Pub Date : 2022-10-07DOI: 10.33782/eminak2022.3(39).594
Serhii Kornovenko, Oleksiy Kompaniiets
У статті проаналізовано формування й еволюцію поглядів на теоретичні та практичні засади ідеології аграризму відомого словацького та чеського суспільно-політичного діяча М. Годжі (1878-1944). Мета дослідження – аналіз еволюції поглядів М. Годжі на політичний та економічний складники концепції аграризму, а також його практичні кроки на посадах міністра сільського господарства та прем’єр-міністра Чехословаччини у контексті реалізації моделі «аграрної демократії». Наукова новизна – проаналізовано ідеї М. Годжі щодо політичного та економічного складників концепції аграризму, запропоновано періодизацію аграристських поглядів М. Годжі. Висновки. У науково-публіцистичній спадщині М. Годжі 1900-х – 1940-х рр. спостерігається послідовна розробка таких ключових питань теорії та практики аграризму: аграризм і сільськогосподарська кооперація; аграризм і слов’янофільство; аграризм і «аграрна демократія»; аграризм і «Федерація Центральної Європи». Це дає підстави виокремити чотири етапи в еволюції аграристських поглядів М. Годжі. Перший етап (1903-1924 рр.) охоплює період від заснування М. Годжею у 1903 р. аграрної газети «Словацький тижневик» («Slovenský týždenník») до утворення по всій Чехословаччині мережі районних кредитних кооперативних товариств у 1924 р. Ключове питання, над яким працював у цей час М. Годжа – сільськогосподарська кооперація як економічна основа аграризму. Другий етап (1914-1924 рр.) – вчений спробував поєднати ідеї аграризму та слов’янофільства. Результати своєї праці М. Годжа публічно представив у вересні 1924 р. в Любляні на Першому з’їзді селянської молоді, де виступив із доповіддю «Аграризм у Словенії». Третій етап (друга половина 1920-х – друга половина 1930-х рр.) – М. Годжа плідно працював над проблемою «аграрної демократії». Впродовж цього етапу сформувалися всі основні компоненти його аграристської ідеології. Четвертий етап (1938-1944 рр.) охоплює період від складання М. Годжею повноважень прем’єр-міністра й остаточного сходження чехословацьких аграристів з політичної арени у 1938 р. до його смерті у 1944 р. На цьому етапі М. Годжа зосередився на розробці проєкту федерації слов’янських держав Центральної Європи, які б об’єдналися на засадах аграризму та виступили альтернативою тоталітарним державам.
{"title":"Еволюція поглядів Мілана Годжі щодо теорії аграризму та практики «аграрної демократії»","authors":"Serhii Kornovenko, Oleksiy Kompaniiets","doi":"10.33782/eminak2022.3(39).594","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.3(39).594","url":null,"abstract":"У статті проаналізовано формування й еволюцію поглядів на теоретичні та практичні засади ідеології аграризму відомого словацького та чеського суспільно-політичного діяча М. Годжі (1878-1944). \u0000Мета дослідження – аналіз еволюції поглядів М. Годжі на політичний та економічний складники концепції аграризму, а також його практичні кроки на посадах міністра сільського господарства та прем’єр-міністра Чехословаччини у контексті реалізації моделі «аграрної демократії». \u0000Наукова новизна – проаналізовано ідеї М. Годжі щодо політичного та економічного складників концепції аграризму, запропоновано періодизацію аграристських поглядів М. Годжі. \u0000Висновки. У науково-публіцистичній спадщині М. Годжі 1900-х – 1940-х рр. спостерігається послідовна розробка таких ключових питань теорії та практики аграризму: аграризм і сільськогосподарська кооперація; аграризм і слов’янофільство; аграризм і «аграрна демократія»; аграризм і «Федерація Центральної Європи». Це дає підстави виокремити чотири етапи в еволюції аграристських поглядів М. Годжі. \u0000Перший етап (1903-1924 рр.) охоплює період від заснування М. Годжею у 1903 р. аграрної газети «Словацький тижневик» («Slovenský týždenník») до утворення по всій Чехословаччині мережі районних кредитних кооперативних товариств у 1924 р. Ключове питання, над яким працював у цей час М. Годжа – сільськогосподарська кооперація як економічна основа аграризму. \u0000Другий етап (1914-1924 рр.) – вчений спробував поєднати ідеї аграризму та слов’янофільства. Результати своєї праці М. Годжа публічно представив у вересні 1924 р. в Любляні на Першому з’їзді селянської молоді, де виступив із доповіддю «Аграризм у Словенії». \u0000Третій етап (друга половина 1920-х – друга половина 1930-х рр.) – М. Годжа плідно працював над проблемою «аграрної демократії». Впродовж цього етапу сформувалися всі основні компоненти його аграристської ідеології. \u0000Четвертий етап (1938-1944 рр.) охоплює період від складання М. Годжею повноважень прем’єр-міністра й остаточного сходження чехословацьких аграристів з політичної арени у 1938 р. до його смерті у 1944 р. На цьому етапі М. Годжа зосередився на розробці проєкту федерації слов’янських держав Центральної Європи, які б об’єдналися на засадах аграризму та виступили альтернативою тоталітарним державам.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-10-07","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"42258202","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-10-07DOI: 10.33782/eminak2022.3(39).589
Yurii Zemskyi, Oleksandr Trygub
Мета статті – дослідити роль чинника «загроза ворогів», як певного технологічного інструменту в політиці російських еліт, задля підтримання у суспільстві сталих настроїв «сліпого патріотизму», та використання останнього у геополітичних претензіях на статус «великої держави». Наукова новизна: на документальних джерелах встановлено, що часом впровадження маніпулятивних технологій впливу на свідомість росіян, засобами періодичних видань і літератури – є середина ХІХ ст., й основним спонукачем до «патріотичного гуртування» усіх верств російського суспільства задля повного схвалення політики «рідної влади» стало штучне формування уяви про «життєву небезпеку», через «загрозу ворогів». Висновки. Досвід історії першої половини – середини ХІХ ст. засвідчує, (подібне повторилося також у середині – другій половині ХХ ст.), що значні військові перемоги росіян щоразу спонукали їх до претензій на глобальний геополітичний вплив; і навпаки, за прецеденту значного військового програшу, їхня інтелектуальна еліта вдавалася до самовикриття ганебних національних рис і зізнання у власних імперіалістичних прагненнях. Попри перманентно тяглу суспільно-політичну рису російської дійсності – надмірний рівень централізації влади – в періоди пом’якшення тоталітарного тиску та репресивних розправ завжди зберігалася необхідність підтримувати настрої «єдності та довіри» між владою та народом. Саме в середині ХІХ ст., в час ослаблення авторитету самодержавства (за результатами Кримської війни), було винайдено технологію впливу на російську освічену громадськість, через створення системи так званих «довірених» періодичних видань. А зусиллями останніх досягалася бажана мета – переведення уваги громадськості зі внутрішніх проблем устрою імперії на проблеми «уявних зовнішніх загроз». Організована у періодичних виданнях кампанія маніпулятивно створеного образу «ворогів, що загрожують вітчизні» – швидко зняла усі претензії, висловлювані до імперської влади, й сформувала настрої «патріотичної» готовності згуртуватися з цією ж владою на боротьбу з «оголошеними ворогами». Додатковим каталізатором збудження масових настроїв «сліпого патріотизму» серед росіян слугували також стало культивовані переконання, що імперія та вітчизна – поняття тотожні. Відтак, усі завоювання імперії є невіддільними складовими «російського національного тіла», а їхнє відстоювання в боротьбі – є «святим» обов’язком кожного «патріота».
{"title":"Внутрішні та зовнішні «вороги» як засіб консолідації росіян у боротьбі за статус міжнародного лідерства Російської імперії середини ХІХ ст.","authors":"Yurii Zemskyi, Oleksandr Trygub","doi":"10.33782/eminak2022.3(39).589","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.3(39).589","url":null,"abstract":"Мета статті – дослідити роль чинника «загроза ворогів», як певного технологічного інструменту в політиці російських еліт, задля підтримання у суспільстві сталих настроїв «сліпого патріотизму», та використання останнього у геополітичних претензіях на статус «великої держави». \u0000Наукова новизна: на документальних джерелах встановлено, що часом впровадження маніпулятивних технологій впливу на свідомість росіян, засобами періодичних видань і літератури – є середина ХІХ ст., й основним спонукачем до «патріотичного гуртування» усіх верств російського суспільства задля повного схвалення політики «рідної влади» стало штучне формування уяви про «життєву небезпеку», через «загрозу ворогів». \u0000Висновки. Досвід історії першої половини – середини ХІХ ст. засвідчує, (подібне повторилося також у середині – другій половині ХХ ст.), що значні військові перемоги росіян щоразу спонукали їх до претензій на глобальний геополітичний вплив; і навпаки, за прецеденту значного військового програшу, їхня інтелектуальна еліта вдавалася до самовикриття ганебних національних рис і зізнання у власних імперіалістичних прагненнях. Попри перманентно тяглу суспільно-політичну рису російської дійсності – надмірний рівень централізації влади – в періоди пом’якшення тоталітарного тиску та репресивних розправ завжди зберігалася необхідність підтримувати настрої «єдності та довіри» між владою та народом. \u0000Саме в середині ХІХ ст., в час ослаблення авторитету самодержавства (за результатами Кримської війни), було винайдено технологію впливу на російську освічену громадськість, через створення системи так званих «довірених» періодичних видань. А зусиллями останніх досягалася бажана мета – переведення уваги громадськості зі внутрішніх проблем устрою імперії на проблеми «уявних зовнішніх загроз». \u0000Організована у періодичних виданнях кампанія маніпулятивно створеного образу «ворогів, що загрожують вітчизні» – швидко зняла усі претензії, висловлювані до імперської влади, й сформувала настрої «патріотичної» готовності згуртуватися з цією ж владою на боротьбу з «оголошеними ворогами». Додатковим каталізатором збудження масових настроїв «сліпого патріотизму» серед росіян слугували також стало культивовані переконання, що імперія та вітчизна – поняття тотожні. Відтак, усі завоювання імперії є невіддільними складовими «російського національного тіла», а їхнє відстоювання в боротьбі – є «святим» обов’язком кожного «патріота».","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-10-07","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"45541545","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-08-05DOI: 10.33782/eminak2022.2(38).586
Vyacheslav Hordiyenko, Halina Hordiyenko
Метою статті є висвітлення умов життя інвалідів Вітчизняної війни у післявоєнній Україні, які виникли внаслідок здійснення партійно-урядовим керівництвом республіки комплексу заходів із соціального захисту цього контингенту. Наукова новизна полягає в тому, що у дослідженні акцентовано увагу на проявах дискримінації з боку влади щодо окремих груп соціальної спільноти інвалідів-фронтовиків в УРСР. Висновки. Процес юридичного оформлення соціальної групи «інваліди Вітчизняної війни» в СРСР та УРСР розпочався ще у 1940 р. і тривав до кінця Другої світової війни. Інваліди радянсько-німецької війни були законодавчо виділені з усіх контингентів системи соціального забезпечення та наділені низкою прав і привілеїв. Водночас, практика реалізації партійно-урядовим керівництвом СРСР та УРСР політики соціального захисту інвалідів війни засвідчила загальну тенденцію до ігнорування цих прав і привілеїв. Встановлено факти втручання представників найвищого партійно-урядового керівництва СРСР та України у процес визначення ступеня втрати працездатності ветеранів-інвалідів з метою скорочення видатків на підтримку їхніх доходів. Проаналізовано причини таких дій влади. Виявлено залежність соціального захисту інвалідів війни від ідеологічних установок комуністичної держави й командно-адміністративної системи управління економікою та соціальною політикою. Дискримінації зазнавали інваліди Вітчизняної війни, які мешкали на селі. Їм сплачували меншу пенсію, не видавали картки на гарантоване забезпечення хлібом, не звільняли від натуральних податків у формі заготівель сільськогосподарської продукції. Це була дискримінація за соціальною ознакою. Доведено адміністративно-примусовий характер розв’язання проблеми зайнятості інвалідів Вітчизняної війни у післявоєнній Україні. У статті показано факти дискримінації інвалідів війни із важкими каліцтвами, які намагалися самостійно вижити у скрутних умовах, займаючись дрібною торгівлею або жебрацтвом. Влада позбавляла їх свободи пересування, свободи вибору заняття й навіть особистої свободи, насильно відправляючи у спеціалізовані установи. Причетним до цього також виявилося найвище керівництво республіки.
{"title":"Інваліди Вітчизняної війни у післявоєнній Україні 1945-1950 рр.","authors":"Vyacheslav Hordiyenko, Halina Hordiyenko","doi":"10.33782/eminak2022.2(38).586","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.2(38).586","url":null,"abstract":"Метою статті є висвітлення умов життя інвалідів Вітчизняної війни у післявоєнній Україні, які виникли внаслідок здійснення партійно-урядовим керівництвом республіки комплексу заходів із соціального захисту цього контингенту. \u0000Наукова новизна полягає в тому, що у дослідженні акцентовано увагу на проявах дискримінації з боку влади щодо окремих груп соціальної спільноти інвалідів-фронтовиків в УРСР. \u0000Висновки. Процес юридичного оформлення соціальної групи «інваліди Вітчизняної війни» в СРСР та УРСР розпочався ще у 1940 р. і тривав до кінця Другої світової війни. Інваліди радянсько-німецької війни були законодавчо виділені з усіх контингентів системи соціального забезпечення та наділені низкою прав і привілеїв. Водночас, практика реалізації партійно-урядовим керівництвом СРСР та УРСР політики соціального захисту інвалідів війни засвідчила загальну тенденцію до ігнорування цих прав і привілеїв. \u0000Встановлено факти втручання представників найвищого партійно-урядового керівництва СРСР та України у процес визначення ступеня втрати працездатності ветеранів-інвалідів з метою скорочення видатків на підтримку їхніх доходів. Проаналізовано причини таких дій влади. Виявлено залежність соціального захисту інвалідів війни від ідеологічних установок комуністичної держави й командно-адміністративної системи управління економікою та соціальною політикою. Дискримінації зазнавали інваліди Вітчизняної війни, які мешкали на селі. Їм сплачували меншу пенсію, не видавали картки на гарантоване забезпечення хлібом, не звільняли від натуральних податків у формі заготівель сільськогосподарської продукції. Це була дискримінація за соціальною ознакою. \u0000Доведено адміністративно-примусовий характер розв’язання проблеми зайнятості інвалідів Вітчизняної війни у післявоєнній Україні. У статті показано факти дискримінації інвалідів війни із важкими каліцтвами, які намагалися самостійно вижити у скрутних умовах, займаючись дрібною торгівлею або жебрацтвом. Влада позбавляла їх свободи пересування, свободи вибору заняття й навіть особистої свободи, насильно відправляючи у спеціалізовані установи. Причетним до цього також виявилося найвище керівництво республіки.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-08-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"44908895","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-08-05DOI: 10.33782/eminak2022.2(38).578
Taras Verba
Мета статті – простежити й охарактеризувати процес формування археологічної збірки Волинського краєзнавчого музею у радянський період, визначити головні шляхи її комплектування, дати коротку характеристику основних колекцій. Наукова новизна. Розкрито музеологічну складову археологічних досліджень на прикладі археологічної збірки Волинського краєзнавчого музею; виявлено та систематизовано інформацію про формування археологічної збірки Волинського краєзнавчого музею у радянський період, що дозволило простежити та всебічно охарактеризувати особливості її комплектування; визначено негативні тенденції, що впливали на комплектування археологічної збірки музею. Висновки. Завдяки проведеному дослідженню можна стверджувати, що активні археологічні роботи на території Волинської області у радянський період призвели до значного кількісного та якісного зростання фондів Волинського краєзнавчого музею. Заклад отримав низку цінних, рідкісних колекцій і комплексів, що зумовило зростання уваги до археологічної колекції з боку науковців не лише з України, а й сусідніх країн. У ході аналізу викладеного матеріалу визначено чотири головних шляхи комплектування археологічної збірки музею: археологічні експедиції академічних установ УРСР і СРСР; розкопки волинських науковців; дослідження археологів Волинського краєзнавчого музею; передача випадкових знахідок місцевими мешканцями, істориками та краєзнавцями. Визначено хронологічні періоди й археологічні культури, дослідження яких були пріоритетними у радянський період. Виявлено головні негативні тенденції, що впливали на комплектування археологічної збірки Волинського краєзнавчого музею. Проведене дослідження стане частиною комплексного аналізу формування археологічної збірки Волинського краєзнавчого музею за всі роки її існування. У перспективі матеріали можуть бути використані для окреслення характерних рис формування фондів музейної мережі Волинської області та порівняння їх з аналогічними процесами в інших регіонах.
{"title":"Формування археологічної збірки Волинського краєзнавчого музею у 1939-1991 рр.","authors":"Taras Verba","doi":"10.33782/eminak2022.2(38).578","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.2(38).578","url":null,"abstract":"Мета статті – простежити й охарактеризувати процес формування археологічної збірки Волинського краєзнавчого музею у радянський період, визначити головні шляхи її комплектування, дати коротку характеристику основних колекцій. \u0000Наукова новизна. Розкрито музеологічну складову археологічних досліджень на прикладі археологічної збірки Волинського краєзнавчого музею; виявлено та систематизовано інформацію про формування археологічної збірки Волинського краєзнавчого музею у радянський період, що дозволило простежити та всебічно охарактеризувати особливості її комплектування; визначено негативні тенденції, що впливали на комплектування археологічної збірки музею. \u0000Висновки. Завдяки проведеному дослідженню можна стверджувати, що активні археологічні роботи на території Волинської області у радянський період призвели до значного кількісного та якісного зростання фондів Волинського краєзнавчого музею. Заклад отримав низку цінних, рідкісних колекцій і комплексів, що зумовило зростання уваги до археологічної колекції з боку науковців не лише з України, а й сусідніх країн. \u0000У ході аналізу викладеного матеріалу визначено чотири головних шляхи комплектування археологічної збірки музею: археологічні експедиції академічних установ УРСР і СРСР; розкопки волинських науковців; дослідження археологів Волинського краєзнавчого музею; передача випадкових знахідок місцевими мешканцями, істориками та краєзнавцями. \u0000Визначено хронологічні періоди й археологічні культури, дослідження яких були пріоритетними у радянський період. Виявлено головні негативні тенденції, що впливали на комплектування археологічної збірки Волинського краєзнавчого музею. \u0000Проведене дослідження стане частиною комплексного аналізу формування археологічної збірки Волинського краєзнавчого музею за всі роки її існування. У перспективі матеріали можуть бути використані для окреслення характерних рис формування фондів музейної мережі Волинської області та порівняння їх з аналогічними процесами в інших регіонах.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-08-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"47469263","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-08-05DOI: 10.33782/eminak2022.2(38).580
K. Mieliekiestsev, N. Temirova
Метою статті є дослідження асимілятивних практик Російської імперії щодо українського та інших підкорених імператорській владі народів Європи. Задля цього здійснено пошук мотивів верхівки імперії до зросійщення українців, проаналізовано асиміляційні практики у «нерусских» регіонах – Польщі, Балтії, Бессарабії, показано характерні риси обмежувальної політики в Україні, порівняно методи зросійщення в Україні з іншими підвладними Романовим землями. Наукова новизна статті полягає у здійсненні компаративного аналізу застосування політики зросійщення в підросійській Україні з подібними процесами у решті загарбаних Росією європейських земель. Висновки. Здійснений аналіз дозволив дійти кількох висновків. Початок загальнодержавної політики зросійщення з ідеологічним обґрунтуванням і практичною реалізацією доречно віднести до доби Катерини II. Посилення її жорсткості у другій половині XIX ст. стало реакцією імперського керівництва на «Весну народів» в Європі. Через відверто пропагандистський характер ідеологема «триєдиного російського народу» виявила нежиттєздатність. Це розуміли її головні апологети, які ставилися до українців не як до «своїх», а як до «інородців». Порівняння асимілятивних заходів до європейських народів у Російській імперії виявило схожі методи, результати та загальні проблеми. Зросійщення українців було майже ідентичним асимілятивним практикам поляків і народів Балтії. До винятків варто віднести відсутність необхідності переведення граматики на кирилицю замість латинки та зручна ідеологічна ширма «єдиного російського народу». Вдавання до гасел про «єдину російську народність» чи атаки самої ідеї вірнопідданості «інородців» імперії без вірності російській мові та культурі демонстрували справжню мету зросійщення – посилення самодержавної влади, ліквідація залишків автономії й об’єднання велетенських просторів імперії навколо імператора. Проте, у підсумку політика царату змогла перетворити на «російський елемент» лише частину еліти підкорених народів. Форми її реалізації відділили широкі народні маси від лояльних імператорові аристократичних еліт. Спроби поширити зросійщення на широкі народні маси та заборонити інтелектуальну діяльність місцевими мовами зазнали поразки. Проаналізовані процеси імперської доби мають відгомін у політиці сучасної Російської Федерації.
{"title":"Політика зросійщення України та інших європейських територій Російської імперії: порівняльний аналіз","authors":"K. Mieliekiestsev, N. Temirova","doi":"10.33782/eminak2022.2(38).580","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.2(38).580","url":null,"abstract":"Метою статті є дослідження асимілятивних практик Російської імперії щодо українського та інших підкорених імператорській владі народів Європи. Задля цього здійснено пошук мотивів верхівки імперії до зросійщення українців, проаналізовано асиміляційні практики у «нерусских» регіонах – Польщі, Балтії, Бессарабії, показано характерні риси обмежувальної політики в Україні, порівняно методи зросійщення в Україні з іншими підвладними Романовим землями. \u0000Наукова новизна статті полягає у здійсненні компаративного аналізу застосування політики зросійщення в підросійській Україні з подібними процесами у решті загарбаних Росією європейських земель. \u0000Висновки. Здійснений аналіз дозволив дійти кількох висновків. Початок загальнодержавної політики зросійщення з ідеологічним обґрунтуванням і практичною реалізацією доречно віднести до доби Катерини II. Посилення її жорсткості у другій половині XIX ст. стало реакцією імперського керівництва на «Весну народів» в Європі. Через відверто пропагандистський характер ідеологема «триєдиного російського народу» виявила нежиттєздатність. Це розуміли її головні апологети, які ставилися до українців не як до «своїх», а як до «інородців». \u0000Порівняння асимілятивних заходів до європейських народів у Російській імперії виявило схожі методи, результати та загальні проблеми. Зросійщення українців було майже ідентичним асимілятивним практикам поляків і народів Балтії. До винятків варто віднести відсутність необхідності переведення граматики на кирилицю замість латинки та зручна ідеологічна ширма «єдиного російського народу». Вдавання до гасел про «єдину російську народність» чи атаки самої ідеї вірнопідданості «інородців» імперії без вірності російській мові та культурі демонстрували справжню мету зросійщення – посилення самодержавної влади, ліквідація залишків автономії й об’єднання велетенських просторів імперії навколо імператора. Проте, у підсумку політика царату змогла перетворити на «російський елемент» лише частину еліти підкорених народів. Форми її реалізації відділили широкі народні маси від лояльних імператорові аристократичних еліт. Спроби поширити зросійщення на широкі народні маси та заборонити інтелектуальну діяльність місцевими мовами зазнали поразки. Проаналізовані процеси імперської доби мають відгомін у політиці сучасної Російської Федерації.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-08-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"45959003","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-08-05DOI: 10.33782/eminak2022.2(38).581
Ilona Zhovta
Метою статті є вивчення медичного догляду колективу Київського інституту шляхетних дівчат за вихованками у ХІХ – на початку ХХ ст. Наукова новизна. У статті вперше висвітлено діяльність медичного персоналу цієї закритої школи, показано на які недуги хворіли вихованки. Окрему увагу приділено питанням: яке значення мала гімнастика для інституток, як колектив боровся з інфекційними захворюваннями, які психологічні проблеми були у дівчат і як на це реагував колектив. Висновки. Медичний догляд колективу Київського інституту шляхетних дівчат у ХІХ – на початку ХХ ст. за його вихованками був необхідною умовою життя панянок у цій школі-пансіоні, бо вони дуже часто хворіли та регулярно зверталися до шпиталю по допомогу. Діяльність медперсоналу, який був фаховим, полягала в ефективному лікуванні і цілодобовому догляді за хворими, закупівлі медикаментів, перевірці продуктів харчування та покращенні раціону інституток під час недуг, а також у залученні додаткових спеціалістів для необхідного огляду: лорів, офтальмологів і стоматологів, медиків з Університету Св. Володимира. Завдяки старанням працівників, в інституті, у порівнянні з іншими подібними школами Російської імперії, досить рано запровадили гімнастику (не тільки для підтримки здоров’я, а й для лікування хвороб опорно-рухової системи). Також у Київському інституті шляхетних дівчат колектив ефективно боровся з інфекційними захворюваннями, занесеними ззовні, такими як кір, віспа, тиф, скарлатина та холера під час їх масового поширення, швидко призупиняючи їх розвиток і без великої кількості жертв. Було створене окреме інфекційне приміщення для хворих дівчат, що зменшувало загальне зараження всіх вихованок. Найменше уваги колектив звертав на психологічні проблеми у вихованок, їх ігнорували через бажання зберегти незаплямованою репутацію закладу.
{"title":"Медичний догляд за вихованками Київського інституту шляхетних дівчат у ХІХ – на початку ХХ ст.","authors":"Ilona Zhovta","doi":"10.33782/eminak2022.2(38).581","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.2(38).581","url":null,"abstract":"Метою статті є вивчення медичного догляду колективу Київського інституту шляхетних дівчат за вихованками у ХІХ – на початку ХХ ст. \u0000Наукова новизна. У статті вперше висвітлено діяльність медичного персоналу цієї закритої школи, показано на які недуги хворіли вихованки. Окрему увагу приділено питанням: яке значення мала гімнастика для інституток, як колектив боровся з інфекційними захворюваннями, які психологічні проблеми були у дівчат і як на це реагував колектив. \u0000Висновки. Медичний догляд колективу Київського інституту шляхетних дівчат у ХІХ – на початку ХХ ст. за його вихованками був необхідною умовою життя панянок у цій школі-пансіоні, бо вони дуже часто хворіли та регулярно зверталися до шпиталю по допомогу. Діяльність медперсоналу, який був фаховим, полягала в ефективному лікуванні і цілодобовому догляді за хворими, закупівлі медикаментів, перевірці продуктів харчування та покращенні раціону інституток під час недуг, а також у залученні додаткових спеціалістів для необхідного огляду: лорів, офтальмологів і стоматологів, медиків з Університету Св. Володимира. Завдяки старанням працівників, в інституті, у порівнянні з іншими подібними школами Російської імперії, досить рано запровадили гімнастику (не тільки для підтримки здоров’я, а й для лікування хвороб опорно-рухової системи). Також у Київському інституті шляхетних дівчат колектив ефективно боровся з інфекційними захворюваннями, занесеними ззовні, такими як кір, віспа, тиф, скарлатина та холера під час їх масового поширення, швидко призупиняючи їх розвиток і без великої кількості жертв. Було створене окреме інфекційне приміщення для хворих дівчат, що зменшувало загальне зараження всіх вихованок. Найменше уваги колектив звертав на психологічні проблеми у вихованок, їх ігнорували через бажання зберегти незаплямованою репутацію закладу.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-08-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"48586019","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-08-05DOI: 10.33782/eminak2022.2(38).584
Ruslana Davydyuk
Мета дослідження. У статті проаналізовано діяльність Другого Волинського Коша Українського національного козацького товариства (УНАКОТО), очолюваного колишнім старшиною Армії Української Народної Республіки (УНР) Іваном Волошиним, звернуто увагу на її антибільшовицьку спрямованість і відносини з польською владою. З’ясовано, що козацьке товариство підпорядковувалось централі у Мюнхені під зверхністю Івана Полтавця-Остряниці, було виразником монархічних поглядів української міжвоєнної еміграції, діяло на авторитарних засадах, маючи за основну мету консолідацію зусиль консервативних кіл щодо відновлення Української козацької держави. Наукова новизна статті полягає у введенні до наукового обігу нових архівних документів, міжвоєнної періодики, що дало можливість показати місце козацької організації у громадському житті міжвоєнної Волині. Методологія дослідження базується на принципах науковості, системності, історизму, проблемно-історичного, пошукового, хронологічного, просопографічного методів, а також методах аналізу і систематизації, що дозволило розглянути умови появи Другого Волинського Коша УНАКОТО, прослідкувати його взаємини з польською владою, з’ясувати причини незначного авторитету серед місцевого населення й ігнорування з боку української інтелігенції. Метод просопографії знадобився для з’ясування імен діячів товариства. Висновки. У статті доведено, що Другий Волинський Кіш, очолюваний Іваном Волошиним, будучи структурним підрозділом УНАКОТО у Мюнхені, хоча і вважався найбільшим у міжвоєнній Польщі, але не мав широкої підтримки серед місцевого населення, займав антибільшовицьку позицію, був авторитарною структурою, діячі якої переслідувались польською владою або ж використовувались нею як конфіденти. Встановлено, як реакція керівників УНАКОТО на загибель Симона Петлюри спричинила хвилю неприйняття у середовищі української політичної еміграції. Вказана ймовірна причина відсутності реакції керівництва Другого Волинського Коша на смерть В’ячеслава Липинського. Після невдалих спроб легалізації УНАКОТО у Волинському воєводстві Іван Волошин виїхав до Німеччини. Внаслідок внутрішніх непорозумінь, переслідувань польською поліцією, розгортання «волинського експерименту» воєводи Генрика Юзевського вплив УНАКОТО у воєводстві мінімізувався. Встановлення нацистського політичного режиму в Німеччині пришвидшило розпуск у 1935 р. УНАКОТО та створення на його місці радикальнішої організації – Український національний козацький рух (УНАКОР), функціонування якої може бути темою окремого дослідження.
{"title":"Другий Волинський Кіш УНАКОТО (1924-1935 рр.)","authors":"Ruslana Davydyuk","doi":"10.33782/eminak2022.2(38).584","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.2(38).584","url":null,"abstract":"Мета дослідження. У статті проаналізовано діяльність Другого Волинського Коша Українського національного козацького товариства (УНАКОТО), очолюваного колишнім старшиною Армії Української Народної Республіки (УНР) Іваном Волошиним, звернуто увагу на її антибільшовицьку спрямованість і відносини з польською владою. З’ясовано, що козацьке товариство підпорядковувалось централі у Мюнхені під зверхністю Івана Полтавця-Остряниці, було виразником монархічних поглядів української міжвоєнної еміграції, діяло на авторитарних засадах, маючи за основну мету консолідацію зусиль консервативних кіл щодо відновлення Української козацької держави. \u0000Наукова новизна статті полягає у введенні до наукового обігу нових архівних документів, міжвоєнної періодики, що дало можливість показати місце козацької організації у громадському житті міжвоєнної Волині. \u0000Методологія дослідження базується на принципах науковості, системності, історизму, проблемно-історичного, пошукового, хронологічного, просопографічного методів, а також методах аналізу і систематизації, що дозволило розглянути умови появи Другого Волинського Коша УНАКОТО, прослідкувати його взаємини з польською владою, з’ясувати причини незначного авторитету серед місцевого населення й ігнорування з боку української інтелігенції. Метод просопографії знадобився для з’ясування імен діячів товариства. \u0000Висновки. У статті доведено, що Другий Волинський Кіш, очолюваний Іваном Волошиним, будучи структурним підрозділом УНАКОТО у Мюнхені, хоча і вважався найбільшим у міжвоєнній Польщі, але не мав широкої підтримки серед місцевого населення, займав антибільшовицьку позицію, був авторитарною структурою, діячі якої переслідувались польською владою або ж використовувались нею як конфіденти. Встановлено, як реакція керівників УНАКОТО на загибель Симона Петлюри спричинила хвилю неприйняття у середовищі української політичної еміграції. Вказана ймовірна причина відсутності реакції керівництва Другого Волинського Коша на смерть В’ячеслава Липинського. \u0000Після невдалих спроб легалізації УНАКОТО у Волинському воєводстві Іван Волошин виїхав до Німеччини. Внаслідок внутрішніх непорозумінь, переслідувань польською поліцією, розгортання «волинського експерименту» воєводи Генрика Юзевського вплив УНАКОТО у воєводстві мінімізувався. Встановлення нацистського політичного режиму в Німеччині пришвидшило розпуск у 1935 р. УНАКОТО та створення на його місці радикальнішої організації – Український національний козацький рух (УНАКОР), функціонування якої може бути темою окремого дослідження.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-08-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"42005297","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-08-05DOI: 10.33782/eminak2022.2(38).579
A. Korchak
Мета статті: на підставі аналізу історичних джерел вивчити процес появи та поширення культу Матері богів у Північному Причорномор’ї і Великій Скіфії в архаїчний і класичний періоди (VІ-ІV ст. до н.е.). Наукова новизна: комплексно розглянуто виявлені на території Північного Причорномор’я та Великої Скіфії пам’ятки архаїчної та класичної доби, які традиційно пов’язують з малоазійським культом Кібели. Охарактеризовано їх за типами історичних джерел: писемні свідчення, сграфіто, скульптурний матеріал. Визначено географію поширення, способи поклоніння й особливості цього вірування у давньогрецьких колоніях Північного Причорномор’я. Висунуто припущення про малоймовірність присутності цього культу в середовищі скіфів. Висновки. У ході проведеного дослідження встановлено, що у перші століття після свого проникнення до Північного Причорномор’я, культ Матері богів набув великої популярності. Про це свідчить простора територія його поширення: Ольвія, Ніконій, Керкінітида, Боспорське царство: Пантікапей, Мірмекій, Німфей, Кітей та інші поселення. У IV ст. до н.е. це вірування поширилося на азійську частину Боспору, про що свідчать знахідки на території Фанагорії та Горгіпії. Проаналізовані джерела свідчать, що у цей час культ Кібели міг мати як приватний, так і більш загальний характер. В Ольвії Матір богів, ймовірно, виступала покровителькою усього поліса, оскільки однією з її божественних функцій був захист міст. Крім цього, Кібела за своєю природою була хтонічним божеством, відповідно уособлювала сили родючості та проявляла себе як володарка мертвих. Тогочасною характерною особливістю досліджуваного вірування була відсутність поклоніння супутнику-паредру Матері богів – Аттісу. Натомість думки про поширення культу Кібели серед скіфів не мають якихось чітких іконографічних підтверджень. Зображення «Володарки звірів» на знайдених у скіфських курганах прикрасах не відповідають традиційній іконографії Матері богів. Можливо вони є відображенням малоазійських чи близькосхідних богинь, чиї образи лягли в основу представлення якогось, до сих пір не ідентифікованого, скіфського жіночого божества.
{"title":"Культ Матері богів у Північному Причорномор’ї та Великій Скіфії в архаїчний і класичний періоди (VI-IV ст. до н.е.)","authors":"A. Korchak","doi":"10.33782/eminak2022.2(38).579","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.2(38).579","url":null,"abstract":"Мета статті: на підставі аналізу історичних джерел вивчити процес появи та поширення культу Матері богів у Північному Причорномор’ї і Великій Скіфії в архаїчний і класичний періоди (VІ-ІV ст. до н.е.). \u0000Наукова новизна: комплексно розглянуто виявлені на території Північного Причорномор’я та Великої Скіфії пам’ятки архаїчної та класичної доби, які традиційно пов’язують з малоазійським культом Кібели. Охарактеризовано їх за типами історичних джерел: писемні свідчення, сграфіто, скульптурний матеріал. Визначено географію поширення, способи поклоніння й особливості цього вірування у давньогрецьких колоніях Північного Причорномор’я. Висунуто припущення про малоймовірність присутності цього культу в середовищі скіфів. \u0000Висновки. У ході проведеного дослідження встановлено, що у перші століття після свого проникнення до Північного Причорномор’я, культ Матері богів набув великої популярності. Про це свідчить простора територія його поширення: Ольвія, Ніконій, Керкінітида, Боспорське царство: Пантікапей, Мірмекій, Німфей, Кітей та інші поселення. У IV ст. до н.е. це вірування поширилося на азійську частину Боспору, про що свідчать знахідки на території Фанагорії та Горгіпії. \u0000Проаналізовані джерела свідчать, що у цей час культ Кібели міг мати як приватний, так і більш загальний характер. В Ольвії Матір богів, ймовірно, виступала покровителькою усього поліса, оскільки однією з її божественних функцій був захист міст. Крім цього, Кібела за своєю природою була хтонічним божеством, відповідно уособлювала сили родючості та проявляла себе як володарка мертвих. Тогочасною характерною особливістю досліджуваного вірування була відсутність поклоніння супутнику-паредру Матері богів – Аттісу. \u0000Натомість думки про поширення культу Кібели серед скіфів не мають якихось чітких іконографічних підтверджень. Зображення «Володарки звірів» на знайдених у скіфських курганах прикрасах не відповідають традиційній іконографії Матері богів. Можливо вони є відображенням малоазійських чи близькосхідних богинь, чиї образи лягли в основу представлення якогось, до сих пір не ідентифікованого, скіфського жіночого божества.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-08-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"43363334","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-08-05DOI: 10.33782/eminak2022.2(38).585
Olexandr Ihnatusha, Alevtina Ihnatusha
Метою статті є висвітлення невідомої сторінки біографії та творчої діяльності визначного українського археолога Петра Смолічева, що була пов’язана з роботою у Запорізькому державному історичному архіві у 1932-1933 рр. Автори прагнуть показати зміст і розкрити характер праці П. Смолічева як наукового співробітника й організатора в архівній галузі. Наукова новизна полягає у відкритті абсолютно невідомих фактів – обставин звернення П. Смолічева до архіву як потенційного місця роботи, встановлення термінів його перебування на посаді заступника директора архіву, характеристики професійної діяльності П. Смолічева як архівіста, показ залежності цієї діяльності від суспільно-політичної обстановки в країні доби утвердження тоталітарної системи, Голодомору, розгортання політичних репресій. Введено до наукового обігу невідомі раніше архівні документи зі сховищ Державного архіву Запорізької області. Методологія дослідження. Реалізацію дослідницької мети забезпечило використання, поряд із загальнонауковими та загальноісторичними методами, методів архівної евристики та герменевтики. Висновки. Встановлено, що на початку 1932 р., під час реорганізації архівної системи України, П. Смолічев проявив зацікавлення роботою в Запорізькому державному історичному архіві. Протягом 1932 р. він двічі влаштовувався на посаду заступника директора і працював на ній до лютого 1933 р. П. Смолічев проявив себе компетентним організатором, неодноразово виконуючи обов’язки директора. Його робота припала на важкий період Голодомору, що наклало свій відбиток. Він входив до складу експертної комісії архіву, забезпечуючи ефективне зберігання документів, брав участь у підготовці та експонуванні виставок. Реконструйовано драматичні обставини підготовки П. Смолічевим публікації «1905 рік на Запоріжжі» до історико-архівознавчого журналу «Архів радянської України» та обговорення цього рукопису. На прикладі професійної діяльності П. Смолічева висвітлено проблеми розвитку архівної системи, документальних досліджень в умовах формування радянського тоталітаризму. Показано суспільно-політичні фактори та механізми, які спотворювали долі науковців, нищили свободу їх творчості. Робляться висновки, що архівна сторінка біографії П. Смолічева була свідченням пристосування вченого до жорстких радянських реалій та елементом стратегії виживання. Збагачено уявлення про багатогранність талантів вченого й додано до повноти його творчого образу характеристику історика-архівіста.
{"title":"Петро Смолічев – архівіст: невідома сторінка діяльності визначного археолога та музеєзнавця (1932-1933 рр.)","authors":"Olexandr Ihnatusha, Alevtina Ihnatusha","doi":"10.33782/eminak2022.2(38).585","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.2(38).585","url":null,"abstract":"Метою статті є висвітлення невідомої сторінки біографії та творчої діяльності визначного українського археолога Петра Смолічева, що була пов’язана з роботою у Запорізькому державному історичному архіві у 1932-1933 рр. Автори прагнуть показати зміст і розкрити характер праці П. Смолічева як наукового співробітника й організатора в архівній галузі. \u0000Наукова новизна полягає у відкритті абсолютно невідомих фактів – обставин звернення П. Смолічева до архіву як потенційного місця роботи, встановлення термінів його перебування на посаді заступника директора архіву, характеристики професійної діяльності П. Смолічева як архівіста, показ залежності цієї діяльності від суспільно-політичної обстановки в країні доби утвердження тоталітарної системи, Голодомору, розгортання політичних репресій. Введено до наукового обігу невідомі раніше архівні документи зі сховищ Державного архіву Запорізької області. \u0000Методологія дослідження. Реалізацію дослідницької мети забезпечило використання, поряд із загальнонауковими та загальноісторичними методами, методів архівної евристики та герменевтики. \u0000Висновки. Встановлено, що на початку 1932 р., під час реорганізації архівної системи України, П. Смолічев проявив зацікавлення роботою в Запорізькому державному історичному архіві. Протягом 1932 р. він двічі влаштовувався на посаду заступника директора і працював на ній до лютого 1933 р. П. Смолічев проявив себе компетентним організатором, неодноразово виконуючи обов’язки директора. Його робота припала на важкий період Голодомору, що наклало свій відбиток. Він входив до складу експертної комісії архіву, забезпечуючи ефективне зберігання документів, брав участь у підготовці та експонуванні виставок. \u0000Реконструйовано драматичні обставини підготовки П. Смолічевим публікації «1905 рік на Запоріжжі» до історико-архівознавчого журналу «Архів радянської України» та обговорення цього рукопису. \u0000На прикладі професійної діяльності П. Смолічева висвітлено проблеми розвитку архівної системи, документальних досліджень в умовах формування радянського тоталітаризму. Показано суспільно-політичні фактори та механізми, які спотворювали долі науковців, нищили свободу їх творчості. Робляться висновки, що архівна сторінка біографії П. Смолічева була свідченням пристосування вченого до жорстких радянських реалій та елементом стратегії виживання. Збагачено уявлення про багатогранність талантів вченого й додано до повноти його творчого образу характеристику історика-архівіста.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-08-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"48083817","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
Pub Date : 2022-08-05DOI: 10.33782/eminak2022.2(38).583
Yuliia Holubnycha-Shlenchak
Мета статті полягає у спробі на основі комплексного аналізу архівних та опублікованих матеріалів дослідити специфіку видавничого процесу в таборі інтернованих вояків Армії УНР Піотркув Трибунальський у 1921 р. Вивчення особливостей життєдіяльності видавців та їх психологічного стану в умовах таборового соціуму, рівня матеріального та фінансового забезпечення тиражування таборових видань, характеристики читацької аудиторії. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що видавнича діяльність інтернованих Армії УНР у таборі Піотрков Трибунальський вперше стала предметом окремого самостійного дослідження. Зокрема, вперше було комплексно проаналізовано процес видання стіннівки «Всім», охарактеризовано її значення у таборовому повсякденні та ставлення читачів до часопису. Висновки. Впровадження культурно-освітньої діяльності у таборах мало на меті використати час інтернування з користю для вояків. Вона мала підготувати їх до подальшої боротьби за незалежність і дати духовну розраду та моральний відпочинок. У кожному таборі діяло або своє видавництво, або невеличка друкарня. Піотрков Трибунальський належав до числа тих таборів, де умови перебування були дуже важкими. У таборі не було можливості заснувати видавництво. Однак, незважаючи на складнощі, з якими зітнулися інтерновані, їм власними силами вдалося започаткувати видання трьох часописів: стіннівку «Всім», «На хвилях життя» і «Тернистий шлях». Значна заслуга у видавництві часописів «Всім» і «На хвилях життя» належала Є. Маланюку, який був головними редактором «Всім» і «На хвилях життя». Основною метою тиражування часописів було надати можливість воякам знайти віддушину та поділитися наболілим, що допомагало подолати морально-психологічну кризу. Також мало місце бажання декого проявити себе на літературній ниві. Та, перш за все, до видання стіннівки «Всім» було залучено багато таборових художників і карикатуристів, переважна більшість яких творили під різними псевдонімами.
本文的目的是在对档案和出版材料进行复杂分析的基础上，试图探讨1921年近东救济工程处Piotrku Tribunalski国际军营出版过程的特殊性。了解出版商活动的特点及其在校园社会背景下的心理状况，探索校园出版物的物质和财政供应水平，读者的特点。科学研究表明，联合国军队在彼得科夫法庭营地活动的出版商是第一个接受单独研究的人。特别是，第一次对“全部”墙的编辑过程进行了深入分析，其特点是它在营地日报中的价值和读者对日志的态度。后果在营地开展文化和教育活动的目的是利用军事干预时间。她应该让他们为进一步的独立斗争做好准备，并在精神上分散注意力和精神上休息。每个营地都有一个行动，要么是出版商，要么是小型印刷商。Piotrkov法庭属于一些生活条件非常困难的营地。没有办法在营地发表文章。然而，尽管互联网遇到了困难，他们还是设法通过自己的力量出版了三本杂志：《All》Wall、《In Moments of Life》和《Terrorist Way》。出版《All》和《In Life Waves》杂志的大量功劳都属于欧盟。一个小女孩，她是《All》和《in Waves of Life》的主编。调查杂志的主要目的是让士兵们找到自己的灵魂，分享帮助克服道德和心理危机的痛苦。还有人在文学中表达自己的空间。但首先，有很多营地艺术家和漫画家参与了《长城》的出版，他们中的大多数都是用不同的化名制作的。
{"title":"Видавнича діяльність інтернованих вояків армії УНР у польському таборі Піотрків Трибунальський (1921 р.)","authors":"Yuliia Holubnycha-Shlenchak","doi":"10.33782/eminak2022.2(38).583","DOIUrl":"https://doi.org/10.33782/eminak2022.2(38).583","url":null,"abstract":"Мета статті полягає у спробі на основі комплексного аналізу архівних та опублікованих матеріалів дослідити специфіку видавничого процесу в таборі інтернованих вояків Армії УНР Піотркув Трибунальський у 1921 р. Вивчення особливостей життєдіяльності видавців та їх психологічного стану в умовах таборового соціуму, рівня матеріального та фінансового забезпечення тиражування таборових видань, характеристики читацької аудиторії. \u0000Наукова новизна дослідження полягає у тому, що видавнича діяльність інтернованих Армії УНР у таборі Піотрков Трибунальський вперше стала предметом окремого самостійного дослідження. Зокрема, вперше було комплексно проаналізовано процес видання стіннівки «Всім», охарактеризовано її значення у таборовому повсякденні та ставлення читачів до часопису. \u0000Висновки. Впровадження культурно-освітньої діяльності у таборах мало на меті використати час інтернування з користю для вояків. Вона мала підготувати їх до подальшої боротьби за незалежність і дати духовну розраду та моральний відпочинок. У кожному таборі діяло або своє видавництво, або невеличка друкарня. Піотрков Трибунальський належав до числа тих таборів, де умови перебування були дуже важкими. У таборі не було можливості заснувати видавництво. Однак, незважаючи на складнощі, з якими зітнулися інтерновані, їм власними силами вдалося започаткувати видання трьох часописів: стіннівку «Всім», «На хвилях життя» і «Тернистий шлях». Значна заслуга у видавництві часописів «Всім» і «На хвилях життя» належала Є. Маланюку, який був головними редактором «Всім» і «На хвилях життя». Основною метою тиражування часописів було надати можливість воякам знайти віддушину та поділитися наболілим, що допомагало подолати морально-психологічну кризу. Також мало місце бажання декого проявити себе на літературній ниві. Та, перш за все, до видання стіннівки «Всім» було залучено багато таборових художників і карикатуристів, переважна більшість яких творили під різними псевдонімами.","PeriodicalId":33493,"journal":{"name":"Eminak","volume":" ","pages":""},"PeriodicalIF":0.1,"publicationDate":"2022-08-05","publicationTypes":"Journal Article","fieldsOfStudy":null,"isOpenAccess":false,"openAccessPdf":"","citationCount":null,"resultStr":null,"platform":"Semanticscholar","paperid":"41764206","PeriodicalName":null,"FirstCategoryId":null,"ListUrlMain":null,"RegionNum":0,"RegionCategory":"","ArticlePicture":[],"TitleCN":null,"AbstractTextCN":null,"PMCID":"","EPubDate":null,"PubModel":null,"JCR":null,"JCRName":null,"Score":null,"Total":0}
京公网安备 11010802042870号
京ICP备2023020795号-1
扫码关注我们
求助内容：
应助结果提醒方式：