянська емансипація жінки: збільшення ролі жінок у виробництві, зменшення зайнятості побутовими питаннями, підвищення їх освітнього рівня та представництва у більшовицькій партії. Провідна роль в емансипаційній діяльності відводилася делегатському руху, який через охоплення широкого кола учасниць мав прискорити радянізацію жіноцтва. Водночас, через стійкість традиційних гендерних відносин і гендерного розподілу праці в регіоні виконання емансипаційних завдань мало обмежену успішність. Так, кількісні показники делегатського руху зростали, але реальна зацікавленість у ньому жінок в другій половині 1920-х рр. йшла на спад.
 «Втягнення» жінок до виробництва, не дивлячись збільшення їх чисельності на низці великих підприємств, не змінило структуру гендерного розподілу зайнятості у промисловості регіону. Навіть на великих промислових підприємствах міста Запоріжжя, де діяльність окржінвідділу була найбільш послідовною, частка жінок серед робітників не досягла 9% на кінець 1920-х рр. Водночас жінки отримали більш широкі можливості для праці з будівництвом ДніпроГЕСу.
 Декларативна важливість питання з розширення представництва жінок у більшовицькій партії зумовила, поруч з усталеними практиками (як прийом жінок до партії на 8 березня), пошук інструментів з їх «рекрутування» на початку 1920-х рр. Однак на кінець 1920-х рр. частка жінок в більшовицькій партії залишилася фактично не змінною (за даними Запорізької округи – 10%). Обмеженими були успіхи з ліквідації жіночої неписьменності та розвитку соціальної інфраструктури. Однак всі ці практики з радянської емансипації стимулювали активність жінок, і надавали додаткові можливості для їх реалізації.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" February","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-11-10","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135186401","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-11-10DOI: 10.33782/eminak2023.3(43).662
Olexandr Ihnatusha
Мета статті – оцінити суспільну роль першої у м. Олександрівську (нині – Запоріжжя) україномовної газети «Січ» (1918 р.) при висвітленні та характеристиці ключових для громадсько-політичного життя подій російсько-української війни та утвердження української ідентичності.
Наукова новизна. Оцінено роль газети «Січ» у боротьбі за українську ідентичність на Запоріжжі в умовах російсько-української війни 1917-1918 рр. Розкрито зміст і глибину суспільної думки, репрезентованої редакторами й авторами публікацій щодо найбільш актуальних питань часу: причин, характеру, перспектив боротьби України проти Росії, умов миру, встановлення кордонів, гарантії безпеки України. Уточнено хронологію виходу газети «Січ», охарактеризовано склад її редакційної комісії.
Висновки. Газета «Січ» позиціонувала себе як надпартійний демократичний часопис українських організацій і виражала інтереси переважної більшості корінного населення запорізького краю – селян, робітників, української інтелігенції. Вона відігравала вагому роль в інформаційній війні України проти Росії, про що свідчить значний обсяг статей на тему українсько-російських відносин і глибина їх аналізу – від історичного минулого до пошуку перспектив у майбутньому. Спектр публікацій газети охоплював різні жанри, широку тематику, глибину та яскравість відображення подій, засвідчуючи високий рівень журналістської компетентності членів редакційної комісії газети та її видавців, і, водночас, високий рівень національної свідомості та патріотизму середовища, на яке вона була розрахована. Публікації газети відзначалися критичністю оцінок, реалістичністю відображення ситуації, оригінальністю поглядів на події та процеси, яскравістю мови й образів, художніх прийомів, застосованих для досягнення творчої мети. Публіцистика газети «Січ» в умовах російської агресії проти України була наскрізь українською, патріотичною, пронизаною ідеалами боротьби за українську ідентичність, державну та національно-культурну незалежність.
Встановлено, що підняті у 1918 р. газетою «Січ» питання є надзвичай актуальними для сучасної України в умовах чергової хвилі російської агресії, що набула широкомасштабного виміру у 2022-2023 рр., і свідчать про ще неосягнені необхідні ступені національної єдності українців і ментальні архетипи її російських ворогів.
{"title":"Російсько-українська війна 1917-1918 рр. і боротьба за українську ідентичність у дискурсі газети «Січ»: погляд із сьогодення","authors":"Olexandr Ihnatusha","doi":"10.33782/eminak2023.3(43).662","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2023.3(43).662","url":null,"abstract":"Мета статті – оцінити суспільну роль першої у м. Олександрівську (нині – Запоріжжя) україномовної газети «Січ» (1918 р.) при висвітленні та характеристиці ключових для громадсько-політичного життя подій російсько-української війни та утвердження української ідентичності.
 Наукова новизна. Оцінено роль газети «Січ» у боротьбі за українську ідентичність на Запоріжжі в умовах російсько-української війни 1917-1918 рр. Розкрито зміст і глибину суспільної думки, репрезентованої редакторами й авторами публікацій щодо найбільш актуальних питань часу: причин, характеру, перспектив боротьби України проти Росії, умов миру, встановлення кордонів, гарантії безпеки України. Уточнено хронологію виходу газети «Січ», охарактеризовано склад її редакційної комісії.
 Висновки. Газета «Січ» позиціонувала себе як надпартійний демократичний часопис українських організацій і виражала інтереси переважної більшості корінного населення запорізького краю – селян, робітників, української інтелігенції. Вона відігравала вагому роль в інформаційній війні України проти Росії, про що свідчить значний обсяг статей на тему українсько-російських відносин і глибина їх аналізу – від історичного минулого до пошуку перспектив у майбутньому. Спектр публікацій газети охоплював різні жанри, широку тематику, глибину та яскравість відображення подій, засвідчуючи високий рівень журналістської компетентності членів редакційної комісії газети та її видавців, і, водночас, високий рівень національної свідомості та патріотизму середовища, на яке вона була розрахована. Публікації газети відзначалися критичністю оцінок, реалістичністю відображення ситуації, оригінальністю поглядів на події та процеси, яскравістю мови й образів, художніх прийомів, застосованих для досягнення творчої мети. Публіцистика газети «Січ» в умовах російської агресії проти України була наскрізь українською, патріотичною, пронизаною ідеалами боротьби за українську ідентичність, державну та національно-культурну незалежність.
 Встановлено, що підняті у 1918 р. газетою «Січ» питання є надзвичай актуальними для сучасної України в умовах чергової хвилі російської агресії, що набула широкомасштабного виміру у 2022-2023 рр., і свідчать про ще неосягнені необхідні ступені національної єдності українців і ментальні архетипи її російських ворогів.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" October","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-11-10","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135186405","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-11-10DOI: 10.33782/eminak2023.3(43).666
Hennadii Vasylchuk, Inna Shugalyova
У статті досліджено епідеміологічну ситуацію серед дітей в Україні у роки голоду 1921-1923 рр., з’ясовано причини поширення пандемій холери, тифу й інших хвороб, визначено пролонговані наслідки тривалого голодування на організм дитини.
Метою статті є аналіз епідеміологічного ситуації у голодуючих губерніях України у роки голоду 1921-1923 рр. та з’ясування його психофізичних наслідків.
Методологія статті базується на інтердисциплінарному підході. Застосовано методи історичних, соціологічних, статистико-демографічних наук, контент аналіз, метод соціокультурної динаміки, мікроісторичний підхід, методи історичної антропології.
Наукова новизна полягає у тому, що на основі історичних джерел доведено, що діти України стали найбільш численними жертвами голоду 1921-1923 рр. У населених пунктах УСРР майже не залишилося дітей, народжених у 1915-1918 рр. Відчутними стали й пролонговані наслідки зазначеної трагедії. Діти, що тривалий час перебували у стані постійного голодування, мали знівечене здоров’я, викривлену психіку, деформоване світосприйняття, оскільки щодня вони боролися за виживання, на їх очах гинули їх близькі та знайомі.
Висновки. Голод, який вирував в українських губерніях у 1921-1923 рр., став основною причиною масової загибелі дітей. Це явище обумовило загострення епідеміологічної ситуації в УСРР, оскільки призводило до фізичної та психологічної виснаженості дитячого організму, зниження у них імунітету. Комуністичний режим не зміг забезпечити дітям України відповідного медичного догляду та санітарної допомоги. Діти, що залишалися у живих, мали підірване здоров’я та надламану психіку. Голодне повсякдення українських дітей у 1921-1923 рр. перетворилося на сіру знеособлену буденність, постійне блукання у пошуках їжі та прихистку. Апатія, безнадійність, зневіра та безперспективність буття стали супутниками щоденного існування.
Багато дітей втратили зв’язок із родинами, опинилися у притулках, поповнили категорію соціальних сиріт. Українське суспільство змінилося під впливом голоду 1921-1923 рр. Проте ще більша трансформація національних витоків і ментальних підвалин відбулося під час Голодомору 1932-1933 рр.
{"title":"Психофізичні наслідки голоду 1921-1923 рр. у дітей України","authors":"Hennadii Vasylchuk, Inna Shugalyova","doi":"10.33782/eminak2023.3(43).666","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2023.3(43).666","url":null,"abstract":"У статті досліджено епідеміологічну ситуацію серед дітей в Україні у роки голоду 1921-1923 рр., з’ясовано причини поширення пандемій холери, тифу й інших хвороб, визначено пролонговані наслідки тривалого голодування на організм дитини.
 Метою статті є аналіз епідеміологічного ситуації у голодуючих губерніях України у роки голоду 1921-1923 рр. та з’ясування його психофізичних наслідків.
 Методологія статті базується на інтердисциплінарному підході. Застосовано методи історичних, соціологічних, статистико-демографічних наук, контент аналіз, метод соціокультурної динаміки, мікроісторичний підхід, методи історичної антропології.
 Наукова новизна полягає у тому, що на основі історичних джерел доведено, що діти України стали найбільш численними жертвами голоду 1921-1923 рр. У населених пунктах УСРР майже не залишилося дітей, народжених у 1915-1918 рр. Відчутними стали й пролонговані наслідки зазначеної трагедії. Діти, що тривалий час перебували у стані постійного голодування, мали знівечене здоров’я, викривлену психіку, деформоване світосприйняття, оскільки щодня вони боролися за виживання, на їх очах гинули їх близькі та знайомі.
 Висновки. Голод, який вирував в українських губерніях у 1921-1923 рр., став основною причиною масової загибелі дітей. Це явище обумовило загострення епідеміологічної ситуації в УСРР, оскільки призводило до фізичної та психологічної виснаженості дитячого організму, зниження у них імунітету. Комуністичний режим не зміг забезпечити дітям України відповідного медичного догляду та санітарної допомоги. Діти, що залишалися у живих, мали підірване здоров’я та надламану психіку. Голодне повсякдення українських дітей у 1921-1923 рр. перетворилося на сіру знеособлену буденність, постійне блукання у пошуках їжі та прихистку. Апатія, безнадійність, зневіра та безперспективність буття стали супутниками щоденного існування.
 Багато дітей втратили зв’язок із родинами, опинилися у притулках, поповнили категорію соціальних сиріт. Українське суспільство змінилося під впливом голоду 1921-1923 рр. Проте ще більша трансформація національних витоків і ментальних підвалин відбулося під час Голодомору 1932-1933 рр.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" July","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-11-10","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135186273","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-11-10DOI: 10.33782/eminak2023.3(43).660
Tetyana Grusheva
Мета статті – дослідити можливості літератури для трансляції російських наративів, виявити стереотипи, які властиві масовій свідомості українців і були сформовані під впливом літературної уяви.
Методологія дослідження спирається на методи: загальнонаукові (аналітичний, парадигмальний, синтетичний) і загальноісторичні (історико-порівняльний, системно-хронологічний).
Наукова новизна полягає у виявленні зв’язку між літературною уявою, домінуючою культурою та національною пам’яттю.
Висновки: у радянському міфотворенні перед літературою було поставлено одне з головних завдань. Його реалізовували сакралізовані російські поети та письменники ХІХ ст. (в Росії це час кристалізації імперської ідеології та поява теорії офіційної народності: «православ’я-самодержав’я-народність») О. Пушкін, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, М. Лермонтов та інші. Їхня творчість присвячена вихвалянню імперської ідеології. Оспіваний Л. Толстим «культ перемоги» став взірцевим для радянських і сучасних російських ідеологів. Шкільна освіта була засобом ідеологічного виховання та інструментом для формування стереотипів (росіяни й українці – один народ, що має спільну історію, причому росіяни виступали в ролі «старшого брата»; переконання, що від «маленької людини» нічого не залежить; патерналістське ставлення до держави; філософія війни розумілася на основі російських наративів). Радянські ідеологи використовували літературу як ресурс для пропагування моноідеології, створення образу ворога, прославляння партії.
Спільність пам’яті та культури є очевидною. В Україні часів незалежності не була реалізована політика зміцнення «культурного ядра» українців. Російські пропагандисти та проросійські політики доклали зусиль, щоб залишити український культурний простір періоду трансформації еклектичним, тобто таким, що не виконував своєї інтегрувальної функції. З часу відродження незалежності у символічній репрезентації пам’яті паралельно з історичною культурою України залишалися радянські стереотипи та міфи, різна інтерпретація минулого, російська/імперська/колоніальна літературна уява, що пропагувала російські цінності.
Літературна уява посідає одне з ключових місць у культурному просторі України та є частиною домінуючої культури, формує сенси та впливає на етику. Шкільні предмети суспільно-гуманітарного циклу мають світоглядний потенціал; з їхньою допомогою стає можливим створення цілісного образу історичного минулого, формування національної пам’яті та ціннісних настанов.
{"title":"Російська література як канал поширення «русского мира»: український вимір","authors":"Tetyana Grusheva","doi":"10.33782/eminak2023.3(43).660","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2023.3(43).660","url":null,"abstract":"Мета статті – дослідити можливості літератури для трансляції російських наративів, виявити стереотипи, які властиві масовій свідомості українців і були сформовані під впливом літературної уяви.
 Методологія дослідження спирається на методи: загальнонаукові (аналітичний, парадигмальний, синтетичний) і загальноісторичні (історико-порівняльний, системно-хронологічний). 
 Наукова новизна полягає у виявленні зв’язку між літературною уявою, домінуючою культурою та національною пам’яттю.
 Висновки: у радянському міфотворенні перед літературою було поставлено одне з головних завдань. Його реалізовували сакралізовані російські поети та письменники ХІХ ст. (в Росії це час кристалізації імперської ідеології та поява теорії офіційної народності: «православ’я-самодержав’я-народність») О. Пушкін, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, М. Лермонтов та інші. Їхня творчість присвячена вихвалянню імперської ідеології. Оспіваний Л. Толстим «культ перемоги» став взірцевим для радянських і сучасних російських ідеологів. Шкільна освіта була засобом ідеологічного виховання та інструментом для формування стереотипів (росіяни й українці – один народ, що має спільну історію, причому росіяни виступали в ролі «старшого брата»; переконання, що від «маленької людини» нічого не залежить; патерналістське ставлення до держави; філософія війни розумілася на основі російських наративів). Радянські ідеологи використовували літературу як ресурс для пропагування моноідеології, створення образу ворога, прославляння партії.
 Спільність пам’яті та культури є очевидною. В Україні часів незалежності не була реалізована політика зміцнення «культурного ядра» українців. Російські пропагандисти та проросійські політики доклали зусиль, щоб залишити український культурний простір періоду трансформації еклектичним, тобто таким, що не виконував своєї інтегрувальної функції. З часу відродження незалежності у символічній репрезентації пам’яті паралельно з історичною культурою України залишалися радянські стереотипи та міфи, різна інтерпретація минулого, російська/імперська/колоніальна літературна уява, що пропагувала російські цінності.
 Літературна уява посідає одне з ключових місць у культурному просторі України та є частиною домінуючої культури, формує сенси та впливає на етику. Шкільні предмети суспільно-гуманітарного циклу мають світоглядний потенціал; з їхньою допомогою стає можливим створення цілісного образу історичного минулого, формування національної пам’яті та ціннісних настанов.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" June","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-11-10","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135186397","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-11-10DOI: 10.33782/eminak2023.3(43).661
Jahangir Jahangirli, Jahandar Jabarov
The purpose of this paper is to investigate the historical trajectory, spread, and evolution of russophilia, a sociological phenomenon that exists in contemporary Europe. The article conducts a comprehensive analysis of the developmental process of russophilia in Europe, tracing its origins from the early stages of primitive sympathy towards the Russian state during the Middle Ages to its subsequent conscious ideological-cultural and political-economic manifestations in the 20th century. Furthermore, the article examines the contemporary projection of russophilia, which reached its pinnacle in the aforementioned region during the 20th century, while also exploring the factors contributing to the current decline of russophilia.
The article introduces a significant scientific contribution by being the pioneering study to comprehensively explore the historical evolution of russophilia in Europe. Previous research on russophilia has been limited in scope, with only a few articles addressing the topic in a fragmented manner. Prior to this article, there has been a lack of comprehensive studies examining the overall development of russophilia in Europe. Therefore, this article stands as the first comprehensive endeavor in this field of research, filling a notable gap in the existing literature.
Conclusions. The results of the study shed light on the origins and development of russophilia in Europe, examining both Western and Eastern regions. Key factors contributing to russophilia include the influence of communism, particularly the USSR, as well as cultural expansion. Effective propaganda campaigns and the establishment of economic and social connections play crucial roles in fostering admiration for another culture. Ethnic kinship alone is insufficient to foster deep affinity without widespread and systematic propaganda integrated into state policy. Nostalgia for communism, fuelled by shared experiences and the positive aspects of former communist systems, also contributes to russophilia. Countries such as East Germany, Poland, and Serbia etc., which underwent communist rule, exhibit heightened russophilia. The common fate shared by these nations, including the same political ideology, communist culture, and perceived defeat by the capitalist USA, further strengthens russophilia sentiments among communist nostalgics.
{"title":"The Historical Evolution of Russophilia in Europe: a Study of the Development and Transformation of Positive Attitudes Towards Russia","authors":"Jahangir Jahangirli, Jahandar Jabarov","doi":"10.33782/eminak2023.3(43).661","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2023.3(43).661","url":null,"abstract":"The purpose of this paper is to investigate the historical trajectory, spread, and evolution of russophilia, a sociological phenomenon that exists in contemporary Europe. The article conducts a comprehensive analysis of the developmental process of russophilia in Europe, tracing its origins from the early stages of primitive sympathy towards the Russian state during the Middle Ages to its subsequent conscious ideological-cultural and political-economic manifestations in the 20th century. Furthermore, the article examines the contemporary projection of russophilia, which reached its pinnacle in the aforementioned region during the 20th century, while also exploring the factors contributing to the current decline of russophilia.
 The article introduces a significant scientific contribution by being the pioneering study to comprehensively explore the historical evolution of russophilia in Europe. Previous research on russophilia has been limited in scope, with only a few articles addressing the topic in a fragmented manner. Prior to this article, there has been a lack of comprehensive studies examining the overall development of russophilia in Europe. Therefore, this article stands as the first comprehensive endeavor in this field of research, filling a notable gap in the existing literature.
 Conclusions. The results of the study shed light on the origins and development of russophilia in Europe, examining both Western and Eastern regions. Key factors contributing to russophilia include the influence of communism, particularly the USSR, as well as cultural expansion. Effective propaganda campaigns and the establishment of economic and social connections play crucial roles in fostering admiration for another culture. Ethnic kinship alone is insufficient to foster deep affinity without widespread and systematic propaganda integrated into state policy. Nostalgia for communism, fuelled by shared experiences and the positive aspects of former communist systems, also contributes to russophilia. Countries such as East Germany, Poland, and Serbia etc., which underwent communist rule, exhibit heightened russophilia. The common fate shared by these nations, including the same political ideology, communist culture, and perceived defeat by the capitalist USA, further strengthens russophilia sentiments among communist nostalgics.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" September","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-11-10","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135186538","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-11-10DOI: 10.33782/eminak2023.3(43).658
Lidiia Lazurko, Tetiana Тsymbal
Мета статті – розкрити механізми формування та динаміку змін грона авторів часопису «Kwartalnik Historyczny» з погляду їх географічної локалізації упродовж 1887-1914 рр.
Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше на основі джерельних матеріалів (звітів засідань Історичного товариства, редакційних матеріалів, кореспонденції, наукових досліджень) здійснено аналіз трансформації авторської географії часопису «Kwartalnik Historyczny» впродовж першого періоду його діяльності у Львові.
Висновки. Процеси інституціоналізації львівського історіографічного середовища кінця XIX ст. призвели до створення першої польської організації професійних істориків – Історичного товариства та часопису «Kwartalnik Historyczny». Попри виразну його регіональність, що декларувалося у завданнях і виражалося у тематиці досліджень, потреба тримати руку на пульсі наукового життя актуалізувала непросту з логістичного та фінансового поглядів проблему залучення до співпраці з часописом авторів з-поза меж Галичини. Результатом редакційної політики стало те, що у перший період існування часопису на його сторінках було надруковано праці понад трьох сотень авторів. З них 83% працювало в Галичині, а 17% дослідників представляли польські землі під владою Росії та Пруссії і закордонні осередки.
Узагальнені дані з авторської географії співпрацівників часопису у довоєнний період виглядають так: половина співпрацівників «Kwartalnika Historycznego» були зі Львова, третина – з Кракова, п’ята частина – з Варшави й інших місцевостей. Це дозволяє констатувати, що видання було не лише модератором львівських дослідників минулого, а й забезпечувало інтелектуальну взаємодію усіх розпорошених європейськими академічними осередками польських учених та їхніх колег з інших національних середовищ.
{"title":"Авторська географія часопису«Kwartalnik Historyczny» (1887-1914)","authors":"Lidiia Lazurko, Tetiana Тsymbal","doi":"10.33782/eminak2023.3(43).658","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2023.3(43).658","url":null,"abstract":"Мета статті – розкрити механізми формування та динаміку змін грона авторів часопису «Kwartalnik Historyczny» з погляду їх географічної локалізації упродовж 1887-1914 рр.
 Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше на основі джерельних матеріалів (звітів засідань Історичного товариства, редакційних матеріалів, кореспонденції, наукових досліджень) здійснено аналіз трансформації авторської географії часопису «Kwartalnik Historyczny» впродовж першого періоду його діяльності у Львові.
 Висновки. Процеси інституціоналізації львівського історіографічного середовища кінця XIX ст. призвели до створення першої польської організації професійних істориків – Історичного товариства та часопису «Kwartalnik Historyczny». Попри виразну його регіональність, що декларувалося у завданнях і виражалося у тематиці досліджень, потреба тримати руку на пульсі наукового життя актуалізувала непросту з логістичного та фінансового поглядів проблему залучення до співпраці з часописом авторів з-поза меж Галичини. Результатом редакційної політики стало те, що у перший період існування часопису на його сторінках було надруковано праці понад трьох сотень авторів. З них 83% працювало в Галичині, а 17% дослідників представляли польські землі під владою Росії та Пруссії і закордонні осередки.
 Узагальнені дані з авторської географії співпрацівників часопису у довоєнний період виглядають так: половина співпрацівників «Kwartalnika Historycznego» були зі Львова, третина – з Кракова, п’ята частина – з Варшави й інших місцевостей. Це дозволяє констатувати, що видання було не лише модератором львівських дослідників минулого, а й забезпечувало інтелектуальну взаємодію усіх розпорошених європейськими академічними осередками польських учених та їхніх колег з інших національних середовищ.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" December","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-11-10","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135186403","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-11-10DOI: 10.33782/eminak2023.3(43).657
Andrii Shevchuk, Oksana Markevych
Мета статті – висвітлити функціонування інституту городничого / поліцмейстера з кінця ХVІІІ ст. і до реформи місцевої поліції 1862 р.
Наукова новизна. Зроблено висновки про індивідуальний підхід щодо призначення городничих / поліцмейстерів у міста, де визначальним фактором були стрімкий економічний розвиток, чисельність населення тощо. Проаналізовано повноваження цих чиновників і специфічні завдання у Волинські губернії. Зроблено аналіз кадрового забезпечення, підраховано тривалість перебування на службі та можливості кар’єрного зростання.
Висновки. Упродовж першої половини ХІХ ст. верховна влада шукала дієвих механізмів управління містами з огляду на їх зростаючу роль в економічному житті імперії. Результатом стало прийняття цілої низки законів, які регулювали функції городничого / поліцмейстера та підходи до їх призначення. Вони мали широкі повноваження у сферах міського будівництва, забезпечення продовольством, боротьбі з епідеміями, але переважаючими завжди були поліцейські функції. Врешті, було прийнято рішення про реорганізацію місцевої поліції, в якій городничому не знайшлося місця, на відміну від поліцмейстера, потреби в яких обґрунтовувалися неоднаковим розвитком міст.
У внутрішніх губерніях такі (поліцмейстерські) призначення були екстраординарними, на відміну від Волинської губернії, де управління містами потребували особливого нагляду з боку влади, зважаючи на приватновласницький характер повітових центрів, урегулювання проживання єврейського етносу, залишків магдебурзького права і чисельного розташування військових, що вимагали додаткового контролю з боку влади.
Саме в інтеграційних намірах цим чиновникам відводилась ключова роль – найширші повноваження у місті, найближчі до населення, особливо там, де не було ні магістрату, ні міських дум. Це відобразилося на кадровому забезпеченні корпусу городничих / поліцмейстерів. Перевага надавалася колишнім військовим, для яких ця посада могла стати своєрідним кар’єрним трампліном: від колезького асесора до надвірного радника. Тривалість служби у різні періоди коливалась від 3,3 до 4,6 років. Щоб чиновник не «засиджувався» на одному місті і не «обростав» знайомствами, влада вдавалась до частих кадрових перестановок. А за результатами ревізії сенатора Ф. Сіверса відбулася повна заміна всіх чиновників, що свідчить про гнучку політику в управлінні захопленим краєм.
{"title":"Інститут городничого / поліцмейстера в системі управління Російської імперії кінця ХVІІІ – 60-х рр. ХІХ ст. (на матеріалах Волинської губернії)","authors":"Andrii Shevchuk, Oksana Markevych","doi":"10.33782/eminak2023.3(43).657","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2023.3(43).657","url":null,"abstract":"Мета статті – висвітлити функціонування інституту городничого / поліцмейстера з кінця ХVІІІ ст. і до реформи місцевої поліції 1862 р.
 Наукова новизна. Зроблено висновки про індивідуальний підхід щодо призначення городничих / поліцмейстерів у міста, де визначальним фактором були стрімкий економічний розвиток, чисельність населення тощо. Проаналізовано повноваження цих чиновників і специфічні завдання у Волинські губернії. Зроблено аналіз кадрового забезпечення, підраховано тривалість перебування на службі та можливості кар’єрного зростання.
 Висновки. Упродовж першої половини ХІХ ст. верховна влада шукала дієвих механізмів управління містами з огляду на їх зростаючу роль в економічному житті імперії. Результатом стало прийняття цілої низки законів, які регулювали функції городничого / поліцмейстера та підходи до їх призначення. Вони мали широкі повноваження у сферах міського будівництва, забезпечення продовольством, боротьбі з епідеміями, але переважаючими завжди були поліцейські функції. Врешті, було прийнято рішення про реорганізацію місцевої поліції, в якій городничому не знайшлося місця, на відміну від поліцмейстера, потреби в яких обґрунтовувалися неоднаковим розвитком міст.
 У внутрішніх губерніях такі (поліцмейстерські) призначення були екстраординарними, на відміну від Волинської губернії, де управління містами потребували особливого нагляду з боку влади, зважаючи на приватновласницький характер повітових центрів, урегулювання проживання єврейського етносу, залишків магдебурзького права і чисельного розташування військових, що вимагали додаткового контролю з боку влади.
 Саме в інтеграційних намірах цим чиновникам відводилась ключова роль – найширші повноваження у місті, найближчі до населення, особливо там, де не було ні магістрату, ні міських дум. Це відобразилося на кадровому забезпеченні корпусу городничих / поліцмейстерів. Перевага надавалася колишнім військовим, для яких ця посада могла стати своєрідним кар’єрним трампліном: від колезького асесора до надвірного радника. Тривалість служби у різні періоди коливалась від 3,3 до 4,6 років. Щоб чиновник не «засиджувався» на одному місті і не «обростав» знайомствами, влада вдавалась до частих кадрових перестановок. А за результатами ревізії сенатора Ф. Сіверса відбулася повна заміна всіх чиновників, що свідчить про гнучку політику в управлінні захопленим краєм.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" December","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-11-10","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135186535","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-11-10DOI: 10.33782/eminak2023.3(43).670
Olha Makliuk, Maryna Bessonova
Мета дослідження – проаналізувати основні підходи до інтерпретацій поняття «історична травма», й окреслити основні виміри історичних колективних травм і підходів до їх подолання.
Наукова новизна. Визначені основні інтерпретації поняття «історична травма» та спорідненого поняття «історична пам’ять»; окреслені міждисциплінарні підходи до вивчення історичних колективних травм; проведено порівняльну характеристику основних наративів, пов’язаних з історичними колективними травмами в європейському та російському суспільствах.
Висновки. Виявлено, що дослідження «історичних травм» є відносно новим для істориків і має міждисциплінарний характер. Це поняття має численні варіації («культурна травма», «колективна травма», «міжгенераційна травма», «колоніальна травма»). З одного боку, це ускладнює його чітке визначення, а з іншого – дозволяє усвідомити важливі нюанси та певну спеціалізацію досліджень колективної травми в рамках власних підходів соціології, психології, філософії, культурології, історії та навіть біології.
Визначено, що існують різні стратегії подолання історичних колективних травм. Виявлено, що європейські країни демонструють конструктивний (історична колективна травма перетворюється на історичний наратив) підхід, а Росія – деструктивний (формування агресивної ідеології).
В європейських країнах здійснюються спроби подолати історичні колективні травми через створення відповідного історичного наративу без уникнення «незручних» тем. Виявлено, що російське суспільство, замість конструктивного опрацювання історичних колективних травм, пов’язаних з Другою світовою та Холодною війнами – націлено на формування образу нового/старого зовнішнього ворога (США, колективний Захід, НАТО, а тепер і Україна), що не тільки не сприяє компенсації старих травм, а й формує нові.
Запропоновані приклади подолання історичних колективних травм в європейському та російському суспільствах ілюструють не стільки різноманіття підходів і стратегій «роботи над травмою», скільки специфіку цих суспільств.
Фінансування. Статтю підготовлено в рамках проекту Європейського Союзу за програмою Еразмус+, напрям Жана Моне 620386-EPP-1-2020-1-UA-EPPJMO-MODULE TEMPUS (“Tailoring European Memory Politics for Peacemaking in Ukrainian Society”).
{"title":"Історичні колективні травми: особливості прийняття та подолання","authors":"Olha Makliuk, Maryna Bessonova","doi":"10.33782/eminak2023.3(43).670","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2023.3(43).670","url":null,"abstract":"Мета дослідження – проаналізувати основні підходи до інтерпретацій поняття «історична травма», й окреслити основні виміри історичних колективних травм і підходів до їх подолання.
 Наукова новизна. Визначені основні інтерпретації поняття «історична травма» та спорідненого поняття «історична пам’ять»; окреслені міждисциплінарні підходи до вивчення історичних колективних травм; проведено порівняльну характеристику основних наративів, пов’язаних з історичними колективними травмами в європейському та російському суспільствах.
 Висновки. Виявлено, що дослідження «історичних травм» є відносно новим для істориків і має міждисциплінарний характер. Це поняття має численні варіації («культурна травма», «колективна травма», «міжгенераційна травма», «колоніальна травма»). З одного боку, це ускладнює його чітке визначення, а з іншого – дозволяє усвідомити важливі нюанси та певну спеціалізацію досліджень колективної травми в рамках власних підходів соціології, психології, філософії, культурології, історії та навіть біології.
 Визначено, що існують різні стратегії подолання історичних колективних травм. Виявлено, що європейські країни демонструють конструктивний (історична колективна травма перетворюється на історичний наратив) підхід, а Росія – деструктивний (формування агресивної ідеології).
 В європейських країнах здійснюються спроби подолати історичні колективні травми через створення відповідного історичного наративу без уникнення «незручних» тем. Виявлено, що російське суспільство, замість конструктивного опрацювання історичних колективних травм, пов’язаних з Другою світовою та Холодною війнами – націлено на формування образу нового/старого зовнішнього ворога (США, колективний Захід, НАТО, а тепер і Україна), що не тільки не сприяє компенсації старих травм, а й формує нові.
 Запропоновані приклади подолання історичних колективних травм в європейському та російському суспільствах ілюструють не стільки різноманіття підходів і стратегій «роботи над травмою», скільки специфіку цих суспільств.
 Фінансування. Статтю підготовлено в рамках проекту Європейського Союзу за програмою Еразмус+, напрям Жана Моне 620386-EPP-1-2020-1-UA-EPPJMO-MODULE TEMPUS (“Tailoring European Memory Politics for Peacemaking in Ukrainian Society”).","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" September","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-11-10","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135186406","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：