Pub Date : 2023-09-23DOI: 10.24919/2519-058x.28.287556
Ігор СМУТОК, Ігор ЗАВАЛЬНЮК
Мета дослідження – здійснити інституційний аналіз діяльності Львівського шляхетського суду у контексті його виникнення, функціонування, організації роботи. Методологія дослідження базується на принципах історизму, верифікації, а також використанні загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (просопографічних, історико-типологічних, історико-системних) методів. Наукова новизна: висвітлена історія створення і функціонування Львівського шляхетського суду. Проаналізовано урядовий апарат через призму розподілу обов’язків та добору урядовців, окреслено компетенції діяльності суду; з’ясовано правові засади його функціонування. Висновки: Львівський шляхетський суд постав як складова частина нової судової системи, що формувалася у перші десятиліття на теренах Галичини після входження її до складу Австрійської імперії. Львівський шляхетський суд розпочав діяльність у 1783 р. У німецькомовній версії за ним закріпилася назва Landrecht in Lemberg, у польськомовні – “sąd szlachecki”, у латиномовній – “Forum nobilium”. Суд мав розвинутий судово-урядницький апарат, що забезпечував його роботу. Керівний склад був представлений головою і радниками. Поточний документообіг забезпечували численний штат секретарів, протоколістів тощо. Його юрисдикція поширювалася на усю Галичину, а зі створенням аналогічних судів у Станіславові і Тарнові обмежилася територією Бережанського, Жовківського, Золочівського, Львівського, Перемишльського, Самбірського округів. У кожному з округів суд мав своє представництво, що складалося з коморників, таксаторів, інспекторів. Урядовці суду за етнічною, соціальною і конфесійною приналежністю творили строкату групу. Вочевидь, їх добирали, керуючись передовсім професійними якостями. Львівський шляхетський суд розглядав майнові суперечки, де однією зі сторін була шляхта. Насамперед це були власники доміній, однак не відмовляв у розгляді справ “вільній” шляхті. Окремі інституції, територіальні громади також могли звертатися до Львівського шляхетського суду. Правова діяльність суду опиралася на австрійське законодавство, з 1812 р. це був цивільний кодекс. Процесуальні питання також регулювалися окремим нормативним документом. Для організації роботи окремих працівників суд видавав власні нормативні документи. Ключові слова: Львівський шляхетський суд, Landrechte in Lemberg, Forum Nobilium,судочинство у Галичині у ХІХ ст., галицьке суспільство ХІХ ст.
研究的目的是对利沃夫乡绅法院在其出现、运作和工作组织方面的活动进行机构分析。研究方法以历史主义原则为基础，采用一般科学方法（分析、综合、概括）和特殊历史方法（前史学、历史类型学、历史系统学）进行验证。科学新颖性：重点介绍了利沃夫乡绅法院的创建和运作历史。作者从责任分配和官员遴选的角度分析了政府机构，概述了法院的权限，并阐明了其运作的法律依据。结论：利沃夫绅士法院是加利西亚并入奥地利帝国后最初几十年形成的新司法体系的组成部分。利沃夫乡绅法院于 1783 年开始运作，其德语版本称为 Landrecht in Lemberg，波兰语称为 sąd szlachecki，拉丁语称为 Forum nobilium。法院拥有完善的司法和政府机构，以确保其工作。管理团队由院长和顾问代表。由秘书、礼宾官等组成的庞大工作人员队伍确保了文件的流通。其管辖范围覆盖整个加利西亚，随着斯坦尼斯拉沃夫和塔尔努夫类似法院的建立，其管辖范围仅限于别列占尼、佐夫克瓦、佐洛奇夫、利沃夫、普热米斯尔和桑比尔区。在每个区，法院都有自己的代表，包括店主、收税员和检查员。法院官员在种族、社会和宗教信仰方面是一个多元化的群体。显然，他们主要是根据自己的专业素质被选拔出来的。利沃夫乡绅法庭负责处理一方为乡绅的财产纠纷。首先，他们是领地的所有者，但法院并不拒绝审理 "自由 "乡绅的案件。个别机构和领地社区也可以向利沃夫乡绅法院提出申请。法院的法律活动以奥地利法律为基础，即 1812 年的《民法典》。程序问题也由单独的规范性文件加以规定。为了组织员工个人的工作，法院颁布了自己的规章制度。关键词利沃夫贵族法院、伦贝格的 Landrechte、Forum Nobilium、十九世纪加利西亚的法律程序、十九世纪的加利西亚社会。
{"title":"ЛЬВІВСЬКИЙ ШЛЯХЕТСЬКИЙ СУД (1783 – 1855): ОРГАНІЗАЦІЯ, ФУНКЦІОНУВАННЯ, ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ","authors":"Ігор СМУТОК, Ігор ЗАВАЛЬНЮК","doi":"10.24919/2519-058x.28.287556","DOIUrl":"https://doi.org/10.24919/2519-058x.28.287556","url":null,"abstract":"Мета дослідження – здійснити інституційний аналіз діяльності Львівського шляхетського суду у контексті його виникнення, функціонування, організації роботи. Методологія дослідження базується на принципах історизму, верифікації, а також використанні загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (просопографічних, історико-типологічних, історико-системних) методів. Наукова новизна: висвітлена історія створення і функціонування Львівського шляхетського суду. Проаналізовано урядовий апарат через призму розподілу обов’язків та добору урядовців, окреслено компетенції діяльності суду; з’ясовано правові засади його функціонування. Висновки: Львівський шляхетський суд постав як складова частина нової судової системи, що формувалася у перші десятиліття на теренах Галичини після входження її до складу Австрійської імперії. Львівський шляхетський суд розпочав діяльність у 1783 р. У німецькомовній версії за ним закріпилася назва Landrecht in Lemberg, у польськомовні – “sąd szlachecki”, у латиномовній – “Forum nobilium”. Суд мав розвинутий судово-урядницький апарат, що забезпечував його роботу. Керівний склад був представлений головою і радниками. Поточний документообіг забезпечували численний штат секретарів, протоколістів тощо. Його юрисдикція поширювалася на усю Галичину, а зі створенням аналогічних судів у Станіславові і Тарнові обмежилася територією Бережанського, Жовківського, Золочівського, Львівського, Перемишльського, Самбірського округів. У кожному з округів суд мав своє представництво, що складалося з коморників, таксаторів, інспекторів. Урядовці суду за етнічною, соціальною і конфесійною приналежністю творили строкату групу. Вочевидь, їх добирали, керуючись передовсім професійними якостями. Львівський шляхетський суд розглядав майнові суперечки, де однією зі сторін була шляхта. Насамперед це були власники доміній, однак не відмовляв у розгляді справ “вільній” шляхті. Окремі інституції, територіальні громади також могли звертатися до Львівського шляхетського суду. Правова діяльність суду опиралася на австрійське законодавство, з 1812 р. це був цивільний кодекс. Процесуальні питання також регулювалися окремим нормативним документом. Для організації роботи окремих працівників суд видавав власні нормативні документи. Ключові слова: Львівський шляхетський суд, Landrechte in Lemberg, Forum Nobilium,судочинство у Галичині у ХІХ ст., галицьке суспільство ХІХ ст.","PeriodicalId":41096,"journal":{"name":"Skhidnoievropeiskyi Istorychnyi Visnyk-East European Historical Bulletin","volume":"14 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-23","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135966447","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-09-23DOI: 10.24919/2519-058x.28.287555
Роман ПУЙДА, Олег ЗАВЕРУХА
Мета дослідження – проаналізувати та опублікувати поборовий реєстр Дрогобциького староства 1511 р. як історичне джерело. Методологія дослідження ґрунтується на принципі історизму та джерелознавчих методах, зокрема методі внутрішньої критики джерел, а також на вимогах археографії. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше в історичній науці публікується поборовий реєстр Дрогобицького повіту 1511 року й аналізується як історичне джерело. Висновки. Отже, поборовий реєстр Перемишльської і Сяноцької земель 1511 р. зберігається у фонді “Archiwum Skarbu Koronnego” Головного Архіву давніх актів у Варшаві. Він увійшов до так званої “Księgi Poborowej”, котра поза тим містить інші поборові реєстри та фіскально-звітні документи за період з 1501 по 1589 р. Поява цього документу пов’язана з нападами татар і волохів (молдаван), що спонукала королівський уряд збирати податки для військового захисту підвладних територій. З огляду на це вальний Сейм в Пйотркові 7 лютого 1511 р. ухвалив збирання державного побору (“contributio publicarum”), який, по суті, був продовженням “вярдункового” побору (“contributio fertonum”), але мав збиратися впродовж двох років. Збирачем цього податку у Руському воєводстві був шляхтич Добеслав Хмелецький. Під час збирання побору здійснювалася письмова фіксація його розмірів та господарських “одиниць”, які виступали платниками: лани (селянські господарства, містилися на такій умовній одиниці виміру землі як дворище (лан), котре займало від 22 до 40 і більше гектарів орної землі і лук), млини, корчми, попівства. З поборового реєстру випливає, що в Дрогобицькому повіті, крім передмістя Дрогобича, було 40 сіл. Вони займали 328 ланів і півлану (з них королівських – 150 ланів, шляхетських – 178 і півлану). На території повіту на той час діяло 12 корчем, серед них і одна корчма-пивоварня. У реєстрі 1511 р. зафіксовано 15 млинів, з них 8 були вальниками (фолюшами), а також 25 попівств, що дає підстави говорити про існування такої ж кількості православних парафій Перемишльської єпархії Київської православної митрополії. Загальна кількість зібраних 1511 р. податків із поселень Дрогобицького повіту становила понад 164 марки (гривні). Ключові слова: поборовий реєстр, Перемишльська земля, Дрогобицький повіт, ДобеславХмелецький, дворище (лан), корчма, млин, попівство.
{"title":"ПОБОРОВИЙ РЕЄСТР ДРОГОБИЦЬКОГО ПОВІТУ 1511 РОКУ","authors":"Роман ПУЙДА, Олег ЗАВЕРУХА","doi":"10.24919/2519-058x.28.287555","DOIUrl":"https://doi.org/10.24919/2519-058x.28.287555","url":null,"abstract":"Мета дослідження – проаналізувати та опублікувати поборовий реєстр Дрогобциького староства 1511 р. як історичне джерело. Методологія дослідження ґрунтується на принципі історизму та джерелознавчих методах, зокрема методі внутрішньої критики джерел, а також на вимогах археографії. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше в історичній науці публікується поборовий реєстр Дрогобицького повіту 1511 року й аналізується як історичне джерело. Висновки. Отже, поборовий реєстр Перемишльської і Сяноцької земель 1511 р. зберігається у фонді “Archiwum Skarbu Koronnego” Головного Архіву давніх актів у Варшаві. Він увійшов до так званої “Księgi Poborowej”, котра поза тим містить інші поборові реєстри та фіскально-звітні документи за період з 1501 по 1589 р. Поява цього документу пов’язана з нападами татар і волохів (молдаван), що спонукала королівський уряд збирати податки для військового захисту підвладних територій. З огляду на це вальний Сейм в Пйотркові 7 лютого 1511 р. ухвалив збирання державного побору (“contributio publicarum”), який, по суті, був продовженням “вярдункового” побору (“contributio fertonum”), але мав збиратися впродовж двох років. Збирачем цього податку у Руському воєводстві був шляхтич Добеслав Хмелецький. Під час збирання побору здійснювалася письмова фіксація його розмірів та господарських “одиниць”, які виступали платниками: лани (селянські господарства, містилися на такій умовній одиниці виміру землі як дворище (лан), котре займало від 22 до 40 і більше гектарів орної землі і лук), млини, корчми, попівства. З поборового реєстру випливає, що в Дрогобицькому повіті, крім передмістя Дрогобича, було 40 сіл. Вони займали 328 ланів і півлану (з них королівських – 150 ланів, шляхетських – 178 і півлану). На території повіту на той час діяло 12 корчем, серед них і одна корчма-пивоварня. У реєстрі 1511 р. зафіксовано 15 млинів, з них 8 були вальниками (фолюшами), а також 25 попівств, що дає підстави говорити про існування такої ж кількості православних парафій Перемишльської єпархії Київської православної митрополії. Загальна кількість зібраних 1511 р. податків із поселень Дрогобицького повіту становила понад 164 марки (гривні). Ключові слова: поборовий реєстр, Перемишльська земля, Дрогобицький повіт, ДобеславХмелецький, дворище (лан), корчма, млин, попівство.","PeriodicalId":41096,"journal":{"name":"Skhidnoievropeiskyi Istorychnyi Visnyk-East European Historical Bulletin","volume":"31 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-23","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135966600","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-09-23DOI: 10.24919/2519-058x.28.287540
Людмила БЕЛІНСЬКА, Андрій АНОХІН
Мета дослідження – здійснити археографічний аналіз газети “Wiadomości Klubowe Krakowskiego Klubu Automobilowego” (1929 – 1939). Наукова новизна. Уперше здійснено аналіз газети “Wiadomości Klubowe Krakowskiego Klubu Automobilowego” як історичного джерела, показано її цінність для дослідження історії громадських організацій у сфері автомобільного спорту і туризму в міжвоєнній Польщі. Методологія дослідження ґрунтується на джерелознавчих методах, зокрема методі внутрішньої критики джерел, а також на вимогах археографії. Висновки. Отже, “Wiadomości…” (1929 – 1939) є надзвичайно цінним джерелом до історії ККА та автомобільно-туристичної сфери міжвоєнної Польщі. Публікації газети можна поділити на декілька тематичних напрямів. Одним із ключових був той, що розкривав структуру і особливості функціонування ККА як громадської організації: управління, членство, напрями діяльності. Велика частина інформації на сторінках “Wiadomości…” присвячена автомобільному спорту, насамперед змаганням різного рівня і діяльності спортивної комісії ККА. Детально описуються ключові для ККА змагання: “Зимова поїздка до Закопаного”, “Трекові перегони” на стадіоні в Закопаному, “Татрянські перегони”. Розповідається про причини занепаду деяких з цих заходів і спробу ККА організувати трекові (кільцеві) перегони у Кракові. У газеті висвітлювалася участь членів ККА у змаганнях, організованих іншими автоклубами Польщі та зарубіжних країн. Члени ККА неодноразово здобували перемоги, зокрема славилися такі спортсмени: Адам Потоцький Ян Ріппер, Станіслав Голуй. Значну кількість матеріалів і заміток у газеті присвячено автомобільному туризму загалом та діяльності туристичної комісії і туристичного бюро ККА зокрема. У газеті описувалося й товариське життя клубу: відкриті лекції, танцювальні вечори, спільні святкування тощо. Увагу редакції привертали питання співпраці ККА з автоклубами Італії, Чехословаччини, Угорщини. “Wiadomości…” є цінним джерелом до історії розбудови автомобільних шляхів у міжвоєнній Польщі, формування правил дорожнього руху. У газеті висвітлювалася й проблема реорганізації системи автомобільних клубів Польщі у другій половині 1930-х рр. Ключові слова: Краківський Клуб Автомобільний, “Wiadomości Klubowe Krakowskiego KlubuAutomobilowego”, Антоній Потоцький, Пьотр Ростворовський, автомобілізм
{"title":"ЧАСОПИС “WIADOMOŚCI KLUBOWE KRAKOWSKIEGO KLUBU AUTOMOBILOWEGO” (1929 – 1939) ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО","authors":"Людмила БЕЛІНСЬКА, Андрій АНОХІН","doi":"10.24919/2519-058x.28.287540","DOIUrl":"https://doi.org/10.24919/2519-058x.28.287540","url":null,"abstract":"Мета дослідження – здійснити археографічний аналіз газети “Wiadomości Klubowe Krakowskiego Klubu Automobilowego” (1929 – 1939). Наукова новизна. Уперше здійснено аналіз газети “Wiadomości Klubowe Krakowskiego Klubu Automobilowego” як історичного джерела, показано її цінність для дослідження історії громадських організацій у сфері автомобільного спорту і туризму в міжвоєнній Польщі. Методологія дослідження ґрунтується на джерелознавчих методах, зокрема методі внутрішньої критики джерел, а також на вимогах археографії. Висновки. Отже, “Wiadomości…” (1929 – 1939) є надзвичайно цінним джерелом до історії ККА та автомобільно-туристичної сфери міжвоєнної Польщі. Публікації газети можна поділити на декілька тематичних напрямів. Одним із ключових був той, що розкривав структуру і особливості функціонування ККА як громадської організації: управління, членство, напрями діяльності. Велика частина інформації на сторінках “Wiadomości…” присвячена автомобільному спорту, насамперед змаганням різного рівня і діяльності спортивної комісії ККА. Детально описуються ключові для ККА змагання: “Зимова поїздка до Закопаного”, “Трекові перегони” на стадіоні в Закопаному, “Татрянські перегони”. Розповідається про причини занепаду деяких з цих заходів і спробу ККА організувати трекові (кільцеві) перегони у Кракові. У газеті висвітлювалася участь членів ККА у змаганнях, організованих іншими автоклубами Польщі та зарубіжних країн. Члени ККА неодноразово здобували перемоги, зокрема славилися такі спортсмени: Адам Потоцький Ян Ріппер, Станіслав Голуй. Значну кількість матеріалів і заміток у газеті присвячено автомобільному туризму загалом та діяльності туристичної комісії і туристичного бюро ККА зокрема. У газеті описувалося й товариське життя клубу: відкриті лекції, танцювальні вечори, спільні святкування тощо. Увагу редакції привертали питання співпраці ККА з автоклубами Італії, Чехословаччини, Угорщини. “Wiadomości…” є цінним джерелом до історії розбудови автомобільних шляхів у міжвоєнній Польщі, формування правил дорожнього руху. У газеті висвітлювалася й проблема реорганізації системи автомобільних клубів Польщі у другій половині 1930-х рр. Ключові слова: Краківський Клуб Автомобільний, “Wiadomości Klubowe Krakowskiego KlubuAutomobilowego”, Антоній Потоцький, Пьотр Ростворовський, автомобілізм","PeriodicalId":41096,"journal":{"name":"Skhidnoievropeiskyi Istorychnyi Visnyk-East European Historical Bulletin","volume":"32 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-23","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135967150","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-09-23DOI: 10.24919/2519-058x.28.287554
Парвана МУСТАФАЗАДЕ
Метою статті є висвітленні питання історії дипломатичних відносин між урядами Української Народної Республіки та Азербайджанської Демократичної Республіки в період між 1918 – 1920 рр., а таклж визначення активної ролі Василя Кужима і Юсіфа Везірова. Методологія дослідження базується на використанні історично-хронологічного та порівняльного методу. Для дослідження окремих історичних подій за історіографічними джерелами використовувалися також індуктивний і дедуктивний методи. Метод аналізу сприяв розумінню міжнародної ситуації вказаного періоду та ролі азербайджано-українських відносин. Наукова новизна статті пов'язана з тим, що у ній на основі української і азербайджанської історіографії, а також деяких архівних відомостей Державного Архіву Азербайджанської Республіки, вивчається історія дипломатичних відносин Азербайджанської Демократичної Республіки та Української Народної Республіки (1918 – 1920) через призму діяльності їх представників в умовах тогочасної складної політичної ситуації. Якщо раніше вказаний період досліджувався у контексті відносин України та Закавказьких республік, то в цій статті є спроба дати оцінку рівню зближення України і Азербайджану. Висновки. Головною причиною проблеми розвитку дипломатичних відносин була недостатність фінансових коштів та присутність зовнішньої загрози, а саме більшовицької, яка проявлялася у бажані радянської влади підкорити інші держави та ліквідувати їхню незалежність. Незважаючи на ці перепони, дипломатичні відносини між Українською Народною Республікою та першою Азербайджанською Республікою (1918 – 1920) були дружніми і водночас мали стратегічну спрямованість. Азербайджанські студенти навчалис в українських ЗВО, українці, які проживали переважно в Муганській області Азербайджану, мали офіційного представника, тобто могли звертатися до уряду Азербайджану при будь-яких обставинах, що стосувалися їх прав та обов’язків. Ключові слова: Азербайджанська Демократична Республіка, Українська НароднаРеспубліка, дипломат, парламент, Юсіф Бей Везіров, Василь Кужим.
文章的目的是突出 1918 年至 1920 年乌克兰人民共和国政府与阿塞拜疆民主共和国政府之间外交关系的历史，以及确定 Vasyl Kuzhym 和 Yusif Vezirov 的积极作用。研究方法以使用历史、编年和比较方法为基础。还使用了归纳法和演绎法，以史料为基础研究个别历史事件。分析方法有助于了解当时的国际形势和阿塞拜疆-乌克兰关系的作用。这篇文章的科学新颖性在于，它以乌克兰和阿塞拜疆史学以及阿塞拜疆共和国国家档案馆的一些档案资料为基础，通过阿塞拜疆民主共和国和乌克兰人民共和国代表在当时艰难的政治局势下开展活动的棱镜，研究了阿塞拜疆民主共和国和乌克兰人民共和国之间的外交关系史（1918-1920 年）。以前是在乌克兰与外高加索各共和国关系的背景下研究这一时期，而本文则试图评估乌克兰与阿塞拜疆之间的和睦程度。结论。发展外交关系问题的主要原因是缺乏财政资源和存在外部威胁，即布尔什维克的威胁，这种威胁表现为苏维埃当局希望征服其他国家并消除其独立。尽管存在这些障碍，乌克兰人民共和国与阿塞拜疆第一共和国（1918-1920 年）之间的外交关系是友好的，同时也是战略性的。阿塞拜疆学生在乌克兰大学学习，主要居住在阿塞拜疆穆甘地区的乌克兰人有一个官方代表，也就是说，在任何情况下，他们都可以向阿塞拜疆政府提出有关其权利和义务的问题。关键词阿塞拜疆民主共和国、乌克兰人民共和国、外交官、议会、Yusif Bey Vezirov、Vasyl Kuzhym。
{"title":"ІНІЦІАТИВА ВСТАНОВЛЕННЯ ДИПЛОМАТИЧНИХ КОНТАКТІВ МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ НАРОДНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ І АЗЕРБАЙДЖАНСЬКОЮ ДЕМОКРАТИЧНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ","authors":"Парвана МУСТАФАЗАДЕ","doi":"10.24919/2519-058x.28.287554","DOIUrl":"https://doi.org/10.24919/2519-058x.28.287554","url":null,"abstract":"Метою статті є висвітленні питання історії дипломатичних відносин між урядами Української Народної Республіки та Азербайджанської Демократичної Республіки в період між 1918 – 1920 рр., а таклж визначення активної ролі Василя Кужима і Юсіфа Везірова. Методологія дослідження базується на використанні історично-хронологічного та порівняльного методу. Для дослідження окремих історичних подій за історіографічними джерелами використовувалися також індуктивний і дедуктивний методи. Метод аналізу сприяв розумінню міжнародної ситуації вказаного періоду та ролі азербайджано-українських відносин. Наукова новизна статті пов'язана з тим, що у ній на основі української і азербайджанської історіографії, а також деяких архівних відомостей Державного Архіву Азербайджанської Республіки, вивчається історія дипломатичних відносин Азербайджанської Демократичної Республіки та Української Народної Республіки (1918 – 1920) через призму діяльності їх представників в умовах тогочасної складної політичної ситуації. Якщо раніше вказаний період досліджувався у контексті відносин України та Закавказьких республік, то в цій статті є спроба дати оцінку рівню зближення України і Азербайджану. Висновки. Головною причиною проблеми розвитку дипломатичних відносин була недостатність фінансових коштів та присутність зовнішньої загрози, а саме більшовицької, яка проявлялася у бажані радянської влади підкорити інші держави та ліквідувати їхню незалежність. Незважаючи на ці перепони, дипломатичні відносини між Українською Народною Республікою та першою Азербайджанською Республікою (1918 – 1920) були дружніми і водночас мали стратегічну спрямованість. Азербайджанські студенти навчалис в українських ЗВО, українці, які проживали переважно в Муганській області Азербайджану, мали офіційного представника, тобто могли звертатися до уряду Азербайджану при будь-яких обставинах, що стосувалися їх прав та обов’язків. Ключові слова: Азербайджанська Демократична Республіка, Українська НароднаРеспубліка, дипломат, парламент, Юсіф Бей Везіров, Василь Кужим.","PeriodicalId":41096,"journal":{"name":"Skhidnoievropeiskyi Istorychnyi Visnyk-East European Historical Bulletin","volume":"43 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-23","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135966757","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-09-23DOI: 10.24919/2519-058x.28.287542
Геннадій ВАСИЛЬЧУК, Віктор ДРОЗДОВ
Метою статті є дослідження процесу конструювання міфу про “возз’єднання українського народу” в сталінський період, його місця і ролі у системі радянської міфології та впливу на історичну пам’ять населення анексованих українських територій. Методологія дослідження. Стаття ґрунтується на сучасних методологічних підходах, які розглядають міф у взаємозв’язку з політичною ідеологією, підкреслюючи його роль у консолідації та мобілізації спільноти, формуванні ідентичності й колективної пам’яті на основі сконструйованих наративів, що передають певні значення, цінності й ідеали. Методологічною основою дослідницького пошуку стали історико-генетичний, історико-системний та історико-порівняльний методи, а також методи історіографічного аналізу і критичного дискурс-аналізу. Наукова новизна статті полягає у тому, що автори вперше розглядають ідею “возз’єднання українського народу” як радянський міф, який складав основу радянської версії історичного минулого приєднаних українських територій. Висновки. Приєднання нових українських територій у 1939 – 1940 рр. потребувало легітимації радянського режиму. Сконструйований радянський міф підтверджував історичне право на ці землі та інтерпретував радянські воєнні кампанії як місію визволення пригноблених народів, які бажали возз’єднатися з Радянською Україною. Упродовж радянсько-німецької війни в основу міфу була покладена ідея “возз’єднання українського народу”, яка розглядалася як альтернатива концепту “соборної і незалежної України”. Міф мав сформувати у населення уявлення про можливість об’єднання українських земель лише в складі Радянського Союзу й під заступництвом російського народу. Крім легітимаційної, він виконував ідентифікаційну, консолідаційну й мобілізаційну функції, використувався як інструмент боротьби з українським визвольним рухом та уніатською церквою. Масштабна ритуалізація міфу у 1949 р. свідчила про його остаточне утвердження в радянській міфологічній системі. Ключові слова: міфотворчість, радянська ідеологія, Україна, сталінізм
{"title":"РАДЯНСЬКА МІФОТВОРЧІСТЬ У СТАЛІНСЬКУ ЕПОХУ: КОНСТРУЮВАННЯ МІФУ ПРО “ВОЗЗ’ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ”","authors":"Геннадій ВАСИЛЬЧУК, Віктор ДРОЗДОВ","doi":"10.24919/2519-058x.28.287542","DOIUrl":"https://doi.org/10.24919/2519-058x.28.287542","url":null,"abstract":"Метою статті є дослідження процесу конструювання міфу про “возз’єднання українського народу” в сталінський період, його місця і ролі у системі радянської міфології та впливу на історичну пам’ять населення анексованих українських територій. Методологія дослідження. Стаття ґрунтується на сучасних методологічних підходах, які розглядають міф у взаємозв’язку з політичною ідеологією, підкреслюючи його роль у консолідації та мобілізації спільноти, формуванні ідентичності й колективної пам’яті на основі сконструйованих наративів, що передають певні значення, цінності й ідеали. Методологічною основою дослідницького пошуку стали історико-генетичний, історико-системний та історико-порівняльний методи, а також методи історіографічного аналізу і критичного дискурс-аналізу. Наукова новизна статті полягає у тому, що автори вперше розглядають ідею “возз’єднання українського народу” як радянський міф, який складав основу радянської версії історичного минулого приєднаних українських територій. Висновки. Приєднання нових українських територій у 1939 – 1940 рр. потребувало легітимації радянського режиму. Сконструйований радянський міф підтверджував історичне право на ці землі та інтерпретував радянські воєнні кампанії як місію визволення пригноблених народів, які бажали возз’єднатися з Радянською Україною. Упродовж радянсько-німецької війни в основу міфу була покладена ідея “возз’єднання українського народу”, яка розглядалася як альтернатива концепту “соборної і незалежної України”. Міф мав сформувати у населення уявлення про можливість об’єднання українських земель лише в складі Радянського Союзу й під заступництвом російського народу. Крім легітимаційної, він виконував ідентифікаційну, консолідаційну й мобілізаційну функції, використувався як інструмент боротьби з українським визвольним рухом та уніатською церквою. Масштабна ритуалізація міфу у 1949 р. свідчила про його остаточне утвердження в радянській міфологічній системі. Ключові слова: міфотворчість, радянська ідеологія, Україна, сталінізм","PeriodicalId":41096,"journal":{"name":"Skhidnoievropeiskyi Istorychnyi Visnyk-East European Historical Bulletin","volume":"42 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-23","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135967154","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-09-23DOI: 10.24919/2519-058x.28.287560
Микола ТУПЧІЄНКО, Олександр ШАМРАЙ
Мета статті полягає у комплексному дослідженні паралелей формування солярного аспекту міфологічного моделювання світу в індоіранських народів і давніх слов’ян як амбівалентного за своєю природою світоглядного явища. Цей образ дохристиянських вірувань слов’ян невіддільним компонентом увійшов до системи народного двовір’я і до сьогодні проявляється у календарній, поховальній, весільній поезії і обрядовості, у сакральній та соціокультурній термінології населення сучасної України. Це дослідження покликане розкрити особливості формування та місце солярної моделі світу в дохристиянських віруваннях слов’ян. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності та всебічності у поєднанні з використанням загальнонаукових методів – аналізу, синтезу, абстрагування. Специфіка теми дослідження та використаних джерел зумовили міждисциплінарне застосування таких методів, як історичний, порівняльної лінгвістики, структурної антропології, порівняльної міфології, етнографічної аналогії, а також семіотичного і герменевтичного. Сприйняття культури як вторинної моделювальної системи, де окремі її складові становлять фрагменти культурного тексту, що складається з окремих кодів, які розкривають своє значення лише в контекстному прочитанні у межах тексту та взаємодії з іншими текстами, зумовило залучення всієї сукупності згаданих методів. Це уможливило простеження еволюції формування міфологічних уявлень, здійснення аналізу соціальних, релігійних, обрядових термінів, розкриття первинного значення елементів поховальної обрядовості, врешті реконструювання солярної моделі міфологічної будови світу у давніх індоіранців та слов’ян. Така реконструкція має метафізичний характер, основою якої є інтерпретація міфу та його обрядових похідних. Водночас, репрезентуючи етноісторичну проблематику, автори, враховуючи застереження К. Івангородського, намагалися бути максимально обережними у висновках, “оскільки минуле є підступним порадником для бачення сучасного образу” (Ivanhorodskyi, 2018, p. 149), незважаючи на те, що сучасне постмодерне тлумачення людини розглядає її як витвір усіх попередніх епох. Наукова новизна дослідження полягає у виділенні солярної моделі будови міфологічного простору у давніх індоіранців та слов’ян, що набувала особливого значення у контексті реалізації основного “закону” в обох етнокультурних традиціях. Висновки. У результаті проведеного дослідження можна констатувати, що образ сонця, який представлений в його різних проявах, був і в індоіранській, і в давньослов’янській міфологічних системах однією зі значущих, а можливо, і найважливішою моделлю всесвіту, в якій реалізувався основний «закон» обох етно- та соціокультурних утворень, що виражалася через комплементарно замінювані культурні символи. Така близькість індоіранських і слов’янських уявлень про моделювання світу в дохристиянський період була обумовлена, з одного боку, більш-менш спільною міфологічною індоєвропейською спадщиною, архетипічністю природи цих уявлень, а з іншого, тр
{"title":"ПАРАЛЕЛІ В ІНДОІРАНСЬКОМУ ТА ДАВНЬОСЛОВ’ЯНСЬКОМУ МІФОЛОГІЧНОМУ МОДЕЛЮВАННІ СВІТУ (СОЛЯРНИЙ АСПЕКТ)","authors":"Микола ТУПЧІЄНКО, Олександр ШАМРАЙ","doi":"10.24919/2519-058x.28.287560","DOIUrl":"https://doi.org/10.24919/2519-058x.28.287560","url":null,"abstract":"Мета статті полягає у комплексному дослідженні паралелей формування солярного аспекту міфологічного моделювання світу в індоіранських народів і давніх слов’ян як амбівалентного за своєю природою світоглядного явища. Цей образ дохристиянських вірувань слов’ян невіддільним компонентом увійшов до системи народного двовір’я і до сьогодні проявляється у календарній, поховальній, весільній поезії і обрядовості, у сакральній та соціокультурній термінології населення сучасної України. Це дослідження покликане розкрити особливості формування та місце солярної моделі світу в дохристиянських віруваннях слов’ян. \u0000Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності та всебічності у поєднанні з використанням загальнонаукових методів – аналізу, синтезу, абстрагування. Специфіка теми дослідження та використаних джерел зумовили міждисциплінарне застосування таких методів, як історичний, порівняльної лінгвістики, структурної антропології, порівняльної міфології, етнографічної аналогії, а також семіотичного і герменевтичного. Сприйняття культури як вторинної моделювальної системи, де окремі її складові становлять фрагменти культурного тексту, що складається з окремих кодів, які розкривають своє значення лише в контекстному прочитанні у межах тексту та взаємодії з іншими текстами, зумовило залучення всієї сукупності згаданих методів. Це уможливило простеження еволюції формування міфологічних уявлень, здійснення аналізу соціальних, релігійних, обрядових термінів, розкриття первинного значення елементів поховальної обрядовості, врешті реконструювання солярної моделі міфологічної будови світу у давніх індоіранців та слов’ян. Така реконструкція має метафізичний характер, основою якої є інтерпретація міфу та його обрядових похідних. Водночас, репрезентуючи етноісторичну проблематику, автори, враховуючи застереження К. Івангородського, намагалися бути максимально обережними у висновках, “оскільки минуле є підступним порадником для бачення сучасного образу” (Ivanhorodskyi, 2018, p. 149), незважаючи на те, що сучасне постмодерне тлумачення людини розглядає її як витвір усіх попередніх епох.\u0000Наукова новизна дослідження полягає у виділенні солярної моделі будови міфологічного простору у давніх індоіранців та слов’ян, що набувала особливого значення у контексті реалізації основного “закону” в обох етнокультурних традиціях. \u0000Висновки. У результаті проведеного дослідження можна констатувати, що образ сонця, який представлений в його різних проявах, був і в індоіранській, і в давньослов’янській міфологічних системах однією зі значущих, а можливо, і найважливішою моделлю всесвіту, в якій реалізувався основний «закон» обох етно- та соціокультурних утворень, що виражалася через комплементарно замінювані культурні символи. Така близькість індоіранських і слов’янських уявлень про моделювання світу в дохристиянський період була обумовлена, з одного боку, більш-менш спільною міфологічною індоєвропейською спадщиною, архетипічністю природи цих уявлень, а з іншого, тр","PeriodicalId":41096,"journal":{"name":"Skhidnoievropeiskyi Istorychnyi Visnyk-East European Historical Bulletin","volume":"44 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-23","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135966599","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-09-23DOI: 10.24919/2519-058x.28.287553
Оксана МЕМІШ, Андрій КАСЯН
У статті проаналізовано основні етапи євроінтеграційного процесу в Туреччині, еволюцію Туреччини у питанні відповідності Копенгагенським критеріям, а також основні заходи турецького уряду щодо виконання Копенгагенських критеріїв для здобуття повноправного членства в ЄС з кінця 1990-х – у 2000-х рр. Метою наших пошуків є дослідити спроби врегулювання керівництвом Туреччини “курдського питання” у контексті виконання Копенгагенських критеріїв, які стали дієвою альтернативою традиційному силовому сценарію його розв’язання. Ключовими в цьому контексті виступають економічні та правові критерії. З 1990-х рр. і дотепер турецьким урядом втілюється у життя низка економічних, політичних і соціальних проєктів, що мають на меті розв’язання “курдського питання” шляхом успішної інтеграції жителів Південно-Східної Анатолії до турецького соціуму, а також подолання нерівномірного соціально-економічного розвитку регіонів країни. Методологічною основою дослідження є принципи історизму, науковості, міждисциплінарності, ціннісний підхід та використання загальнонаукових (аналізу, синтезу й узагальнення) методів. У результаті проведення наукового аналізу, здійсненого із залученням численних оригінальних джерел автори дійшли таких висновків: з урахуванням досвіду проведення реформ 2000 – 2010-х рр. стає очевидно, що в разі продовження євроінтеграційних устремлінь Туреччини курдське питання можна розв’язати лише у довгостроковій перспективі шляхом підвищення рівня добробуту та освіти серед населення Південно-Східної Анатолії, створення розвиненої мережі закладів охорони здоров’я, сучасної інфраструктури регіону, забезпечення реального доступу населення до роботи органів місцевої влади, формування правоохоронної системи, яка б функціонувала на основі принципів соціальної справедливості та рівності всіх перед законом. Ключові слова: Туреччина, Європейський союз (ЄС), Європейське економічне співтовариство(ЄЕС), євроінтеграція, Копенгагенські критерії, “курдське питання”, Південно-СхіднаАнатолія, Робітнича партія Курдистану (РПК), Проєкт Південно-Східної Анатолії (GüneydoğuAnadolu Projesi, GAP).
{"title":"ПОЛІТИКА ТУРЕЧЧИНИ ЩОДО ВРЕГУЛЮВАННЯ “КУРДСЬКОГО ПИТАННЯ” У КОНТЕКСТІ ВИКОНАННЯ КОПЕНГАГЕНСЬКИХ КРИТЕРІЇВ (КІНЕЦЬ ХХ – ПОЧАТОК ХХІ ст.)","authors":"Оксана МЕМІШ, Андрій КАСЯН","doi":"10.24919/2519-058x.28.287553","DOIUrl":"https://doi.org/10.24919/2519-058x.28.287553","url":null,"abstract":"У статті проаналізовано основні етапи євроінтеграційного процесу в Туреччині, еволюцію Туреччини у питанні відповідності Копенгагенським критеріям, а також основні заходи турецького уряду щодо виконання Копенгагенських критеріїв для здобуття повноправного членства в ЄС з кінця 1990-х – у 2000-х рр. Метою наших пошуків є дослідити спроби врегулювання керівництвом Туреччини “курдського питання” у контексті виконання Копенгагенських критеріїв, які стали дієвою альтернативою традиційному силовому сценарію його розв’язання. Ключовими в цьому контексті виступають економічні та правові критерії. З 1990-х рр. і дотепер турецьким урядом втілюється у життя низка економічних, політичних і соціальних проєктів, що мають на меті розв’язання “курдського питання” шляхом успішної інтеграції жителів Південно-Східної Анатолії до турецького соціуму, а також подолання нерівномірного соціально-економічного розвитку регіонів країни. Методологічною основою дослідження є принципи історизму, науковості, міждисциплінарності, ціннісний підхід та використання загальнонаукових (аналізу, синтезу й узагальнення) методів. У результаті проведення наукового аналізу, здійсненого із залученням численних оригінальних джерел автори дійшли таких висновків: з урахуванням досвіду проведення реформ 2000 – 2010-х рр. стає очевидно, що в разі продовження євроінтеграційних устремлінь Туреччини курдське питання можна розв’язати лише у довгостроковій перспективі шляхом підвищення рівня добробуту та освіти серед населення Південно-Східної Анатолії, створення розвиненої мережі закладів охорони здоров’я, сучасної інфраструктури регіону, забезпечення реального доступу населення до роботи органів місцевої влади, формування правоохоронної системи, яка б функціонувала на основі принципів соціальної справедливості та рівності всіх перед законом. Ключові слова: Туреччина, Європейський союз (ЄС), Європейське економічне співтовариство(ЄЕС), євроінтеграція, Копенгагенські критерії, “курдське питання”, Південно-СхіднаАнатолія, Робітнича партія Курдистану (РПК), Проєкт Південно-Східної Анатолії (GüneydoğuAnadolu Projesi, GAP).","PeriodicalId":41096,"journal":{"name":"Skhidnoievropeiskyi Istorychnyi Visnyk-East European Historical Bulletin","volume":"40 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-23","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135966756","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-09-23DOI: 10.24919/2519-058x.28.287550
Вадим МАШТАЛІР, Сергій МИСЬКО
Збройні сили як важливий інститут держави не може існувати без військових традицій, що згуртовують та об’єднують навколо себе єдиною спільною метою – захисту Батьківщини. Будь-яка армія світу завжди зберігає військові традиції попередніх поколінь та плекає славетні подвиги своїх пращурів, що є гарантованою ознакою функціонування військового підрозділу різної ланки. Український визвольний рух 1917 – 1921 рр. та його перебіг зумовили розвиток такої соціально-гуманітарної складової, як заохочення особового складу українських воїнів за здійснення героїчних вчинків у боротьбі за незалежну Україну. Своєю назвою, зовнішнім виглядом та елементами оздоблення нагороди того періоду надихнули сучасних митців-дослідників до їх втілення в сучасну фалеристику Збройних Сил України. З цією метою протягом визначеного періоду було започатковано певні кроки з розвитку власної нагородної системи, проте через тогочасні військово-політичні події уповні реалізувати напрацювання не вдалося. Мета дослідження полягає у з’ясуванні становлення, розвитку та функціонування нагородної системи, яка сформувалася у період Визвольних змагань 1917 – 1921 рр., та її подальший вплив на формування сучасної фалеристики Збройних Сил України. Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму, системності та науковості. У ході дослідження було використано історико-системний підхід і прийоми макроісторичного аналізу. Наукова новизна полягає в актуалізації вивчення питання започаткування і розвитку нагород для відзначення солдат та старшин власних збройних сил часів Визвольних змагань 1917 – 1921 рр., визначення прикладів запозичення елементів оздоблення проєктів нагород Визвольних змагань 1917 – 1921 рр. та їх застосування у дизайні військових нагород сучасних Збройних Сил України, здійснення правонаступництва військових і фалеристичних традицій у ході становлення та формування сучасної фалеристики Збройних Сил України, введення до наукового обігу нових джерел. Висновки. Попри складну воєнно-політичну й економічну обстановку, триваючу збройну боротьбу на всій території тогочасної України у період Визвольних змагань 1917 – 1921 рр. було зроблено вагомі кроки зі створення та впровадження української нагородної системи. Можна вважати, що саме у цей період вона набула ознак офіційних державних інституцій, затверджених на законодавчому рівні, що започаткувало формування перших зразків нагород. Відзнаки, а також ескізи нереалізованих проєктів нагород часів Визвольних змагань 1917 – 1921 рр. стали прототипами багатьох українських відзнак, орденів, медалей та загалом української військової фалеристики, які були втілені вже в наші дні й знайшли відображення у сучасній фалеристиці Збройних Сил України, що підтверджує наслідування військових традицій. Ключові слова: фалеристична спадщина, правонаступництво нагородної справи, нагороднасправа, наслідування військових традицій
{"title":"ФАЛЕРИСТИЧНІ ЗДОБУТКИ УКРАЇНСЬКИХ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1917 – 1921) ТА ЇХ ВПЛИВ НА СУЧАСНУ ФАЛЕРИСТИКУ","authors":"Вадим МАШТАЛІР, Сергій МИСЬКО","doi":"10.24919/2519-058x.28.287550","DOIUrl":"https://doi.org/10.24919/2519-058x.28.287550","url":null,"abstract":"Збройні сили як важливий інститут держави не може існувати без військових традицій, що згуртовують та об’єднують навколо себе єдиною спільною метою – захисту Батьківщини. Будь-яка армія світу завжди зберігає військові традиції попередніх поколінь та плекає славетні подвиги своїх пращурів, що є гарантованою ознакою функціонування військового підрозділу різної ланки. Український визвольний рух 1917 – 1921 рр. та його перебіг зумовили розвиток такої соціально-гуманітарної складової, як заохочення особового складу українських воїнів за здійснення героїчних вчинків у боротьбі за незалежну Україну. Своєю назвою, зовнішнім виглядом та елементами оздоблення нагороди того періоду надихнули сучасних митців-дослідників до їх втілення в сучасну фалеристику Збройних Сил України. З цією метою протягом визначеного періоду було започатковано певні кроки з розвитку власної нагородної системи, проте через тогочасні військово-політичні події уповні реалізувати напрацювання не вдалося. Мета дослідження полягає у з’ясуванні становлення, розвитку та функціонування нагородної системи, яка сформувалася у період Визвольних змагань 1917 – 1921 рр., та її подальший вплив на формування сучасної фалеристики Збройних Сил України. Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму, системності та науковості. У ході дослідження було використано історико-системний підхід і прийоми макроісторичного аналізу. Наукова новизна полягає в актуалізації вивчення питання започаткування і розвитку нагород для відзначення солдат та старшин власних збройних сил часів Визвольних змагань 1917 – 1921 рр., визначення прикладів запозичення елементів оздоблення проєктів нагород Визвольних змагань 1917 – 1921 рр. та їх застосування у дизайні військових нагород сучасних Збройних Сил України, здійснення правонаступництва військових і фалеристичних традицій у ході становлення та формування сучасної фалеристики Збройних Сил України, введення до наукового обігу нових джерел. Висновки. Попри складну воєнно-політичну й економічну обстановку, триваючу збройну боротьбу на всій території тогочасної України у період Визвольних змагань 1917 – 1921 рр. було зроблено вагомі кроки зі створення та впровадження української нагородної системи. Можна вважати, що саме у цей період вона набула ознак офіційних державних інституцій, затверджених на законодавчому рівні, що започаткувало формування перших зразків нагород. Відзнаки, а також ескізи нереалізованих проєктів нагород часів Визвольних змагань 1917 – 1921 рр. стали прототипами багатьох українських відзнак, орденів, медалей та загалом української військової фалеристики, які були втілені вже в наші дні й знайшли відображення у сучасній фалеристиці Збройних Сил України, що підтверджує наслідування військових традицій. Ключові слова: фалеристична спадщина, правонаступництво нагородної справи, нагороднасправа, наслідування військових традицій","PeriodicalId":41096,"journal":{"name":"Skhidnoievropeiskyi Istorychnyi Visnyk-East European Historical Bulletin","volume":"41 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-23","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135967148","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-09-23DOI: 10.24919/2519-058x.28.287547
Микола ДОРОШКО, Юлія ЦИРФА
Мета дослідження – проведення всебічного аналізу праць Карла Маркса і Фрідріха Енгельса про історичні обставини формування експансіоністського зовнішньополітичного курсу Московії – Росії: праць основоположників марксизму, наявність яких ретельно приховувалась владою комуністичного СССР, позаяк у них містилась нищівна критика зовнішньої політики російських державних утворень у ХІІІ – ХІХ ст., спрямована на досягнення світового панування. Методологія дослідження заснована на принципах історизму, системності, авторської об’єктивності, використанні загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний) методів. Наукова новизна полягає у всебічному дослідженні творів К. Маркса і Ф. Енгельса про зовнішню політику Московії – Росії, аналіз якої дав змогу їх авторам з’ясувати історичні витоки московського експансіонізму і передбачити агресивну поведінку Росії на міжнародній арені на століття уперед. Висновки. Всебічний аналіз замовчуваних і критикованих у комуністичному СССР творів Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, в яких основоположники марксизму досліджують витоки, зміст, інструментарій і наслідки реалізації зовнішньополітичної стратегії Московії – Росії у ХІІІ – ХІХ ст., допроваджує дослідника до науково об’єктивних, але вкрай неприємних для радянського тоталітарного режиму висновків про політику імперської експансії, що засновники Московії – Росії запозичили у ханів Золотої Орди. Ба більше, К. Маркс і Ф. Енгельс дають науково виважену оцінку зовнішньополітичної доктрини російських державних утворень, головною метою якої є досягнення світового панування. У цьому контексті висновки основоположників марксизму щодо імперської сутності Росії є вкрай важливими і актуальними, позаяк дають відповідь на ключове питання міжнародної політики сьогодення: чому Російська Федерація є головним порушником усталених норм міжнародного права й чому її влада прагне повернення Росії статусу “великої” держави. Ключові слова: марксизм, Московія, Росія, імперська політика, експансіонізм, світовепанування.
本研究的目的是全面分析卡尔-马克思和弗里德里希-恩格斯关于俄罗斯莫斯科扩张主义外交政策形成的历史背景的著作：马克思主义创始人的著作，其存在曾被共产主义苏联当局小心翼翼地掩盖，因为这些著作包含了对 13 世纪至 19 世纪俄罗斯国家形式旨在实现世界统治的外交政策的毁灭性批判。研究方法以历史主义、系统性、作者客观性原则为基础，采用一般科学方法（分析、综合、概括）和特殊历史方法（历史遗传学、历史类型学、历史系统学）。科学新颖性在于全面研究了 K. 马克思和 F. 恩格斯关于莫斯科-俄罗斯外交政策的著作，通过对这些著作的分析，作者找到了莫斯科扩张主义的历史渊源，并预测了俄罗斯未来几个世纪在国际舞台上的侵略行为。结论卡尔-马克思和弗里德里希-恩格斯的著作在共产主义苏联遭到压制和批判，通过对这两本著作的全面分析，马克思主义的创始人探索了 13 世纪至 19 世纪莫斯科-俄罗斯外交政策战略的起源、内容、工具和实施后果、研究者得出了关于帝国扩张政策的科学客观但却令苏联极权主义政权极为不快的结论，而这一政策正是莫斯科-俄罗斯的缔造者从金帐汗国借鉴而来的。此外，K-马克思和 F-恩格斯对俄罗斯国家形态的外交政策理论进行了科学平衡的评估，其主要目标是实现世界统治。在此背景下，马克思主义创始人关于俄罗斯帝国主义性质的结论极为重要且具有现实意义，因为这些结论回答了当今国际政治的关键问题：为什么俄罗斯联邦是国际法既定准则的主要违反者，为什么其当局试图恢复俄罗斯的 "大国 "地位。关键词：马克思主义、莫斯科、俄罗斯、帝国政策、扩张主义、称霸世界。
{"title":"РОСІЙСЬКИЙ ІМПЕРСЬКИЙ ЕКСПАНСІОНІЗМ ЯК ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАСНОВНИКІВ МАРКСИЗМУ","authors":"Микола ДОРОШКО, Юлія ЦИРФА","doi":"10.24919/2519-058x.28.287547","DOIUrl":"https://doi.org/10.24919/2519-058x.28.287547","url":null,"abstract":"Мета дослідження – проведення всебічного аналізу праць Карла Маркса і Фрідріха Енгельса про історичні обставини формування експансіоністського зовнішньополітичного курсу Московії – Росії: праць основоположників марксизму, наявність яких ретельно приховувалась владою комуністичного СССР, позаяк у них містилась нищівна критика зовнішньої політики російських державних утворень у ХІІІ – ХІХ ст., спрямована на досягнення світового панування. Методологія дослідження заснована на принципах історизму, системності, авторської об’єктивності, використанні загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний) методів. Наукова новизна полягає у всебічному дослідженні творів К. Маркса і Ф. Енгельса про зовнішню політику Московії – Росії, аналіз якої дав змогу їх авторам з’ясувати історичні витоки московського експансіонізму і передбачити агресивну поведінку Росії на міжнародній арені на століття уперед. Висновки. Всебічний аналіз замовчуваних і критикованих у комуністичному СССР творів Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, в яких основоположники марксизму досліджують витоки, зміст, інструментарій і наслідки реалізації зовнішньополітичної стратегії Московії – Росії у ХІІІ – ХІХ ст., допроваджує дослідника до науково об’єктивних, але вкрай неприємних для радянського тоталітарного режиму висновків про політику імперської експансії, що засновники Московії – Росії запозичили у ханів Золотої Орди. Ба більше, К. Маркс і Ф. Енгельс дають науково виважену оцінку зовнішньополітичної доктрини російських державних утворень, головною метою якої є досягнення світового панування. У цьому контексті висновки основоположників марксизму щодо імперської сутності Росії є вкрай важливими і актуальними, позаяк дають відповідь на ключове питання міжнародної політики сьогодення: чому Російська Федерація є головним порушником усталених норм міжнародного права й чому її влада прагне повернення Росії статусу “великої” держави. Ключові слова: марксизм, Московія, Росія, імперська політика, експансіонізм, світовепанування.","PeriodicalId":41096,"journal":{"name":"Skhidnoievropeiskyi Istorychnyi Visnyk-East European Historical Bulletin","volume":"14 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-23","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135967404","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2023-09-23DOI: 10.24919/2519-058x.28.287548
Віталій КОЦУР, Юрій ВОЙТЕНКО
Метою статті є дослідження процесу змінюваності влади в результаті парламентських та президентських виборів в Україні і країнах Балтії під впливом наслідків від непопулярних реформ у соціально-економічній сфері протягом першого десятиліття їх незалежності. Методологія дослідження полягає у використанні різного інструментарію для досягнення мети. До нього належать: історико-компаративне зіставлення результатів виборів у досліджуваних країнах для визначення їх політичних особливостей в перехідний період; динаміки, за допомогою якого було розглянуто кількісні та якісні політичні зміни у цих країнах протягом першого десятиліття незалежності; синхронний, який використовувався для аналізу результатів виборів у досліджуваних країнах паралельно, в один й той самий період; політологічного аналізу, який сприяв чіткому розумінню партійної архітектури у парламентах і особливостей формування виконавчої влади у зазначених країнах. Наукова новизна полягає у тому, що вперше в науковому дискурсі визначено результати виборів в Україні і країнах Балтії у перше десятиліття незалежності через призму підтримки правих і правоцентристських, а також лівих і лівоцентристських партій після проведення ними реформ в умовах транзиту. Висновки. У досліджені визначено, що в українській політичній моделі, згідно з якою президент мав ключове право на формування уряду, політики лівого сегменту, критикуючи дії глави держави в умовах переходу від планової до ринкової економіки, отримували більшість мандатів як за мажоритарною складовою, так згодом і за списками політичних партій. У Латвії та Естонії електоральні симпатії були протилежними українським, адже у них виборці схилялися до підтримки саме правих і правоцентристських політиків, котрі в умовах парламентських форм правління формували уряди, що більш ефективно здійснювали перехід своїх країн до ринку. Литовський досвід змінюваності влади у 1990-х рр. є особливим, адже на кожних наступних виборах перемога діставалася опозиції, що більше нагадувало своєрідний “електоральний маятник”. Ключові слова: лівоцентристи, правоцентристи, партія, вибори, транзит, президент
{"title":"ПЕРЕДУМОВИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЗМІНЮВАНОСТІ ВЛАДИ В УКРАЇНІ І КРАЇНАХ БАЛТІЇ: ПОЛІТИКО-ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ (1990 – 2004)","authors":"Віталій КОЦУР, Юрій ВОЙТЕНКО","doi":"10.24919/2519-058x.28.287548","DOIUrl":"https://doi.org/10.24919/2519-058x.28.287548","url":null,"abstract":"Метою статті є дослідження процесу змінюваності влади в результаті парламентських та президентських виборів в Україні і країнах Балтії під впливом наслідків від непопулярних реформ у соціально-економічній сфері протягом першого десятиліття їх незалежності. Методологія дослідження полягає у використанні різного інструментарію для досягнення мети. До нього належать: історико-компаративне зіставлення результатів виборів у досліджуваних країнах для визначення їх політичних особливостей в перехідний період; динаміки, за допомогою якого було розглянуто кількісні та якісні політичні зміни у цих країнах протягом першого десятиліття незалежності; синхронний, який використовувався для аналізу результатів виборів у досліджуваних країнах паралельно, в один й той самий період; політологічного аналізу, який сприяв чіткому розумінню партійної архітектури у парламентах і особливостей формування виконавчої влади у зазначених країнах. Наукова новизна полягає у тому, що вперше в науковому дискурсі визначено результати виборів в Україні і країнах Балтії у перше десятиліття незалежності через призму підтримки правих і правоцентристських, а також лівих і лівоцентристських партій після проведення ними реформ в умовах транзиту. Висновки. У досліджені визначено, що в українській політичній моделі, згідно з якою президент мав ключове право на формування уряду, політики лівого сегменту, критикуючи дії глави держави в умовах переходу від планової до ринкової економіки, отримували більшість мандатів як за мажоритарною складовою, так згодом і за списками політичних партій. У Латвії та Естонії електоральні симпатії були протилежними українським, адже у них виборці схилялися до підтримки саме правих і правоцентристських політиків, котрі в умовах парламентських форм правління формували уряди, що більш ефективно здійснювали перехід своїх країн до ринку. Литовський досвід змінюваності влади у 1990-х рр. є особливим, адже на кожних наступних виборах перемога діставалася опозиції, що більше нагадувало своєрідний “електоральний маятник”. Ключові слова: лівоцентристи, правоцентристи, партія, вибори, транзит, президент","PeriodicalId":41096,"journal":{"name":"Skhidnoievropeiskyi Istorychnyi Visnyk-East European Historical Bulletin","volume":"18 1","pages":"0"},"PeriodicalIF":0.0,"publicationDate":"2023-09-23","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"135967147","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：