Pub Date : 2022-12-31DOI: 10.33782/eminak2022.4(40).603
Iryna Petrenko, Ihor Vynnychenko
Мета статті: висвітлити процес організації та підготовки вчительських кадрів для церковних шкіл у лівобережних українських єпархіях Російської імперії на межі ХІХ – ХХ ст. Зокрема, виявити та проаналізувати особливості функціонування церковно-учительських шкіл і курсів підвищення кваліфікації педагогічних кадрів шкіл духовного відомства. З’ясувати специфіку освітянської та культурницько-просвітницької діяльності православного духовенства на зламі ХІХ-ХХ ст. Наукова новизна: із загальної теми церковної освіти окремим сегментом виділено учительський корпус, що дало змогу розглянути систему підготовки учительських кадрів. Комплексно досліджено специфіку функціонування церковно-учительських шкіл і підвищення кваліфікації у лівобережних українських єпархіях Російської імперії. Простежено механізм комплектування учительського корпусу єпархій, що дало можливість виявити тенденції еволюції складу учительства, розглянуто кадровий склад як окремий складник галузі освіти. Удосконалено та розширено загальну характеристику освітянської активності духовенства. Висновки. На основі проведеного дослідження зроблено висновок про те, що учительський склад церковнопарафіяльних шкіл, як складник системи початкової освіти, перебував під пильним контролем церковно-шкільної адміністрації єпархій і церковно-управлінських структур. У зазначених географічних рамках лише Полтавська єпархія мала спеціальні два навчальних заклади – церковно-учительські школи (на полі Полтавської битви й у м. Лубни). Харківська губернія була знаним центром церковно-шкільної справи, яка поширювала досвід викладання Закону Божого на інші єпархії. У Чернігівській губернії на належному рівні відбувалося підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, оскільки там учительські курси мали свою спеціалізацію: співочу, сільськогосподарську, богословську. Церковно-вчительське шкільництво на межі ХІХ-ХХ ст. тільки розпочинало свою діяльність, і Перша світова війна та атеїстична радянська пропаганда не дали можливості виявити весь їх потенціал. За своє короткочасне існування церковно-учительські школи не встигли забезпечити належних масштабів підготовки вчителів для шкіл церковного відомства. Значна частина педагогічних кадрів церковних шкіл так і залишилася без фахової педагогічної освіти.
{"title":"Система підготовки вчительських кадрів для церковних шкіл в лівобережних українських єпархіях Російської імперії на межі ХІХ – ХХ ст.","authors":"Iryna Petrenko, Ihor Vynnychenko","doi":"10.33782/eminak2022.4(40).603","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.4(40).603","url":null,"abstract":"Мета статті: висвітлити процес організації та підготовки вчительських кадрів для церковних шкіл у лівобережних українських єпархіях Російської імперії на межі ХІХ – ХХ ст. Зокрема, виявити та проаналізувати особливості функціонування церковно-учительських шкіл і курсів підвищення кваліфікації педагогічних кадрів шкіл духовного відомства. З’ясувати специфіку освітянської та культурницько-просвітницької діяльності православного духовенства на зламі ХІХ-ХХ ст. \u0000Наукова новизна: із загальної теми церковної освіти окремим сегментом виділено учительський корпус, що дало змогу розглянути систему підготовки учительських кадрів. Комплексно досліджено специфіку функціонування церковно-учительських шкіл і підвищення кваліфікації у лівобережних українських єпархіях Російської імперії. Простежено механізм комплектування учительського корпусу єпархій, що дало можливість виявити тенденції еволюції складу учительства, розглянуто кадровий склад як окремий складник галузі освіти. Удосконалено та розширено загальну характеристику освітянської активності духовенства. \u0000Висновки. На основі проведеного дослідження зроблено висновок про те, що учительський склад церковнопарафіяльних шкіл, як складник системи початкової освіти, перебував під пильним контролем церковно-шкільної адміністрації єпархій і церковно-управлінських структур. У зазначених географічних рамках лише Полтавська єпархія мала спеціальні два навчальних заклади – церковно-учительські школи (на полі Полтавської битви й у м. Лубни). Харківська губернія була знаним центром церковно-шкільної справи, яка поширювала досвід викладання Закону Божого на інші єпархії. У Чернігівській губернії на належному рівні відбувалося підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, оскільки там учительські курси мали свою спеціалізацію: співочу, сільськогосподарську, богословську. \u0000Церковно-вчительське шкільництво на межі ХІХ-ХХ ст. тільки розпочинало свою діяльність, і Перша світова війна та атеїстична радянська пропаганда не дали можливості виявити весь їх потенціал. За своє короткочасне існування церковно-учительські школи не встигли забезпечити належних масштабів підготовки вчителів для шкіл церковного відомства. Значна частина педагогічних кадрів церковних шкіл так і залишилася без фахової педагогічної освіти.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-12-31","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"47695195","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-12-31DOI: 10.33782/eminak2022.4(40).601
Ihor Kondratiev
Мета статті – дослідити процес покозачення дрібної шляхти Остерського староства Київського воєводства Речі Посполитої, та простежити специфіку цього процесу від середини ХVI ст. до другої половини ХVIІ ст. Наукова новизна. Встановлено, що процес покозачення остерської шляхти розпочався у середині ХVI ст. із створенням у Речі Посполитій козацьких реєстрів. Розвинуто тезу, що саме дрібна шляхта була одним із основних джерел поповнення козацької верстви у другій половині ХVІ – ХVІІ ст. Простежена еволюція та чинники покозачення остерської шляхти; процес соціальної трансформації простується на прикладах поведінки представників остерської шляхти. Розвинуто ідею, що незважаючи на отримання нового соціального статусу, значна частина покозаченої шляхти залишалась носієм шляхетських цінностей за доби Гетьманщини. Висновки. Покозачення остерської шляхти розпочалося у середині ХVI ст. зі створенням козацьких реєстрів. Зміна соціального статусу не змінила основного заняття шляхти Остерського староства, яка з кінця ХV – по середину ХVII ст. несла військову службу по охороні державного кордону Великого князівства Литовського, а від 1569 р. – Речі Посполитої. У період між 1500 і 1618 рр. Остерське староство Київського воєводства знаходилося на кордоні з московською Чернігово-Сіверщиною. Перша згадка про остерських козаків відноситься до 16 березня 1557 р., коли була створена та взята на державне утримання остерська козацька рота. Вже у 1559 р. остерські козаки здійснили вилазку під Чернігів. Процес набуття козацького статусу став масовим у 1648 р., чому посприяла недолуга політика остерського старости Стефана Аксака та прийшлої польської шляхти. Значна частина місцевої шляхти покозачилася зі збереженням привілейованого статусу та довоєнних маєтностей. Остер став сотенним центром Переяславського полку. На початку 1650 р. на основі Остерської сотні короткий час існував окремий Остерський полк. Колишня шляхта стала відігравати значну роль у формуванні козацької старшини. Покозачені представники остерської шляхти брали участь у політичній боротьбі, а під час походу Яна ІІ Казимира на Лівобережжя у 1663-1664 рр., у більшості перейшли на бік Речі Посполитої. Від 1665 р. постійними стали конфлікти із розміщеними в Острі московськими стрільцями, що у 1668 р. призвело до антимосковського повстання.
{"title":"Покозачення остерської шляхти: від реєстрового козацтва до участі в Українській національній революції середини ХVII ст.","authors":"Ihor Kondratiev","doi":"10.33782/eminak2022.4(40).601","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.4(40).601","url":null,"abstract":"Мета статті – дослідити процес покозачення дрібної шляхти Остерського староства Київського воєводства Речі Посполитої, та простежити специфіку цього процесу від середини ХVI ст. до другої половини ХVIІ ст. \u0000Наукова новизна. Встановлено, що процес покозачення остерської шляхти розпочався у середині ХVI ст. із створенням у Речі Посполитій козацьких реєстрів. Розвинуто тезу, що саме дрібна шляхта була одним із основних джерел поповнення козацької верстви у другій половині ХVІ – ХVІІ ст. Простежена еволюція та чинники покозачення остерської шляхти; процес соціальної трансформації простується на прикладах поведінки представників остерської шляхти. Розвинуто ідею, що незважаючи на отримання нового соціального статусу, значна частина покозаченої шляхти залишалась носієм шляхетських цінностей за доби Гетьманщини. \u0000Висновки. Покозачення остерської шляхти розпочалося у середині ХVI ст. зі створенням козацьких реєстрів. Зміна соціального статусу не змінила основного заняття шляхти Остерського староства, яка з кінця ХV – по середину ХVII ст. несла військову службу по охороні державного кордону Великого князівства Литовського, а від 1569 р. – Речі Посполитої. У період між 1500 і 1618 рр. Остерське староство Київського воєводства знаходилося на кордоні з московською Чернігово-Сіверщиною. \u0000Перша згадка про остерських козаків відноситься до 16 березня 1557 р., коли була створена та взята на державне утримання остерська козацька рота. Вже у 1559 р. остерські козаки здійснили вилазку під Чернігів. \u0000Процес набуття козацького статусу став масовим у 1648 р., чому посприяла недолуга політика остерського старости Стефана Аксака та прийшлої польської шляхти. Значна частина місцевої шляхти покозачилася зі збереженням привілейованого статусу та довоєнних маєтностей. Остер став сотенним центром Переяславського полку. На початку 1650 р. на основі Остерської сотні короткий час існував окремий Остерський полк. Колишня шляхта стала відігравати значну роль у формуванні козацької старшини. Покозачені представники остерської шляхти брали участь у політичній боротьбі, а під час походу Яна ІІ Казимира на Лівобережжя у 1663-1664 рр., у більшості перейшли на бік Речі Посполитої. Від 1665 р. постійними стали конфлікти із розміщеними в Острі московськими стрільцями, що у 1668 р. призвело до антимосковського повстання.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-12-31","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"42644429","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-10-07DOI: 10.33782/eminak2022.3(39).596
A. Atamanenko, H. Klynova-Datsiuk
На основі широкого кола джерел досліджується процес підготовки загальної частини «Енциклопедії українознавства», вплив на цей процес людського чинника, взаємодії авторів, рецензентів і редколегії, розв’язання фінансових проблем, особливостей соціокультурного середовища та умов життя українських дослідників наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років у переселенських таборах в Європі. Метою дослідження є аналіз листування та інших джерел для встановлення особливостей взаємодії колективу «Енциклопедії українознавства» у процесі праці. Наукова новизна: розглянуто соціокультурне середовище повоєнної Німеччини та інших країн, проблеми тогочасної наукової евристики та джерельної бази досліджень, концептуальні підходи до написання загальної частини «Енциклопедії українознавства», особливості організації праці колективу дослідників. Висновки. Незважаючи на складні матеріально-побутові умови проживання, скрутне матеріальне становище, відсутність належної матеріально-технічної бази і навіть найнеобхіднішої наукової літератури, редактори й автори зуміли видати загальну «Енциклопедію Українознавства» (ЕУ), розгорнувши її підготовку в таборах для переміщених осіб у Німеччині, а з перенесенням осередку НТШ до Сарселю – у Франції. ЕУ стала першим суто українознавчим українським енциклопедичним проєктом. Нею було започатковано традицію національних енциклопедичних видань в еміграції, яка знайшла продовження у словниковій частині ЕУ та її англомовних версіях. Творці ЕУ застосували досвід інших країн по створенню національних енциклопедій рідними мовами, і ЕУ-1 відповідала своєму часові та світовим зразкам. Крім того, поява ЕУ сприяла відновленню роботи у 1950-х рр. над Українською радянською енциклопедією. Поява енциклопедичного довідника в еміграції дозволила досягти поставлених НТШ завдань по створенню видання, яке давало можливість ознайомлення з важливою інформацією про історію, географію, населення України, про традиційну культуру українців, етнологію, право, мистецтво, літературу тощо як українським емігрантам, так і потенційним зацікавленим іноземцям. Робота над енциклопедичним проєктом НТШ згуртувала українських науковців в еміграції, які були членами різних, а часом – кількох еміграційних наукових установ, могли мати відмінні політичні уподобання, належали до кількох поколінь дослідників, походили з усіх регіонів України та еміграційних центрів міжвоєнного періоду. Незважаючи на певну відмінність методологічних підходів, пов’язану із вищесказаним, вони переважно досягали згоди щодо остаточних варіантів тексту і майже всі працювали з відчуттям відповідальності за проєкт. Після еміграції частини авторів, редакторів і рецензентів до різних країн, у тому числі і за межі Європи, робота над ЕУ для більшості з них не припинилась.
{"title":"Підготовка загальної «Енциклопедії українознавства»: тексти і люди","authors":"A. Atamanenko, H. Klynova-Datsiuk","doi":"10.33782/eminak2022.3(39).596","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.3(39).596","url":null,"abstract":"На основі широкого кола джерел досліджується процес підготовки загальної частини «Енциклопедії українознавства», вплив на цей процес людського чинника, взаємодії авторів, рецензентів і редколегії, розв’язання фінансових проблем, особливостей соціокультурного середовища та умов життя українських дослідників наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років у переселенських таборах в Європі. \u0000Метою дослідження є аналіз листування та інших джерел для встановлення особливостей взаємодії колективу «Енциклопедії українознавства» у процесі праці. \u0000Наукова новизна: розглянуто соціокультурне середовище повоєнної Німеччини та інших країн, проблеми тогочасної наукової евристики та джерельної бази досліджень, концептуальні підходи до написання загальної частини «Енциклопедії українознавства», особливості організації праці колективу дослідників. \u0000Висновки. Незважаючи на складні матеріально-побутові умови проживання, скрутне матеріальне становище, відсутність належної матеріально-технічної бази і навіть найнеобхіднішої наукової літератури, редактори й автори зуміли видати загальну «Енциклопедію Українознавства» (ЕУ), розгорнувши її підготовку в таборах для переміщених осіб у Німеччині, а з перенесенням осередку НТШ до Сарселю – у Франції. ЕУ стала першим суто українознавчим українським енциклопедичним проєктом. Нею було започатковано традицію національних енциклопедичних видань в еміграції, яка знайшла продовження у словниковій частині ЕУ та її англомовних версіях. \u0000Творці ЕУ застосували досвід інших країн по створенню національних енциклопедій рідними мовами, і ЕУ-1 відповідала своєму часові та світовим зразкам. Крім того, поява ЕУ сприяла відновленню роботи у 1950-х рр. над Українською радянською енциклопедією. Поява енциклопедичного довідника в еміграції дозволила досягти поставлених НТШ завдань по створенню видання, яке давало можливість ознайомлення з важливою інформацією про історію, географію, населення України, про традиційну культуру українців, етнологію, право, мистецтво, літературу тощо як українським емігрантам, так і потенційним зацікавленим іноземцям. \u0000Робота над енциклопедичним проєктом НТШ згуртувала українських науковців в еміграції, які були членами різних, а часом – кількох еміграційних наукових установ, могли мати відмінні політичні уподобання, належали до кількох поколінь дослідників, походили з усіх регіонів України та еміграційних центрів міжвоєнного періоду. Незважаючи на певну відмінність методологічних підходів, пов’язану із вищесказаним, вони переважно досягали згоди щодо остаточних варіантів тексту і майже всі працювали з відчуттям відповідальності за проєкт. Після еміграції частини авторів, редакторів і рецензентів до різних країн, у тому числі і за межі Європи, робота над ЕУ для більшості з них не припинилась.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-10-07","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"48742858","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-10-07DOI: 10.33782/eminak2022.3(39).595
G. Starodubets
The purpose of article is to use the example of Zhytomyr Oblast and describe the daily survival practices of women collective farmers in the conditions of the reconstruction of the collective farm system and the famine of 1946-1947 and the peculiarities of their perception of those transformational processes, which they were witnesses and participants of. Scientific novelty. The topic of everyday life in the Ukrainian village in the period of late Stalinism is considered from the aspect of experience of Ukrainian collective farmers women for the first time in Ukrainian historiography. Conclusion. The core of the post-war reconstruction of the Ukrainian village was the restoration of the collective farm system. Given the changes in the demographic situation caused by the war and the German occupation of Ukrainian territories, women were the main mobilization resource for replenishing the ranks of collective farm workers. The memories of peasant women/peasants of Zhytomyr region provide grounds for the conclusion that in the period under study, the collective farm system had a distinctly discriminatory nature for women. Labor relations in the structure of the collective farm, which during the famine of 1946-1947 had a repressive character, had a dominant influence on the everyday lifestyle of the rural family. According to the stories of our respondents, in the period we studied, the responsibility for the survival of the family mostly rested on the woman-mother. In historiography, this status of hers is usually called ‘double burden’. There have been certain changes in the spatial and temporal dimensions of women’s everyday life. The woman had to combine hard work in the collective farm with work in the household and care and upbringing of children. During the famine of 1946-1947, women’s survival practices to some extent depended on her status: either she was a ‘widow’ (the breadwinner of the family) or ‘had a husband’ (responsibility for providing for the family was shared between spouses). In general, it can be confidently asserted that the strategies of everyday behavior of the peasants in the first years of post-war reconstruction had a clear imprint of gender-colored labeling.
{"title":"Women’s Practices of Everyday Life in the Conditions of the Ukrainian Village in the First Years of Post-War Reconstruction (1944-1947)","authors":"G. Starodubets","doi":"10.33782/eminak2022.3(39).595","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.3(39).595","url":null,"abstract":"The purpose of article is to use the example of Zhytomyr Oblast and describe the daily survival practices of women collective farmers in the conditions of the reconstruction of the collective farm system and the famine of 1946-1947 and the peculiarities of their perception of those transformational processes, which they were witnesses and participants of. \u0000Scientific novelty. The topic of everyday life in the Ukrainian village in the period of late Stalinism is considered from the aspect of experience of Ukrainian collective farmers women for the first time in Ukrainian historiography. \u0000Conclusion. The core of the post-war reconstruction of the Ukrainian village was the restoration of the collective farm system. Given the changes in the demographic situation caused by the war and the German occupation of Ukrainian territories, women were the main mobilization resource for replenishing the ranks of collective farm workers. The memories of peasant women/peasants of Zhytomyr region provide grounds for the conclusion that in the period under study, the collective farm system had a distinctly discriminatory nature for women. Labor relations in the structure of the collective farm, which during the famine of 1946-1947 had a repressive character, had a dominant influence on the everyday lifestyle of the rural family. \u0000According to the stories of our respondents, in the period we studied, the responsibility for the survival of the family mostly rested on the woman-mother. In historiography, this status of hers is usually called ‘double burden’. There have been certain changes in the spatial and temporal dimensions of women’s everyday life. The woman had to combine hard work in the collective farm with work in the household and care and upbringing of children. During the famine of 1946-1947, women’s survival practices to some extent depended on her status: either she was a ‘widow’ (the breadwinner of the family) or ‘had a husband’ (responsibility for providing for the family was shared between spouses). In general, it can be confidently asserted that the strategies of everyday behavior of the peasants in the first years of post-war reconstruction had a clear imprint of gender-colored labeling.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-10-07","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"45602301","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-10-07DOI: 10.33782/eminak2022.3(39).590
I. Piatnytskova, Olena Otzemko
Метою статті є дослідження мемуарних свідчень іноземців про Донбас другої половини ХІХ – початку ХХ ст., як прикладу іноземного погляду на регіон часів модернізаційних змін, визначення їхнього інформаційного потенціалу та репрезентативності щодо відтворення історії Донбасу. Дослідницький інтерес зосереджений на території Донеччини. Наукова новизна статті полягає в аналізі особливостей віддзеркалення промислового поступу Донбасу другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в мемуарах іноземців, зважаючи на їхні властивості як джерел особового походження, і як складової іноземної україніки. Висновки. Аналізовані мемуари іноземців відрізняються за жанром і характером висвітлення подій і процесів на території Донбасу другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Їхніми авторами були представники різних країн і професій, які мали відмінну мету перебування в регіоні, а відповідно власний фокус спостереження. Разом з тим для них характерно багато спільних моментів в описанні краю. Автори наголошували на вторинній модернізації в Росії, недостатності внутрішніх причин для промислового поступу та його можливості лише за умови залучення іноземних фахівців. З огляду на це їхню увагу привертали приклади найбільш вдалого промислового розвитку, що були реалізовані шляхом поєднання місцевого ресурсу з досвідом іноземців. Саме цим пояснюється зосередження основної уваги мемуаристів на діяльності «Новоросійського товариства», його підприємствах та Юзівці. Індустріальний ландшафт робітничого поселення автори порівнюють із світовим досвідом промислових міст, наголошуючи на їхній аналогічності. Зосередженням англійського способу життя автори вважали британську колонію Юзівки. У меншій мірі описано інші промислові поселення регіону. У мемуарах іноземців, через опис життя й умов праці, відтворено складнощі процесу формування робітничої соціально-професіональної групи. Авторам притаманна рефлексія щодо позитивного культурницького впливу іноземців на розвиток регіону. Залучення матеріалів аналізованих джерел до досліджень історії Донбасу другої половини ХІХ – початку ХХ ст. здатне розширити їхній фактографічний і концептуальний аспект як в інформаційному плані, так і в аспекті формування образу регіону представниками іноземної спільноти.
{"title":"Промисловий поступ Донбасу за мемуарами іноземців (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)","authors":"I. Piatnytskova, Olena Otzemko","doi":"10.33782/eminak2022.3(39).590","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.3(39).590","url":null,"abstract":"Метою статті є дослідження мемуарних свідчень іноземців про Донбас другої половини ХІХ – початку ХХ ст., як прикладу іноземного погляду на регіон часів модернізаційних змін, визначення їхнього інформаційного потенціалу та репрезентативності щодо відтворення історії Донбасу. Дослідницький інтерес зосереджений на території Донеччини. \u0000Наукова новизна статті полягає в аналізі особливостей віддзеркалення промислового поступу Донбасу другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в мемуарах іноземців, зважаючи на їхні властивості як джерел особового походження, і як складової іноземної україніки. \u0000Висновки. Аналізовані мемуари іноземців відрізняються за жанром і характером висвітлення подій і процесів на території Донбасу другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Їхніми авторами були представники різних країн і професій, які мали відмінну мету перебування в регіоні, а відповідно власний фокус спостереження. Разом з тим для них характерно багато спільних моментів в описанні краю. Автори наголошували на вторинній модернізації в Росії, недостатності внутрішніх причин для промислового поступу та його можливості лише за умови залучення іноземних фахівців. З огляду на це їхню увагу привертали приклади найбільш вдалого промислового розвитку, що були реалізовані шляхом поєднання місцевого ресурсу з досвідом іноземців. Саме цим пояснюється зосередження основної уваги мемуаристів на діяльності «Новоросійського товариства», його підприємствах та Юзівці. \u0000Індустріальний ландшафт робітничого поселення автори порівнюють із світовим досвідом промислових міст, наголошуючи на їхній аналогічності. Зосередженням англійського способу життя автори вважали британську колонію Юзівки. У меншій мірі описано інші промислові поселення регіону. У мемуарах іноземців, через опис життя й умов праці, відтворено складнощі процесу формування робітничої соціально-професіональної групи. Авторам притаманна рефлексія щодо позитивного культурницького впливу іноземців на розвиток регіону. \u0000Залучення матеріалів аналізованих джерел до досліджень історії Донбасу другої половини ХІХ – початку ХХ ст. здатне розширити їхній фактографічний і концептуальний аспект як в інформаційному плані, так і в аспекті формування образу регіону представниками іноземної спільноти.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-10-07","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"49468904","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-10-07DOI: 10.33782/eminak2022.3(39).593
I. Sribnyak, N. Yakovenko, V. Matviyenko
The article is aimed at analyzing forms and methods of struggle of the Russian Black Hundreds against Ukrainian activists of the tsarist army in the prisoner-of-war camps on the territory of Austria-Hungary and Germany (Freistadt, Rastatt, Wetzlar, Salzwedel), being ukrainized at the end of 1914-1915, which was accompanied by the removal of ethnic Russians from those camps. The research novelty of the article lies in the objective evidence of those factors that initially made it almost impossible to carry out cultural and educational work among captured Ukrainians, as well as the reconstruction of the process of gradual overcoming by the camp residents of their non-acceptance of national liberation slogans and the idea of Ukrainian independence. Conclusions: It is proved that despite various methods of intimidation (physical violence against Ukrainian activists, destruction of books and magazines, boycott of schools, anonymous leaflets of threatening content, writing down registration numbers of prisoners, etc.), the Black Hundreds did not succeed in preventing the activities of cultural and educational circles created in the camps by the Union for the Liberation of Ukraine (ULU). In a short time, the majority of camp residents joined Ukrainian organizations in the camps, which enabled to minimize the influence of anti-Ukrainian forces. So Ukrainians managed to overcome their centuries-old fear of tsarist despotism, which constrained their ideas and actions with the threat of inevitable punishment. Their desire to gain as much knowledge as possible in conditions of captivity, their readiness to acquire new skills and abilities that they might need during civilian life – suppressed all frightening efforts of the Black Hundreds. It became possible to achieve because of the involvement of captured Ukrainian officers into national organizational activities. Thanks to this, thousands of Ukrainians devoted to the cause of national liberation were brought up in the camps, ready for the armed defense of Ukraine against the Bolshevik invasion.
{"title":"Methods of struggle of the Russian Black Hundreds against Ukrainians in the prisoner-of-war camps in Austria-Hungary and Germany (1914-1917)","authors":"I. Sribnyak, N. Yakovenko, V. Matviyenko","doi":"10.33782/eminak2022.3(39).593","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.3(39).593","url":null,"abstract":"The article is aimed at analyzing forms and methods of struggle of the Russian Black Hundreds against Ukrainian activists of the tsarist army in the prisoner-of-war camps on the territory of Austria-Hungary and Germany (Freistadt, Rastatt, Wetzlar, Salzwedel), being ukrainized at the end of 1914-1915, which was accompanied by the removal of ethnic Russians from those camps. \u0000The research novelty of the article lies in the objective evidence of those factors that initially made it almost impossible to carry out cultural and educational work among captured Ukrainians, as well as the reconstruction of the process of gradual overcoming by the camp residents of their non-acceptance of national liberation slogans and the idea of Ukrainian independence. \u0000Conclusions: It is proved that despite various methods of intimidation (physical violence against Ukrainian activists, destruction of books and magazines, boycott of schools, anonymous leaflets of threatening content, writing down registration numbers of prisoners, etc.), the Black Hundreds did not succeed in preventing the activities of cultural and educational circles created in the camps by the Union for the Liberation of Ukraine (ULU). In a short time, the majority of camp residents joined Ukrainian organizations in the camps, which enabled to minimize the influence of anti-Ukrainian forces. So Ukrainians managed to overcome their centuries-old fear of tsarist despotism, which constrained their ideas and actions with the threat of inevitable punishment. Their desire to gain as much knowledge as possible in conditions of captivity, their readiness to acquire new skills and abilities that they might need during civilian life – suppressed all frightening efforts of the Black Hundreds. It became possible to achieve because of the involvement of captured Ukrainian officers into national organizational activities. Thanks to this, thousands of Ukrainians devoted to the cause of national liberation were brought up in the camps, ready for the armed defense of Ukraine against the Bolshevik invasion.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-10-07","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"46457612","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-10-07DOI: 10.33782/eminak2022.3(39).591
Vasyl Ilnytskyi, Mykola Haliv
Мета статті – представити результати дослідження щодо застосування теоретичної аргументації у працях істориків освіти, які жили та працювали на теренах України упродовж другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. Наукова новизна полягає у тому, що вперше на основі праць істориків освіти проаналізовано способи теоретичної аргументації у науково-історичних наративах учених України, показано найбільш характерні, а подекуди, і нехарактерні вживання дедуктивної, системної та методологічної аргументації дослідниками історії освіти. Висновки. Теоретична аргументація у працях істориків досліджуваного періоду набула масштабного використання під впливом філософських вчень позитивізму, марксизму, різноманітних течій неоромантизму та неокантіанства. У межах теоретичної аргументації вчені активно послуговувалися дедуктивною та системною аргументацією. Першу активно використовували навіть історики-позитивісти, які декларували симпатії до індукції, а до дедуктивних обґрунтувань ставилися, як до непотрібної метафізики. Зауважимо, що переконливість дедуктивних обґрунтувань залежала від переважно теоретично визначених головних засновків і фактологічних менших засновків. У розлогих обґрунтуваннях головні та менші засновки часто були висновками інших дедуктивних та індуктивних силогізмів. З’ясовано, що під впливом ідеологічних доктрин або хибних наукових (псевдонаукових) теорій, дедуктивна аргументація у працях дослідників історії освіти була націлена на доведення неправильних тверджень. З цієї ж причини траплялися і випадки порушення правил логіки при обґрунтуванні положень, головний засновок яких диктувався ідеологічними постулатами. Системна ж аргументація особливо послідовно втілювалася українськими істориками освіти у радянську добу, що було спричинено домінуванням марксистського вчення. Подекуди історики освіти будували свої обґрунтування в рамках певних теорій: мовознавчих, політично-правових, власне історичних та ін. Прикладом системної аргументації є використання вченими історико-теоретичних концептів, яким надавалася певна пояснювальна сила. До методологічної аргументації вчені вдавалися нечасто, лише в умовах, коли розуміли, що тільки застосування одного методу буде найбільш оптимальним. Серед українських вчених досліджуваного періоду лише Г. Іваниця спробував запропонувати універсальний метод («метод соціально-генетичного аналізу») для вивчення поглядів історичних діячів у сфері освіти. Однак, запропонований ним метод відзначався марксистською схематичністю, зумовлену помилковими уявленнями про «класову свідомість».
{"title":"Теоретична аргументація в історичному наративі України другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. (на прикладі досліджень з історії освіти)","authors":"Vasyl Ilnytskyi, Mykola Haliv","doi":"10.33782/eminak2022.3(39).591","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.3(39).591","url":null,"abstract":"Мета статті – представити результати дослідження щодо застосування теоретичної аргументації у працях істориків освіти, які жили та працювали на теренах України упродовж другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. \u0000Наукова новизна полягає у тому, що вперше на основі праць істориків освіти проаналізовано способи теоретичної аргументації у науково-історичних наративах учених України, показано найбільш характерні, а подекуди, і нехарактерні вживання дедуктивної, системної та методологічної аргументації дослідниками історії освіти. \u0000Висновки. Теоретична аргументація у працях істориків досліджуваного періоду набула масштабного використання під впливом філософських вчень позитивізму, марксизму, різноманітних течій неоромантизму та неокантіанства. У межах теоретичної аргументації вчені активно послуговувалися дедуктивною та системною аргументацією. Першу активно використовували навіть історики-позитивісти, які декларували симпатії до індукції, а до дедуктивних обґрунтувань ставилися, як до непотрібної метафізики. Зауважимо, що переконливість дедуктивних обґрунтувань залежала від переважно теоретично визначених головних засновків і фактологічних менших засновків. У розлогих обґрунтуваннях головні та менші засновки часто були висновками інших дедуктивних та індуктивних силогізмів. З’ясовано, що під впливом ідеологічних доктрин або хибних наукових (псевдонаукових) теорій, дедуктивна аргументація у працях дослідників історії освіти була націлена на доведення неправильних тверджень. З цієї ж причини траплялися і випадки порушення правил логіки при обґрунтуванні положень, головний засновок яких диктувався ідеологічними постулатами. \u0000Системна ж аргументація особливо послідовно втілювалася українськими істориками освіти у радянську добу, що було спричинено домінуванням марксистського вчення. Подекуди історики освіти будували свої обґрунтування в рамках певних теорій: мовознавчих, політично-правових, власне історичних та ін. Прикладом системної аргументації є використання вченими історико-теоретичних концептів, яким надавалася певна пояснювальна сила. До методологічної аргументації вчені вдавалися нечасто, лише в умовах, коли розуміли, що тільки застосування одного методу буде найбільш оптимальним. Серед українських вчених досліджуваного періоду лише Г. Іваниця спробував запропонувати універсальний метод («метод соціально-генетичного аналізу») для вивчення поглядів історичних діячів у сфері освіти. Однак, запропонований ним метод відзначався марксистською схематичністю, зумовлену помилковими уявленнями про «класову свідомість».","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-10-07","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"49023748","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-10-07DOI: 10.33782/eminak2022.3(39).592
Lidiia Lazurko, Liubomyr Hubytskyy
Мета статті – з’ясувати особливості відображення процесу дисциплінарного становлення історичної географії на сторінках часопису «Kwartalnik Historyczny» протягом кінця ХІХ – початку ХХ ст. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше на основі історіографічних матеріалів (досліджень, рецензій, дискусій) здійснено аналіз представлення на сторінках часопису «Kwartalnik Historyczny» історико-географічних проблем, обговорюваних у польській науці наприкінці XIX – початку XX ст. Висновки. На сторінках часопису «Kwartalnik Historyczny» наприкінці XIX – початку XX ст. активно обговорювались питання історичної географії, головно, у контексті проблем становлення цієї історичної дисципліни. Найперше, на чому акцентували автори часопису, було обговорення завдань історико-географічних досліджень, методів їх провадження та з’ясування місця історичної географії у системі історичної науки. Ми бачимо представлення дуже широкого спектру зацікавлень авторів видання – від обговорення теоретичних підстав нової історичної дисципліни до оцінки науково-популярних видань, що містили інформацію з історичної географії. Прикметною рисою критичних оглядів, публікованих на сторінках часопису «Kwartalnik Historyczny», була зорієнтованість на високі наукові стандарти історіописання та ознайомлення читачів з актуальними європейськими науковими дослідженнями, що також не заважало обговорювати питання історичної географії у контексті актуальних політичних проблем розділеної Польщі.
{"title":"Польські історико-географічні студії у рецепції авторів часопису «Kwartalnik historyczny» (кінець XIX – початок XX ст.)","authors":"Lidiia Lazurko, Liubomyr Hubytskyy","doi":"10.33782/eminak2022.3(39).592","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.3(39).592","url":null,"abstract":"Мета статті – з’ясувати особливості відображення процесу дисциплінарного становлення історичної географії на сторінках часопису «Kwartalnik Historyczny» протягом кінця ХІХ – початку ХХ ст. \u0000Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше на основі історіографічних матеріалів (досліджень, рецензій, дискусій) здійснено аналіз представлення на сторінках часопису «Kwartalnik Historyczny» історико-географічних проблем, обговорюваних у польській науці наприкінці XIX – початку XX ст. \u0000Висновки. На сторінках часопису «Kwartalnik Historyczny» наприкінці XIX – початку XX ст. активно обговорювались питання історичної географії, головно, у контексті проблем становлення цієї історичної дисципліни. Найперше, на чому акцентували автори часопису, було обговорення завдань історико-географічних досліджень, методів їх провадження та з’ясування місця історичної географії у системі історичної науки. Ми бачимо представлення дуже широкого спектру зацікавлень авторів видання – від обговорення теоретичних підстав нової історичної дисципліни до оцінки науково-популярних видань, що містили інформацію з історичної географії. Прикметною рисою критичних оглядів, публікованих на сторінках часопису «Kwartalnik Historyczny», була зорієнтованість на високі наукові стандарти історіописання та ознайомлення читачів з актуальними європейськими науковими дослідженнями, що також не заважало обговорювати питання історичної географії у контексті актуальних політичних проблем розділеної Польщі.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-10-07","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"45753205","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-10-07DOI: 10.33782/eminak2022.3(39).588
A. Shevchuk, Oksana Markevych
Мета статті – висвітлити функціонування інституту справників у Волинській губернії з кінця ХVІІІ ст. і до реформи місцевої поліції 1862 р; охарактеризувати їх повноваження, визначити особливості кадрової політики призначень на цю посаду, охарактеризувати практичну діяльність чиновників. Наукова новизна – охарактеризовано специфічні завдання справників Волинської губернії, які забезпечували стабільність на новоприєднаних територіях, зроблено аналіз їх кадрового складу та підраховано тривалість перебування на посаді. Зроблено висновки про гнучку кадрову політика верховної влади у регіоні: за потреби здобуття лояльності місцевих еліт надавалася можливість шляхті самостійно формувати корпус справників, у випадку опанування ситуації – центр повертався до бюрократичного принципу. Висновки: у статті проаналізовано функціонування інституту справників у Волинській губернії ХVІІІ – 60-х рр. ХІХ ст. Розглянуто виконання ними адміністративно-господарських, фіскальних, поліцейських повноважень у повіті й участь у нижньому земському суді. Зазначається, що на відміну від внутрішніх губерній Російської імперії, справники забезпечували ще й політичну стабільність. Верховна влада покладалася на думку справників при визначенні благонадійності шляхти, вони видавали дозволи на виїзд за межі повіту тим полякам, які перебували під слідством, складали звіти про дотримання у польських маєтках інвентарних правил тощо. Справники отримали виняткові повноваження самостійно викликати війська для придушення виступів. Враховуючи значимість повноважень справників, верховна влада лише у критичних випадках дозволяла виборність посадовців, що ставило їх у залежність від місцевої знаті (1802-1805, 1816-1823). У решти періоди корпус справників формувався за бюрократичним принципом. Вершиною для чиновників був чин титулярного радника, за службу вони нагороджувалися орденами. Традиційними були їх ротації між повітами. Після польського Листопадового повстання шляхта втратила можливість обіймати цю посаду, а остаточне рішення про призначення перейшло до Міністерства внутрішніх справ. На цю посаду стали призначатись військові у відставці, які, на думку влади, могли найліпше впоратись із завданнями нагляду за поляками. Натомість швидко проявилась їх невміння виконувати адміністративно-господарські повноваження, вести діловодство тощо. Колишні військові розглядали службу як можливість швидко та незаконно збагатитися, що зводило нанівець намагання верховної влади пришвидшити інтеграцію краю.
{"title":"Справник у системі управління Волинською губернією (кінець ХVІІІ – 1860-ті рр.)","authors":"A. Shevchuk, Oksana Markevych","doi":"10.33782/eminak2022.3(39).588","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.3(39).588","url":null,"abstract":"Мета статті – висвітлити функціонування інституту справників у Волинській губернії з кінця ХVІІІ ст. і до реформи місцевої поліції 1862 р; охарактеризувати їх повноваження, визначити особливості кадрової політики призначень на цю посаду, охарактеризувати практичну діяльність чиновників. \u0000Наукова новизна – охарактеризовано специфічні завдання справників Волинської губернії, які забезпечували стабільність на новоприєднаних територіях, зроблено аналіз їх кадрового складу та підраховано тривалість перебування на посаді. Зроблено висновки про гнучку кадрову політика верховної влади у регіоні: за потреби здобуття лояльності місцевих еліт надавалася можливість шляхті самостійно формувати корпус справників, у випадку опанування ситуації – центр повертався до бюрократичного принципу. \u0000Висновки: у статті проаналізовано функціонування інституту справників у Волинській губернії ХVІІІ – 60-х рр. ХІХ ст. Розглянуто виконання ними адміністративно-господарських, фіскальних, поліцейських повноважень у повіті й участь у нижньому земському суді. Зазначається, що на відміну від внутрішніх губерній Російської імперії, справники забезпечували ще й політичну стабільність. Верховна влада покладалася на думку справників при визначенні благонадійності шляхти, вони видавали дозволи на виїзд за межі повіту тим полякам, які перебували під слідством, складали звіти про дотримання у польських маєтках інвентарних правил тощо. Справники отримали виняткові повноваження самостійно викликати війська для придушення виступів. \u0000Враховуючи значимість повноважень справників, верховна влада лише у критичних випадках дозволяла виборність посадовців, що ставило їх у залежність від місцевої знаті (1802-1805, 1816-1823). У решти періоди корпус справників формувався за бюрократичним принципом. Вершиною для чиновників був чин титулярного радника, за службу вони нагороджувалися орденами. Традиційними були їх ротації між повітами. Після польського Листопадового повстання шляхта втратила можливість обіймати цю посаду, а остаточне рішення про призначення перейшло до Міністерства внутрішніх справ. На цю посаду стали призначатись військові у відставці, які, на думку влади, могли найліпше впоратись із завданнями нагляду за поляками. Натомість швидко проявилась їх невміння виконувати адміністративно-господарські повноваження, вести діловодство тощо. Колишні військові розглядали службу як можливість швидко та незаконно збагатитися, що зводило нанівець намагання верховної влади пришвидшити інтеграцію краю.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-10-07","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"47664371","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-10-07DOI: 10.33782/eminak2022.3(39).597
Oleksandr Tseluіko
The purpose of the study is review and analysis of the body of work of those lectures of Lviv University who in the Soviet era taught Paleography and related disciplines. Scientific novelty: for the first time in domestic historiography, the process of teaching Paleographic courses in the Soviet era at Lviv University is analyzed, and their filling and content, information on some unpublished educational publications on special (auxiliary) historical disciplines are provided. Conclusions: the practice of teaching Paleographic courses at Lviv University has had a long tradition, and from the last third of the 19th century was of a stable nature. They were added to the educational programs because of the need for professional training of researchers of the history of the Middle Ages and early modern times and the employees of archival and museum institutions. Until 1939, most Paleographic courses were taught by Polish scholars, and the object of their close attention was Latin Paleography. Separate courses in Cyrillic Paleography, which could be attended by students of Lviv University, were given at that time by Ukrainians M. Hrushevskyi and I. Svientsitskyi. After the beginning of the Sovietization of this higher educational institution, the teaching of special (auxiliary) historical disciplines and, in particular, Paleography, was stopped for a while, and was resumed only in the second half of the 1940s. A number of Ukrainian researchers played a decisive role in that (Ye. Yatskevych, I. Starchuk, Ya. Kis), who finished secondary schools and graduated from higher educational institutions before 1939 or, under the supervision of Polish and Ukrainian professors in the first years of its Sovietization. Until the middle of the 1980s, Paleography, both Latin and Cyrillic, was taught according to the scheme traditional for previous times, in which the main attention was paid to the formation of practical skills in reading ancient writing, and the theoretical part was shortened to brief information on its history and brachygraphy. Over time, Ya. Kis enhanced the content of the course with information about other special (auxiliary) historical disciplines, first of all, Diplomatics. Due to the absence of Ukrainian Paleography textbooks, Lviv University lecturers tried to prepare a number of their own publications. However, only one of them appeared in print, and the rest remained in drafts.
{"title":"Teaching Paleography at Lviv University during Soviet Period: Contribution to Development of Special (Auxiliary) Historical Disciplines in Ukraine in the Second Half of the 1940s – the First Half of the 1980s","authors":"Oleksandr Tseluіko","doi":"10.33782/eminak2022.3(39).597","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.3(39).597","url":null,"abstract":"The purpose of the study is review and analysis of the body of work of those lectures of Lviv University who in the Soviet era taught Paleography and related disciplines. \u0000Scientific novelty: for the first time in domestic historiography, the process of teaching Paleographic courses in the Soviet era at Lviv University is analyzed, and their filling and content, information on some unpublished educational publications on special (auxiliary) historical disciplines are provided. \u0000Conclusions: the practice of teaching Paleographic courses at Lviv University has had a long tradition, and from the last third of the 19th century was of a stable nature. They were added to the educational programs because of the need for professional training of researchers of the history of the Middle Ages and early modern times and the employees of archival and museum institutions. \u0000Until 1939, most Paleographic courses were taught by Polish scholars, and the object of their close attention was Latin Paleography. Separate courses in Cyrillic Paleography, which could be attended by students of Lviv University, were given at that time by Ukrainians M. Hrushevskyi and I. Svientsitskyi. \u0000After the beginning of the Sovietization of this higher educational institution, the teaching of special (auxiliary) historical disciplines and, in particular, Paleography, was stopped for a while, and was resumed only in the second half of the 1940s. A number of Ukrainian researchers played a decisive role in that (Ye. Yatskevych, I. Starchuk, Ya. Kis), who finished secondary schools and graduated from higher educational institutions before 1939 or, under the supervision of Polish and Ukrainian professors in the first years of its Sovietization. \u0000Until the middle of the 1980s, Paleography, both Latin and Cyrillic, was taught according to the scheme traditional for previous times, in which the main attention was paid to the formation of practical skills in reading ancient writing, and the theoretical part was shortened to brief information on its history and brachygraphy. Over time, Ya. Kis enhanced the content of the course with information about other special (auxiliary) historical disciplines, first of all, Diplomatics. Due to the absence of Ukrainian Paleography textbooks, Lviv University lecturers tried to prepare a number of their own publications. However, only one of them appeared in print, and the rest remained in drafts.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-10-07","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"44643973","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：